Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава восьма МИ ЗАХОПЛЮЄМО ПРАПОР

Протягом кількох наступних днів я занурився у потік буденного життя — відчуття, знайоме кожному, якщо, звичайно, не брати до уваги уроків, які давали мені сатири, німфи та кентавр.

Кожного ранку Аннабет займалася зі мною давньогрецькою, і ми з нею говорили про богів і богинь у теперішньому часі, що саме по собі було дещо дивно. Я з’ясував, що Аннабет мала слушність щодо моєї дислексії: читати давньогрецькою виявилось не так вже й складно. Принаймні, не складніше, ніж англійською. Через пару уроків я вже міг, щоправда, затинаючись, прочитати кілька рядків із Гомера без особливих труднощів.

Решту дня я тинявся у пошуках яких-небудь занять, де я міг би відзначитись. Хірон намагався вчити мене стрільби з лука, але доволі швидко з’ясувалося, що з луком і стрілами у мене негаразд. Відтак, кентавр не скаржився, навіть коли йому доводилося витягати зламану стрілу зі свого власного хвоста.

Змагання з бігу? Також безуспішно. Тренери дріад розкритикували мене вщент. Правда, при цьому всіляко втішали, кажучи, що їм самим довелося практикуватися століттями, втікаючи від знавіснілих через кохання богів. Але все ж таки пересуватися повільніше за дерево було дещо принизливо.

А боротьба? Про це краще зовсім забути. Кожного разу, коли я опинявся на килимі, Клариса просто стирала мене на порох.

— Так тобі й треба, бевзю, — сичала вона мені на вухо. — Ще не те отримаєш!

Єдине, в чому я був кращий за інших, — це веслування на човні, що стало прикладом вправності героя, якого люди чекають від хлопця, що здолав Мінотавра.

Я знав, що старші мешканці табору і вожаті ламають собі голову над тим, хто ж мій батько, але це виявилась задачка підвищеної складності. Я не був таким сильним, як нащадки Ареса, і не так добре вправлявся з луком, як діти Аполлона. Я не мав навичок Гефеста у роботі з металом і не вмів, як Діоніс, вирощувати виноград, хоч у богів це заборонено. Лука припустив, що я можу бути сином Гермеса — майстром на всі руки, який до пуття нічого не вміє. Але в мене було таке відчуття, що він просто хоче мене підбадьорити.

Попри все це, табір мені подобався. Я звик до ранкового туману над берегом, запаху нагрітих сонцем полуничних ланів опівдні і навіть до химерного виття монстрів у лісі по ночах. Я вечеряв разом із мешканцями будиночка номер одинадцять, кидав частку своєї їжі у вогнище і намагався відчути хоч якийсь зв’язок із своїм батьком. Але те почуття не приходило — тепле почуття, яке завжди охоплювало мене, коли я згадував його усмішку. Я намагався якомога менше згадувати маму, але щоразу міркував: якщо все це чародійство і дива можливі, то чи існує якийсь спосіб врятувати, повернути її?

Я потроху починав розуміти смуток, що відчувався першого дня в словах Луки про те, як хочеться йому дорікнути своєму батькові Гермесу. Добре, згоден, боги мають більш важливі справи. Але невже вони не можуть хоч раз озватися до тебе, прогриміти громом, подати знак? Адже міг Діоніс отримувати свою дієтичну колу просто з повітря? Невже мій тато, хай ким він був, не міг змусити матеріалізуватися телефон?

У четвер, за три дні по тому, як я опинився в Таборі напівкровок, у мене відбувся перший урок із вправляння з мечем. Усі мешканці одинадцятого будиночка зібралися на великій круглій арені, де мав проводити інструктаж Лука.

Почали ми з основних ударів, яких завдавали по напханих соломою опудалах у грецьких обладунках. Здається, у мене виходило непогано. Принаймні я з’ясував, чого саме від мене очікують, і що з рефлексами у мене все гаразд.

Проблема була в тому, що я ніяк не міг підібрати собі зброю. Меч виявлявся то надто важким, то надто легким, то надто довгим. Лука щиро намагався мені допомогти, але змушений був визнати, що всі існуючі мечі не для мене.

Ми перейшли до парних поєдинків. Лука сказав, що оскільки це мій перший бій, то він буде моїм партнером.

