Викрадач вічності

Живий доказ

Примарна стіна досі обмежувала Гудові володіння. Біля неї зібралися врятовані дітлахи, щоб попрощатися одне з одним. Звичайно, ніхто й гадки не мав, які пригоди очікують на них по той бік муру. Кожна дитина опинилася тут у різні роки. Чи потраплять вони назад, у свій час? Може, й так, а може, й ні.

— Навіть якщо вкрадених років уже не повернути, звільнилися ми завдяки тобі, Гарві, — сказала Лулу.

Маленький натовп вдячно загудів, дехто навіть заплакав.

— Скажи щось, — прошипів Венделл до Гарві.

— Чого це я маю щось казати?

— Бо ти герой.

— Та який з мене герой?

— Ну, так їм і скажи.

Гарві підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— Я лише хочу сказати… Радше за все, ми зрештою забудемо, що взагалі тут були…

Кілька дітей сказали щось на кшталт «ні, я не забуду» або «ми завжди тебе пам’ятатимемо». Та Гарві вів далі.

— Забудемо, — сказав він. — Виростемо, подорослішаємо і забудемо. Проте…

— Що? — спитала Дулу.

— Можна щоранку нагадувати собі про ці події. Скласти про них оповідку та переказувати її всім знайомим, зустрічним — геть усім.

— Нам ніхто не повірить, — бовкнув хтось.

— Байдуже, — відповів Гарві. — Ми знатимемо, що це правда — ось що найголовніше.

Зусібіч почулися схвальні вигуки.

— А тепер гайда додому, — сказав Гарві. — Ми й так згаяли тут забагато часу.

Коли діти розійшлась, Венделл штрикнув його ліктем:

— Ти ж хотів сказати, що з тебе негодящий герой і всяке таке.

— А, справді, — пустотливо всміхнувся Гарві. — Я й забув.

Перша група дітей набралася духу та пішла штурмувати мур — вони хотіли якнайшвидше лишити позаду жахіття Гудової в’язниці. Гарві дивився на них і жалкував, що не може поговорити з кожним, розпитати, як вони потрапили до рук Гуда, дізнатися, ким вони були — бездомними сиротами чи втікачами, як Венделл і Лулу. Може, серед них були такі самі, як він, — діти, які знудилися та спокусилися яскравими ілюзіями?

Цього Гарві вже ніколи не дізнається. Одне за одним діти зникали з його очей, поки не залишилися тільки вони втрьох — Венделл, Лулу та Гарві.

— Ну, — мовив до нього Венделл, — якщо там, зовні, з часом буде все нормально, то я повернуся на кілька років раніше за тебе.

— Еге ж.

— Якщо ми знову зустрінемось, я буду значно старшим. Ти можеш мене не впізнати.

— Впізнаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони потисли один одному руки, і Венделл рушив до стіни. Три кроки — і він зник.

Лулу важко зітхнула.

— У тебе колись бувало таке, що хочеться одразу дві речі, а вибрати можна лише одну? — спитала вона.

— Бувало, — кивнув Гарві. — А що таке?

— Я хотіла б, щоб ми виросли разом, продовжували дружити. А ще я хочу повернутися додому. Думаю, в мій час ти ще й на світ не з’явився.

Гарві сумно кивнув і озирнувся на руїни.

— Здається, є одна річ, за яку ми мусимо подякувати Гуду.

— За що?

— Ми були дітьми одночасно, — сказав він і взяв дівчинку за руку. — Хоча б трішки.

Лулу спробувала всміхнутися, проте на очах у неї з’явилися сльози.

— Ходімо крізь мур разом. Побачимо, що буде, — запропонував Гарві.

— Ходімо, — відповіла Лулу.

Взявшись за руки, вони рушили до стіни. Останньої миті, перш ніж їх огорнув туман, вони подивилися одне на одного, і Гарві промовив одне слово: «Додому…».

А потім стіна поглинула їх. На першому кроці Гарві ще відчував її руку в долоні, на другому вона ніби потоншала, а на третьому Лулу повністю зникла — дівчинку повернули до її часів, а Гарві вийшов на вулицю Міллсепа.

Він подивився на небо. Сонце вже зайшло, але високо в небі хмари ще світилися рожевими відблисками. Дув поривчастий вітер, остуджуючи Гарвін піт од пережитих страхіть.

У хлопчика зацокотіли зуби. Не знаючи, чого чекати цього разу, він вирушив додому темними вулицями.

Дивно, що після стількох перемог поразки Гарві завдало його рідне місто, але сталося саме так — він не зміг знайти дорогу додому. Хлопчик блукав з годину, а тоді розум і сили, що вберегли його від Гуда та всіх інших жахіть, зрадили. У Гарві запаморочилося в голові, ноги підломились, і виснажений хлопчик упав на хідник.

