Викрадач вічності

Коловорот

Очі його були з розбитих дзеркал, а обличчя — з кам’яних уламків. Він мав гриву з гострих дерев’яних скалок і дерев’яні руки. Замість зубів у нього був потрощений шифер, а з пальців стирчали іржаві шурупи. Тіло вкривала накидка з гнилих портьєр, та однаково було видно, що в нутрощах потвори клубочиться темрява.

У руці чудовиська відчайдушно борсався Ріктус, та Гуд анітрохи не звертав на нього уваги.

— Ну, злодюжко, — мовив він, — ти бачиш мене в подобі людини, якою я колись був. Точніше, перед тобою копія того чоловіка. Скажи-но, я виправдав твої сподівання?

— Так, — відповів Гарві. — Саме цього я й очікував.

— Невже?

— Ти — лише бруд, гній і купка мотлоху, — сказав Гарві. — Ти ніщо!

— Ніщо, кажеш? — проскреготав Гуд. — Ніщо? Ха! Я покажу тобі, злодюжко! Покажу тобі, що я таке.

— Дозвольте мені його прибити! — запищав Ріктус. — Нащо вам руки бруднити? Хай краще я!

— Ти привів його сюди, — мовив Гуд і повернув потріскані очі до свого слуги. — Ти в усьому винен!

— Та це ж лише хлопчисько! Я з ним розберусь. Дозвольте мені! Дозвольте…

Не давши Ріктусові договорити, Гуд схопив його за голову й відкрутив її. З шиї вирвалася жовтава смердюча хмарка, і Ріктус, останній з мерзенного квартету, сконав. Гуд відпустив голову слуги, і вона полетіла, пукаючи, наче повітряна кулька, на якій розв’язали нитку. Голова кружляла, поки з неї не вийшли всі гази. Нарешті вона спорожніла й упала на землю.

Тіло Ріктуса зіщулилося, його майже не стало. Навіть не глянувши, Гуд впустив його з рук. Потрощені дзеркала повернулися до Гарві.

— А тепер, злодію, ТИ ПОБАЧИШ, ЩО ТАКЕ СПРАВЖНЯ МОГУТНІСТЬ! — заричав він.

Грива його здибилася — здавалося, кожна тріска націлилася на Гарвіне серце. Паща тварюки стала широкою, як тунель, з горлянки дмухнув гіркий крижаний вітер.

— Іди сюди! — проревів Гуд і розвів руки.

Його накидка напнулася, наче крила доісторичного вампіра — вампіра, що колись живився кров’ю птеродактилів і тиранозаврів.

— Підійди! — знову гримнув Гуд. — Чи мені самому тебе зловити?

Гарві не марнував часу на відповідь. Для нього була цінною кожна секунда. Хлопчик розвернувся та чкурнув геть. Він навіть не розумів, куди біжить. Його наздогнав ще один порив смердючого холодного повітря. Земля під ногами була вкрита багнюкою й уламками будинку. Врешті-решт Гарві послизнувся й упав. Він озирнувся: Гуд мчав до нього, розлючено клекочучи. Хлопчик зірвався на ноги, йому ледь вдалося уникнути іржавих кігтів.

Раптом почувся погук Лулу. Вона кликала Гарві.

Він повернувся на її голос, і тієї ж миті Гуд зловив його за комірець куртки.

— Піймався, злодюжко! — заволала потвора і потягнула Гарві у свої шпичасті обійми.

Гуд не встиг ухопити здобич як слід, і Гарві вдалося підняти руки, рвонути вперед і вислизнути з куртки. Лулу знову гукнула, і хлопчина щосили погнався до неї.

Дівчинка стояла на березі озера. Позаду неї вирували оскаженілі води. Невже Лулу думає, що так можна врятуватися? Коловорот розірве їх на шматки!

— Ні! — закричав Гарві.

— Так! Це єдиний вихід!

Лулу була зовсім близько. Гарві бачив, як її ноги ковзають на замуленому камінні — вона ледве тримала рівновагу. Дівчинка вже почала падати, та Гарві вчасно схопив її. Вона витріщилася на страховисько, що мчало до них.

— Лулу! — крикнув він. — Не дивись!

Та її погляд прикипів до Гуда. Нижня щелепа відвисла. Що ж її так вразило? Гарві не стримався й теж озирнувся.

Від бігу плащ Гуда зовсім розтріпався, і між ганчірок виднілося щось темніше за погріб без світла та ніч без зірок. Що це? Можливо, це й є джерело чарів Гуда, які бережуть його черстве серце?

Потвора загнала Гарві з Лулу на один камінець — дітям було нікуди відступати.

— Здаєшся? — спитав Гуд. — Ти ж не стрибнеш у коловорот. Іди сюди…

— Тікай, — прошепотів Гарві до Лулу.

Він не зводив очей з таємничої темряви. Лулу ніжно стисла його руку.

