Викрадач вічності

Повернення в щасливий край

Здавалося, Дім знав, що вони повертаються: щойно хлопці вийшли на вулицю, їхні ноги немов самі згадали дорогу — і вони рушили на беззвучний поклик голодного будинку.

— А що з нами тепер буде? — спитав Венделл. — Ми ж ледь утекли минулого разу…

— Пані Ґріффін нам допоможе, — відповів Гарві.

— А якщо Карна відкусив їй голову? — занепокоївся Венделл.

— Тоді впораємося самі.

— З чим впораємося?

— Знайдемо Гуда.

— Але ж ти казав, що він помер.

— Навряд чи такій істоті може завадити смерть, — сказав Гарві. — Він десь у Домі, Венделле, і ми мусимо вистежити його, подобається нам це чи ні. Він викрав усі ті роки, що ми могли провести з батьками. І якщо ми хочемо повернути свій час, доведеться притиснути гада.

— На словах усе просто, — пхикнув Венделл.

— Дім сповнений різних фокусів, — нагадав йому Гарві. — Пори року, подарунки. І все — лише ілюзії. Ми повинні пам’ятати про це, триматися за цю думку.

— Гарві, дивись!

Венделл показав уперед. Гарві впізнав цю вулицю з першого ж погляду. Тридцять три дні тому він стояв тут і слухав, як спокусник Ріктус вихваляє Дім і розповідає, що за пречудове місце лежить по той бік стіни з туману.

— Осьде вона, — промовив Гарві.

Дивно, але хлопець не боявся, хоча й знав, що вони повертаються ворогові до рук. Та краще просто зараз зустрітися з Гудом і його ілюзіями, аніж потім решту життя гадати, що ж трапилося з Лулу, й оплакувати втрачені роки.

— Готовий? — спитав він у Венделла.

— З’ясуймо спочатку одну річ. Якщо Дім — справді ілюзія, як же ми відчували холод? І як це я примудрився погладшати від пирогів пані Ґріффін, і…

— Не знаю, — перебив його Гарві; сумнів ковзнув холодним пальцем по його спині. — Не можу пояснити, як працює магія Гуда. Та я певен, що він забрав усі ті роки собі на поживу.

— На поживу?

— Ага. П’є їх, як… як… як упир.

У Гарві вперше сяйнула така думка про Гуда, одначе це порівняння одразу здалося йому влучним. Кров — це життя, а саме життям харчується Гуд. Він вампір, це точно. Ба навіть король вампірів.

— То чому ми не взяли кілка, святої води чи ще чогось такого?

— Вони допомагають лише в казках, — відповів Гарві.

— А якщо він поженеться за нами…

— Ми дамо відсіч.

— Відсіч? Як?

Гарві знизав плечима. Насправді він не знав, як і чим вони будуть з ним битися. Але молитви й хрести у битві не зарадять — щодо цього він був певен.

— Досить балачок, — сказав він Венделлові. — Не хочеш іти, то й не треба.

— Такого я не казав.

— Добре, — мовив Гарві й рушив у туман.

Венделл ішов за ним назирці, та щойно Гарві занурився в туман, товстун ухопив його за рукав, і вони зайшли так само, як і вийшли, — разом.

Мур огорнув їх вологим покривалом. Він так сильно тиснув на хлопців, що Гарві почало здаватися: от-от задушить. Однак туман лише не хотів, щоб вони передумали. Наступної миті його межі затремтіли, і він виплюнув хлопців по той бік стіни.

У королівстві Гуда був розквіт літа, сезону лінощів. У справжньому світі сонце затулили дощові хмари, а тут воно заливало світлом і Дім, і все, що буяло навколо. Запашний вітерець гойдав дерева. Вікна Дому, його димарі, двері та ґанок сяяли, немов щойно пофарбовані. Лунали привітні пісні, з кухні линув запашний аромат, а з прочинених дверей чувся щирий сміх. Гостинність, сама лиш гостинність.

— А я вже й забув… — пробурмотів Венделл.

— Що ти забув?

— Як… як тут гарно.

— Не вір своїм очам, — мовив Гарві. — Це все ілюзія, пам’ятаєш? Усе навколо.

