Викрадач вічності

Викрадачі зустрічаються

Розгледіти правду, замасковану під пиріг з морозивом, — це одне, та зішкрябати лиск з облуд, які Дім відполірував до сліпучості, — зовсім інше. Підіймаючись сходами, Гарві сподівався помітити на стінах чи килимах якусь деталь, що допоможе йому запустити пальці розуму під обгортку ілюзії та здерти її, відкривши непривітну правду, сховану під оманливим лиском. Марр було зліплено з болота й харкотиння, Джайва — з попелу, та з чого ж тоді сам Дім? Будинок добре знав свою справу: Гарві напружував очі, але нічого неприродного не помічав. Дім відволікав його чуття теплом, барвами та літніми пахощами; Дім ніжно воркував йому на вухо, ласкавим вітерцем пестив його обличчя.

Навіть коли Гарві видерся на горішній поверх, Дім продовжував удавати, що це невинна гра в хованки — одна з численних дитячих забавок.

Гарві побачив п’ять дверей — кожні трішки прочинені, неначе натякають: «Нема тут ніяких таємниць, тим паче для хлопчика, який шукає правду. Заходь, сам поглянь! Роздивляйся досхочу! Заходь! Якщо насмілишся».

Гарві й справді насмілився, однак не на те, на що сподівався Дім. Кілька секунд він роздивлявся двері, а потім махнув на них рукою, спустився донизу, знайшов у одній з кімнат міцний стілець, відніс його нагору, а тоді виліз і відімкнув ляду, що вела на горище.

Підтягуватися було важкувато, та Гарві підбадьорювала думка, що, коли він буде лежати на горищі й відхекуватися, пошуки вже майже закінчаться. Король упирів зовсім близько. Хто, як не володар ілюзій, живе там, де їх майже нема? Горище було повною протилежністю нижніх кімнат: брудно, темно, все навколо вкрито павутинням.

— Ти де? — гукнув Гарві.

Марно було сподіватися, що він заскочить супротивника зненацька. Гуд спостерігав за ним, щойно хлопчик ступив на першу сходинку.

— Виходь! — закричав Гарві. — Я хочу побачити злодія!

Спочатку відповіді не було, та потім з протилежного кутка горища почулося басовите гарчання. Не дочекавшись, поки очі звикнуть до темряви, Гарві рушив на звук. Під ногами зарипіли старі дошки.

Двічі він зупинявся, щоб глянути вгору — звідти чулося якесь шарудіння. Може, це пташка, що потрапила в пастку і наосліп літала там, шукаючи вихід? Або ж таргани, які скупчилися на балках…

Гарві наказав собі викинути з голови фантазії та зосередитися на пошуках Гуда. Нащо вигадувати нові жахіття, якщо й так страшно? Довкола валялося багато різного непотребу — певне, ворог зачаївся десь поряд, серед лабіринту запліснявілих картин і трухлявих меблів. Краєм ока Гарві помітив, як серед мотлоху щось поворушилося.

— Гуд? — хлопчик примружився, щоб краще розгледіти постать серед тіней. — Чого це ти тут ховаєшся?

Він зробив ще один крок і усвідомив, що помилився — шумів не таємничий пан Гуд. Гарві впізнав спотворену постать. У неї були гнилі крила, маленькі чорні оченята й зуби, неймовірна кількість зубів.

Карна!

Істота підвелася на брудному сідалі та огризнулася, наче побитий пес. Хлопчик позадкував, і якби Карну не скували рани, якби йому не завадив розкиданий мотлох, то Гарві вже потрапив би до його пазурів.

Карна замахав лапами, розкидаючи стільці, коробки, уламки старого непотребу, а тоді кинувся на здобич. Гарві задкував, прикипівши очима до звіра, і голова його гуділа від запитань. Де ж Гуд? Ось головна таємниця. Пані Ґріффін була впевнена, що він десь тут. Гарві обійшов усе горище, та єдиним тутешнім мешканцем виявилася тварюка, що зараз відтісняла його назад, до ляди.