На щастя, двоє перехожих пожаліли Гарві та лагідно спитали, де він мешкає. Він мляво подумав, що небезпечно довіряти власне життя незнайомцям, однак вибору не було. Лишалося покластися на їхню ласку та сподіватися, що за його відсутності у світі не зникла доброта.

Гарві прокинувся в темряві, на мить у нього завмерло серце: здалося, що озеро таки полонило його і він став в’язнем чорних мутних глибин.

Перелякано зойкнувши, він сів і з полегкістю помітив вікно навпроти ліжка — фіранки було трохи розтулено, чулося, як по підвіконню тарабанить дощ. Гарві був удома.

Він звісив ноги з ліжка та став. Усеньке тіло боліло так, наче напередодні від десять раундів бився з боксером-важковаговиком, та все ж Гарві зумів дошкандибати до дверей.

Знизу долинали два знайомі голоси.

— Я щаслива, що він знову вдома, — сказала мама.

— Я теж, — відповів батько. — Але має бути якесь пояснення.

— Ми все дізнаємося, та не варто тиснути.

Гарві вчепився в перила й почав спускатися донизу. Тим часом розмова батьків тривала.

— Треба якнайшвидше розвідати правду, — не відступався батько. — А що, як він вляпався в якийсь кримінал?

— Це не про Гарві.

— Чому? Ти ж бачила, в якому він був стані: брудний, закривавлений. Він не ромашки збирав, це точно.

Гарві закляк на останній сходинці. Він злякався побачити правду. Чи справді все стало, як раніше? Чи його батьки лишилися старими та кволими?

Він прочинив двері. Батьки стояли біля вікна й дивилися на дощ.

— Привіт.

Вони повернулися до нього одночасно, і Гарві радісно зойкнув: він побачив, що недарма подолав усі жахіття й випробування Гуда. Ось вона, винагорода — його батько й мати. Вони були точнісінько такими самими, як і раніше, коли до нього вперше завітав Ріктус. Украдені роки повернулися до свого повноправного хазяїна.

— Я майстерний викрадач, — сказав він собі.

— О, мій дорогенький, — сплеснула в долоні мати.

Він міцно обійняв її і тата.

— Синку, де ж ти був? — поцікавився батько.

Гарві добре пам’ятав, як важко минулого разу було все пояснити, тож натомість він просто сказав:

— Пішов гуляти й заблукав. Я зовсім не хотів вас засмучувати.

— Ти щось казав про викрадача.

— Справді?

— Так, — насупився тато.

— Ну… хіба вважається викрадачем той, хто повернув свою власність? — запитав його Гарві.

Батьки обмінялися спантеличеними поглядами.

— Ні, любий, — сказала мати. — Звісно, що ні.

— Тоді я не злодій.

— Гарві, ти мусиш розповісти нам з батьком правду, — сказала вона. — Ми хочемо знати все, що з тобою трапилося.

— Все?

— Так, усе, — батько склав руки на грудях.

Тоді Гарві розповів їм усю історію — від початку й до самісінького кінця. Минулого разу батьки лише сумнівалися, а тепер вони йому взагалі не повірили.

— Ти справді думаєш, що ми в це повіримо? — перебив його батько, коли Гарві розповідав про першу зустріч із Гудом.

— Я можу відвести вас до Дому, — сказав Гарві. — Точніше, до його руїн. Минулого разу я його не знайшов, бо Гуд сховав Дім від дорослих. Та тепер його вже немає, і всі чари теж зникли.

Батьки спантеличено перезирнулися.

— Якщо ти справді можеш знайти цей Дім-Гуд, ми з мамою охоче подивилися б на нього, — врешті сказав тато.

Наступного дня вони прокинулися рано-вранці й вирушили в дорогу. Цього разу, як Гарві й очікував, магія, що приховувала дорогу до Дому, розвіялася. Він легко впізнавав вулиці, якими вів його Ріктус, і зовсім скоро вони побачили положистий схил, нагорі якого колись височів будинок Гуда.

— Прийшли, — повідомив батькам хлопчик. — Дім стояв тут.

— Гарві, та це ж звичайнісінький пагорб, — сказав тато. — Пагорб, вкритий травою.

Гарві здивувався: він не чекав, що земля, на якій ще недавно відбулися жахіття, так скоро зазеленіє.

Вони підійшли до місця, де колись був примарний мур.

— Доволі приємний пейзаж, — мовила мати.

— Руїни Дому були тут, присягаюся.

Гарві не вірив власним очам. Він побіг угору.

— Я доведу вам, що не брешу. Ідіть сюди!

Вони були не самі. На вершечку пагорба діти запускали повітряних зміїв; туди-сюди ганяли собаки; голосно регочучи, схилом з’їжджала малеча; була тут навіть пара закоханих — шепотіли одне одному якісь таємниці.

