Викрадач вічності

Круть-верть

Наступного дня Лулу і Венделл кудись поділися. Пані Ґріффін сказала, що бачила їх перед сніданком, а потім вони зникли. Тож Гарві лишився сам. Він намагався не згадувати події минулої ночі, та нічого не міг із собою вдіяти.

У голову постійно лізли уривки вчорашньої розмови з Джайвом, і хлопець увесь день обдумував ці фрази. Наприклад, що мав на увазі Джайв, коли сказав, що перетворення Гарві на вампіра було освітою, а не грою? Який же урок він мав вивчити, стрибаючи з даху й жахаючи Венделла?

Та ще й усі ті балачки про душогубів і служіння їм — що б це значило? Чи не про пана Гуда казав Джайв? А та велика сила, перед якою всі мають плазувати? І якщо пан Гуд був десь у Домі, то чому ні він, ні Венделл, ні Лулу його досі не бачили? Гарві вже розпитував своїх друзів про Гуда, та у відповідь йому казали одне й те саме: вони не чули ні кроків, ні шепоту, ні сміху — нічого такого. Тож якщо пан Гуд і справді був десь у Домі, то де він переховувався і чому не показувався?

Стільки запитань і так мало відповідей.

Аж ось, ніби цих таємниць було замало, на голову Гарві звалилася ще одна загадка. Після обіду, вже ближче до вечора, він лежав у затінку в будиночку на дереві, коли почувся відчайдушний крик. Гарві подивився крізь листя донизу й побачив, як по газону вітром мчить Венделл. Попри нестерпну спеку, він був одягнений у куртку з капюшоном: ти тут потом обливаєшся, а він ганяє в куртці, наче з глузду з’їхав.

Гарві гукнув товариша, але він його або не почув, або проігнорував. Тож хлопець спустився з дерева й рушив за Венделлом — той саме завернув за ріг Дому. Гарві знайшов його в садку, спітнілого й червоного, як буряк.

— Що таке? — поцікавився Гарві.

— Я не можу вибратися! — крикнув Венделл і розчавив гниле яблуко. — Гарві, я хочу піти звідси, та виходу немає!

— Звісно, що є.

— Я кілька годин намагався пробитися на волю, але туман відкидав мене точнісінько туди, звідки я прийшов, правду тобі кажу!

— Гей, заспокойся!

— Гарві, я хочу додому, — пробелькотів, мало не плачучи, Венделл. — Минула ніч була останньою краплею. Та тварюка приходила по мою кров. Я знаю, що ти мені не віриш…

— Вірю, — сказав Гарві. — Чесно, вірю.

— Справді?

— Справді.

— Ну, тоді тобі теж треба вшиватися, бо коли я піду, воно прийде по тебе.

— Навряд чи, — відповів Гарві.

— Я помилявся, — мовив Венделл. — Тут небезпечно. Так, я знаю, тут усе таке чудове, але…

— Тихше, — перебив його Гарві. — Нам треба про це поговорити. Але тихенько. І сам на сам.

— І де ж це? — спитав Венделл, витріщаючись здичавілими очима. — Усе навколо, саме це місце спостерігає за нами, слухає нас. Невже ти не відчуваєш?

— Нащо йому за нами спостерігати?

— А я звідки знаю?! — гаркнув Венделл. — Та минулої ночі я зрозумів, що якщо не втечу звідси, то тут і сконаю. Просто однієї ночі мене не стане. Або поїде дах, як у Лулу, — він стишив голос до шепоту: — Ти ж знаєш, ми — не перші гості Дому. Згадай про весь той одяг нагорі. Всі ті плащики, черевички, капелюшки… Вони колись належали іншим дітям — таким, як ми.

Гарві аж тіпнуло. Невже він ходив випрошувати солодощі в черевиках убитого хлопця?

— Я хочу забратися звідси, — сказав Венделл; його обличчям текли сльози, — але виходу немає.

— Якщо є вхід, то має бути й вихід, — відказав Гарві. Він намагався мислити логічно. — Ходімо до стіни.

Узявши Венделла на буксир, Гарві потягнув його в обхід Дому, а потім вони спустилися м’яким схилом. Хлопці підійшли до стіни з туману — вона мала цілком безпечний вигляд.

— Будь обережний, — попередив Венделл. — Ця стіна непроста.

Гарві вповільнився, очікуючи, що стіна здригнеться чи навіть потягнеться до нього примарними мацаками. Та стіна просто собі стояла. Уже сміливіше він увійшов у туман, гадаючи, що вирине по той бік. Однак якимось дивом Гарві розвернули й вивели зі стіни так, що він і не помітив: коли хлопець вийшов з туману, перед ним знову стояв Дім свят.

— Що ж це таке? — сказав він сам до себе.

Збитий з пантелику Гарві ще раз ступив у туман.

І знову те саме: він увійшов і вийшов у протилежному напрямку. Хлопчик пробував знову й знову, раз у раз, та спрацьовував той самий фокус. Він тицявся в туман доти, доки його не охопив відчай, у якому кілька хвилин тому був і Венделл.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Венделл.

