Подарунок з минулого

Коли хлопці повернулися в Дім, на них уже чекала вечеря, приурочена до Ночі багаття[4].

— Хлопче, в тебе такий вигляд, наче ти щойно з війни, — зауважила пані Ґріффін, побачивши Гарві. — Венделл знову коники викидає?

Гарві зізнався, що попався на всі гачки, а один жарт вразив його аж до глибини душі.

— І що ж саме? — спитав Венделл, самовдоволено всміхаючись. — Драбина? Круто гепнула, еге ж?

— Ні, я про інше.

— Яке ще інше?

— Та штука в небі.

— А, ти про це…

— Що то було? Паперовий змій?

— Не моїх рук справа.

— А хто ж його запустив? І що воно таке? — здивувався Гарві.

— Не знаю, — відповів Венделл, і його усмішка зникла. — Певне, краще й не питати.

— Але мені цікаво, і я хочу знати правду, — Гарві повернувся до пані Ґріффін. — Воно було крилатим, сиділо на даху, а потім злетіло в небо.

— То це кажан, — відказала старенька.

— Ні, воно разів у сто більше від кажана. У нього були такі вели-и-икі чорні крила, — хлопець розвів руки.

— Тобі привиділося, — насупилася пані Ґріффін.

— Ні, не привиділося, — стояв на своєму Гарві.

— Сідай за стіл, — сказала вона. — Або це кажан, або твоя уява.

— Таж Венделл теж його бачив. Правда, друзяко?

Гарві озирнувся до товариша. Венделл якраз наминав індичку під журавлинним соусом; над тарілкою здіймався ароматний пар.

— А не байдуже? — проплямкав Венделл.

— Просто скажи пані Ґріффін, що ти теж його бачив.

— Може, щось і бачив, — знизав плечима той. — Це ж Геловін — надворі й має бути повно почвар.

— Але ж не справжніх. Костюми — це одне, та якщо та тварюка була справжньою…

Тут Гарві усвідомив, що порушує власне правило: була крилата істота справжньою чи ні — яка різниця? Це ж царство ілюзій. Годі вже постійно заморочуватися тим, що справжнє, а що ні — нащо псувати веселощі?

— Сядь і поїж, — знову запропонувала пані Ґріффін.

Гарві похитав головою — йому розхотілося. Він злився, хоч і не знав, на кого саме: може, на Венделла за його байдужість; може, на пані Ґріффін за недовіру; може, на себе самого — за те, що злякався ілюзії. А може, й на всіх одразу.

— Треба перевдягнутися, — сказав він і пішов з кухні.


Він натрапив на Лулу — дівчинка сиділа на сходовому майданчику й дивилась у вікно. Шибки трусилися від вітру, і Гарві згадалося, як до нього вперше завітав Ріктус. Однак зараз вітер не жбурляв дощем, а припорошував снігом.

— Скоро Різдво, — сказала Лулу.

— Та ну?

— Усі отримають подарунки. Тут так завжди. Замов собі щось.

— То ти сидиш і думаєш, чого б попросити?

Вона похитала головою:

— Ні. Я вже довго тут живу, і в мене все є. Хочеш побачити мою колекцію?

Гарві погодився, і Лулу повела його до своєї кімнати — величезного сховища скарбів.

Одразу впадало в око, що Лулу захоплюється найрізноманітнішими коробками. У неї були малесенькі оздоблені коштовним камінням скарбнички, великі різьблені скрині, коробочка для її колекції скляних кульок, маленька музична скринька, коробка з півсотнею менших коробочок усередині…

А ще в неї було кілька лялькових сімей — вони сиділи під стіною і дивилися просто перед себе порожніми очима. Та найбільше вражав будиночок, з якого ляльок було виселено: він стояв посеред кімнати, мав висоту з п’ять футів[5], і кожна його цеглинка, кожен шматочок шиферу був бездоганним. Сама довершеність.

— У ньому живуть мої друзі, — сказала Лулу та відчинила парадні двері будиночка.

Звідти вибігли дві яскраво-зелені ящірки і залізли дівчинці по руках на самісінькі плечі.

— Решта сидить усередині, — сказала вона. — Можеш подивитися.

Гарві зазирнув крізь маленьке віконечко — у кожній кімнаті був свій мешканець: ящірки валялися в ліжках, дрімали у ванних кімнатах, гойдалися на люстрах. Гарві не стримався і розреготався.

— Правда, прикольні? — спитала Лулу.

— Не те слово!

— Можеш приходити гратися з ними, коли захочеш.

— Клас! Дякую!

— Насправді вони дуже привітні. Щипаються, тільки коли зголодніють. Осьо…

Вона зняла з плеча одну ящірку й дала її Гарві. Маленька рептилія миттю видерлася йому на голову та вмостилася там. Лулу заплескала в долоні.

Вони ще довго бавилися з ящірками, насолоджуючись товариством одне одного. Та зрештою Гарві помітив своє віддзеркалення у вікні та згадав, який має вигляд.

— Мені треба вмитися, — сказав він. — Побачимося згодом, добре?

Вона всміхнулася до нього.

— Гарві Свік, ти мені подобаєшся, — сказала Лулу.

Її відвертість спонукала і його бути відвертим.

— Ти мені теж подобаєшся, — мовив Гарві, та одразу спохмурнів. — Я не хотів би, щоб з тобою щось трапилося.