Присутність усіх цих людей обурила Гарві. Та як вони сміють тут гасати, сміятися та запускати зміїв? Поводяться так, наче вони на звичайнісінькому пагорбі! Йому хотілося розказати їм, що просто під ними лежать руїни будинку, де жив справжній упир; хотілося побачити, як його слова зітруть усмішки з їхніх писків.

Але потім Гарві зрозумів: либонь, буде краще, якщо цей пагорок лишиться звичайним пагорком і не обростатиме лячними легендами. Ні діти зі зміями, ні двійко закоханих ніколи не вимовлять ім’я Гуда — та й нащо воно їм? Злу не місце в щасливих серцях.

Вони піднялися на вершину схилу.

— Що ж, — мовив батько до Гарві, — цей твій Дім надійно поховано.

Гарві сів навпочіпки й почав рити землю голими руками. Ґрунт був м’який і духмяний — від нього здіймався солодкий аромат родючості.

— Дивно, правда? — почувся чийсь голос.

Стиснувши землю, Гарві подивився на мовця. За кілька метрів стояв чоловік, трохи старший за його тата. Він усміхався.

— Ви про що?

— Про квіти, про ґрунт, — відповів незнайомець. — Певно, в землі є своя магія, добра магія, і вона назавжди поховала згадку про Гуда.

— Ви чули про Гуда? — здивувався хлопчик.

— О так, — кивнув чоловік.

— А що саме ви знаєте? — спитала Гарвіна мама. — Син розповів нам таку чудасію…

— Усе це правда, — сказав чоловік.

— Таж ви навіть нічого не чули! — вигукнув батько.

— Вірте сину, — мовив незнайомець. — Бо маєте свідка, який радо підтвердить, що він у вас — справжній герой.

Батько подивився на Гарві й нервово посміхнувся.

— Справді? Ви теж були бранцем того упиря?

— Ні.

— То звідки ви все це знаєте?

Чоловік озирнувся через плече — біля підніжжя схилу стояла жінка в білій сукні.

Гарві спробував роздивитись обличчя незнайомки, та крислатий капелюх його затуляв. Хлопчик звівся на ноги, щоб підійти ближче й роздивитися жінку, але чоловік його зупинив:

— Ні, будь ласка… не треба. Вона відправила мене до вас, просто щоб привітатися. Вона пам’ятає вас таким, як зараз, юним, і воліла б, щоб ви пам’ятали її такою ж.

— Лулу… — прошепотів Гарві.

Чоловік ані спростував цей здогад, ані підтвердив його.

— Юначе, я вам багато чим зобов’язаний. Сподіваюсь, я стану для неї добрим чоловіком — так само, як ви були її добрим другом.

— Чоловіком?

— Час летить, — сказав незнайомець, глипнувши на годинник. — Ми вже спізнюємося на обід. Юначе, дозвольте потиснути вам руку.

— Вона брудна, — попередив Гарві, випускаючи землю з правиці.

— Хіба може бути щось краще, ніж… ця цілюща земля? — всміхнувся чоловік.

Він потис Гарві руку, кивнув його батькам і поспішив до дружини.

Гарві дивився, як він щось розповідає жінці, бачив, як вона кивнула, глянула вгору й усміхнулася до нього. А потім вони вийшли на вулицю й зникли.

— Ну, — сказав тато, — скидається на те, що твій Гуд усе-таки існував.

— То ви мені вірите? — здивувався Гарві.

— Тут відбулося щось незвичайне, і ти поводився як справжній герой, — відказав батько. — Ось у що я вірю.

— Досить, — сказала мати, — не треба більше копати, любий. Хай там що лежить під землею, краще йому там і лишатися.

Гарві хотів викинути землю і з другої руки, та батько його зупинив.

— Дай-но мені, — він простягнув руку.

— Навіщо? — здивувався Гарві.

— Я чув, що дещиця доброї магії завжди стане в пригоді. Правда ж?

Гарві всміхнувся та пересипав землю в батьківську долоню.

— Так, — відповів хлопчик. — Завжди.

Після прогулянки до пагорба кожен наступний день був сповнений справжніх чарів. Батьки більше ніколи не згадували ні про Гуда, ні про Дім, ні про зелений схил, та вони не забули — це відчувалося в кожному погляді, в кожному слові.

Гарві знав: батьки лиш приблизно уявляють, що з ним насправді трапилося. Та вони всі втрьох були одностайні в тому, що знову бути разом — це чудово.

Відтоді Гарві почав цінувати кожну хвилину. Звісно, час летів так само стрімко, але Гарві вже не марнував його на зітхання й нарікання. Кожнісіньку мить свого життя він вирішив сповнювати сезонами, що жили в його серці: надією, подібною до птахів на весняних гілочках; щастям, схожим на тепле літнє сонце; осіннім серпанком магії… Та найкращою була любов — любов, якої вистачить на тисячу новорічних ночей.