Викрадач вічності

Кухар, кіт і труна

— Класно, хлопче, що ти до нас повернувся, — промовив Ріктус зі своєю звичною усмішкою. — Я їм казав, що ти нас не полишиш, та мені ніхто не вірив. «Він кинув нас, — торочили вони, — пішов геть, кинув». Таж мені видніше, — він рушив до Гарві. — Чого б це тобі йти, якщо попереду ще стільки веселощів!

— Я зголоднів, — замимрив Венделл.

— То пригощайся! — вишкірився Ріктус.

Венделл прожогом кинувся в кухню.

— Матінко рідна! — заволав він. — Ви тільки-но погляньте на всі ці ласощі!

Гарві змовчав.

— А ти не голодний? — здивувався Ріктус.

Його ліва брова аж підскочила над окулярами. Він приставив руку до вуха:

— Здається, чую скарги твого порожнього шлунка.

— Де пані Ґріффін? — спитав Гарві.

— Тут, тут, — невимушено відповів Ріктус. — Вона вже старенька. Останнім часом майже не вилазила з ліжка, тож ми вклали її там, де тихо й затишно.

Щойно він це сказав, з вітальні почулося нявчання — біля дверей стояв Тушко. Ріктус насупився.

— Ану тпрусь! — гаркнув він. — Не бачиш, люди розмовляють? Повилазило?

Тушко анітрохи не злякався. Він підійшов до Гарві й почав тертись об його ноги.

— Що таке? — спитав Гарві.

Хлопчик присів і погладив тваринку. Кіт голосно замуркотів.

— Тю, то все кльово й пречудово! — зрадів Ріктус, змінивши гнів на блискучу усмішку. — Тобі подобається котик, котику подобаєшся ти — всі задоволені!

— Я не задоволений.

— І чого ж це?

— Я десь тут лишив усі свої подарунки, та забув, де саме.

— Без проблем, — сказав Ріктус. — Я їх знайду.

— Справді?

— Ще б пак! — закивав Ріктус, переконаний, що його чарівність подіяла. — Адже ми тут саме для цього — щоб виконувати всі твої забаганки.

— Може, я лишив їх у себе в кімнаті, — підказав Гарві.

— Знаєш, мені теж здається, що я бачив їх саме там. Стій тут. Я миттю.

Він погнався на другий поверх, перескакуючи через дві-три сходинки і насвистуючи дурнувату мелодію. Гарві дочекався, поки він зник, а тоді відпустив Тушка й пішов глянути, як там Венделл.

— Диви сюди! — почувся голос, щойно він переступив поріг кухні.

Це був Джайв. Як завжди бадьорий, він стояв коло плити, однією рукою жонглюючи яйцями, а другою підкидаючи млинці на пательні.

— То чого будеш? — поцікавився він. — Солоденького чи гостренького?

— Я нічого не хочу.

— Тут усе смачнюче! — гукнув Венделл. — Спробуй яблучного пирога! Він просто неперевершений!

Гарві мучила ядуча спокуса. Наїдки мали неймовірно апетитний вигляд. Та він знову нагадав собі, що все це — лише пил.

— Трохи згодом, — сказав Гарві та відвів погляд од вафель під солодким сиропом і мисочок з пломбіром.

— Куди ти зібрався? — поцікавився Джайв.

— Пан Ріктус шукає мої подарунки, — відповів Гарві.

Обличчя Джайва засвітилося від радості.

— То ти знову з нами! — вигукнув він. — Молоток! Справжній пацан!

— Я скучив за Домом, — відповів Гарві.

Він вирішив більше не затримуватися — раптом Джайв таки помітить, що він бреше? Гарві розвернувся й вийшов назад у вітальню. Тушко був ще там і пильно дивився на Гарві.

— Що таке?

Кіт попрямував до сходів. Зупинився на півдорозі, озирнувся.

— Ти хочеш мені щось показати? — прошепотів Гарві.

Зачувши його слова, тваринка рушила далі. Гарві пішов слідом, думаючи, що кіт побіжить на другий поверх, та він не добіг до сходів і повернув наліво, повівши Гарві вузьким проходом до дверей, яких він ніколи раніше не помічав.

Гарві посіпав за ручку — двері були замкнені. Він озирнувся, пошукав очима Тушка й побачив, що той треться об ніжку маленького столика. На столику лежала різьблена скринька. У ній був ключ.

Хлопець підійшов до дверей, відімкнув їх і прочинив. Він побачив дерев’яні сходи, що вели донизу, в пітьму. Звідти чувся гіркий запах. Може, він і не наважився б піти туди, але Тушко прошмигнув повз нього та зник у темряві.

Виставивши руки обабіч себе, торкаючись вологих стін кінчиками пальців, Гарві почав спускатися за котом, рахуючи сходинки. Їх виявилося п’ятдесят дві. Коли він спустився вниз, очі вже призвичаїлися до мороку. Погріб був просторий, як печера, та порожній. Лише велика дерев’яна скриня стояла на запилюженій підлозі метрів за десять від Гарві.

— Що це таке? — прошепотів Гарві до Тушка.

Він знав, що кіт не вміє говорити, та все ж чекав на якийсь знак.

У відповідь тваринка підбігла до скрині, спритно вистрибнула на кришку та почала її шкрябати.

Цікавість Гарві була сильнішою за страх, та він не кинувся одразу знімати кришку. Хлопчик підкрадався до скрині, як до сплячого страховиська. Він одразу помітив, що скриня нагадує грубо збиту труну, та де таке бачено, щоб на труні висів замок? Може, коли понівечений Карна пришкандибав у Дім, його вклали тут? Може, він лежить, слухає, як Тушко дряпає кришку, і чекає, коли хтось відімкне замок і випустить його на волю?

Та коли до труни лишався метр, Гарві помітив підказку — з-під кришки стирчав шнурок від фартуха. Гарві знав тільки одну людину в Домі, яка носила фартух.

— Пані Ґріффін, — прошепотів він, засовуючи пальці під кришку. — Пані Ґріффін? Ви там?

Зсередини почувся приглушений стук.

— Я визволю вас, — пообіцяв хлопчик.

Підняти кришку не вдавалося — треба було зламати замок. Гарві понишпорив, шукаючи щось помічне, і знайшов два досить великі камінці. Зваживши їх у руці, він повернувся до труни.

— Доведеться трохи пошуміти, — попередив він пані Ґріффін.

Використовуючи камінці як зубило й молоток, Гарві вдарив по замку. Раз, другий… Від металу відскакували блакитні іскри, проте він не поступався. Раптом замок дзенькнув і впав додолу.

На хвильку Гарві завагався — його брав сумнів. Що він робитиме, якщо в труні насправді Карна? А тоді він пожбурив камінці вбік і відкинув кришку.