Викрадач вічності

Гріхопадіння

Вітру не було. Гарві шугонув униз, як шматок шиферу, з його горлянки вирвався крик смертельного жаху. Венделл повернувся на крик — і обличчя його сполотніло. Аж тут нізвідки налетів вітер. Гарві вже черкав ногами по кущах, та враз його підхопило й понесло у височінь.

Крик перетворився на радісне виття, а жах — на радісне захоплення. Місяць сьогодні був більшим, ніж будь-коли: величезне біле коло наблизилося до Гарві та затулило весь світ, як мама, коли вона схилялася над ліжком, щоб поцілувати сина перед сном.

Та сьогодні він спати не ляже, нізащо. І мамине «добраніч» йому більше не потрібне. Шум вітру в крилах, світ, що тремтить од жаху, побачивши його тінь, — це було краще за будь-який сон.

Він глипнув донизу й побачив, що Венделл біжить у Дім.

«Ага, розігнався», — подумав Гарві та, розвернувши крила, як шкіряні вітрила, спікірував на жертву. Почувся скажений вереск — у Гарві мало серце не стало. На мить йому здалося, що це вітер, та потім до нього дійшло, що то його власна горлянка таке виробляє. І нелюдський вереск перейшов у сміх — дикий, навіжений сміх.

— Не треба… Благаю… Не треба! — рюмсав Венделл, тікаючи. — Хто-небудь, допоможіть! Допоможіть!!!

Гарві розумів, що вже досить — Венделл нажаханий мало не до смерті. Та чого спинятися? Адже так весело! Хлопцю подобалося відчуття вітру в крилах та холодне сяйво місяця за спиною, подобалися гострий зір і сильні кігті… Та понад усе йому подобався страх в очах Венделла та стугін паніки в його грудях.

Вітер поніс Гарві вниз, у гущавину, і щойно він приземлився, Венделл упав на коліна й почав благати про милість:

— Не вбивайте мене! Будь ласка, будь ласочка, молю, не вбивайте мене!

З Гарві було вже досить — він і наслухався, і надивився, і помстився. Пора було закінчувати гру, поки сміх не перетворився на сльози.

Він відкрив було рота, щоб сказати, хто він насправді, але Венделл, побачивши червону пащу з вовчими іклами, подумав, що це певна смерть, і почав благати з новою силою. Та цього разу він заспівав іншої пісні:

— Я жирний і зовсім несмачний. Але тут є ще один хлопчик…

Почувши такі слова, Гарві заричав.

— Він точно десь тут! — не вгавав Венделл. — Присягаюся могилою матері! І він м’ясистий, не те, що я!

— Ти тільки послухай, що белькоче цей малий, — почулося з кущів.

Гарві озирнувся — то був Джайв. Його силует ледь виднівся серед колючок.

— Юний Гарві, та він смерті тобі бажає.

Вихваляючи свого друга як чудову їжу, Венделл нічого не почув. На доказ того, яка з нього нікчемна здобич, Венделл задер футболку і потрусив своїм великим животом.

— Нащо я вам здався, — нюняв він, — візьміть краще Гарві! Ним ви гарно поласуєте!

— Вкуси його! — шипів тим часом Джайв. — Ну ж бо, сьорбни крові. А чого б і нє? Жир справді гидкий, зате кров у нього гаряча й смачна, — він аж підтанцьовував, притупуючи ногами в ритмі своєї пісеньки. — Смакуй, ласуй! М’ясця пожуй!

Тим часом Венделл нив, заливаючись шмарклями й сльозами:

— Не потрібен я вам! Знайдіть Гарві! Знайдіть Гарві, він смачніший!

Що дужче Венделл рюмсав, то доречнішою здавалася Гарві пісенька Джайва. А й справді, хто він такий, цей жалюгідний Венделл? Надто старанно він вихваляє Гарві перед вампіром, щоб вважати його другом. Просто ласий шматочок! Інший упир на місці Гарві відгриз би йому голову, щойно побачивши. Та все ж…

— Ну, чого ти чекаєш? — діймав його Джайв. — Ми ж так старалися, щоб зробити з тебе справжнього монстра, а ти що?..

— Так, але ж це лише гра, — відмовив Гарві.

— Гра?! — звів брови Джайв. — Ой, нє, хлопче, дзуськи. Це щось набагато серйозніше. Це урок, твоє виховання, твоя освіта.

