Викрадач вічності

Четвертий складник темряви

Товариш чекав його на газоні, якнайдалі від Дому.

— Що сталося? — прошепотів Венделл, побачивши Гарві. — Ми ж мали здибатися опівночі!

— Мене… перестріли, — сказав Гарві.

Він уже хотів розповісти, та помітив, що Венделл нервується і без моторошних оповідок. Гарві поклав трійцю фігурок у кишеню й вирішив розказати про зустріч з Лулу, коли вони відійдуть на безпечну відстань од цього жахливого місця.

На шляху до порятунку була тільки одна перешкода — мур із туману. Зараз він, як і завжди, мав безпечний вигляд. Звісно ж, це була лише ілюзія, як і багато іншого в королівстві пана Гуда.

— Треба діяти чітко й злагоджено, — мовив Гарві. — У тумані ми одразу втрачаємо орієнтацію, тож мусимо йти тільки прямо. Не дамо мареву нас розвернути.

— І як же? — поцікавився Венделл.

— Думаю, один з нас має зайти першим, а другий триматиме його за руку.

— Я, — сказав Венделл, випромінюючи завзяття, — я хочу бути першим.

— Без проблем. А я тоді буду стояти спиною до Дому та скеровувати тебе. Хтозна, може, стіна зовсім тонка, і ти просто перетягнеш мене на той бік.

— Будемо сподіватися, — сказав Венделл.

— Ти готовий? — спитав Гарві.

— Завжди готовий, — відповів його друг.

Вони міцно взялися за руки.

— Тоді вшиваймося звідси.

Венделл кивнув і зайшов у туман. Гарві зразу ж відчув, як товариш стис його руку сильніше.

— Не… від… пускай… — голос чувся здалеку, хоча Венделл устиг ступити лише кілька кроків.

— Просто йди далі, — сказав Гарві, коли вони повністю випростали руки й пора було відпускати один одного. — Ти там щось…

Гарві не договорив, бо позаду нього здійнявся лемент. Хлопчик озирнувся. Парадні двері Дому були відчинені; у вітальні горіло світло — і постать, що спускалася з ґанку, виднілася чорним силуетом. Це була пані Ґріффін.

Проте галасував хтось інший. Люди так не верещать. Гарві бачив, як пані Ґріффін швидкувала газоном. Вона подивилася на дах. Гарві теж задер голову та побачив крикуна, що саме злітав у зоряне небо.

Він здогадався, хто це, навіть не придивляючись. Гуд мав чотирьох слуг, але досі Гарві зустрічав лише трьох: Ріктуса, Джайва та Марр. А це був номер чотири: Карна, зубний злодій; Карна-ненажера; звір, проти якого так застерігала пані Ґріффін.

— Діти, хутко в Дім! Ховайтеся в Домі! — кричала пані Ґріффін. — Швидше! Швидше!

Повітря наповнилося шумом величезних крил.

Гарві гукнув друга і потягнув був його назад, та Венделл відчув дух свободи і аж ніяк не хотів відступатися.

— Чого ви чекаєте?! — волала старенька. — Забирайтеся звідти! Він вам голови повідкушує!

Гарві зиркнув на тварюку, що пікірувала вниз, і одразу повірив пані Ґріффін: Карна мав такі величезні щелепи, що запросто міг ураз перекусити хлопчика навпіл. Та Гарві не міг покинути Венделла. Вони разом встряли в цю пригоду, тож і виборсаються разом. Або загинуть. Вибору не було: Гарві мусив іти в туман слідом за Венделлом і сподіватися, що той уже вгледів зовнішній світ і перетягне друга за собою.

Хлопець почув, як пані Ґріффін кричить щось про правильну дорогу. Але потім його засліпив холодний туман, і голос старенької вже чувся як спотворений шепіт.

А от Карна верещав так голосно, що навіть туман не міг його заглушити. Горлання звіра прорвалося крізь морок у хлопцеві думки. Гарві зрозумів, що треба поквапитися, інакше за кілька секунд йому в голову впнуться вже ікла.

— Венделле! — крикнув Гарві. — Воно йде по нас!

Він мигцем побачив попереду силует, а потім з туману вигулькнуло обличчя товариша:

— Виходу нема!

— Має бути!

— Я не можу його знайти! — крикнув Венделл, та виття Карни його майже повністю заглушило.

Гарві озирнувся. Він боявся навіть уявити, що то за страховище, однак ще страшніше було не знати, де воно. Хлопець уже ввійшов у туман, і перед його очима вирував примарний серпанок, та він усе ж зумів розгледіти, як Карна спускається з неба. Це був найжахливіший представник їхнього сімейства: зогнила шкіра обтягувала голчасті блискучі кості, в пащі кишіли змієподібні язики, а щелепи клацали сотнями зубів.

