Викрадач вічності

Задоволення та хробак

Як було б чудово, подумав Гарві, побудувати таку оселю, як цей будинок. Глибоко в землю закласти фундамент, вимостити підлогу та звести стіни — і сказати: там, де була пустка, я збудував дім. Це було би пречудово.

Цей дім не скидався на розчепуреного павича: ані мармурових східців, ані рифлених колон. Так, це був гідний, поважний будинок, але заслужено гідний і поважний — пишатися було чим. Він мав чотири поверхи, а вікон стільки, що й не злічити. Широкий ґанок і широкі сходи, що вели до різьблених дверей; покоти шиферного даху увінчувалися навдивовижу гарними димарями та громовідводами.

А над усіма димарями та громовідводами здіймався великий майстерно викуваний флюгер. Гарві саме роздивлявся його, коли почув, як відчинилися парадні двері.

— Гарві Свік, власною персоною, — почувся незнайомий голос.

Хлопчина опустив очі, й разом з поглядом униз поплив білий силует флюгера. Крізь його обриси Гарві побачив літню жінку — порівняно з нею, його бабуся (найстарша з усіх, кого він знав) здавалася молодою. Її обличчя нагадувало клубок павутиння; а на нього тонкими пасмами спадало волосся, яке теж, здавалося, сплели павуки. Жінка мала вольовий рот, маленькі оченята й вузлуваті руки. Однак голос її був мелодійним, а слова — привітними.

— Я вже почала думати, що ти не прийдеш, — мовила старенька, підіймаючи зі східців кошик зі свіжими квітами. — Було б шкода. Мерщій, заходь! Їжа давно на столі. Тебе ж треба нагодувати.

— Я не зможу лишитися надовго, — сказав Гарві.

— Роби, як тобі заманеться, — пролунало у відповідь. — Мене, до речі, звуть пані Ґріффін.

— О, так, Ріктус про вас згадував.

— Сподіваюся, він не сильно тобі надокучив. Ріктус дуже любить слухати свій голос. Слухати свій голос та витріщатись у дзеркало.

Гарві вже піднявся сходами та стояв перед відчиненими дверима. Він відчував, що це вирішальний момент, хоча й не розумів, чому саме.

— Заходь, — сказала пані Ґріффін, змахуючи волосся зі зморшкуватого лоба.

Та Гарві все ще вагався. Він міг би розвернутися й піти геть, навіть не переступивши поріг Дому, якби не почув хлопчачого крику:

— Піймав! Піймав!

Залунав голосний регіт.

— Венделле! — зойкнула пані Ґріффін. — Ти знову ганяєшся за котами?

Сміх дедалі гучнішав. Він був таким веселим, що Гарві зайшов у Дім, просто щоб подивитися, хто ж це настільки голосистий.

Гарві побачив його лише на мить: патлатий хлопець в окулярах майнув у протилежному кінці коридору. Рябий кіт кинувся йому поміж ноги, і пацан помчав за ним, знову горлаючи та сміючись.

— Хлопчина просто навіжений, — сказала пані Ґріффін, — але коти його обожнюють!

Зсередини будинок видавався ще більш чудернацьким. Короткої дороги на кухню Гарві вистачило, щоб переконатися: Дім збудовано спеціально для ігор, погонь і всіляких пригод. Лабіринт, у якому не знайдеш двох однакових дверей. Будинок зі скарбами, у якому котрийсь сумнозвісний пірат заховав свою просякнуту кров’ю здобич. Сховище килимів, якими літали джини. Тут зберігалися скрині, запечатані ще до Великого потопу, і в цих скринях лежали яйця давно вимерлих тварин — лежали й чекали, поки сонячне тепло пригріє їх і допоможе малятам вилупитися.

— Ідеальне місце, — прошепотів Гарві сам до себе.

Пані Ґріффін почула його слова.

— У світі не буває нічого ідеального, — сказала вона.

— Чому ви так кажете?

— Бо час минає, — вона глянула на зрізані квіти, — і жук, і хробак врешті-решт прокладуть собі ходи в чому завгодно.

Почувши таке, Гарві почав міркувати, що ж за горе душило пані Ґріффін. Що сповнило її душу скорботою?

— Пробач мені, — сказала вона й спробувала приховати меланхолію кволою усмішкою. — Ти тут не для того, щоб слухати моє скиглення. Ти ж прийшов розважатися?

— Здається, що так, — відповів Гарві.

— То дозволь тебе почастувати.

Гарві всівся за стіл, а за хвилину пані Ґріффін уже понаставляла перед ним тарілок з усілякими наїдками. Були тут і гамбургери, хот-доґи, печені курчата; і цілі кургани заправленої маслом картоплі; і яблучні, вишневі та шоколадні пироги, і морозиво зі збитими вершками; і виноград, мандарини й таця з фруктами, яких він доти ніколи не бачив.

Хлопчик накинувся на їжу. Він саме уминав другий шматок пирога, коли до кімнати неквапно зайшла поцяткована ластовинням дівчинка з довгими кучерями і блакитно-зеленими очима.

