Викрадач вічності

Що приніс потоп (і що він забрав)

— Ну? І в чому фішка? — спитав Венделл, щойно Гарві ввійшов у його кімнату.

Товариш знизав плечима.

— Усе добре, — відповів Гарві. — Будемо розважатися, поки можемо.

— Розважатися?! — обурився Венделл. — Як же ми будемо розважатися в цій тюрмі?

— Тут усе одно краще, ніж там, за стіною. Хіба ні?

Венделл вирячив очі. Гарві схопив його за руку, і той відчув у долоні кульку паперу — Гарві хотів потай про щось його сповістити.

— Ти краще знайди собі затишний куточок, книжечку почитай, — підморгнув Гарві.

Венделл зрозумів натяк. Обережно, щоб ніхто не побачив, він узяв записку і сказав:

— Мабуть, так і зроблю.

— Гаразд. А я надвір піду, поки сонечко світить, — сказав Гарві.

Саме так він і вчинив. Потрібно було все спланувати до півночі — о цій порі вони з Венделлом мали зустрітися, щоб разом утекти. Саме про це йшлося в цидулці. Сили, які охороняли Дім, мусили хоч інколи спати (певно, що така швидка зміна пір потребує чимало зусиль), тому найкраще було тікати опівночі.

Та Гарві не сподівався, що буде легко. Адже Дім ловить дітей уже не один десяток років (хтозна, може, й не одне століття — хіба комусь відомий вік зла, що мешкає в цій оселі?), і вихід без охорони тут точно не лишається, хай навіть опівночі. Вони з Венделл ом мусили діяти швидко й розважливо, не піддаватися паніці в тумані та лишатися терплячими. Справжній світ був десь там, по той бік. Треба тільки знайти до нього дорогу.

Коли Гарві побачив Венделла під час Геловіну, стало ясно, що записку той прочитав і зрозумів. «Я готовий. Мені страшно, але я готовий», — промовляли очі товариша.

Решта вечора минула наче дивна п’єса: хлопці були акторами, а Дім (чи той, хто в ньому сидів) — глядачем. Вони тинялися й веселилися так, ніби для них цей день нічим не відрізняється від попередніх. Увечері хлопці повбиралися в костюми та вирушили випрошувати цукерки, заливаючись сміхом, хоча насправді їм було моторошно в чужих черевиках. Потім вони пішли в Дім, щоб повечеряти та справити, як вони сподівалися, останнє тут Різдво. Хлопці порозпаковували подарунки — робот-пес для Венделла та магічний набір для Гарві, — побажали пані Ґріффін доброї ночі (насправді це було прощання, але вони не наважилися їй сказати) та повкладалися в ліжка.

У Домі запанувала тиша. Навіть сніг не зітхав на підвіконні й вітер не вив у димарі. Гарві подумав, що такої глибокої тиші він ще ніколи не чув: серцебиття відлунювало у вухах, а кожен порух на простирадлі здавався гучним, мов барабанний дріб.

За кілька хвилин до півночі Гарві встав і одягнувся. Щоб не шуміти, рухався він повільно й обережно. Потім вислизнув у коридор і поспішив донизу, ховаючись у тінях, наче злодій.

Він вийшов надвір не через важкі й рипучі парадні двері, а через кухню — і опинився на задньому дворі. Була глуха ніч. Хоча вітер уже зовсім стих, та ніс щипало від морозу, а поверхня снігу вкрилася льодом. Крижана скоринка хрустіла під ногами, хоч як обережно хлопчик ступав. Однак Гарві все ж надіявся, що в такий час Дім закривав очі й вуха, бо інакше чого за ним ніхто не погнався? Може, їм справді вдасться зникнути непомітно?

Він саме збирався повернути за ріг будинку, коли почув своє ім’я. Солодка надія на порятунок луснула. Гарві завмер на місці, сподіваючись, що в темряві його не помітять. Та хтось знову його покликав. Гарві не міг впізнати голос — то був не Венделл, і точно не пані Ґріффін. І на Джайва, Ріктуса чи Марр зовсім не схоже. Голосок був кволий, наче мовець ледве пам’ятав, як складаються слова.

— Гар-р-р… ві-і-і…

Аж раптом хлопчик нарешті зрозумів, хто це. Його серце й без того калатало, а тепер мало з грудей не вискакувало. Воно стугоніло так голосно, що заглушало решту звуків.

— Лулу, це ти? — пробелькотів Гарві.

— Так… — почулося з пітьми.

— Де ти?

— Близько… — відповіла вона.

Сподіваючись бодай мигцем побачити Лулу, Гарві вдивлявся в хащі, та бачив лише мерехтіння зірок на замерзлому листі.

— Ти йдеш… — сказала дівчинка.

Гарві ледь розумів, що вона каже.

— Так, — прошепотів він. — Ходімо зі мною.

Він ступив у її бік. Тієї ж миті блискітки, які Гарві вважав памороззю, відсахнулися від нього. Це що, якийсь костюм?

— Не бійся, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти мене бачив, — почулось у відповідь.

— Що сталося?