Його слова здивували дівчинку.

— Я бачив тебе біля озера, — пояснив він.

— Справді? — здивувалася вона. — А я й не пам’ятаю…

— Ну, там глибоко, будь обережна. Ти могла посковзнутися та впасти у воду.

— Добре, буду обережною, — сказала Лулу. — А ще…

Гарві вже стояв у дверях і мусив озирнутися.

— Що?

— Не забудь загадати подарунок.


«Чого ж мені побажати?» — думав Гарві, вмиваючись. Може, чогось нездійсненного, щоб перевірити магічну силу Дому? Як щодо білого тигра? Чи цепелін[6] натурального розміру? Або квиток до Місяця?

Відповідь виринула з глибин пам’яті: він попросить одну загублену річ, яку для нього колись змайстрував батько. Пан Гуд не зможе її відтворити, хоч як сильно хотітиме потішити свого нового гостя.

— Ковчег, — прошепотів Гарві.

Він умився та пішов донизу. Його обличчя тепер прикрашали почесні рани — подряпини від колючих хащів. Тим часом Дім знову дивовижним чином змінився: посеред вітальні стояла різдвяна ялинка, така височенна, що її зірка впиралась у стелю, а різнокольорова гірлянда сяяла на весь будинок; пахло шоколадом, лунали різдвяні пісні. У каміні палав вогонь. Біля нього сиділа пані Ґріффін і гладила Тушка — тваринка лежала в неї на колінах і муркотіла від задоволення.

— Венделл пішов надвір, — сказала старенька. — Біля дверей лежать рукавички і шарф — це тобі.

Гарві вийшов на ґанок. Крижаний вітер уже майже розчистив небо від снігових хмар. Землю вкрило дивовижним білим килимом, що виблискував од зоряного сяйва.



Сніжний килим був направду дивовижний, але не бездоганний: вервечка слідів тягнулася від Дому до Венделла — хлопчисько ліпив сніговика.

— То як, виходиш? — гукнув він до Гарві.

Його голос звучав так чисто, наче дзеленькіт бубонців у морозному повітрі.

Гарві заперечно похитав головою. Він настільки стомився, що сніг здавався йому м’якою та зручною периною.

— Краще потім, — сказав він. — Завтра ж усе повториться?

— Авжеж, — крикнув Венделл. — І завтра, і післязавтра, і після післязавтра…

Гарві зайшов у Дім і подивився на різдвяну ялинку: її гілки були завішані гірляндами з попкорну й блискіток,[7] на них сяяли барвисті вогники, ряхтіли солдатики у срібних мундирах та інші дрібнички.

— Там для тебе дещо є, — сказала пані Ґріффін. Вона стояла у дверях вітальні. — Сподіваюся, мій хороший, це те, що ти хотів.

Гарві став навколішки й витягнув з-під ялинки пакунок зі своїм іменем. Серце в грудях закалатало: форма пакунка й торохкотіння його вмісту підказали Гарві, що його прохання почуто. Він потягнув за стрічку, бант розв’язався — і хлопчик пригадав, яким маленьким був, коли вперше тримав цей подарунок. Гарві розірвав паперову обгортку й витяг новесенький, вкритий блискучою свіжою фарбою ковчег.

Це була точна копія батьківського виробу, все таке саме: жовтий корпус; помаранчевий ніс; стернова рубка з прорізами в червоному даху, крізь які стирчать шиї жирафів; свинцевий звіринець, кожної тварі по парі, і всі вони завмерли, визираючи з ілюмінаторів — двійко собак, двійко слонів, двійко верблюдів, двійко голубів і ще кільканадцять інших видів. А ось і сам Ной з кумедною квадратною борідкою. Поруч стоїть його товстенька дружина у фартуху.

— Як він дізнався?.. — пробелькотів Гарві.

Слова вирвалися самі собою, адже Гарві й не сподівався дістати відповідь. Одначе він її почув.

— Пан Гуд особисто знайомий з кожнісінькою мрією у твоїй голові, — сказала пані Ґріффін.

— Як таке може бути? — здивувався Гарві. — Ось, подивіться: коли тато доробляв слоників, у нього скінчилася фарба, тому в цього очі блакитні, а в оцього — зелені. Усе так само. Точнісінько так само!

— То ти задоволений? — спитала пані Ґріффін.

Гарві відповів ствердно, але він перебільшив. Було трохи моторошно знову тримати в руках цей ковчег, адже батьківський дарунок давно загубився. Хлопчику здавалося, що сам Час крутнувся на підборах, подивився йому у вічі — і він знову став тим малюком.

Гарві почув, як Венделл обтупує сніг з чобіт, і раптом його охопив сором за те, що в нього такий дитячий подарунок. Він схопив його разом з обгорткою та побіг нагору.

Хлопець думав ще трохи перекусити перед сном, але його тягло до ліжка наче магнітом. Та й він не так давно гарно повечеряв… Щоби ніч не зазирала у вікно, Гарві запнув його фіранкою, а відтак поклав голову на подушку.

Різдвяні дзвони все ще чулися з далекої церкви, і цей монотонний звук колихав Гарві на своїх хвилях, поки той не заснув. Спершу йому наснилося, що він стоїть на східцях свого будинку й дивиться в його тепле нутро. А потім його підхопив вітер і поніс геть від порога, в сон без сновидінь.

Загрузка...