Викрадач вічності

Про що ти мрієш?

Гарві нікому не розповів про випадок на озері. Навіть Лулу. Він змовчав, бо почувався дурнем — це ж треба було так шубовснутися в озеро! А ще останнім часом Дім так старався його потішити, що Гарві майже забув про ту прикрість. Скажімо, того ж вечора він знайшов під ялинкою стрічку, до якої було прив’язано ярличок з його іменем. Гарві облазив увесь Дім, і врешті знайшов новесенький велосипед, навіть кращий за поцуплений два роки тому.

І це була лише перша приємна несподіванка з цілої низки — Дім підкидав їх одну за одною. Якось уранці Венделл і Гарві видерлися до свого будиночка на дереві та побачили, що все гілля навколо роїться папугами й мавпами. Іншого дня під час святкування Ночі багаття пані Ґріффін покликала їх у вітальню, і хлопці побачили, що полум’я в каміні перетворилося на драконів та лицарів, і між ними тривала справжня битва. А одного разу Гарві дрімав собі після обіду, але його розбудив дивний галас: трупа механічних акробатів виконувала на газоні неймовірні трюки — здавалося, ще трішки, і в них пружини повилазять.

Та найбільша чудасія трапилася, коли з’явився Ріктусів брат.

— Мене звуть Джайв, — сказав він, виходячи з вечірнього мороку, що вже закрався на сходи.

Здавалося, що в нього рухається кожен м’яз: нервові посіпування й посмикування так виснажили його тіло, що Джайв майже не відкидав тіні. Навіть масні кучері, схоже, дослухалися до якось божевільного ритму — вони звивалися на його макітрі, сплутуючись і розплутуючись.

— Братуха Ріктус прислав мене глянуть, як ти тут поживаєш, — промовив Джайв соковитим басом.

— У мене все гаразд, — відповів Гарві. — Ти сказав «братуха»?

— Ну, можна сказати, що ми з одного приплоду. Ти батькам хоч інколи дзвониш?

— Ага. Вчора дзвонив.

— Скучили за тобою?

— За голосом так не скажеш.

— А ти скучив за ними?

Гарві знизав плечима.

— Не дуже.

Це була не зовсім правда — деколи він таки тужив за домом. Але Гарві знав, що коли повернеться, то наступного ж дня його відправлять до школи, і він жалкуватиме, що не лишився у Домі свят трішки довше.

— То ти рішив погостювати на повну губу? — спитав Джайв, дивно витанцьовуючи: сходинка вниз, сходинка вгору.

— Угу. Хочу трохи розважитись.

— А хто ж не хоче? — вишкірився Джайв. — Хто ж не хоче?

Він повернувся бочком до Гарві й прошепотів:

— До речі, коли вже мова зайшла про розваги…

— То що? — зацікавився Гарві.

— Ти віддячив Венделлові за той хвокус-покус?

— Ні.

— Йой, і чого ж?

— Та не можу нічого вигадати.

— О, але вдвох ми могли б утнути щось цікавеньке, — підморгнув Джайв.

— Це має бути щось таке, про що він ніколи не здогадається.

— Не думаю, що буде важко. От скажи мені, яке в тебе улюблене чудовисько?

— Вампір, — без вагань відповів Гарві. — Я знайшов одну кльову маску…

— Маска — некепський початок. Таупиряки повинні вилітати з туману, — Джайв простягнув руки та скоцюрбив пальці так, наче хотів видерти комусь очі, — а тоді каменем падати на жертву, хапати її та одразу ж злітати у височінь! На тлі місяця з’являється страшна тінь — і миттю зникає… Я вже бачу цю картину.

— Я теж гарно це собі уявляю, та я ж не кажан.

— То й що?

— Як же я полечу?

— Пхе! — махнув рукою Джайв. — Марр щось придумає. Врешті-решт що то за Геловін, якщо ніхто не перетворюється на монстра? — він подивився на високий маятниковий годинник. — Ще встигаємо. Піди скажи Венделлові, що хочеш зустрітися з ним надворі. А потім вилазь на дах. Я тим часом піднімуся туди й знайду Марр.

— Я ще не був на даху.

— На верхньому майданчику є невеликі дверцята. Побачимось на даху за кілька хвилин.

— Ще треба збігати по маску, плащ і…

— Нині масочка тобі не знадобиться, — всміхнувся Джайв. — Повір на слово. І поквапся. Не гаймо часу.

За дві хвилини Гарві знайшов Венделла й домовився зустрітися з ним надворі. Гарві був упевнений, що товариш щось запідозрив і теж підготується. Та, якщо вірити Джайву, в них був такий козир, що навіть Венделл, цей геній шокової тактики, не зможе нічого їм протиставити. Гарві побіг нагору, побачив дверцята, про які розказував Джайв, і поліз на дах.

Висоти він ніколи не боявся, навпаки, йому подобалося підноситися над усеньким світом і дивитися на нього зверху вниз.

— Я тут! — гукнув Джайв.

Гарві побачив його й побіг до свого змовника вузеньким проходом, що вів аж на вершечок похилого даху.

— Бачу, з рівновагою в тебе порядок! — похвалив Джайв.

— Повний порядок.

— А політати не хочеш? — почувся третій голос, і хтось вийшов із затінку димаря.