— Хай щастить, — кинув мені один із хлопців. — Лука краще за всіх б’ється на мечах останні триста років.

— Можливо, на мені він вирішить перепочити, — пожартував я.

Хлопчина пхикнув.

Лука доволі жорстко став показувати мені, як завдавати ударів, відбивати і блокувати. З кожною атакою синців у мене щоразу більшало.

— Тримай оборону, Персі, — казав він, після чого ляскав мене по ребрах пласким боком меча. — Ні, ти надто розслабляєшся! — Лясь! — Ухиляйся! — Лясь! — Тепер відступай! — Лясь!

До того моменту, який він назвав перервою, я геть змокрів, і сухої нитки на мені не залишалось. Учні з’юрмилися біля яток із прохолодними напоями. Лука хлюпнув крижаної води собі на голову, і це мені здалося настільки слушним, що я тут-таки зробив те саме.

Несподівано я відчув себе краще. До рук повернулася сила. Меч уже не здавався чимось безглуздим і незграбним.

— Добре, всі в коло! — скомандував Лука. — Якщо Персі не проти, я хочу показати вам невеличку виставу.

«Чудово, — подумав я. — Нехай всі подивляться, як Персі дістанеться».

Нащадки Гермеса стали довкола. Дехто ледь стримував усмішку. Я розумів, що їм довелося вже побувати в моїй шкурі, тож вони не могли дочекатися, коли Лука використає мене як хлопчика для биття. Він пояснив, що збирається продемонструвати прийоми обеззброєння: як можна закрутити неприятельське лезо пласким боком свого меча так, щоб супротивникові не залишалося нічого, окрім як впустити зброю.

— Це складно, — підкреслив Лука. — Я це випробував на собі. Тому не смійтеся з Персі. Багатьом фехтувальникам довелося витратити роки праці, щоб виробити таку техніку.

Він показав прийом у сповільненому русі. Цілком логічно меч із брязкотом випав у мене з рук.

— А тепер у реальному часі, — сказав Лука після того, як я підібрав свою зброю. — Ми будемо битися, поки один із нас не виб’є меча. Готовий, Персі?

Я кивнув, і Лука схилив голову на знак згоди. Я намагався триматися так, щоб він не зачепив мій ефес. Мої відчуття надзвичайно загострились. Я бачив, як він зібрався атакувати. Про себе я рахував. Виступив наперед і намагався завдати власного удару. Лука легко відбив його, але я побачив, як він змінився на обличчі. Очі в нього зіщулились, і він став нападати ще активніше.

Меч одразу обважнів у моїй руці. Баланс був неправильний. Я розумів, що це лише питання часу, і за мить Лука знову підловить мене, тож я подумав: «А якого, власне, біса?»

І спробував задіяти прийом обеззброєння.

Моє лезо вдарило по мечу Луки, і я зробив обертальний рух, щосили тиснучи на зброю супротивника.

Із металевим брязкотом меч Луки покотився долівкою. Вістрям я вперся в його незахищені груди.

Глядачі вражено принишкли.

— Вибач, — сказав я, опускаючи меча.

Якусь мить Лука стояв приголомшений, не в силах вимовити ані слова.

— Вибач! — він щиро усміхнувся. — Клянусь богами, Персі, за що ж тобі вибачатись? Покажи мені це ще раз.

Мені не хотілося. Короткий спалах незвичайної енергії минув. Але Лука наполягав.

Цього разу нічого не вийшло. Щойно наші мечі зійшлися, Лука миттєво рубонув по моєму ефесу, і моя зброя покотилася долівкою через усю арену.

Опісля тривалої паузи хтось із присутніх нерішуче спитав:

— Новачкам щастить?

Лука витер піт із чола. Він оцінююче, але якось вже зовсім інакше подивився на мене.

— Можливо, — сказав він. — Але я вважаю, що Персі міг би й не таке втнути, якби мав кращого меча.

У п’ятницю вдень ми сиділи з Гровером біля озера, відхекуючись після спроби видертись на стіну, яка мало не закінчилась смертю. Гровер дерся нагору, як гірський козел, але мене ледве не знесло потоком лави. На моєму одязі залишились пропалені дірки, які ще диміли. І волосся на руках підпалило.

