Викрадач вічності

В’язні

Поки Гарві обідав, надворі стало жаркіше. Розрослася трава, порозпускалися квіти. Повітря над моріжком коливалося від спеки, і тому здавалося, що дерева навколо Дому танцюють.

Гарві рушив до них, гукаючи Венделла. Відповіді не було. Гарві озирнувся в бік Дому — може, Венделл почув його й визирає у вікно? Але ні: всі шибки лише віддзеркалювали чисту блакить. Він перевів погляд на небо. Жодної хмаринки.

Коли Гарві поглянув собі під ноги на блискучу росу та квіти, його підозра перетворилася на впевненість і всі сумніви зникли: поки він сидів у прохолодній кухні, пори року змінилися. У Дім свят пана Гуда завітало літо. Таке ж магічне, як і весна, що йому передувала.

Ось чому небо сяяло блакиттю, ось чому співали птахи. Від обважнілого листям гілля віяло такою самою радістю, що й од квітів серед трави, що й од бджілок у повітрі — комахи дзижчали і збирали щедроти літньої пори, перелітаючи від квітки до квітки. Усе навколо купалося в блаженстві.

Та це ненадовго, збагнув Гарві. Якщо весна скінчилася разом із ранком, тоді цілком імовірно, що й літо не триватиме довше обіду.

Не варто нехтувати таку погоду, подумав Гарві та вирушив на пошуки Венделла. Нарешті він знайшов його — той із купою коміксів сидів у затінку дерев.

— Хоч почитати? — спитав Венделл.

— Може, пізніше, — відмовив Гарві. — Спершу я хочу подивитися на те озеро. Підеш зі мною?

— А нащо? Я ж сказав: там не прикольно.

— Добре, піду сам.

— Довго ти там не пробудеш, — одказав Венделл і поринув у читання.

Хоч Гарві й чудово уявляв, де розташоване озеро, та з того боку Дому росли густі голчасті кущі. Довелося продиратися крізь них. Коли він нарешті побачив озеро, обличчя й спина в нього були холодними й липкими від поту, а на подряпаних руках виступила кров.

Венделл мав рацію: озеро виявилося не вартим того, щоб лізти до нього крізь такі хащі. Воно було таке велике, що протилежний берег ледь виднівся. Озеро мало похмурий і тужливий вигляд, зелена піна вкривала воду й каміння на березі. Навколо гуділи легіони мух — комашня кружляла в пошуках гнилої поживи. Гарві подумав, що проблем з наїдками в них точно нема — тут мертва місцина.

Він уже збирався піти, коли помітив якийсь рух серед тіней: хтось стояв на березі, та за гіллям його майже не було видно. Гарві підійшов ближче й упізнав — то була Лулу. Умостившись на слизькому камінні над самою водою, вона пильно вдивлялася в її глибини.

— Мабуть, там холодно, — прошепотів Гарві, щоб не злякати її.

Лулу спантеличено глянула на нього, а потім, не сказавши й слова, розвернулась і ринула в хащі.

— Зачекай! — гукнув Гарві та поспішив до озера.

Однак Лулу вже зникла — лише гілки хиталися там, де вона щойно стояла. Гарві хотів кинутися навздогін, та в озері щось забулькало і відвернуло його увагу. Гарві побачив, що у воді під зеленою плівкою піни плавають риби. Кожна була завбільшки з дитину; сіру луску вкривали плями та слиз, а круглі очі витріщалися на хлопця — рибини скидалися на полонених, які сиділи в ямі та благально дивились нагору.

Вони спостерігали за Гарві, це точно. Від їхніх допитливих поглядів у нього на спині повиступали сироти. А може, риби голодні й моляться своїм підводним богам, щоб хлопець послизнувся й упав до них? Чи радше вони мріють, щоб він прийшов сюди з вудкою, повитягав їх із глибин і припинив їхні страждання?

Що за життя, подумав Гарві. На сонечку не погрієшся, квітів не понюхаєш, навіть не побавишся. Тільки глибокі темні води — і кружляєш там, кружляєш, кружляєш…

Від такого видовища йому запаморочилось у голові. Гарві злякався: ще трохи — і він напевно туди шубовснувся б. Полегшено зітхнувши, він повернувся спиною до озера й почав швидко продиратися крізь голчасті хащі на сонце.

