Він мало не закричав, побачивши, як змарніла бідолашна пані Ґріффін. Вона дивилася на нього дикими очима, обличчя було вкрите синцями, хтось повиривав у неї цілі пасма волосся та запхав у рот брудну ганчірку. Гарві дуже обережно вийняв кляп.
— Дякую, любий, дякую, — почувся її хрипкий шепіт. — Але дарма ти повернувся. Тут надто небезпечно.
— Хто це з вами зробив?
— Джайв і Ріктус.
— За його наказом? — спитав Гарві, допомагаючи їй звестися на ноги. — Не кажіть мені більше, що він помер, бо тепер я знаю, що це неважливо. Гуд тут, у Домі, так?
— Так, — ледь чутно промовила пані Ґріффін.
Гарві допоміг їй вилізти з труни.
— Так, він тут. Але Гуд і Дім, вони… — старенька заплакала.
— Усе добре, — втішав її Гарві. — Усе буде добре.
Вона доторкнулася до свого обличчя й відчула пальцями сльози.
— А я думала… я думала, що більше ніколи не заплачу, — сказала пані Ґріффін. — Дивися, що ти зробив!
— Пробачте мені, — знітився хлопець.
— Таж ні, любий, не вибачайся. Це чудо, — вона всміхнулася крізь сльози. — Ти здолав його прокляття.
— Яке прокляття?
— О, це довга історія.
— Радо послухаю.
— Я була першою гостею Гуда. Багато-пребагато років тому. Мені було дев’ять, і я втекла з дому.
— А чому ви втекли?
— У мене помер котик, а батько відмовився купувати нового. Здогадайся, кого подарував мені Ріктус першого ж вечора.
— Трьох котів.
— Ти вже зрозумів, як влаштований цей будинок?
— Він дає тобі все, чого забажаєш, — кивнув Гарві.
— Я мріяла про котів, новий дім і…
— І?
— І нового батька, — вона тремтіла від страху, згадуючи минуле. — Того вечора я зустрілася з Гудом. Принаймні почула його голос.
До ніг пані Ґріффін підбіг Тушко. Старенька нахилилася й узяла його на руки.
— А де саме ви його почули?
— На горищі. Він сказав: «Якщо ти лишишся тут, то ніколи не помреш, ніколи-ніколи. Ти постарієш, але житимеш аж до кінця світу та більше ніколи не будеш плакати».
— І вам справді цього хотілося?
— Дурне бажання, але так. Я боялася. Боялася, що мене закопають у землю, як мого кота, — її блідими щоками потекли нові струмочки сліз. — Я тікала від смерті…
— …і прибігли просто до її оселі, — закінчив за неї Гарві.
— О, ні, дитино, — сказала пані Ґріффін, — Гуд — не Смерть, — вона витерла очі, щоб краще бачити хлопчика. — Смерть природна, а Гуд — ні. Тепер я залюбки зустріла б Смерть, як давню подругу, яку колись прогнала зі свого ґанку. Дорогенький, я вже вдосталь надивилася на цей світ. Перед моїми очима проминуло стільки років, стільки дітей…
— А чому ви не спробували його зупинити?
— Мені його не здолати. Я лише намагалася зробити дітей, які тут гостювали, трішечки щасливішими.
— Скільки ж вам років? — поцікавився Гарві.
— Хтозна, — старенька притиснулася щокою до Тушка. — Я виросла й постаріла за лічені дні, а потім час перестав на мене впливати. Інколи так хотілося спитати когось із дітей, який нині рік…
— Сказати?
— Не треба, — вона притисла палець до губ. — Краще мені не знати. Бо буде надто боляче.
— Чого ж ви хочете?
— Померти, — сказала пані Ґріффін і ледь помітно всміхнулася. — Вислизнути зі старої кволої оболонки та злетіти до зірок.
— А після смерті люди летять до зірок?
— Я в це вірю. Та Гуд не дасть мені померти. Ніколи. Так він мені помститься за те, що я дала тобі втекти. Він уже вбив Синька — за те, що він показав вам шлях.
— Гуд вас відпустить, — сказав Гарві. — Обіцяю. А якщо не схоче, то я його змушу.
— Мій любий сміливцю, — пані Ґріффін похитала головою, — Гуд не відпустить жодного з нас. У нього всередині — жаска пустка. Він намагається заселити її душами, але ця пустка безмежна. Чорна безодня…
— От якраз туди тобі й дорога, — почувся єлейний голос.
То була Марр. Наче слимак, вона повзла сходинками до підвалу.
— Ми вже будинок догори дриґом перевернули, а ти осьде, — мовила вона до Гарві. — Ходімо зі мною, дитинко.
Вона простягла руки до Гарві, та він добре пам’ятав, яку силу має її дотик.
— Мерщій! Ходімо! — примовляла вона. — Зможеш уникнути халепи, якщо дозволиш перетворити себе на щось покірне. Пану Гуду подобаються покірні істоти. Блохи, хробаки, шолудиві пси. Іди сюди, хлопче! Швидше!