Ми сиділи на пристані, спостерігаючи за тим, як наяди граються під водою, і я нарешті наважився спитати в Гровера про наслідки його розмови з містером Д.

Його обличчя одразу набрало хворобливого, жовтуватого відтінку.

— Все чудово, — буркнув він. — Усе просто чудово.

— Отже, ти й надалі будеш продовжувати свою кар’єру?

Гровер знервовано глянув на мене.

— Хірон с-сказав, що ти хочеш отримати право на пошуки?

— Ну… не знаю. — Я й гадки не мав, що таке право на пошуки, але, схоже, зараз був не той час, щоб розпитувати. — Просто, розумієш, Хірон казав мені, що у тебе великі плани… і тобі потрібна довіра, щоб завершити роботу хранителя. То в тебе вийшло це залагодити?

Гровер подивився вниз, на воду і наяд.

— Містер Д. відклав остаточне рішення. Він сказав, що я не провалив завдання з тобою, але й не виконав його повністю, тож наші долі так само пов’язані. Якщо ти отримаєш дозвіл на пошуки, а я буду поруч, щоб охороняти тебе, і ми обидва повернемось живими, тоді, можливо, він вважатиме роботу виконаною.

Я піднісся духом.

— Що ж, це означає, що все не так погано.

— Ме-е-е! Він міг би з таким самим успіхом відправити мене чистити стайні. Які шанси на те, що ти отримаєш дозвіл на пошуки, а якщо навіть отримаєш, то чи схочеш, щоб я тебе супроводжував?

— Звісно, я хочу, щоб ти супроводжував мене!

Гровер похмуро втупився у воду і змінив тему.

— Підводний баскетбол… Цього не так вже й легко навчитися…

Я намагався переконати його, кажучи, що він має купу здібностей, але вигляд у Гровера ставав усе жалюгідніший. Якийсь час розмова йшла про веслування на човнах і фехтування, потім ми заходилися обговорювати позитивні та негативні якості різних богів. Нарешті я спитав у Гровера щодо чотирьох порожніх будиночків.

— Восьмий номер, сріблястий, належить Артеміді, — пояснив Гровер. — Вона дала обітницю завжди залишатися незайманою. Через це, зрозуміло, ніяких дітей. Будиночок вважається почесним. Якби вона його не мала, то, гадаю, дуже б розлютилася.

— Ну, добре, нехай. Але ті три, що вкінці. Це та сама «Велика трійця»?

Гровер зіщулився. Ми впритул наблизилися до болючої для нього теми.

— Ні. Один із них, номер другий, належить Гері, — сказав він. — Це ще одне почесне місце. Вона богиня шлюбу, тому не стала б тягатися із смертними. Це справа її чоловіка. Коли ми говоримо «Велика трійця», то маємо на увазі могутніх братів, синів Кроноса.

— Зевса, Посейдона та Аїда?

— Так. Бачу, тобі це відомо. Після великої битви з титанами, вони силоміць забрали світ у свого батька і кинули жереб, що кому дістанеться.

— Зевс отримав небо, — став пригадувати я. — Посейдон — усі моря й океани, Аїдові дісталося царство мертвих.

— Угу.

— Але будиночка Аїда тут немає.

— Ні. І трону на Олімпі у нього також немає. Схоже, він займається своїми справами лише у себе в підземному царстві. Якби у нього тут був будиночок… — Гровера навіть пересмикнуло при цьому. — Приємного було б мало. І досить про це.

— Але Зевс і Посейдон, згідно з міфами, мають синів. То чому ж їхні будиночки порожні?

Гровер почав знервовано бити копитом.

— Років шістдесят тому, після Другої світової війни, Велика трійця вирішила, що більше не буде постачати світові героїв. Їхні діти виявились занадто могутніми. Вони стали надто активно впливати на хід подій у світі, тому вийшла така бойня! Тобі має бути відомо, що Друга світова війна була, перш за все, битвою між синами Зевса та Посейдона з одного боку, і Аїда та решти — з другого. Боги-переможці Зевс і Посейдон змусили Аїда врочисто присягнути разом із ними: більше ніяких любощів зі смертними жінками. Вони поклялися на річці Стікс.

