Викрадач вічності

Нові жахіття

Розповідати виявилося значно складніше, ніж гадалося. Перша поява Ріктуса, потоплення ковчега, втеча з Венделлом — усе це Гарві пам’ятав чітко, та водночас багато чого пригадати не міг. Наче туман просочився в його голову та вкрив серпанком Дім з околицями.

— Я пам’ятаю, як говорив з вами по телефону два чи три рази, — сказав Гарві.

— Любий, ти не дзвонив нам, — відповіла мама.

— Значить, то був черговий фокус, — мовив хлопчик. — Я мав би здогадатися.

— Але хто за цим стоїть? — поцікавився батько. — Якщо цей Дім існує, то його власник викрав вас і якимось чином не дав подорослішати. Може, він вас заморозив…

— Ні, — сказав Гарві. — Там було тепло. Ну, коли не сніжило.

— Мусить же бути хоч якесь пояснення.

— Воно є, — мовив Гарві. — Магія.

Батько похитав головою:

— Це дитяче пояснення, а я вже давно не дитина.

— Я знаю те, що знаю, — не поступався Гарві.

— Не так уже й багато, любий, — сказала мати.

— Більше нічого пригадати не можу, — зітхнув хлопчик.

Вона пригорнула його.

— Нічого, поговоримо ще завтра, коли відпочинеш.

— А ти зміг би знайти дорогу до того Дому? — спитав батько.

— Так, — сказав Гарві, хоча від самої думки про Дім його шкіра вкрилася сиротами. — Думаю, що так.

— З цього й розпочнемо.

— Не можна, щоб він туди вертався, — заперечила мати.

— Перш ніж звертатися до поліції, ми повинні переконатися, що будинок існує. Ти ж це розумієш, сину?

Гарві кивнув.

— Знаю, звучить так, ніби я все вигадав. Але я розповів правду, присягаюся.

— Ходімо, сонечко, — мовила мама. — На жаль, твоя кімната трохи змінилася, але вона так само зручна. Коли ти зник, я спершу не наважувалася нічого міняти — сподівалася, що знайдеш дорогу додому. А потім зрозуміла: якщо ти колись і повернешся, то будеш уже дорослим і навряд чи захочеш, щоб кімнату прикрашали ракети та папуги. От ми й запросили дизайнерів. Тож тепер вона зовсім інша.

— Та нічого, — сказав Гарві. — Я вдома, і це найголовніше.

Перед обідом, коли хлопчик спав у своїй старій кімнаті, почало дощити — березнева злива. Краплі билися у вікно й гамселили по підвіконню. Цей звук розбудив Гарві. Хлопець сів у ліжку. Волосся на потилиці стирчало в усі боки. Він згадав, що йому снилася Лулу — бідна загублена Лулу, яка ледь волочила крізь кущі своє спотворене тіло. Перед очима постали її руки-плавці, що стискали звірів із ковчега.

Думка про нещастя Лулу була нестерпною. І як він міг сподіватися на нормальне життя, якщо вона лишилася полонянкою Гуда?

— Я знайду тебе, — пробурмотів Гарві. — Знайду, присягаюся…

А потім він знову поклав голову на холодну подушку та слухав звуки дощу, поки не поринув у сон. Виснажений подорожжю й переживаннями, хлопчик не прокидався аж до наступного ранку. Дощ закінчився, небо розхмарилось. Настав час продумати план дій.

— Я придбав карту Міллсепа, — сказав батько, розгортаючи її на кухонному столі. — Ось наш будинок, — він уже позначив його хрестиком. — То ти пам’ятаєш назву якоїсь із вулиць біля дому Гуда?

— Я думав лише про те, як забратися звідти, — похитав головою Гарві.

— Там стоять поблизу якісь будівлі?

— Було темно і дощило.

— Тож маємо покладатися лише на удачу.

— Ми знайдемо його, — сказав Гарві. — Навіть якщо знадобиться цілий тиждень.

Та сказати було легше, ніж зробити. Минуло понад тридцять років, відколи вони з Ріктусом ішли в Дім свят, і багато чого змінилося. Побудували нові площі, розрослися нетрі; вулицями їздили небачені автомобілі, в небі літали чудернацькі літаки. Стільки всього, що відволікало увагу та збивало зі сліду…

Півдня минуло в марних пошуках.

— Я не тямлю, що тут де, — врешті зізнався Гарві. — Усе дуже змінилося.

— Шукатимемо далі, — сказав батько. — Розберемося.

Проте вони так і не розібралися. Решту дня марно тинялися, сподіваючись натрапити на якийсь дороговказ. Іноді Гарві казав: «Може, десь тут», — і вони вирушали в тому напрямку, проминали кілька вулиць і площ, а тоді з’ясовували, що йдуть зовсім не туди.

Увечері батько знову взявся розпитувати Гарві:

— Якби ти хоч пам’ятав, який той Дім на вигляд, я описав би його перехожим — може, комусь щось відомо?