— Так.

— То що нам робити?

— Ну, не треба патякати про наші здогади, — прошепотів Гарві. — Просто живемо собі далі. Вдаємо, що передумали йти. Я трохи понишпорю, пороздивляюся тут усе.

Гарві почав своє розслідування, щойно вони повернулися в Дім. Спершу він вирішив знайти Лулу. Двері її спальні були зачинені. Він постукав, потім погукав. Відповіді не почулося, тож він узявся за ручку. Двері були незамкнені.

— Лулу? — покликав він. — Це Гарві.

У кімнаті її не було, та в ліжку явно хтось недавно спав, і Лулу напевне гралася зі своїми улюбленцями: двері лялькового будиночка були відчинені, а ящірки плуталися під ногами.

Гарві виявив-таки одну дивину. Він почув, як біжить вода, і зазирнув до ванної кімнати: ванна була наповнена по самісінькі вінця, а на підлозі в калюжах валявся дівчачий одяг.

— Ви ніде не бачили Лулу? — спитав хлопчик у пані Ґріффін, коли спустився вниз.

— Останнім часом не бачила. Вона, певно, вирішила побути наодинці, — старенька пильно подивилася на Гарві. — На твоєму місці, дитино, я не звертала б на це уваги. Пан Гуд не любить допитливих гостей.

— Та мені просто цікаво, куди вона поділася.

Пані Ґріффін супилася і крутила в роті язиком — було видно, як він рухається під її блідою щокою. Здавалося, вона хоче щось сказати, та не наважується.

— Хай там як, а я взагалі не вірю, що пан Гуд існує, — Гарві вирішив зумисне подражнити пані Ґріффін.

— Добирай слова, коли говориш про пана Гуда, — тихо сказала вона і насупилася ще сильніше.

— Я живу тут уже… бозна-скільки, — сказав Гарві й усвідомив, що вже втратив лік часу, — та жодного разу його не бачив. Жоднісінького! То де ж він?

Пані Ґріффін рушила до Гарві з піднятими руками, і на мить йому навіть здалося, що вона збирається його вдарити. Натомість вона схопили його за плечі й трусонула.

— Дитино, благаю тебе! — сказала вона. — Хіба тобі мало того, що ти вже й так знаєш? Ти ж прийшов сюди розважатися. Хлопчику мій, часу й справді дуже мало. Час летить… О Господи, як же швидко він летить!

— Я тут лише на кілька тижнів. І не збираюся зоставатися назавжди, — тепер уже він свердлив очима пані Ґріффін. — Чи доведеться?

— Припини, — сказала вона.

— Ви справді думаєте, що я залишуся тут назавжди? — мовив Гарві й скинув зі свого плеча її руку. — Пані Ґріффін, що це за місце? Тюрма якась?

Вона похитала головою.

— Не брешіть мені, — сказав Гарві. — Це тупо. Нас тут ув’язнили, так?

Хоча пані Ґріффін і тремтіла з голови до ніг від страху, та все ж вона наважилася легенько кивнути.

— Усіх нас? — уточнив хлопчик.

Вона знову кивнула.

— І вас теж?

— Так, — прошепотіла вона, — мене теж. І виходу звідси немає. Повір мені, якщо ти знову спробуєш утекти, по тебе прийде Карна.

— Карна… — промовив Гарві й пригадав ім’я, яке називав Джайв.

— Він живе нагорі, — сказала пані Ґріффін. — На даху. Там вони всі живуть, усі четверо. Ріктус, Марр, Карна та…

— …Джайв.

— Ти й сам усе знаєш.

— Я бачив усіх, крім Карни.

— То молися, щоб так і не побачив, — сказала пані Ґріффін. — А тепер, Гарві, послухай мене. Я знала багатьох дітей, які тут жили. Серед них були і дурники, і егоїсти, і справжні янголятка, і малі відчайдухи, але ти… Твоя душа палає яскравим вогнем, і я не знаю, чи зустрічала когось настільки обдарованого. Тому я й хочу, щоб тобі було тут весело. Користуйся часом, бо його лишилося менше, ніж ти думаєш.

Гарві терпляче все вислухав, а потім, коли вона скінчила свою промову, сказав:

— Та я однаково хочу зустрітися з паном Гудом.

— Пан Гуд помер, — відмовила пані Ґріффін, роздратована його наполегливістю.

— Він мертвий? Присягаєтесь?

— Присягаюся, — сказала вона. — Присягаюся могилою мого бідолашного Ключика: пан Гуд мертвий. І не розпитуй мене про нього.

Уперше за весь час слова пані Ґріффін прозвучали як наказ — доти вона ніколи не вказувала йому, що робити. Гарві хотів порозпитувати її ще, однак прикусив язика. Натомість вибачився за те, що порушив це питання, пообіцяв, що більше так не робитиме, і лишив стареньку наодинці з її таємним горем.