Загуркотів грім.

— Це найбільш серйозна у вас клятва?

Гровер кивнув.

— І брати дотримались слова, і дітей більше не було?

— Сімнадцять років по тому Зевс не втримався. — Гровер спохмурнів. — По телевізору виступали тітки з такими розкішними зачісками… він просто не втримався. Коли дитина народилась — дівчинка на ім’я Талія… коротше, Стікс суворий щодо дотримання обіцянок. Зевс відбувся легко, адже він безсмертний, але доля в дівчинки тепер страшна.

— Але це нечесно! Дівчинка ні в чому не винна!

Гровер розгублено зволікав, потім спробував пояснити.

— Персі, діти Великої трійці наділені більшою могутністю, ніж решта напівкровок. У них потужна аура та запах, які приваблюють монстрів. Коли Аїд дізнався про дівчинку, він зовсім не зрадів, що Зевс порушив клятву. Аїд закликав найстрашніших чудовиськ з усього Тартару, щоб мучити Талію. Коли їй виповнилося дванадцять, їй призначили охоронця-сатира, але вдіяти нічого було не можна. Сатир спробував провести її сюди разом із ще двома напівроквами, з якими вона заприятелювала. Їм це майже вдалося. Вони пройшли весь шлях до вершини пагорбу.

Він вказав крізь долину на сосну, де я бився з Мінотавром.

— За ними влаштували справжню гонитву з собаками з пекла. Вони вже майже наздогнали їх, як Талія сказала сатиру, щоб він схопив двох інших напівкровок і тікав, поки вона спробує затримати чудовиськ. Вона була поранена, повністю знесилена, але не хотіла жити, як зацькований звір. Сатир не схотів кидати Талію, але йому не вдалося її переконати, тому довелось захищати інших. Талія зустрілася з ворогами віч-на-віч на вершині пагорбу сама-самісінька. Коли вона померла, Зевс пожалів її, перетворивши на сосну. Її дух дотепер допомагає охороняти кордони долини. Ось чому цей пагорб називається Пагорбом напівкровок.

Я довго дивився на сосну вдалині.

Історія, розказана Гровером, викликала в мене відчуття спустошеності, та й провини також. Дівчинка, моя ровесниця, пожертвувала собою заради своїх друзів. Вона сама виступила проти цілої купи монстрів. Порівняно з цим моя перемога над Мінотавром здавалася не такою вже значущою. Я замислився: якби я поводився інакше, чи врятував би маму?

— Скажи, Гровере, — спитав я, — а чи справді існували герої, які вирушали на пошуки близьких до підземного світу?

— Бувало, — відповів він. — Орфей, Геракл, Гудіні.

— А чи хоч раз вдавалося їм повернути кого-небудь із царства мертвих?

— Ні, ніколи. Це майже вийшло в Орфея… Персі, невже ти всерйоз про це думаєш?

— Ні, — збрехав я. — Просто розмріявся. Отже, сатир завжди покликаний охороняти напівбога?

Гровер з острахом поглянув на мене. Мені не вдалося переконати його, що я справді не маю наміру відвідати царство мертвих.

— Не завжди. Під прикриттям ми потрапляємо до багатьох шкіл, намагаючись визначити напівбогів, яким судилося стати великими героями. Якщо ми знаходимо когось із потужною аурою, як у нащадків Великої трійці, ми повідомляємо Хірона. Він намагається стежити за ними, щоб вони не накоїли справді великих дурниць.

— І ти розшукав мене. Хірон казав, що ти думаєш, ніби я можу бути кимось особливим.

Гровер подивився на мене так, ніби я загнав його в пастку.

— Я не… Будь ласка, не думай так. До речі, якщо ти особливий, тобі ніколи не дозволять вирушити на пошуки, а я ніколи не отримаю свого права. Можливо, ти син Гермеса. Або навіть когось із молодших богів на зразок Немезіди — богині помсти. Тож не турбуйся, добре?

Я чомусь подумав, що він переконує не мене, а самого себе.

Того вечора після вечері табір був збуджений значно більше, аніж завжди.

Нарешті прийшов час для захоплення прапора.

Коли тарілки спорожніли, просурмила співоча мушля, і ми всі підвелися зі своїх місць.

