Викрадач вічності

Смерть між сезонів

Сонце розбудило Гарві незабаром після світанку: ковзнуло білим променем по його повіках. Він різко прокинувся, сів і певний час намагався второпати, що за ліжко, що за кімната, що за дім. Відтак Гарві згадав минулий день і зрозумів, що проспав від обіду аж до ранку. Відпочив він на славу — Гарві відчував у собі цілі ріки енергії. Радісно зойкнувши, хлопчик зістрибнув з ліжка й одягнувся.

Дім здавався ще привітнішим, ніж напередодні. Пані Ґріффін заставила всі столи та підвіконня букетами квітів, і вони майоріли різними барвами. Парадні двері були відчинені, тож Гарві з’їхав униз блискучим поруччям і вибіг на ґанок, щоб оцінити погоду.

Хлопця спіткала несподіванка: дерева, на яких ще вчора буяло пишне листя, поскидали зелень, і на кожнісінькій гілочці повилазили маленькі пуп’янки — так, наче настало перше березня.

— Новий день — свіжа копійка, — сказав Венделл, виринувши з-за рогу будинку.

— Що це значить? — поцікавився Гарві.

— Так завжди каже мій тато. «Новий день — свіжа копійка». Мій тато — банкір. Венделл Гамільтон Другий. А я…

— Венделл Гамільтон Третій.

— Звідки ти знаєш?

— Просто вгадав. Мене звуть Гарві.

— Ага, я вже чув. Любиш будиночки на деревах?

— У мене ніколи не було такого будиночка.

Венделл тицьнув пальцем у бік найвищого дерева.

Серед гілля була вмощена платформа, на якій хтось почав зводити будиночок.

— Я вже кілька тижнів там працюю, — сказав Венделл. — Та самому мені не впоратись. Допоможеш?

— Авжеж! Та спершу треба поснідати.

— Іди поїж. Я буду десь тут.

Гарві пішов у кухню. Пані Ґріффін якраз ставила на стіл сніданок — наїдків було стільки, як на королівському бенкеті. На підлогу розлилося трохи молока, і його саме вилизував кіт із хвостом, схожим на знак питання.

— Це Ключик? — спитав Гарві.

— Так, звісно, — з любов’ю промовила старенька. — Він у нас — справжній хуліган.

Ключик подивився вгору, ніби здогадався, що йдеться про нього. Потім стрибнув на стіл і заходився нишпорити між тацями з тортами й вафлями, винюхуючи щось смачненьке.

— Невже йому все можна? — здивувався Гарві, спостерігаючи за котом. — Тобто невже за ним ніхто не дивиться?

— Ну, за нами всіма хтось та й наглядає, правда ж? — відповіла пані Ґріффін. — Подобається нам це чи ні. А тепер їж. На тебе чекають дивовижні пригоди.

Гарві не треба було вмовляти. Він проковтнув другу трапезу в Домі свят ще з більшим апетитом, ніж першу. Попоївши, хлопець вийшов на зустріч з новим днем.

І що то був за день!

Дмухав легенький теплий вітерець з ароматом молодої зелені; безхмарним небом ширяли птахи. Гарві походжав травою, засунувши руки в кишені, наче все навколо належало йому. Він підійшов до дерева й гукнув Венделлу:

— Можна до тебе?

— Лізь. Якщо висоти не боїшся, — підструнчив його товариш.

Драбина скрипіла, та хлопчина видерся на платформу, не пропустивши жодної поперечини. Венделла це вразило.

— Непогано для новачка, — сказав він. — У нас тут були двоє, які й до середини не долізли.

— А куди вони поділися?

— Напевно, втекли до матусі й татуся. Діти приходять, діти йдуть — таке життя…

Гарві подивився крізь гілля, на якому розпустилися вже майже всі пуп’янки.

— Ви тут небагато бачите? — спитав він. — Ну, звідси ж міста зовсім не видно.

— А не байдуже? — знизав плечима Венделл. — Там однаково нема нічого, крім сірості.

— Там дощі, а тут сонячно, — сказав Гарві й подивився на примарний мур, що відгороджував ділянку навколо Дому від решти світу. — Як таке може бути?

— А не байдуже? — знову відказав Венделл. — Я цього точно не знаю. То беремося до роботи, чи як?

Наступні дві години хлопці раз по раз спускалися та перебирали дерев’яччя, навалене біля фруктового саду. До полудня вони не тільки знайшли вдосталь годящих дощок для даху, а й кожен знайшов собі друга. Гарві подобалися безглузді жарти Венделла і те його «а не байдуже?», що проскакувало мало не в кожному реченні. Та й Венделлові, здавалося, теж було до душі Гарвіне товариство.

— Ти перший чувак, з яким справді весело, — сказав він.

— А як же Лулу?

— А що вона?

— Хіба з нею зовсім не весело?

— Спочатку, коли я тільки приїхав, вона була ще нічого, — визнав Венделл. — Вона жила тут уже кілька місяців і типу показала мені, що й до чого. Та останніми днями вона якась дивна. Інколи вештається, як мара, з геть порожнім обличчям.

— Мабуть, дах поїхав, — припустив Гарві. — Мізки перетворюються на кашу.

— Ти що, знаєшся на таких речах?