Відступаючи, Гарві ще раз оглянув кутки. Може, він чогось не помітив? Однак погляд натрапив не на людину — його увагу привернула куля завбільшки з тенісний м’яч, що світилася, наче наповнена зоряним світлом. Куля, як бульбашка, вигулькнула з-поміж дощок і зринула вгору. Гарві дивився на неї, забувши про все. За мить до неї приєдналася і друга куля, а тоді й третя, четверта…

Зачарований Гарві не дивився під ноги. Він перечепився, впав і розпластався підлогою, та, попри червоний туман болю, продовжував дивитися вгору.

І над ним у всій красі постав Гуд.

Жахливо спотворені риси Гудового обличчя розтягнулися на весь дах: очі були чорними дірами в балках; ніс був широкий і гротескно плаский, наче рило велетенського кажана; рот був шпариною завдовжки три метри, і з нього виривався скрипучий голос, в якому чулося рипіння дверей, крик вітру в димарі та бахкання вікон.

— Дитино! — сказав Гуд. — Ти приніс біль до мого раю. Ганьба тобі!

— Який ще біль?! — гримнув Гарві.

Хлопчика трусило, як у пропасниці, та не можна було показувати страх. Він відплатить ворогові тією ж ілюзорною монетою — вдаватиме хоробрість навіть тоді, коли на неї й натяку немає.

— Я прийшов забрати те, що належить мені по праву, ось і все, — сказав Гарві.

Гуд засмоктав потворним ротом одну з мерехтливих куль. Вона миттю згасла.

— Марр загинула, — сказав він. — І Джайв мертвий. Через тебе вони перетворилися на гній та попіл!

— Вони ніколи й не були живими, — мовив Гарві.

— Хіба ти не чув їхніх ридань, їхніх благань? — прогудів Гуд і насупив чоло.

— Ні.

— Тоді я тебе теж не пожалію, — заскреготало у відповідь. — Я дивитимусь, як тебе ковтатиме мій бідний Карна, і радітиму.

Гарві зиркнув у бік Карни. Звір присів, готуючись до стрибка. Щелепи почвари стікали слиною. Тепер, коли Карна завмер, хлопчик зміг роздивитися його страшні рани: подерта шкіра нагадувала старий лисий килим, голова звисала, а груди здіймалися так важко, наче страховисько боролося за кожен подих.

Дивлячись на нього, Гарві пригадав слова пані Ґріффін: «Тепер я залюбки зустріла б Смерть, як давню подругу, яку колись прогнала зі свого ґанку».

Може, перетворившись на попіл, Карна й не полетить до зірок. Та звір жадав забуття: стомлений і поранений, Карна продовжував жити не за власною волею, а за наказом Гуда.

— Так шкода… — прошепотів голос під дахом.

— Чого це тобі шкода? — озвався Гарві.

Хлопчик подивився на Гуда. Той висмоктав ще дві кулі на очах у Гарві.

— Так шкода тебе втрачати. Може, я тебе все ж переконаю? Я ж не заподіяв тобі ніякої шкоди. Чому б не повернутися до нашої сім`ї та не жити без зайвих турбот?

— Ти відібрав у мене тридцять років життя з мамою і татом! — обурився Гарві. — Якщо я залишуся тут, то ти й решту вкрадеш.

— Я забрав у тебе лише марні дні, — заперечив Гуд. — Дощові. Сірі. Дні, яких ти й сам захотів би позбутися. Хіба це злочин?

— Я не знав, що втрачаю їх, — похитав головою Гарві.

— Ох, — зітхнув Гуд, — хіба не завжди саме так і буває? Щось вислизає з-поміж пальців, і коли його вже нема, починаєш жалкувати. Та що впало — те пропало, Гарві Свік!

— Ні! — вигукнув Гарві. — Я поверну вкрадене.

В запалих очах Гуда зблиснув вогонь.