Мешканці табору радісно загукали, коли Аннабет і двоє її братів прибігли до трапезної з шовковим прапором. Він був футів із десять завбільшки, сіруватого відтінку, і на ньому була зображена сова над оливковим деревом. Потім з’явилася Клариса зі своїми подружками та іншим прапором такого ж розміру, але кричущо червоним, із зображенням закривавленого списа й кабанячої голови.

Я обернувся до Луки й гукнув крізь гамір:

— То це й є прапори?

— Так.

— Арес та Афіна завжди капітани команд?

— Не завжди, — відповів Лука. — Але часто.

— Отже, якщо інший будиночок захопить один і з прапорів, то ви його перефарбовуєте, чи як?

— Побачиш, — всміхнувся Лука. — Спочатку треба його захопити.

— А ми на чийому боці?

Він хитро подивився на мене, ніби знав щось, чого не знаю я. Шрам на його обличчі у світлі смолоскипів надавав йому розбійницького вигляду.

— Ми тимчасово укладемо союз із Афіною. Сьогодні ж уночі викрадемо прапор в Ареса. Хочеш допомогти?

Виголосили склад команд. Афіна уклала союз із двома найбільшими будиночками — Аполлоном та Гермесом. Щодо привілеїв — час для душу, розклад співів — явно торгувались заздалегідь, щоб заручитися підтримкою.

Команда Ареса уклала союз із рештою: Діонісом, Деметрою, Афродітою та Гефестом. Хлопці та дівчата з команди Діоніса були чудовими атлетами, хоча, мабуть, лише двоє з них були серйозними супротивниками. Хлопці Деметри добре орієнтувалися на місцевості й знали, як плутати сліди, але особливої агресивності не виявляли. Щодо синів та дочок Афродіти я не хвилювався. Здебільшого вони не прагнули брати участь у діях, а милувалися своїм відображенням в озері, укладали волосся й пліткували. Нащадки Гефеста були негарними, крім того, їх з’явилося лише четверо, але вони були кремезні й мускулясті, тому що весь день працювали в кузні. З ними могли бути проблеми. Я вже не кажу про будиночок Ареса, себто про дюжину здоровезних покидьків з усього Лонг-Айленду, а то й з усього світу.

Хірон лунко цокнув копитом об мармур.

— Герої! — виголосив він. — Правила вам відомі. Прикордонна межа — струмок. Весь ліс — законний ігровий майданчик. Дозволені будь-які різновиди чародійства. Прапор мусить бути виставлений на видноті й охоронятися лише двома учасниками. Полонених можна обеззброювати, але не дозволяється зв’язувати чи вставляти кляп у рот. Убивства та завдання тяжких тілесних ушкоджень — забороняються. Судити, а також надавати медичну допомогу під час битви буду я. До зброї!

Кентавр простяг руки, і на столах несподівано з’явилась зброя: шоломи, бронзові мечі, списи, щити з волячих шкур, оздоблених металом.

— Нівроку! — здивувався я. — Невже ми все це використовуватимемо?

Лука глянув на мене так, ніби я був несповна розуму.

— Сподіваюсь, ти не хочеш, щоб нас продірявили наші друзі з будиночка номер п’ять? Гаразд, Хірон придумав, де від тебе буде більше користі. Ти будеш охороняти кордони.

Мій щит виявився завбільшки з баскетбольний щит НБА, з великим зображенням кадуцея посередині. Важив він, я гадаю, близько мільйона фунтів. Я міг би з успіхом прокотитися на ньому, як на дошці для сноуборду, але сподівався, що ніхто не чекає від мене такої жвавості. Мій шолом, так само, як шоломи всіх, хто бився на боці Афіни, вінчав синій плюмаж із кінського волосся. В команди Ареса та їхніх союзників кольори були червоні.

— Команда синіх, вперед! — пронизливо вигукнула Аннабет.

Ми радісно загаласували й, вимахуючи мечами, рушили за нею стежкою, яка вела до південних лісів. Команда червоних вирушила у північному напрямку й, віддаляючись, на повний голос глузувала з нас.

Мені вдалося наздогнати Аннабет у повному озброєнні, жодного разу не спіткнувшись.

— Привіт!

Вона продовжувала зосереджено крокувати.