Гарві оглянув погріб. Інших виходів тут не було, тож, щоб вивести пані Ґріффін на сонце, треба піднятися сходами, а на шляху в них стояла Марр.
Він рушив до неї, і вона посміхнулася беззубим ротом:
— От молодець, от молодець…
— Не підходь, — благала пані Ґріффін. — Вона тебе скривдить.
— Цить, жінко! — огризнулася Марр. — Наступного разу ми прицвяхуємо кришку! — Її брудно-зелені очі крутнулися в очицях і втупилися в Гарві. — Він сам знає, що робити. Правда ж, хлопче?
Гарві не відповів. Він просто йшов на Марр, назустріч її пальцям, що простягнулися до його обличчя, наче равликові ріжки.
— Хороший, слухняний хлопчик, — посміхалася вона. — Може, я й не перетворю тебе на хробака. Ким ти хочеш стати? Відкрий мені свою душу…
— Забудь про мою душу, — сказав Гарві та простягнув до неї руки. — Краще розкажи про свої бажання.
— Мої? — здивувалася Марр.
— Так-так, — сказав Гарві. — Ким ти мрієш стати?
— Я ніколи не мрію, — відрізала Марр.
— А ти спробуй, — гнув своєї Гарві. — Мене ти можеш перетворити на хробака чи кажана, а ким би ти сама стала?
Впертість на її обличчі змінилася здивуванням, а здивування переросло в паніку. Довгі пальці почали зіщулюватися, та Гарві блискавично вхопив Марр за руки. Їхні пальці переплелися.
— Ким ти мрієш бути? — спитав Гарві. — Думай!
Вона заборсалася, і хлопчик відчув, як з її рук у його перетікає магія — Марр намагалася його на щось перетворити. Та Гарві не хотів ставати кажаном-вампіром, а тим паче хробаком. Йому подобалося бути самим собою. Тож її чари не могли на нього вплинути — натомість вони почали вертатися до Марр. Вона затремтіла так, наче її занурили в крижану воду.
— Що ти виробляєш?! — гримнула вона.
— Розкажи мені про свої мрії, — сказав Гарві.
Здавалося, вони помінялися ролями.
— Тобі я нічого не розкажу! — скрикнула Марр, все ще намагаючись видерти свої пальці з його рук.
Та вона не звикла до опору. Її м’язи були м’якими й обвислими. Марр пручалася та тягнула руки до себе, але вирватися не могла.
— Облиш мене! — пискнула вона. — Якщо ти мене скривдиш, пан Гуд відірве тобі голову!
— Не збираюсь я тебе кривдити, — відповів Гарві. — Я лише хочу, щоб твої мрії здійснилися. Послуга за послугу.
— Я не хочу! — закричала Марр.
Вона заборсалася ще сильніше, але Гарві не відпускав. Навпаки, підступив ближче, немов хотів її обійняти. Марр почала плюватися в нього великими шматками слизу, та Гарві змахнув цю гидоту й сунув далі.
— Ні… — промимрила Марр. — Ні…
Вона не змогла опанувати власні чари — і вони почали змінювати її плоть. Обличчя Марр розм’якло й потекло, як топлений віск. Тіло осіло в старенькому пальті, й на підлогу полилася рідка зеленава каша.
— Ох… — простогнала Марр. — Клята дитина…
Про що ж вона мріяла, думав Гарві, що за мрії перетворюють її на драглі? А Марр усе зіщулювалася — вона стала замалою для свого одягу, і він упав на підлогу. Її голос перетворився на комариний писк. Здавалося, ще трохи — і вона зовсім зникне.
— Про що ти мрієш? — питав Гарві.
Пальці Марр витекли з його рук, як морська вода.
— Ні про що я не мрію… — відповіла вона. Її очі запали в очниці, голова розповзалася. — Цим… я… і… стала… — вона провалювалася в складки власного одягу. — Нічим…
Марр перетворилася на калюжу, з якої пролунали її останні слова:
— Я… ніщо…
А потім її не стало — Марр поглинули власні чари.
— Ти переміг! — вигукнула пані Ґріффін. — Тобі вдалося!
— Ще троє на черзі.
— Троє?
— Ріктус, Джайв та сам Гуд.
— Ти забув про Карну.
— Він ще живий?
Пані Ґріффін ствердно кивнула.
— Боюся, що так. Його лемент лунає щоночі. Він жадає помсти.
— А я хочу, щоб мені повернули моє життя, — сказав Гарві.
Він узяв пані Ґріффін за руку та повів їх із Тушком, якого старенька й досі тримала на руках, до сходів.
— І я поверну його. Хай скільки це буде мені коштувати.
Пані Ґріффін озирнулася на купку одягу, що лежала там, де ще хвилину тому була Марр.
— Може, тобі все вдасться, — вражено сказала вона. — З-поміж усіх дітей, що тут побували, ти, мабуть, єдиний спроможний перемогти Гуда в його грі.