— Він великий, це я точно пам’ятаю. І старий. Я впевнений, що Дім дуже старий.

— А ти зможеш його намалювати?

— Спробую.

Художник з Гарві був не дуже вправний, та здавалося, що його руки пам’ятали все краще, ніж голова — за півгодини хлопчик доволі детально зобразив Дім. Батько був задоволений.

— Завтра візьмемо малюнок з собою, — сказав він.

Та наступний день розчарував їх так само, як і попередній. Ніхто не впізнавав Дому, в околицях не було нічого подібного. Надвечір у батька почав уриватися терпець.

— Усе марно! — вигукнув він. — Ми з півсотні людей опитали, і ніхто нічого не знає!

— Це й не дивно, — мовив Гарві. — Не думаю, що хтось, окрім мене та Венделла, бачив Дім.

— Нам просто треба розказати все поліції, — сказала мати. — Хай вони це розслідують.

— І що ж ми їм скажемо? — батько підвищив голос. — Що ми думаємо, наче десь там, у тумані, ховається чарівний Дім, який краде дітлахів? Це ж смішно!

— Досить, заспокойся, — сказала йому дружина. — Поїмо, а тоді поговоримо.

Вони пішли додому, пообідали, заново все обговорили, але так нічого й не вирішили. Протягом багатьох років пан Гуд ловив дітей, однак був дуже обачний та оберігав себе від законів справжнього світу. Ховаючись за ілюзіями, він уже, певне, знайшов замість Гарві та Венделла нових бранців, які нічого не підозрювали. Схоже, Гуд і надалі творитиме зло — без викриття й покарання.

Наступного дня Гарвін батько зробив оголошення.

— Ці пошуки ні до чого не приведуть, — мовив він. — Тому досить.

— Ти йдеш у поліцію? — спитала його дружина.

— Так. Потрібно, щоб Гарві розповів їм усе, що знає. Це буде нелегко, сину.

— Мені не повірять, — сказав Гарві.

— Ось чому першим говоритиму я. Знайду того, хто мене вислухає.

Незабаром після сніданку батько кудись пішов. Вигляд він мав замислений і стурбований.

— Це все я винен, — сказав Гарві до матері. — Ми втратили стільки років, лише тому що я знудився. А могли би прожити їх разом…

— Не звинувачуй себе, — мовила вона. — Усі інколи вчиняють щось таке, про що потім шкодують. Кожен іноді робить хибний вибір, помиляється.

— Якби ж знати, як усе виправити, — зітхнув Гарві.

Невдовзі мати пішла в крамницю, залишивши Гарві з цією нав’язливою думкою. Чи можна було щось виправити? Як повернути втрачені роки та прожити їх тут, з людьми, які його любили і яких він ніжно любив у відповідь?

Гарві сидів біля вікна у своїй кімнаті, намагаючись розв’язати цю проблему, коли побачив на розі вулиці самотню постать. Він відчинив вікно й загукав:

— Венделле! Венделле! Я тут!

І помчав сходами донизу. Коли він відчинив двері, Венделл уже стояв на ґанку — обличчя в нього розчервонілося та блищало від сліз і поту.

— Гарві, що сталося? — пробелькотів він, гикаючи між словами. — Усе змінилося! Батя розлучився з мамою, а мама зараз така стара… і гладка, як свиня! — він витер носа та голосно шморгнув. — Так не мало бути! Правда ж?

Гарві спробував йому пояснити, як Дім обдурив їх, проте Венделл навіть слухати не став — він просто хотів, щоб жахіття скінчилося.

— Я хочу, щоб усе було, як раніше, — рюмсав Венделл.

— Мій тато пішов у поліцію, — сказав Гарві. — Він їм усе розкаже.

— Це не допоможе, — друг був у відчаї. — Вони ніколи не знайдуть Дім.

— Твоя правда. Я шукав його з батьками — марно. Він ховається.

— Дурню, звісно, він ховається від них, — сказав Венделл. — Йому не потрібні дорослі.

— Точно, — погодився Гарві, — йому потрібні тільки діти. Б’юсь об заклад, що він просто шаленіє, так хоче нас повернути.

— Звідки ти знаєш?

— Ми ж були в його пазурах. Ще трохи — і з’їв би нас живцем.

— То гадаєш, він на нас зуби гострить?

— Я впевнений.

Хвилину Венделл роздивлявся свої черевики.

— Думаєш, ми маємо повернутися?

— Навряд чи хтось із дорослих — мій тато, твоя мама чи поліція — коли-небудь знайде Дім. Якщо ми хочемо повернути вкрадені роки, треба зробити це самотужки.

— Не подобається мені ця ідея, — зізнався Венделл.

— Мені теж, — сказав Гарві.

Він подумав, що треба лишити батькам записку, бо ще вирішать, що він їм наснився.

— Мусимо йти. У нас немає вибору, — мовив він.

— Коли вирушаємо?

— Зараз! — Гарві насупився. — Ми й так втратили забагато часу.