— То який план? — спитав я. — Запаслася чарівними штучками, які можеш позичити мені?

Рука її обмацала кишеню, ніби дівчина боялась, що я щось у неї поцупив.

— Просто стеж за списом Клариси, — відповіла вона. — Не дозволяй їй до себе доторкнутися. Щодо решти не турбуйся. Ми захопимо прапор Ареса. Лука вже доручив тобі щось?

— Охороняти кордон, хоч важко сказати, як саме.

— Це просто. Стань біля струмка й відганяй червоних. Решту я зроблю сама. Афіна завжди діє за планом.

Аннабет кинулася вперед, залишивши мене далеко позаду.

— Гаразд, — пробурмотів я їй вслід. — Радий, що схотіла взяти мене до своєї команди.

Нічне повітря було спекотне й липке. У лісі царювала цілковита темрява, якщо не враховувати світлячків, що миготіли перед очима. Аннабет поставила мене біля невеличкого струмка, що плюскотів серед каміння, після чого вона та її команда зникли в лісі.

Залишившись на самоті у великому шоломі з синім плюмажем і величезним щитом, я почувався, як останній бовдур. Бронзовий меч, як і решта мечів, які я до того часу випробував, виявився неправильно вибраним. Обгорнуте шкірою руків’я відтягувало мені руку, наче м’яч для боулінгу.

Ніхто, схоже, не збирався на мене нападати. Здається, олімпійці мали важливіші справи.

Здалеку проспівала мушля. Я чув вигуки в лісі та брязкіт металу — хлопці билися не на жарт. Хтось із нащадків Аполлона в синьому плюмажі промчав повз мене, наче олень, перестрибнув через струмок і зник на ворожій території.

«Чудово, — подумав я. — Найцікавіше я зазвичай пропустив».

Потім пролунав звук, від якого я здригнувся, — глухе собаче гарчання десь зовсім поруч.

Я інстинктивно підняв щита, бо мені раптом здалося, що хтось мене переслідує.

За мить гарчання змовкло. Я відчув, що невидима істота відступила.

На тому боці струмка заворушилися кущі. П’ятеро воїнів Ареса з улюлюканням та пронизливими криками з’явилися з темряви.

— Ану, всипте перцю цьому бевзю! — загорлала Клариса.

Її бридкі свинячі оченята палали у прорізах шолома. Вона вимахувала довжелезним списом, на зазубреному вістрі якого вигравали червонясті відблиски. Її родичі були озброєні лише стандартними бронзовими мечами, але від цього мені легше не стало.

Вони кинулися через струмок. Жодної допомоги не передбачалось. Я міг тікати. Або захищатися самому проти половини будиночка Ареса.

Мені вдалося ухилитися від першого удару, але ці хлопці були розумніші за Мінотавра. Вони оточили мене, й Клариса жбурнула свого списа. Мій меч відбив вістря, але я відчув болісне поколювання в усьому тілі. Волосся в мене стало сторч. Рука, що тримала щит, заніміла, повітря заіскрилось вогнем.

Електрика. Її дурнуватий спис був наелектризований. Я впав горілиць.

Інший хлопець із команди Ареса щосили вгатив мені в груди руків’ям свого меча, після чого мені стало зовсім зле.

Вони могли зробити з мене відбивну, але їм було надто весело.

— Підріжте йому волосся, — реготала Клариса. — Тримайте його.

Мені вдалося підвестися. Я підняв меча, але Клариса вдарила по ньому так, що тільки іскри полетіли. Тепер у мене заніміли обидві руки.

— Ой-ой! Як я боюсь цього хлопця, — знущалась Клариса. — Ні, справді боюсь.

— Прапор там, — нагадав я їй.

Мені хотілося, щоб це пролунало зловісно, але, боюсь, вийшло навпаки.

— Так, — вишкірився один з її родичів. — Але, щоб ти знав, прапор для нас не важливий. Зате нам дуже потрібен хлопець, що виставив наш будиночок на посміховисько.

— Ви зробите це без моєї допомоги.

Мабуть, це було найбільш розумне, що я міг сказати в даній ситуації.