— Прошу… просто… не підходь…

Лулу позадкувала, послизнулася і впала на землю. Навколо неї затрусилося гілля. Гарві підступив ближче, простягнув руку, але дівчинка так схлипнула, що він закляк на місці.

— Я хочу допомогти, — сказав він.

— Не допоможеш, — відповіла Лулу; кожнісіньке її слово було сповнене болю. — Надто пізно. Просто… просто тікай, поки можеш. Я лише… хотіла дати тобі щось… на згадку про мене.

Лулу поворушилась у темряві, і Гарві здалося, що вона наближається до нього.

— Не дивися, — попросила дівчинка.

Гарві відвернувся.

— А тепер заплющ очі й пообіцяй, що не будеш піддивлятися.

Він слухняно стулив повіки.

— Обіцяю, — сказав Гарві.

Він відчув, що вона підійшла ближче, почулося її сопіння.

— Дай руку.

Голос пролунав зовсім поруч. Гарві розумів: якщо він розплющить очі, то побачить, що вони стоять обличчям до обличчя. Та він дав слово і хотів його дотримати. Хлопчик простягнув руку і відчув, як один за одним у долоню впали три маленькі предмети — важкі, холодні й вологі.

— Це все… що я знайшла… мені шкода…

— Тепер можна дивитися?

— Ще ні. Спочатку… дай мені… піти…

Гарві стиснув пальці в кулак, намагаючись вгадати, що це за подарунок. Холодні камінчики? Та ні, щось різьблене. На одному з предметів він намацав маленьку борозенку, на іншому — голову. Він здогадався! То були три вцілілі фігурки з ковчега. Хтось витяг їх із мулу та піску, з самісінького дна озера.

Та це його не заспокоїло — радше навпаки. Гарві поєднав здогади про блискітки й подарунки — і в нього сироти повиступали: Лулу пірнула аж на дно, щоб витягти фігурки. Жодна сухопутна істота на таке не здатна.

Не дивно, що Лулу ховалася в тіні та просила не дивитися — вона вже не була людиною. Лулу перетворювалася (якщо ще не перетворилася) на сестру тих дивних риб, що кружляли в темних водах озера. Тепер вона мала холодну кров і сріблясту шкіру.

— Ой, Лулу… — мовив Гарві. — Як же так сталося?

— Не марнуй на мене часу, — пробелькотіла вона. — Тікай звідси, поки можеш.

— Але я хочу тобі допомогти.

— Ти не можеш… не можеш мені допомогти… Я пробула тут надто довго. Моє життя скінчилося.

— Неправда, — заперечив Гарві. — Ми з тобою одного віку.

— Я тут уже стільки, що й не пам’ятаю… — Її голос затих.

— Не пам’ятаєш чого?

— А може, я просто не хочу пам’ятати, — сказала вона. — Бо тоді нестерпно болітиме…

Лулу зітхнула, глибоко й здавлено.

— Тікай… — прошепотіла вона. — Тікай, поки ще можеш.

— Я не боюся.

— То ти просто дурень, — сказала вона. — Боятися треба.

Гарві почув, як затрусилося гілля, — Лулу пішла геть.

— Зажди, — гукнув він.

Відповіді не було.

— Лулу!

Гілки затріщали гучніше. Судячи зі звуку, вона була вже далеко. Марно було кричати навздогін. Порушивши обіцянку, Гарві розплющив очі й побачив її на мить — лише тінь у темряві. Він побіг за нею. Гарві не знав, що казати, що робити, та він ніколи не пробачив би собі, якби лишив її отак.

Можливо, якщо переконати Лулу піти з ними, вийти за межі панування Дому, зла магія розвіється. Або, може, вони знайдуть лікаря, і він зцілить її від потворності. Гарві був ладен на все, аби лиш Лулу не поверталася до озера.

Вже виднілися зловісні води — їхня чорна поверхня виблискувала крізь хащі. Лулу підбігла до берега, і на хвильку бліді зорі освітили дівчинку. Все, чого так боявся Гарві, виявилося правдою, реальність навіть перевершила його уяву: на згорбленій лускатій спині виріс плавець, ноги вже майже злилися докупи, руки стали короткими й грубими, а між пальцями утворилися перетинки.

Та найдужче вражало її обличчя — воно майнуло, коли Лулу повернулася і глянула на Гарві.

Волосся повипадало, а ніс зовсім зник. Рот лишився без губ, а блакитні очі перетворилися на срібні кульки без вій і повік. Але все одно, незважаючи на свою потворність, очі й рот виражали людське почуття — безмежний сум. Гарві знав, що ніколи не забуде цього видовища, проживи він хоч сто років.

— Ти був моїм другом, — сказала Лулу. — Дякую тобі за це.

І вона шубовснула у воду.

Гарві прожогом кинувся до неї. Та коли він підбіг до берега, кола на воді вже майже зникли. Хвилину-дві він ще дивився в крижану воду, сподіваючись, що Лулу помітить його та випливе на поверхню. Однак вона поринула в чорні глибини, куди не доплисти жодній людині. Здавалося, це кінець.

Стискаючи її подарунки, як обереги, Гарві пошкандибав геть від озера — на зустріч з Венделлом.