Викрадач вічності

Апетит

«Ох, якби ж я міг знову стати вампіром», — подумав Гарві.

У нього були б ікла, пазурі, а ще — жага крові та голод, які тоді, на Геловін, викликали в нього відразу. Зараз він вчинив би інакше. О так. Спрага розбудила б у ньому звіра, й він кинувся б на Гуда, окрилений лютою ненавистю.

Та королем вампірів був пан Гуд, а Гарві — лише звичайним хлопчиком.

Він роздивлявся фасад Дому і раптом згадав слова Ріктуса: «Пан Гуд витрачає багато магії на всі ці підробки й містифікації. Він дуже старається тобі догодити».

Чи справді йому так потрібні ікла, щоб висмоктати з Гуда всі соки? Можливо, вистачить самих бажань.

— Мені треба поговорити з Гудом, — мовив Гарві до Ріктуса.

— Навіщо?

— Ну… може, я придумав, чого хочу. Але розказати маю особисто.

— Він тебе уважно слухає, — сказав Ріктус, озираючись на Дім.

Гарві ковзнув очима по ґанку, вікнах, карнизах, але нічого не помітив.

— Щось я його не бачу, — сказав хлопчик.

— Бачиш, бачиш, — заперечив Ріктус.

— Він у Домі? — спитав Гарві.

Двері були відчинені, і він намагався роздивитися, що відбувається всередині.

— Ти що, досі не здогадався? — сказав Ріктус. — Гуд — це і є Дім.

Поки вони розмовляли, на сонце набігли хмари. Дах і стіни будинку почорніли, Дім немов роздувся, набухнув, як величезний гриб. Він був живим, живим! Од фундаменту до карнизів!

— Ну, кажи, — спонукав Ріктус. — Він тебе уважно слухає.

Гарві зробив крок у бік Дому.

— Він мене чує? — перепитав хлопець.

Парадні двері відчинилися ширше, і Дім зітхнув, підхопивши своїм подихом попіл, який лишився від Джайва, та винісши на ґанок хмарку куряви.

— Він тебе чує, — сказав Ріктус.

— Якщо я лишуся… — почав Гарві.

— Так-к-к? — Дім зліпив слово зі скрипів і постукувань.

— …ти даси мені все, чого я забажаю?

— Для такого розумного хлопчика — все, що завгодно.

— Обіцяєш? Присягаєшся власними чарами?

— Присягаюся. Присягаюся. Тільки скажи…

— Ну, для початку…

— Та-а-ак?

— Я загубив свій ковчег.

— Що ж, зіронько, тоді отримаєш новий, — сказав Дім-Гуд. — Більший. Кращий.

Дошки на ґанку розсунулися — і з’явився ковчег, утричі більший від попереднього.

— Я не хочу свинцевих тварин, — мовив Гарві, підходячи ближче.

— А яких? Срібних? Золотих? — поцікавився Гуд.

— Мені потрібні тваринки з плоті та крові, — відповів Гарві. — Ідеальні маленькі тваринки.

— Це виклик! Люблю складні завдання.

Тієї ж миті з ковчега почувся галас — писк, гарчання й крики, що їх видавала безліч крихітних горлянок. Розчахнулися віконця, навстіж прочинилися дверцята — і на волю вирвалася сотня мініатюрних істот: слонів, жирафів, гієн, трубкозубів[10], голубів…

— Задоволений? — спитав Гуд.

— Непогано, — знизав плечима Гарві.

— Непогано?! — здивувався Дім. — Та це ж маленьке диво!

— То здивуй мене ще раз.

— Ще одним ковчегом?

— Ще одним дивом!

— Чого ти хочеш?

Гарві повернувся до Дому спиною, оглянув газон та побачив пані Ґріффін, яка зачудовано спостерігала за подіями. Це підказало йому ідею нової забаганки.

— Хочу квітів. Усюди! І щоб навіть двох однакових не було.

— Нащо це тобі?

— Ти ж сказав, що я можу просити все, чого заманеться, — відповів Гарві. — І ти не казав, що я мушу пояснювати свої бажання. Не хочу. Одразу стане нецікаво.

— Правильно, — прогуркотів Дім-Гуд, — ти маєш бути щасливим, і байдуже, якою ціною.

— То дай мені квітів, — не відступався Гарві.

Моріг затремтів так, наче починався землетрус, а наступної миті між травинками з’явилася безліч пагінців.

Пані Ґріффін захоплено засміялася.

— Ти ба, — шепотіла вона, — тільки поглянь…

Видовище вражало: за лічені секунди розквітли десятки тисяч бутонів. Гарві впізнав лише кілька видів — тюльпани, троянди, нарциси, — а більшість він бачив уперше в житті. Були тут і квіти, що розпускаються вночі на вершинах Гімалаїв[11], і ті, що цвітуть на вітристих рівнинах Тьєрра-дель-Фуеґо[12]; були тут квіти завбільшки з хлопчачу голову, а були й манюні, як ніготь; деякі пелюстки смерділи гнилим м’ясом, а деякі пахли як райський вітерець.

Гарві знав, що все це ілюзія, та однаково був вражений.

— Дуже гарно, — мовив він.

