Викрадач вічності

Війна сезонів

Гуд не гаяв ані хвилини. Щойно він договорив, тихий запашний вітерець розігнався та поніс геть баранці хмарок, що мирно пливли літнім небом. Замість них виринула грозова хмара завбільшки з гору. Вона нависла над Домом, наче тінь над раєм.

В її темному череві роїлися не тільки блискавки — були там і ранкові дощики, які щовесни живлять молоді пагони, і липкі осінні тумани, і снігові буревії, що ховають у білих пасмах різдвяні ночі. І всі ці дощі, сніги та тумани затулили сонце й упали на землю крижаними потоками. Опади знищили б холодом квіти на схилі, однак першим на них накинувся вітер. Він так навіжено шмагав їх, що позривав і поніс геть усі пелюстки й листочки.

Гарві опинився між двох вогнів — з неба сипало градом, а над землею мчав заквітчаний вітер. Але хлопчик не став ховатися. Він широко розставив ноги та боровся зі стихіями. Можливо, ця вистава — останнє, що він бачить, перш ніж Дім полонить його ще вільний, живий дух. Тож Гарві збирався додивитися її до кінця.

А видовище було неймовірне. Ще ніколи на планеті Земля не вирувала така химерна й завзята битва.

Ліворуч стріли сонячного проміння, ці славні воїни літа, пронизували грозові хмари, та їх одразу гасили осінні тумани. Праворуч легіони весняних воїнів випиналися з землі та з’являлися на гілках, однак наступної миті пагінці нищив зимовий мороз — вони навіть не встигали показати своїх барв.

Раз по раз війська наступали й відступали, та жодне не могло взяти гору. Стало неможливо розрізняти поразки й перемоги. Облудні маневри, атаки й облоги — все змішалося. Сніг падав і танув, перетворюючись на дощ; дощ закипав і ставав парою; пара виганяла з гнилої трави свіжі паростки…

І десь зсередини цього хаосу почувся розлючений голос — той, хто спричинив навколишній безлад, тепер вимагав його припинити.

— Досить! — заверещав Дім-Гуд. — Досить!

Але голос, який ще кілька хвилин тому лякав своєю владністю, тепер зовсім ослаб, і його наказ лишився непочутим. А якщо й почутим, то невиконаним.

Пори року продовжували божеволіти. Вони кидались одна на одну з неймовірним шалом, шмагаючи й сам Дім, який опинився в епіцентрі баталії.

Очманілий вітер повалив стіни, що вже й без того хиталися. Загуркотів грім — і димарі попадали, немов злякавшись його. Блискавка так віддухопелила громовідводи, що вони розтопилися і полилися вогняним дощем крізь дірявий дах, запалюючи все на своєму шляху: підлогу, поруччя, меблі. Ґанок, розтрощений градом, перетворився на купу друзок. Буйна рослинність розгойдала сходи, і вони завалилися, наче карткова вежа.

Прикривши очі від вітру, Гарві спостерігав за перебігом подій з переможною усмішкою. Він повернувся сюди, сподіваючись відвоювати вкрадені роки, та навіть і не думав, що йому вдасться зруйнувати Дім. Однак ось вона, ця мить! Будівля падала просто на очах. Ані грім, ані свист вітру не змогли заглушити передсмертного волання Дому. Він розсипався у друзки: здавалося, всі цвяхи, всі підвіконня й цеглинки зайшлися криком болю, вгамувати який могло лише забуття.

Гарві так і не побачив, як загинув Гуд, — над Домом здійнялася курява й заслонила будівлю від сторонніх очей. Хлопчик зрозумів, що його битва з королем вампірів скінчилася, тільки коли ворожнеча між порами року раптом затихла: хмари заспокоїлися та розвіялися, вітер стишився до лінивого бризу, палюче сонце огорнулося туманом.

Звісно, в повітрі ще кружляли уламки: шматки черепиці, пелюстки квітів, листя, пил і попіл — вони падали, наче дощ уві сні. Та насправді цей дощ означав кінець марева.

— Ох, дитино… — почувся голос пані Ґріффін.

Гарві повернувся до неї. Старенька стояла неподалік і дивилася на небо — над їхніми головами з’явилася невеличка блакитна прогалина, і вперше, відколи Гуд заснував свою ілюзорну імперію, цей клапоть землі побачив справжнє небо. Та пані Ґріффін дивилася не на небо, а на зграйку летючих вогників.

Кулі, заготовані Гудом на харч, виринали з руїн будинку й прямували до озера.

— Душі дітей, — сказала пані Ґріффін і ледь чутно зітхнула. — Яка краса.

Гарві побачив, що її тіло стає прозорим, вицвітаючи в нього на очах.

— О ні, — прошепотів він.

Вона відвела очі від неба та подивилася на кота, який сидів у неї на руках. Тваринка теж втрачала справжність.

— Ти тільки поглянь на нас, — сказала пані Ґріффін із сумною стомленою посмішкою, — це так чудово.

— Та ви ж зникаєте.

— Я й так надто довго затрималася на цьому світі, мій солоденький, — відповіла вона.

На її очах зблиснули сльози, але це були сльози радості, не печалі.

— Гарві Свік, ти — хлопчик з найяскравішою душею, що мені доводилося бачити, — промовила вона. — Сяй і надалі, гаразд?

Гарві дуже хотілося попросити пані Ґріффін ще хоч трохи побути з ним, але він не міг дібрати потрібних слів. Та навіть якби й знав, що казати, Гарві розумів егоїстичність свого бажання. Перед нею відкривався шлях до нового життя, в якому сяє кожна душа.

— Прощавай, мій любий, — сказала вона. — Не знаю, куди йду, одначе я завжди тебе пам’ятатиму.

Її примарна постать розчинилася в повітрі, і Гарві лишився серед руїн наодинці.