— Звісно, — збрехав Гарві. — У мене тато хірург.

Венделл вирячив очі, а наступні кілька хвилин із роззявленим ротом слухав розповіді Гарві про всі операції, які він бачив: розпиляні черепи та відтяті ноги; стопи, пришиті до рук замість кистей; чоловік з опіком на дупі, що перетворив її на балакучу голову.

— І все це правда? Присягаєшся?

— Присягаюся, — кивнув Гарві.

— Крутизна-а-а…

Наговорившись, хлопці страшенно зголодніли, Венделл запропонував злізти з дерева та піти в Дім — вони так і зробили.

— А що ти збираєшся робити після обіду? — спитав Венделл, коли вони повсідалися за стіл. — Буде спекотно. Після обіду тут завжди спека.

— А біля Дому є де поплавати?

Венделл насупився.

— Ну, так… — у його голосі вчувався сумнів. — По той бік Дому є озеро, та воно тобі не сподобається.

— Чому це воно мені не сподобається?

— Там так глибоко, що й дна не видно.

— А риба там є?

— Звісно.

— То могли би порибалити. А пані Ґріффін посмажить нам ту рибу на вечерю.

Старенька саме накладала в тарілку смажених цибуляних кілець. Зачувши таке, вона зойкнула й упустила тарілку. Пані Ґріффін обернулась до Гарві — обличчя в неї було біле як простирадло.

— Не треба, — мовила вона.

— Чому? — здивувався Гарві. — Я думав, що можу робити тут усе, що заманеться.

— Ну так, звісно, можеш, — відповіла пані Ґріффін. — Просто я не хочу, щоб ти захворів. Та риба… Ну, вона отруйна.

— А-а-а, — насупився Гарві. — Тоді, певно, порибалити не вдасться.

— Лишенько, ви тільки погляньте на цей безлад, — заметушилася бабуся. Схоже, вона дуже збентежилася, та намагалася це приховати. — Мені потрібен новий фартух.

Вона швиденько пішла по чистий фартух, а Гарві з Венделлом лишилися наодинці. Хлопці спантеличено перезирнулися.

— Тепер мені точно треба побачити ту рибу, — сказав Гарві.

Поки він говорив, допитливий Ключик застрибнув на тумбу поряд з плитою. Перш ніж хтось із хлопців устигнув бодай поворушитися, щоб зупинити кота, той уже ліз до каструлі.

— Гей, що це ти виробляєш?! — гукнув йому Гарві.

Та котові було начхати. Він виліз на каструлю і, метляючи хвостом, принюхувався до варива. Аж тут сталося лихо: хвіст витанцьовував надто близько до однієї з конфорок — і загорівся. Ключик нявкнув од несподіванки та перекинув каструлю. Його змило з плити окропом, і тваринка впала на підлогу паруючою грудкою. Чи захлинувся він, чи обпікся, чи зварився, але результат один: Ключик упав на підлогу вже мертвим.

На галас прибігла пані Ґріффін.

— Піду-но я їсти надвір, — сказав Венделл, щойно старенька з’явилася в дверях. Він схопив кілька хот-доґів і зник.

— Ой біда! — скрикнула пані Ґріффін, побачивши мертвого кота. — Дурненьке моє…

— Це сталося випадково, — сказав Гарві. Хлопчика нудило від того, що трапилося на його очах. — Він скочив на плиту, а тоді…

— Дурненьке. Дурненьке… — здавалося, пані Ґріффін могла вимовити тільки це слово. Вона стала навколішки й подивилася на маленький клубочок паленої шерсті. — Кінець твоїй допитливості, — прошепотіла вона наостанок.

Гарві дивився, як побивається старенька, і йому аж запекло в очах. Та він не любив, коли хтось бачив, як він плаче, тож проковтнув сльози і хрипко промовив:

— Допомогти вам його поховати?

Пані Ґріффін озирнулась до нього.

— Дуже люб’язно з твого боку, — м’яко сказала вона. — Та не варто. Йди гратися.

— Я не хочу лишати вас саму, — відповів Гарві.

— О, поглянь на себе, дитино, — мовила пані Ґріффін. — У тебе сльози на щоках.

Гарві зашарівся і змахнув сльози з обличчя.

— Не соромся плакати — це прекрасно. Як я хотіла би зронити бодай одну сльозинку…

— Але ж я бачу, що ви засмучена, — сказав Гарві.

— Те, що я відчуваю, — не зовсім сум, — відповіла старенька. — І, на жаль, розради воно не дає.

— А що таке розрада? — спитав Гарві.

— Це щось утішне, — сказала пані Ґріффін і звелася на ноги. — Щось таке, що гоїть сердечні рани.

— І ви нічого такого не відчуваєте?

— Ні, — сказала вона, а тоді простягла руку й торкнулася щоки Гарві. — Та в мене є твої сльози. Вони мене заспокоюють, — бабуся провела пальцями по мокрих доріжках на його щоках і зітхнула. — Твої сльози дуже милі. І ти сам теж. А тепер іди надвір, насолоджуйся життям. Там світить сонце, і, повір мені, воно не вічне.

— А ви точно в нормі?

— Точно.

— Ну, тоді побачимося пізніше, — сказав Гарві та вийшов надвір.