«Усе, кінець, — подумав Гарві. — Прожив лише якихось десять років і п’ять місяців, а мені вже хочуть голову відкусити».

Аж тут краєм ока він помітив дивну річ: з туману виринула рука пані Ґріффін та опустила на землю Синька.

— Він добре відчуває напрямок, — почув Гарві її слова. — Біжіть слідом! Швидше!

Хлопчика не треба було просити двічі. Синька теж: задерши хвоста, він потрюхикав уперед. Гарві схопив Венделла за руку й помчав слідом за тваринкою. Кіт біг швидко, та Гарві не відставав. Він не зводив очей з пістрявого хвоста. Позаду залопотіли крила — Карна влетів у туман і вже майже дихав хлопцям у спину, але вони мчали за котом, не озираючись.

Крок за кроком, крок за кроком. Аж ось туман ніби порідшав.

— Вулиця! — радісно закричав Венделл. — Я її бачу!

Наступної миті Гарві теж її побачив: вологий тротуар виблискував у сяйві вуличних ліхтарів.

Тільки тоді він наважився озирнутись і побачив, що Карна буквально за метр од них.

Гарві відпустив Венделла, штовхнув його на вулицю і пригнувся. Карна лише дряпнув хлопчика підборіддям по спині. Звірюка летіла надто швидко, тож не встигла розвернутися по здобич і на повному ходу вилетіла у справжній світ.

Венделл був уже там. За мить Гарві приєднався до нього.

— Вдалося! — кричав Венделл. — Вдалося!

— Карні теж, — сказав Гарві.

Він показав на звіра: потвора злетіла в захмарене небо й уже почала розвертатися, щоб кинутись на хлопчаків.

— Він хоче загнати нас назад! — вигукнув Гарві.

— Ні! — скрикнув Венделл. — Ніколи! Я ніколи туди не повернуся!

Карна це почув. Його палаючі очі втупилися у Венделла, і монстр блискавкою шугонув донизу. Верещання луною прокотилося опівнічними вулицями Міллсепа.

— Тікай! — закричав Гарві.

Та погляд Карни немов прицвяхував Венделла до землі. Гарві вхопив товариша за руку й уже хотів бігти, коли почув, що рев потвори змінився: тріумф перетворився на сумнів, а сумнів змінився на біль. І ось Карна вже не пікірував — він падав: у його крилах з’являлися дірки, наче орда невидимих ротів пожирала шкіру страховиська.

Карна намагався розвернутися, та поранені крила його не слухалися, і наступної секунди чудовисько так гепнулося об землю, що аж відкусило собі дюжину язиків, а хлопцям до ніг покотилося з півсотні зубів. Проте звірюка не забилася на смерть. Попри біль, Карна звівся на крила, мов на шпичасті милиці, і пошкандибав до примарної стіни. Навіть зараз, у цьому жалюгідному стані, він лишався лютим звіром: клацаючи зубами, Карна зігнав Гарві та Венделла з дороги.

— Воно не може тут вижити… — зрозумів Венделл. — Воно тут помирає.

Гарві подумав, що добре було б мати якусь зброю і не дати тварюці повернутися до лігва, та мусив задовольнитися видовищем її поразки. Карна аж надто нестримано жадав хлопчачого м’яса, міркував Гарві. Якби потвора не гналася за ними з такою шаленою швидкістю, то не зазнала б такого болю і приниження. Це був гарний урок, та чи вистачить Карні мізків його засвоїти? Таке могутнє зло мало не загинуло через власний апетит.

Потвора поринула в мур, і за нею відразу ж стулилася туманна завіса.

Залишився тільки один натяк на таємниці, що чаїлися по той бік муру — у стіні виднілася мордочка Синька: тваринка роздивлялася світ, який для неї та решти мешканців Дому свят назавжди лишиться незвіданим. Ясно-блакитні очі кота на мить зустрілися з Гарвіним поглядом. Потім Синько озирнувся на свою в’язницю, ніби почув, що його кличе пані Ґріффін, і, гірко зітхнувши, рушив назад.

— Дивно, — сказав Венделл, витріщаючись на мокру вулицю. — Я ніби й не полишав міста.

— Та ну? — здивувався Гарві.

Він був не таким певним і почувався інакше — почувався позначеним цією пригодою.

— Цікаво, чи згадаємо ми про Дім за кілька тижнів.

— О, я напевне пам’ятатиму, — сказав Гарві. — У мене є кілька сувенірів.

Він занурив руки в кишені, намацуючи мешканців ковчега. Та щойно Гарві їх витяг, вони почали кришитися — реальний світ брав своє.

— Ілюзії… — пробурмотів хлопчик, спостерігаючи, як мініатюрні тваринки перетворювалися на пил і висипалися крізь пальці.

— А не байдуже? — пхикнув Венделл. — Пора додому. І це не ілюзія.