Двоє з них підійшли до мене. Я обернувся до струмка, намагаючись підняти щит, але Клариса виявилась спритнішою. Кінчиком списа вона тицьнула мене в ребра. Якби я не одяг металевий нагрудник, із мене міг би вийти непоганий люля-кебаб. Хай там як, але електричний розряд мало не вибив мені всі зуби. Один із приятелів Клариси вдарив мене мечем, залишивши у мене на руці чималу рану.

Коли я побачив власну кров, у мене запаморочилось у голові та кинуло в жар і холод одночасно.

— Жодних тілесних ушкоджень, — тільки й спромігся вимовити я.

— Ах-ах, — озвався хлопець, — боюсь, тепер мене залишать без десерту.

Він штовхнув мене в струмок, і я шубовснув у воду. Всі зареготали. Я подумав, що як тільки їм набридне знущатися, прийде моя смерть. Але потім щось сталося. Вода збадьорила мої відчуття, ніби я щойно з’їв подвійну порцію маминих цукерок.

Клариса та її співмешканці увійшли в струмок, щоб підняти мене, але тут я раптом сам виступив їм назустріч. Я чудово усвідомлював, що роблю. Розмахнувшись, я вгатив пласким боком щита по голові хлопця, що йшов першим, і геть зніс його шолом. Удар був настільки потужний, що я бачив, як витріщив очі достойний нащадок Ареса перед тим, як звалитися в струмок.

Виродок номер два та вилупок номер три наближалися з обох боків. Я добряче вмазав одному по пиці щитом і мечем зрізав іншому плюмаж. Виродок номер чотири передумав битися, але Клариса сунула не мене, кінчик її списа потріскував електричним струмом. Щойно вона завдала удару, як я затиснув вістря між щитом та мечем і зламав спис, наче гілочку.

— Ах ти! — заволала вона. — Ідіот! Слимак!

Можливо, вона хотіла б сказати щось образливіше, але я добряче вломив їй руків’ям меча межі очі, так що Клариса, хитаючись, відступила на берег.

Потім я почув пронизливі вигуки й побачив, як Лука стрімголов мчить до прикордонної межі, високо здіймаючи прапора команди червоних. Збоку, прикриваючи його відступ, бігли двоє хлопців із команди Гермеса, а за ними — кілька нащадків Аполлона, які відбивались від дітей Гермеса. Дітки Ареса попідводились, але ще не зовсім прийшли до тями.

— Обдурили! — загорлала Клариса, очевидно, ще не отямившись від мого удару. — Вони обдурили нас!

Вони, похитуючись, почвалали за Лукою, але було вже пізно. Коли Лука перебіг на дружню територію, всі зібралися біля струмка. Наші вибухнули переможними привітальним вигуками. Червоний прапор, мерехтячи, перетворився на срібний. Спис та кабаняча голова змінилися на величезного кадуцея — символ одинадцятого будиночка. Команда синіх підхопила Луку на плечі й понесла його по колу. Хірон переможним алюром вибіг із-за дерев, підніс мушлю до губ і врочисто засурмив.

Гру було завершено. Ми перемогли.

Я вже майже приєднався до радісної юрми, як раптом почув голос Аннабет:

— Непогано, герою.

Я озирнувся, але її вже не було.

— Чорт забирай, де ти навчився так битися? — несподівано пролунав голос дівчини.

У повітрі згущувалося мерехтіння, з якого виринула Аннабет, тримаючи в руках бейсболку «Янкіз» так, ніби щойно скинула її з голови.

Я відчув, що починаю дратуватися. Я навіть не став згадувати, що якусь мить до того вона була невидимою.

— Ти мене підставила, — огризнувся я. — Кинула тут, оскільки знала, що Клариса женеться за мною, а Луку послала на фланг. Ти все це заздалегідь вигадала.

— Я ж тобі казала. Афіна завжди має план про всяк випадок.

— План для того, щоб мене тут на порох зітерли?

— А з’явилася так швидко, як могла. Я навіть хотіла втрутитись, але… — Вона знизала плечима. — Але тобі моя допомога не знадобилась.

Раптом вона помітила мою поранену руку.

— Як це вийшло?

— Мечем, — буркнув я. — А ти як думала?