Венделл нічого не відповів і почалапав до дерев. Його овівав солодкий вітерець: здавалося, він хоче підхопити Венделла й понести в небо, наче пелюстку. А хлопчик і не опирався — слухняно йшов у плямистий затінок.

— Венделле! — гукнув Гарві. — Нам краще триматися разом!

— А я й забув про будиночок на дереві, — замріяно проговорив Венделл, роздивляючись густу крону дерева. — Круто було, пам’ятаєш?

— Ні, — Гарві вирішив, що минуле нізащо не відволіче його від запланованого, — не пам’ятаю.

— Та ну тебе, ще й як пам’ятаєш, — відказав Венделл, усміхаючись од вуха до вуха. — Ми ж стільки зусиль доклали! Злажу нагору, подивлюся, як там наша хатинка.

Гарві схопив його за руку.

— Нікуди ти не полізеш.

— Хочу — значить, полізу, — Венделл висмикнув руку. — Я можу робити все, що забажаю. Ти що, мій хазяїн?

Гарві побачив, що у Венделла посоловіли очі, та зрозумів: Дім уже опанував його друга. Він знав, що й сам не зможе довго опиратися. Це було лише питання часу. А що потім? Начисто забуде, по що сюди повернувся, і стане пустоголовим недоумком, який регоче, мов навіжений, поки з нього висмоктують душу?

— Ні! — відрубав він. — Не дозволю!

— Що не дозволиш? — не второпав Венделл.

— У нас є справа! Мусимо діяти!

— Та яка ще справа? Тобі не байдуже?

— Ні. Якихось п’ять хвилин тому і тобі не було байдуже. Венделле, згадай, що з нами зробили.

Зашелестіло листя.

— А-а-а-а… — зітхнув вітер, наче тільки зараз допетрав, чому Гарві повернувся. Либонь, наступної миті помчить доносити панові Гуду.

Та Гарві було байдуже. Ба більше, ця думка його потішила.

— Уперед! — крикнув він навздогін вітру, що повернув у бік Дому. — Розкажи! Все йому розкажи!

Гарві повернувся до Венделла:

— Ти зі мною? Чи мені йти самому?

— Якщо ти про Дім, то я не проти зайти, — усміхнувся Венделл. — Уже їсти хочеться.

Гарві вилупив очі.

— Ти що, зовсім не пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили там, за стіною?

— Авжеж пам’ятаю, — відказав товариш. — Ми говорили, що прийдемо сюди, а потім… потім… — він затнувся, насупився. — Ти сказав, що…

— Венделле, це місце вкрало наші роки — час, що належав нам.

— Як це? — пробелькотів насуплений Венделл. — Адже зараз… зараз… — він знову вмовк, добираючи потрібне слово, — зараз така чудова погода!

Зморшки на його лобі розгладилися, і Венделл заусміхався.

— А не байдуже? Кого це колише? — сказав він. — Тобто кого це колише такого гарного дня? Розважаймося!

Гарві похитав головою. Він лише гаяв дорогоцінний час, а саме цього Гуд із Домом і прагнув. Замість того, щоб марно переконувати Венделла, він розвернувся й попрямував до парадних дверей.

— Зажди! — заволав Венделл. — Чуєш, як пирогом пахне?

Гарві справді відчув аромат, і перш ніж розпочинати пригоду, йому теж захотілося вкинути щось до рота. Так, усі ці спокусливі запахи — лише частина вистави, та живіт неможливо було переконати. У Гарві аж слина потекла.

Усе, що йому лишалося, це згадати про порох, на який перетворилися фігурки, щойно він вийшов з туману на вулицю Міллсепа. Цілком можливо, що пиріг на кухонному столі — з того ж пороху, який тільки здається солодощами. Гарві відчайдушно вхопився за цю думку, адже такі облуди чигали його на кожному кроці.

Гарві піднявся на ґанок і рушив у Дім. Венделл плентався за ним. Щойно вони переступили поріг, двері затріснулися. Гарві перелякано озирнувся. Шкірою пробігся мороз, адже двері зачинилися не від вітру — протягу не було.

Позаду них стояв Ріктус.