Венделл досі сидів під деревом. Біля нього в траві лежали дві пляшки крижаного лимонаду. Хлопчик кинув одну пляшку Гарві.

— Ну то що? — поцікавився він.

— Твоя правда, — відповів Гарві.

— Ніхто при доброму розумі туди не сунеться.

— Я зустрів там Лулу.

— А я що кажу? — реготнув Венделл. — Ніхто при доброму розумі.

— Та риба…

— Ага, знаю, — скривився Венделл. — Потворні штукенції, правда?

— Чому пан Гуд тримає таку рибу? Тут же все таке гарне: моріг, Дім, садок…

— А не байдуже? — сказав Венделл.

— Ні, — відповів Гарві. — Я хочу розвідати тут усе.

— Нащо воно тобі?

— Щоб було про що розказати мамі з татом, коли повернуся додому.

— Додому? — здивувався Венделл. — Навіщо? Тут є все, що треба.

— Все одно я хочу знати, як тут усе влаштовано. Пори року змінює якийсь механізм?

Венделл тицьнув пальцем на сонце, що виглядало з-за гілля.

— І воно тобі здається механічним? — сказав він. — Гарві, не дуркуй. Це все справжнє.

— Ти серйозно?

— Тут надто жарко, щоб думати. Сідай і мовчи собі, — Венделл підкинув до Гарві кілька коміксів. — Візьми погортай, знайди собі образ потвори на вечір.

— Якої ще потвори? А що буде ввечері? — здивувався той.

— Звісно, що Геловін, — відповів Венделл. — Тут щовечора Геловін.

Гарві плюхнувся на траву біля товариша, відкоркував лимонад і взявся гортати комікси. Можливо, Венделл має рацію — така спека, що й мізки не працюють. Хай там як влаштоване це дивовижне місце, але все тут здавалося цілком справжнім. Сонце — гаряче, лимонад — холодний, небо — блакитне, трава — зелена. Хіба цього не досить?

Певне, із цими думками Гарві задрімав, бо, розплющивши очі, він помітив, що на траві коло дерева вже нема плям від сонячного світла. Та й Венделл зі своїми коміксами теж зник.

Гарві хотів сьорбнути лимонаду, та, поки він спав, пляшка перекинулась і пахощі привабили сотні мурах. Комахи видиралися на пляшку, залазили всередину, тонули через власну жадібність.

Щойно Гарві звівся на ноги, подув прохолодний вітерець. Закружляв донизу листочок з пожовклими краями.

— Осінь… — прошепотів Гарві.

Він стояв і слухав, як скриплять гілки; дивився, як вітер струшує листя на землю. До цього дня осінь здавалася йому найсумнішою порою року. Вона означала кінець літа — ночі починали довшати й холоднішати. Та зараз, хоч дощ із листя вже перетворився на справжню зливу, а постукування жолудів і капітанів лунало, як барабанне биття, Гарві засміявся від радощів. Коли він залишав затінок дерева, його волосся та спина вже були всипані листвою. Гарві йшов, підкидаючи листя ногами.

Хлопець піднявся на ґанок, а тим часом перші за весь день хмари вже встигли затулити сонце. Землею поповзли їхні тіні, Дім несподівано потемнів. У розпал спеки будинок колихався, наче міраж, а тепер він раптом став реальним, темним і зловісним.

— Ти справжній, — промовив Гарві, відсапуючись на ґанку. — Справжній, еге ж?

Він усміхнувся. Ото дурень! Розмовляє з будинком! Але тихий, ледь чутний голос зігнав усмішку з його обличчя:

— Хлопче, а ти як думаєш?

Гарві роззирнувся, шукаючи, хто це сказав, та ні на ґанку, ні на веранді, ні на сходах нікого не було.

— Хто це сказав? — спитав хлопчик.

Відповіді не було, і Гарві полегшено зітхнув. Ніякий це був не голос, сказав він собі. Дошки рипнули під ногами, або ж травою прошелестіло сухе листя. Та коли він заходив у Дім, його пульс пришвидшився. Гарві згадав, що зайві запитання тут недолюблюють.

«Хіба не байдуже, справжнє це місце чи ні? — міркував Гарві. — Воно здається справжнім, то нащо перейматися?»

Переконавши сам себе, Гарві помчав у кухню, де пані Ґріффін уже викладала на стіл усілякі ласощі.