— Ні, я про те, що це був поріз від меча, а тепер — поглянь…

Крові не було й видно. На місці глибокої рани залишилась біла подряпина, яка загоювалась на очах. Поки я приголомшено вдивлявся у неї, подряпина перетворилась на невеличкий шрам, а потім і зовсім щезла.

— Як… як усе це трапилось? — промурмотів я.

Аннабет напружено міркувала. Я буквально чув, як шестерні крутяться у неї в голові. Вона подивилась на мої ноги, потім на зламаного списа Клариси й сазала:

— Вийди з води, Персі.

— Що?

— Просто вийди.

Вийшовши на берег, я миттю відчув страшенну слабкість. Руки знову стали німіти. Адреналін закінчився. Я ледве було не впав, але Аннабет підхопила мене.

— О, Стікс! — лайнулась вона. — Це погано. Я не хотіла… Просто гадала — це Зевс…

Перш ніж я встиг запитати, що вона має на увазі, залунало те саме псяче гарчання, тільки набагато ближче. Пронизливе виття розідрало лісову тишу.

Радісні вигуки мешканців табору вмить стихли. Хірон крикнув щось давньогрецькою, але я, хоч і з невеличким запізненням, зрозумів його слова:

— Усім бути готовими! Мій лук!

Аннабет вихопила меч.

Потім на скелі, просто перед нами, з’явився чорний собака завбільшки з носорога, з червоними, як палаюча лава очима, та іклами, схожими на кинджали.

Ця потвора дивилась просто на мене.

Ніхто не рушив із місця, тільки Аннабет вигукнула:

— Персі, тікай!

Вона спробувала прикрити мене собою, але істота виявилась спритнішою. Вона перестрибнула через Аннабет — дещо велетенське, темне, волохате — і кинулась на мене. Я звалився на землю, відчуваючи, як кігті, гострі, наче лезо, роздирають мої обладунки, але тут один за одним почулися звуки, схожі на виляск батога, немов рвався папір. У шию істоти вп’ялися стріли. Монстр впав мертвий до моїх ніг.

Якимось дивом я уцілів. Мені не хотілося дивитися на мої розідрані обладунки. Груди в мене були мокрі й теплі, я зрозумів, що мене важко поранено. Ще мить — і монстр розідрав би мене на шматки.

Хірон наблизився до нас, тримаючи в руках лук, його обличчя спохмурніло.

— Di immortales! — вигукнула Аннабет. — Цей диявольський пес із Полів покарання. Вони не повинні були… Ніхто не очікував…

— Хтось його закликав, — сказав Хірон. — Хтось із мешканців табору.

Підійшов Лука, здавалось, він забув про прапор та мить свого тріумфу.

— Це все Персі винний! — заволала Клариса. — Персі його закликав!

— Заспокойся, дитя, — звелів їй Хірон.

Ми дивилися, як тіло пса поволі стає тінню, всотується в землю й щезає.

— Ти поранений, — нагадала Аннабет. — Швидше, Персі, давай знову до води.

— Я в порядку.

— Ні, не в порядку, — заперечила вона. — Хіроне, поглянь на це.

Я надто втомився, щоб сперечатися. Просто ступив назад у струмок, а весь табір з’юрмився довкола.

Раптом я відчув себе краще. Рани на моїх грудях загоювались. Хтось із мешканців табору голосно перевів дух.

— Слухайте, я… я не знаю, чому так коїться, — мовив я, намагаючись вибачитись. — Мені шкода…

Але ніхто не дивився на те, як загоюються мої рани. Вони дивилися кудись вгору над моєю головою.

— Персі… — Аннабет також вказала кудись вгору…

Коли я підняв голову, знамення вже тануло, але я встиг помітити щось на кшталт голограми, яка мерехтіла й оберталася у зеленкуватому сяйві. Це був спис із трьома зубцями — тризубець.

— Твій батько, — пробурмотіла Аннабет. — Оце вже справді погана новина.

— Здійснилося! — виголосив Хірон.

Усі довкола стали опускатися навколішки, навіть мешканці будиночка Ареса, хоч, як на мене, великої радощі вони при цьому не відчували.

— Отже, мій батько?… — спитав я, збитий з пантелику.

— Посейдон, — вирік Хірон. — Володар бурі, покровитель коней. Вітаємо Персея Джексона, сина бога морів.