Викрадач вічності

Попіл до попелу

Вгорі сходів на них чекав Ріктус. Усмішка його була солодкою, та слова — аж ніяк.

— Тепер ти, юначе, вбивця, — сказав Ріктус. — Руки від крові не сверблять?

— Він її не вбивав, — заступилася за Гарві пані Ґріффін. — Марр ніколи не була живою. Як і жоден з вас.

— То що ж ми тоді таке? — поцікавився Ріктус.

— Ілюзії, — відповів Гарві, підштовхуючи пані Ґріффін до парадних дверей. — Усе, що нас тут оточує, — ілюзії.

Ріктус пішов слідом. Він хихотів, як навіжений.

— Чого це ти смієшся? — спитав Гарві, відчиняючи перед пані Ґріффін двері.

— Та з тебе сміюся! Поводишся як усезнайко, а сам досі не знаєш, хто такий пан Гуд.

— Скоро довідаюсь, — сказав Гарві та повернувся до пані Ґріффін. — Вийдіть, погрійтеся на сонечку. Я скоро повернуся.

— Хлопчику, будь обережний, — мовила старенька.

— Добре, — сказав Гарві та зачинив двері.

— Дивний ти екземплярчик, — мовив Ріктус, і його посмішка трохи потьмяніла.

Тепер, коли він уже не шкірився, обличчя Ріктуса здавалося зліпленим з тіста: дві ямки замість очей і ніс-кулька.

— Так би й висмоктав тобі мізки через вухо, — тепер його голос був уже не таким співучим.

— Ага, — мовив Гарві. — Але ти цього не зробиш.

— Звідки знаєш?

— Бо мені призначено зустріч з твоїм господарем.

Хлопчик попрямував до сходів, але не встиг ступити на першу сходинку, як перед ним вигулькнула темна постать — це був Джайв, і в руках він тримав тацю з яблучним пирогом і морозивом.

— Нагору топати далеченько, — сказав він. — Раджу спершу вкинути щось до рота.

Гарві глянув на тацю. Пиріг був вкритий золотавою скоринкою і присипаний цукровою пудрою, а морозиво трохи підтануло й плавало у вершках — справжні смаколики.

— Частуйся, — під’юджував його кухар, — ти заслужив на смачненьке.

— Ні, дякую, — відмовився Гарві.

— Ти чого?! — вирячивши очі, Джайв крутнувся навколо себе. — Та це їдло легше, ніж я!

— Я в курсі, з чого воно зроблене.

— Так-так, там яблука, кориця, а ще…

— Ні, — сказав Гарві. — Я знаю, з чого цю їжу зроблено насправді.

Хлопець знову глипнув на пиріг, і на мить йому здалося, що він бачить сірий пил і попіл, з яких створена ця ілюзія.

— Думаєш, там отрута? — обурився Джайв.

— Можна й так сказати, — відповів Гарві, усе ще роздивляючись наїдки.

— Ну то ти помиляєшся! — вигукнув Джайв. — Зараз доведу!

Гарві почув, як Ріктус щось вигукнув, хотів попередити Джайва, але той пропустив це повз вуха — занурив пальці в пиріг з морозивом і одним спритним рухом укинув їжу до рота. Щойно він стулив губи, Ріктус загорлав:

— Не ковтай!

І знову спізнився — Джайв уже проковтнув їжу. Наступної миті він почав гамселити себе по животу, немов хотів вибити пиріг назад. Та замість пожованого тіста з-поміж його зубів вирвалася хмарка куряви. А потім ще одна, і ще.

Засліплений пилом, Джайв схопив Гарві за шию.

— Що… ти… накоїв? — прокашляв він.

Гарві легко вивільнився.

— Усе це — лише пил, — сказав він. — Бруд, пил і попіл! Уся їжа! Усі подарунки! Усе!

— Поможіть! — прохарчав Джайв, дряпаючи собі губи. — Рятуйте!

— Тепер тобі вже ніхто не поможе, — пролунав похмурий голос.

Гарві озирнувся: то сказав Ріктус, задкуючи і затуляючи обличчя руками. Він витріщався на Джайва крізь пальці, зуби в нього цокотіли.

— Дарма ти, Джайве, з’їв того пирога, — Ріктус озвучив жахливу правду. — Він нагадав твоєму животові, з чого тебе створено.

— Із чого ж? — захрипів Джайв.

— Хлопець правду каже, — відповів Ріктус. — 3 бруду й пилюки!

Зачувши таке, Джайв задер голову й заволав: «Ні-і — і — і!!!». Та заперечення не зарадило — правда полилася з нього: сухі потоки попелу вихлюпувалися з рота на пальці. Здавалося, ця пилюка була для нього смертоносною — щойно вона потрапила на руки, ті почали розсипатися і, падаючи, розповсюдили тлінь усеньким тілом.

Джайв заточився, крутнувся наостанок у передсмертному піруеті й учепився за поруччя.

— Врятуйте мене! — закричав він угору. — Пане Гуд, ви мене чуєте? Будь ласка! Будь ласочка, врятуйте!

Його ноги сипалися, проте Джайв не здавався. Він почав дертися сходами на другий поверх, благаючи пана Гуда про зцілення, та ніхто йому не відповів — ні голос Дому, ні Ріктус. Чулися лише Джайвові благання та шипіння піску, що висипався з його тіла, наче з дірявого мішка.

— Що тут таке? — визирнув з кухні замурзаний кетчупом Венделл.

Він витріщився на хмару куряви, яка стояла на сходах, і спробував роздивитися, що там коїться.

Однак Гарві був ближче і став свідком останніх хвилин Джайвового життя. На руці вмирущого бідолахи майже не лишилося пальців, та він однаково тягнув її догори, сподіваючись, що хазяїн прийде йому на допомогу. А тоді залишки життя витекли з Джайва. Він упав на сходи, і його жалюгідні рештки остаточно розпалися.

— Це хтось килими витрушував? — спитав Венделл, коли курява трохи осіла.

— Двох позбулися, — прошепотів Гарві.

— Що ти сказав? — перепитав Венделл.

Гарві роззирнувся, шукаючи Ріктуса, та третій слуга Гуда вже здимів.

— Забудь, — сказав він. — Ну що, наївся?

— Ага.

— Смачно було?

— Ага, — вишкірився Венделл.

Гарві похитав головою.

— Що це значить? — не зрозумів Венделл.

«Це значить, що від тебе годі чекати помочі. Це значить, що йти нагору мені доведеться самому та в битві з Гудом розраховувати тільки на себе», — мало не сказав Гарві. Але який сенс? Дім зачарував Венделла, і якщо справді доведеться битися, він лише заважатиме. Тому натомість Гарві відповів:

— Там надворі пані Ґріффін.

— О, знайшлася?

— Знайшлася.

— Піду привітаюся, — зрадів Венделл.

— Чудово.

Венделл уже взявся за ручку, та раптом озирнувся й запитав:

— А ти куди?

Але Гарві не відповів. Він переступив купку попелу, яка залишилася від Джайва, і вже наближався до першого сходового майданчика. Гарві йшов на зустріч з істотою, що чекала його на темному горищі.