— Задоволений? — поцікавився Дім-Гуд.

Голос Гуда трішки послабшав. Чи це лише здавалося? Наче ні. Однак Гарві вдав, що нічого не помітив.

— Виходить, — прошепотів він.

— Що виходить? — стрепенувся Дім.

— Ну, скоро побачимо — відповів Гарві.

З Дому почувся такий рик, що аж вікна задрижали. Кілька шматків черепиці зісковзнули з даху й розбилися об землю. «Отакої, — подумав Гарві, — Гуд сердиться». Ріктус теж рознервувався.

— Сподіваюся, ти не водиш пана Гуда за носа, — попередив він. — Такі ігри йому не подобаються.

— Але ж він хоче, щоб я був щасливим?

— Так, звісно.

— Я зголоднів.

— На кухні повно всього, — сказав Ріктус.

— Не хочу я пирогів і хот-доґів! Я хочу… — Гарві затнувся, намагаючись пригадати назви найбільш екзотичних страв. — Хочу смаженого лебедя з устрицями й такими крихітними кульками… як їх…

— Кав’яр[13]?

— Точно! З кав’яром! Тільки з чорним!

— Лебідь с кав’яром? Яка гидота.

— Байдуже! Хочу — значить хочу! — крикнув Гарві. — Кав’яру, жаб’ячих лапок з хріном і гранатовим соусом…

Страви вже почали з’являтися у вітальні — тарілка за тарілкою, і все аж парувало. Спершу пахнуло дуже апетитно, та що більше наїдків просив Гарві, то огиднішою робилася суміш ароматів. За кілька хвилин хлопчик назвав усі відомі йому страви, але він не бажав полегшувати Гудові роботу, тож почав вигадувати нові делікатеси.

— Хочу омара, звареного в лимонаді, стейк з конини під желейним соусом, а ще бостонського вершкового сиру, супу з пепероні[14]…

— Чекай! Зажди! — Ріктус вирячив очі. — Не так швидко!

Та Гарві й не думав сповільнюватися:

— …тушкованого житнього хліба, помадки з равликів зі свинячими ратичками…

— Зажди! — заволав Дім.

Цього разу Гарві спинився.

У запалі він навіть не дивився, чи Гуд втілює його забаганки в життя, а тепер нарешті побачив, що всі страви, які він просив, були навалені в коридорі аж до стелі — ще трохи, і вежі з делікатесів заваляться, їдло вивернеться з тарілок і таць, а ковчег, що й досі стояв на ґанку, попливе бридкими хвилями із суміші всіляких рагу й солодощів.

— Я знаю, що ти задумав, — промовив Дім-Гуд.

«Ну все-е-е, — подумав Гарві, — зараз візьметься за мене».

Хлопчик перевів погляд з їжі на фасад будинку й побачив, що його план діє — Гуд почав втрачати магічні сили. Майже всі вікна потріскалися, деякі шибки зовсім повипадали, двері полущилися й ледь трималися на завісах, а дошки на ґанку вигнулися та спотворилися.

— Вирішив мене випробувати? — спитав Гуд. Його голосу й раніше бракувало мелодійності, але тепер він зробився таким огидним, як булькання в шлунку Диявола. — Зізнайся, злодюжко!

Гарві вдихнув на повні груди, опанував себе та сказав:

— Щоб стати твоїм учнем, я маю пересвідчитися, що ти справді дуже могутній.

— Задоволений? — гримнув напіврозвалений Дім.

— Майже.

— Чого ти хочеш іще?

«А й справді», — замислився Гарві. Від складання дурнуватого переліку страв голова йшла обертом, думок майже не лишилося.

— Можеш попросити ще один, останній, подарунок, — прогуркотів Гуд. — І це буде остаточне підтвердження моєї могутності. А тоді ти визнаєш мене своїм довічним Хазяїном. Домовились?

Гарві відчув, як спиною побігла цівка холодного поту. Він дивився на хисткий Дім, у голові вирували думки. Чого ж іще побажати?

— Домовились?! — гаркнув Дім.

— Домовились, — відповів Гарві.

— То скажи мені, чого ти хочеш?

Хлопчина подивився на малюсіньких тваринок, які гасали біля ковчега, на їжу, що вивалювалася з дверей, на квіти… Чого ж попросити? Лишилося одне, останнє, бажання, і воно мусило зламати Гудів хребет. Та що ж вигадати? Що?

З боку озера війнув прохолодний вітерець. Осінь була вже близько. Осінь… сезон, коли все починає вмирати.

— Придумав! — зненацька вигукнув він.

— Кажи, — прогуркотів Дім. — Кажи, і покінчимо з цією грою назавжди. Я хочу, маленький злодюжко, щоб твоя яскрава душа нарешті опинилася під моїм крилом.

— А я хочу всі пори року, — мовив Гарві. — Всі пори року одночасно!

— Одночасно?

— Так, одночасно!

— Але ж це безглуздя!

— Байдуже.

— Дурість! Маячня!

— Хай так! Ти сказав, що в мене лишилося одне бажання — і ось воно!

— Добре, — пробасив Дім. — Я виконаю твоє прохання. І коли ти дістанеш те, чого забажав, злодюжко, твоя душа стане моєю!