— Гарві Свік, як же гарно ти сяєш! Я ще ніколи не зустрічав людей з такою яскравою душею, — він насупився, придивляючись до хлопця. — Тепер я розумію.

— Що розумієш?

— Чому ти повернувся.

Гарві почав знову казати, що повернувся по крадені роки, та не встиг він і двох слів мовити, як Гуд його перебив:

— Ти вернувся, бо знав, що тут твоя домівка. Гарві Свік, ми — два злодії. Я краду час. Ти крадеш життя. Але зрештою ми однакові — Викрадачі Вічності.

Думка про те, що він має щось спільне з такою почварою, була огидною, та в глибині душі Гарві злякався, чи не може це виявитися правдою. Він занімів.

— Нащо нам ворогувати? — мовив Гуд. — Можливо, мені слід узяти тебе під своє крило. Під своє західне крило, — він невесело посміявся з власного жарту. — Я тебе годуватиму, вчитиму знаходити шлях темними стежками.

— І врешті-решт я теж почну їсти дітей? — сказав Гарві. — Ні, дякую.

— Гадаю, Гарві Свік, тобі сподобалося б, — відповів Гуд. — Я ж знаю, в тебе є вампірські нахили.

Заперечити Гарві не міг. Саме слово «вампірські» нагадало йому про політ на Геловін: ширяєш під повним місяцем, очі горять, а в роті повно гострих, як леза, зубів.

— Бачу, ти добре все пам’ятаєш, — сказав Гуд, помітивши, з якою насолодою Гарві згадує той вечір.

— Не збираюсь я тут лишатися, — насупився хлопчик. — Я хочу забрати своє та піти звідси.

— Сумно, — зітхнув Гуд. — Як сумно це чути… Бажаєш отримати своє — то ось тобі смерть! Карно!

Потвора кволо підвела голову.

— З’їж хлопця!

Бідолашний звір не встиг навіть поворухнутися, а Гарві вже зірвався на ноги. Однак, якщо бігти до ляди наввипередки, він навряд чи втече. Хіба немає іншого способу перемогти? Якщо він справді Викрадач Вічності, як твердив Гуд, то, певне, настав час це довести. Не за допомогою пилу чи крадених чарів, а самотужки.

Карна загрозливо посунув на хлопчика, та замість відступати, Гарві простягнув руку вперед. Здавалося, малий хоче погладити гнилу голову звіра. Карна завагався та сховав ікла.

— З’їж його! — гаркнув король упирів.

Страховисько пригнуло голову, злякавшись покарання. Та замість удару він дістав зовсім інше: Гарві ніжно поклав руку на чоло потвори, і Карна здригнувся від його дотику. Він підвів морду, притиснувся до Гарвіної долоні та застогнав, протяжно й глухо.

У стогоні не чулося ні болю, ні невдоволення. Здавалося, Карна дякував за те, що хоч раз у житті його не б’ють, не верещать нажахано від його вигляду. Він зазирнув Гарві в очі й затремтів, ніби здогадавшись про свою долю. Наступної миті він ступив крок назад, весь затрусився, і його тіло розсипалося на тисячу шматочків.

Зуби Карни, які ще хвильку тому здавалися такими страшними, розкотилися по темних кутках; масивний череп розколовся; хребет розвалився. За кілька секунд од чудовиська лишилася тільки купка кісток, таких старих і сухих, що на них і дворняга не глянула б.

Гарві подивився на обличчя Гуда. Видно було, що той здивований: роззявлена пащека та баньки, які витріщалися з глибоких дірок-очниць.

Гарві не став чекати, поки Гуд порушить мовчанку. Він відвернувся від решток Карни та побіг до ляди, хоча й підозрював, що Гуд її вже замкнув. Лише коли Гарві спустився на стілець під лядою та востаннє глянув нагору, Викрадач заговорив:

— Мій маленький злодюжко… — прошепотів він. — Що ж мені з тобою робити?