Гарві не зрозумів, що має на увазі танцюрист, та й він не був упевнений, що хоче це знати.

— Якщо ти зараз же не кинешся на нього, то цей хробак здиміє, — прошипів Джайв.

Він мав рацію: Венделл перестав ревіти та спантеличено витріщався на нападника.

— Ви… мене… відпустите? — пробелькотів він.

Гарві знову відчув у себе на спині руку Джайва.

— Ну ж бо! — під’юджував той.

Гарві подивився на заплакане обличчя Венделла, на його тремтячі руки… «А що, якби ми помінялися місцями? — подумав він. — Хіба я поводився б інакше?» Він знав, що ні.

— Зараз або ніколи, — сказав Джайв.

— Тоді ніколи! Ніколи! — відрубав Гарві.

Слово вилетіло з його рота страшним риком, і Венделл помчав геть, волаючи не своїм голосом. Гарві не став його наздоганяти.

— Хлопче, ти мене розчарував, — сказав Джайв. — Як прикро. А я ж думав, що в тебе є інстинкт убивці.

— Ну то знай, що в мене його немає, — відказав Гарві.

Йому було трохи соромно. Він почувався боягузом, хоч і знав, що вчинив правильно.

— Лише магію змарнували, — почувся ще один голос.

З кущів вийшла Марр. У неї в руках було повно велетенських грибів.

— Де це ти їх познаходила? — поцікавився Джайв.

— Там, де й завжди, — відповіла Марр. Вона зміряла Гарві презирливим поглядом. — Мабуть, хочеш назад своє тіло.

— Так, поверніть його, будь ласка.

— Лишаймо його таким, — мовив Джайв. — Рано чи пізно йому таки захочеться крові.

— Та нє, — відмахнулася Марр, — магічна енергія не безкінечна, ти ж знаєш. Нащо розтринькувати її на цього нікчему?

Вона невимушено змахнула рукою в бік Гарві — і хлопчик відчув, як з нього витікає сила, що наповнювала його кінцівки та змінювала обличчя. Звичайно, він одразу полегшено зітхнув, але маленька часточка його душі оплакувала втрату. За якусь мить Гарві знову став звичайним прикутим до землі хлопчиком. Безкрилим і слабким.

Марр зняла своє закляття, розвернулася до Гарві спиною та перевальцем пошкандибала геть. Вона розчинилася в темряві, але Джайв був ще тут — він лишився, щоби наостанок устромити ще одну шпильку:

— Ти піймав ґаву, дурко. А міг би стати видатною особистістю.

— То був лише прикол, ось і все, — сказав Гарві, намагаючись приховати свій дивний сум. — Просто геловінський вибрик, який нічого не значив.

— Дехто з тобою не погодився б, — насупився Джайв, — адже всі люди, наділені справжньою силою та владою в цьому світі — кровопивці та викрадачі душ. І ми повинні служити й коритися їм. Усі ми мусимо служити їм до самої смерті.

Виголошуючи цю дивну промову, Джайв свердлив Гарві поглядом. А потім відступив у тінь і щез.

Гарві знайшов Венделла в кухні — він сидів там з хот-доґом в одній руці та печивом у другій і розповідав пані Ґріффін про щойно пережите страхіття. Побачивши Гарві, він аж впустив з рук їжу.

— Ти живий! Живий! — скрикнув він.

— Звісно, живий, — сказав Гарві. — А що, має бути інакше?

— Там надворі щось таке було! Жахлива тварюка! Вона мене ледь не схавала. Я думав, вона тебе зжерла.

Гарві подивився на свої руки і ноги.

— Та ні. Навіть не понадкушувала.

— Я такий радий! — скрикнув Венделл. — Я такий радий, такий радий! Ти мій найкращий друг, ти завжди будеш моїм найкращим другом!

«Ще п’ять хвилин тому ти хотів згодувати мене упирю», — подумав Гарві, та нічого не сказав. Може, настане час, коли він зможе розповісти Венделлу про своє перетворення і про те, як він ледве встояв перед спокусою поласувати людиною. Та не зараз.

— Я зголоднів, — лише й сказав Гарві та сів за стіл поряд зі своїм зрадливим другом.

Він хотів укинути до рота щось солодше від крові.