— Ти, певно, Гарві, — сказала вона.

— А ти звідки знаєш?

— Венделл розповів.

— А звідки він знає?

Вона знизала плечима.

— Десь почув. До речі, мене звати Лулу.

— Ти теж тут недавно?

— Ні. Я тут уже років зо сто гостюю. Довше за Венделла. Та не так довго, як пані Ґріффін. Ніхто не мешкає тут довше за неї. Правда?

— Не зовсім, — таємниче відповіла пані Ґріффін. — А ти хочеш попоїсти, моя хороша?

— Ні, дякую. Не хочеться, — Лулу похитала головою.

Вона сіла навпроти Гарві, встромила великого пальця в шоколадний торт і облизала крем.

— А тебе хто запросив? — спитала вона.

— Чоловічок на ім’я Ріктус.

— А, знаю його. Це ж той, що весь час шкіриться?

— Точно.

— У нього ще є сестра і двійко братів, — продовжувала вона.

— Ти їх бачила?

— Не всіх, — зізналася Лулу. — Вони тримаються осторонь. Та рано чи пізно на одного-двох наштовхнешся.

— Я… не думаю, що залишуся тут надовго, — сказав Гарві. — Мама і тато навіть не знають, що я тут.

— Звісно, знають, — заперечила Лулу. — Просто тобі вони нічого не казали.

Гарві й не знав, що на це відповісти.

— Подзвони їм, — запропонувала Лулу. — Спитай сам.

— А хіба можна? — здивувався він.

— Ясна річ, — сказала пані Ґріффін. — Телефон у коридорі.

Не випускаючи з рук ложку з морозивом, Гарві підійшов до телефона й набрав свій домашній номер. Спершу на лінії було чутно лише невиразне виття — наче замість сигналу дротами гуляє вітер. Потім шум припинився, і зі слухавки почувся жіночий голос.

— Так? — сказала Гарвіна мати.

— Тільки не кричи. Я… — заговорив він.

— О, любий, привіт, — проворкувала мама. — Ти вже там?

— Там? — здивувався хлопчик.

— Ти ж із Дому свят дзвониш?

— Так. Але…

— Тоді все гаразд. А я вже хвилюватися почала — думала, ти заблукав. Тобі там подобається?

— То ви знали, що я сюди збирався? — не міг второпати Гарві.

Він помітив, що Лулу дивиться на нього. «Я ж казала», — прочитав він по її губах.

— Авжеж знали. Це ж ми й запросили пана Ріктуса, щоб він показав тобі Дім. Біднесенький, тобі було так сумно… От ми з батьком і вирішили, що тобі треба трошки відпочити.

— Справді? — пробелькотів Гарві. Його приголомшив такий поворот подій.

— Ми хочемо, щоб ти розвіявся, — сказала мама. — Можеш лишатися там, скільки душа забажає.

— А школа?

— Ти заслужив на канікули, — почулось у відповідь. — Ні про що не турбуйся. Просто гарно розважся.

— Добре, мамо.

— Бувай, любий.

— Бувай.

Гарві вражено похитав головою і поклав трубку.

— Твоя правда, — сказав він Лулу. — Це вони все влаштували.

— Тепер ти не будеш бідкатись і почуватися винним. Ну, думаю, ще здибаємося.

Наче сновида, дівчинка попливла до дверей.

— Якщо ти вже наївся, я покажу тобі твою кімнату, — сказала пані Ґріффін.

— Було б чудово.

Старенька дбайливо повела Гарві нагору. На сходовому майданчику було вікно, і на залитому сонцем підвіконні грівся синій, як ясне небо, кіт.

— Це Синько, — сказала пані Ґріффін. — Ти вже бачив Тушка — він грався з Венделлом. Не знаю, де зараз Ключик, але цей нишпорка сам тебе знайде. Він любить новачків.

— До вас сюди багато людей приїздить?

— Приїжджають лише діти, особливі діти — такі, як ти, Лулу і Венделл. Пан Гуд не запрошує будь-кого.

— А хто такий пан Гуд?

— Той, хто побудував Дім свят, — відповіла пані Ґріффін.

— Я з ним познайомлюся?

Це запитання ніби збентежило пані Ґріффін.

— Можливо, — сказала вона, відвівши очі. — Та він дуже замкнена людина.

Вони піднялися на другий поверх, і пані Ґріффін повела Гарві повз ряд олійних портретів до кімнати в протилежному кінці Дому. Вікна кімнати виходили на фруктовий садок, і тепле повітря пахло стиглими яблуками.

— Дорогенький, у тебе стомлений вигляд, — сказала пані Ґріффін. — Може, подрімаєш?

Гарві не звик спати після обіду. Це нагадувало йому про кір чи грип, а він не любив валятися в ліжку й хворіти. Однак подушка була такою свіжою та зручною, що коли пані Ґріффін пішла з кімнати, він вирішив прилягти, зовсім ненадовго.

Чи то він стомився більше, ніж думав, чи то спокій і затишок Дому заколисали його… Та хай там як, але щойно Гарві поклав голову на подушку, його очі заплющилися аж до самого ранку.