— Це наш єдиний вихід, — сказала вона.

Її пальці вислизнули з його долоні, і він лишився сам-один.

— Якщо стрибнеш у чорторий, помреш жахливою смертю, — вів далі Гуд. — Він тебе не шматки розірве. А я…

Він розкрив перед хлопцем свої обійми і ступив на камінь. Гарві не було куди подітися.

— Я пропоную тобі легку смерть. Я змайструю тобі ліжечко з ілюзій, і ти заснеш вічним сном, — Гуд вишкірився, Гарві ніколи не бачив нічого бридкішого за цю посмішку. — Вибір за тобою.

Краєм ока Гарві помітив Лулу. Виявилося, що дівчинка не втекла: вона повернулася, стискаючи в руках уламок дошки — жалюгідна зброя проти кремезної потвори. Та Гарві однаково зрадів, що його не покинули.

Хлопчик подивився Гудові в обличчя.

— Може, мені й справді треба поспати, — сказав він.

— Мудрий злодюжка, — посміхнувся король упирів.

Почвара розкрила обійми ще ширше.

Гарві підняв руку і рушив до Гуда, в затінок його шпичастого тіла. Хлопчик побачив, як його обличчя віддзеркалюється в очах вампіра: одна голова, два викрадача.

— Спи, — промовив Гуд.

Та Гарві й не збирався засинати. Зненацька він ухопився за плащ і потягнув дрантя на себе. Лахміття затріщало й відірвалося. Гуд розлючено заревів.

Не було в його нутрі ніяких чарів. Насправді там узагалі нічого не було: сама пустка, не холодна й не тепла, не жива й не мертва — не з магії, а з порожнечі. Ілюзія фігляра.

Розлючений викриттям, Гуд знову заверещав і простягнув лапу по плащ. Та маленький злодій відскочив, і пазурі Гуда промайнули всього за кілька сантиметрів від його носа. Розлючене страховисько рушило на хлопця. Його стопи загрозливо заскрипіли об каміння. Гуд відрізав усі шляхи до порятунку, і Гарві нікуди було відступати. Лишалося тільки стрибати у воду.

Монстр знову потягнувся до поцупленого плаща. Ще мить, і він зім’яв би Гарві в кулаці разом з дрантям, та ззаду до Гуда підбігла Лулу. Дівчинка замахнулася дошкою, наче бейсбольною биткою, підскочила до чудовиська й так сильно вгатила його по коліну, що дошка розлетілася на друзки, а сама Лулу впала на землю.

Від удару Гуд утратив рівновагу й замахав руками. Камінь, на якому вони з Гарві стояли, розгойдався — ще трохи, і вони обидва полетіли б у водоверть. Гуд усе не міг угамуватися, намагаючись забрати лахміття й прикрити свою порожнечу.

— Злодюжко, віддай мені мого плаща! — волало страховисько.

— На! — крикнув Гарві та пожбурив шмаття у воду.

Гуд кинувся по свій одяг, і тієї ж миті Гарві стрибнув на землю. Хлопець почув, як чудовисько загорлало. Він озирнувся й побачив, що король вампірів летить сторчака у коловерть, стиснувши плащ у кулаці.

За секунду гривата макітра виринула з води, і Гуд погріб до берега. Він був дужим, та коловорот виявився сильнішим. Потвору віднесло далеко від берега й почало затягувати до центру — туди, де водяна спіраль зникала в надрах землі.

Нажаханий Гуд почав благати про допомогу. Його жалюгідні обіцянки можна було розчути лише тоді, коли водоверть підносила його до берега.

— Злодюжко! — лементував Гуд. — Допоможи мені, і… я подарую тобі… весь світ! Він буде твоїм… навіки… навіки… віків…

А потім чорторий почав шматувати саморобне тіло вампіра: скажені води видирали нігті й зуби, вимивали друзки з гриви, розгойдували суглоби… Незабаром Гуд перетворився на живі корабельні уламки, які поступово затягувало в центр коловороту. Виючи від безсилля й люті, він рушив туди, куди врешті-решт поринає все зло — у Ніщо.

Гарві пригорнув Лулу. Він сміявся та плакав водночас.

— Нам вдалося… — сказав він.

— Що вдалося? — почулося за їхніми спинами.

Вони озирнулися й побачили Венделла. Товстун безтурботно чимчикував до них. Він знайшов собі нове вбрання, та всі речі були або завеликими, або замалими.

— Що тут таке? — поцікавився Венделл. — Чого регочете? Чого рюмсаєте?

Він глянув на озеро саме вчасно: в коловороті зникали останні рештки Гуда, і передсмертний крик упиря заглушила мутна вода.

— І що то таке? — поцікавився Венделл.

Гарві витер сльози та звівся на ноги. Нарешті Венделлів вислів здався йому доречним:

— А не байдуже? — сказав Гарві.