— Це Марр, наша сестричка, — сказав Джайв.

На відміну від свого спритного брата, який запросто міг ходити краєчком даху просто задля розваги, вона скидалася на далекого нащадка слимаків. Якби Гарві побачив, що її пальці лишають сріблясті сліди чи що з її лисуватої голови вилазять ріжки з очима, він навіть не здивувався б. Марр була гладкою, і це їй зовсім не личило: здавалося, що плоть ледве тримається на кістках — вона звисала потворними спітнілими складками біля очей, коло рота та на зап’ястках. Товстуля штрикнула Гарві під ребра:

— Кажу, політати не хочеш?

— Тобто? — Гарві відштовхнув її липку руку.

— Літав колись?

— Одного разу літав з батьками у Флориду.

— Хлопче, але ж йдеться не про літак, — підказав Джайв.

— А-а-а…

— Ну, хоч уві сні літав? — допитувалася Марр.

— А, так, буває, сниться таке.

— Уже непогано.

Вона була зовсім беззуба. Гарві подивився на цю пусту пащу, і йому стало гидко.

— Цікаво, куди поділися мої зуби? — усміхнулася Марр. — Ну, зізнавайся. Правда ж цікаво?

— Ну, так, цікаво… — знизав плечима Гарві.

— Їх забрав Карна. Клятий злодюга! У мене були такі гарні зуби… Прекрасні зуби…

— Хто такий Карна? — поцікавився Гарві.

— Не зважай, — вклинився Джайв. — До справи, бо спізнимося.

Марр щось невдоволено пробурмотіла та простягла руки до Гарві:

— Йди-но сюди, хлопче.

Її доторк був крижаним.

— Дивне відчуття, еге ж? — підморгнув Джайв до Гарві. — Не хвилюйся. Марр знає, що робить.

— І що ж вона робить?

— Перетворює тебе.

— Перетворює на кого?

— А це ти їй сам розкажеш, — відповів Джайв. — Вона зробить усе дуже швидко, насолоджуйся процесом. Мерщій, скажи вже, що хочеш стати вампіром.

— Ну, хотілося б налякати Венделла в образі упиря, — сказав Гарві.

— Упиря, кажеш… — прошепотіла Марр і почала розминати його шкіру трохи сильніше.

— Ага, хочу ікла, як у вовка, червону пащу і бліду шкіру, як у мерця, що пролежав у землі тисячу років.

— Дві тисячі років! — озвався Джайв.

— Десять тисяч! — вигукнув Гарві. Гра починала йому подобатися. — А ще очиська, що бачать у темряві, і гості кажанячі вуха…

— Зажди! — зойкнула Марр. — Треба зробити все як слід.

Її пальці розійшлися не на жарт, і Гарві вже здавалося, що його обличчя перетворилося на глину. Шкіра почала свербіти, хлопчик ледь стримувався, щоб не почухатись і не зіпсувати роботу скульпторки.

— А тут мусить бути шерсть, — підказував збоку Джайв. — На шиї йому потрібна чорна гладенька шерсть…

Товстуля мазнула його по шиї — і Гарві відчув, як від її дотику в нього росте шерсть.

— І крила! — вигукнув він. — Не забудь про крила!

— Куди ж без крил, — підтакнув Джайв.

— Що ж, хлопчику, підніми-но свої руці, — сказала Марр.

Вона пробіглася по них пальцями й усміхнулася.

— Добре, — кивнула вона. — Добре.

Гарві оглянув себе. На його подив, пальці стали вузлуватими й пазуристими, а з рук звисали шкіряні крила. Подув вітер, крила напнулися, як вітрила, і хлопчика мало не знесло з даху.

— Ти в курсі, що це небезпечна гра? — спитала Марр і відступила, щоб помилуватися своєю роботою. — Або в’язи скрутиш, або до смерті налякаєш свого товариша. Або й те, й те.

— Жінко, таж він не впаде! — обурився Джайв. — Він спритний хлопчина! Що, хіба не видно? Та ти тільки глянь на нього! — примружившись, він подивився на Гарві. — Знаєш, пацан, я зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що в минулому житті ти був упирем.

— У вампірів не буває минулих життів. Вони живуть вічно, — заперечив Гарві, старанно вимовляючи кожен звук. Виявилося, що говорити з іклами в роті не дуже зручно.

— Авжеж! — зрадів Джайв і клацнув пальцями. — Так і є! Так і є!

— Ну, свою роботу я зробила, — сказала Марр. — Можеш іти, хлопче.

Знову дмухнув вітер, і якби Джайв не втримав Гарві, хлопця точно віднесло би бозна-куди. Вони спустилися до краю даху.

— Оно твій друзяка, — прошепотів Джайв і показав пальцем.

Гарві вразило те, що, попри темінь у гущавині, він бачив Венделла навдивовижу чітко. А ще він чув кожен його подих, кожен удар серця.

— Настав твій зоряний час, — прошипів хлопцеві на вухо Джайв і поклав руку йому на спину.

— А що тепер? — спитав Гарві. — Крилами махати чи що?

— Стрибай! — відповів Джайв. — Про решту подбає вітер. Вітер або земне тяжіння.

І він зіштовхнув Гарві з даху.