Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава вісімнадцята АННАБЕТ ДАЄ УРОКИ ДРЕСИРУВАННЯ

Ми стояли у напівтемряві на бульварі Валенсія, дивлячись на викарбуваний золотими літерами на чорному мармурі напис: «СТУДІЯ ЗВУКОЗАПИСУ ДОА».

На скляних дверях під трафарет було написано: «Торговим агентам вхід заборонений. Без запрошень не входити. Живим входу нема».

Було вже майже опівночі, але заповнений людьми вестибюль яскраво освітлювали численні люстри. У будці охорони сидів здоровезний чолов’яга з телефонним навушником на голові.

— Гаразд. Сподіваюсь, ви пам’ятаєте про наш план, — сказав я, обернувшись до своїх друзів.

— Так, план, — підхопив Гровер. — Чудовий план.

— А що станеться, коли план не спрацює? — спитала Аннабет.

— Треба завжди сподіватися на краще.

— Це ж треба, — скривилася вона. — З власної волі пхаємося до царства мертвих, а ти пропонуєш сподіватися на краще.

Я дістав із кишені перлини — три молочно-білі кульки, які нереїда дала мені в Санта-Моніці. Вони здавалися не дуже переконливою підтримкою, якщо раптом щось піде не так.

— Вибач, Персі, — Аннабет поклала мені руку на плече. — Ти правий, усе в нас вийде. Усе буде чудово.

Вона штовхнула Гровера ліктем.

— Звичайно, — здушено озвався той. — Он як ми далеко зайшли. Знайдемо жезл повелителя та врятуємо твою маму. Без проблем.

Я з вдячністю поглянув на обох. Адже я ледве не дозволив розтягти їх до смерті на розкішних водяних матрацах, і ось тепер вони бадьорилися заради мене, намагаючись підтримати.

— Давайте-но всиплемо кому-небудь перцю! — виголосив я й зсипав перлини назад до кишені.

Ми ввійшли до вестибюлю ДОА.

Із прихованих динаміків тихо лунала музика. Килим та стіни були сталевого відтінку. Горщики з кактусами стояли по кутках, і рослини простягали з них свої вузлуваті руки. Меблі були обтягнуті чорною шкірою, вільних місць не було. Люди сиділи на канапах, стояли, дивилися у вікна й чекали на ліфт. Усі ніби застигли на своїх місцях і майже не розмовляли. Я чудово бачив їх усіх бічним зором, але варто було зосередитися на комусь, і ця людина починала здаватися… прозорою. Я нібито міг бачити крізь неї.

Будка охорони розміщувалась на високому подіумі, тому над довелося задерти голови.

Охоронець був високий та елегантний, коричневий, як шоколадка, з вицвілим білявим волоссям, стриженим коротко, по-військовому. Він носив темні окуляри в черепаховій оправі, а шовковий італійський костюм за кольором пасував до волосся. Під срібною табличкою з іменем до лацкану була пришпилена чорна троянда.

Я прочитав ім’я на табличці й здивовано вирячився на охоронця.

— Вас звати Хірон?

Він нахилився до мене. Я бачив лише власне відображення в його окулярах, але посмішка в нього була фальшива й холодна, як у пітона, який готується проковтнути здобич.

— Який чарівний юнак! — Він говорив з якимось незвичним акцентом, можливо, британським, або англійська була в нього не рідною, а лише другою мовою. — Скажи мені, приятелю, я схожий на кентавра?

— Н-ні.

— Ні, сер, — м’яко додав він.

— Сер, — покірно повторив я.

Схопившись за табличку з іменем, охоронець провів пальцем по літерах.

— Можеш прочитати це, друже? Тут сказано: ХА-РОН. Ану давай разом зі мною: Ха-рон.

— Харон.

— Чудово! А тепер: містер Харон.

— Містер Харон.

— Добре. — Охоронець знову всівся на своє місце. — Терпіти не можу, коли мене плутають із цією старою напівкобилою. А тепер скажіть, чим я можу вам допомогти, мої маленькі мерці?

У мене було таке відчуття, ніби мені дали під дихало. Я озирнувся до Аннабет, шукаючи підтримки.

— Ми хочемо спуститися до царства мертвих, — сказала вона.

— Овва, це щось новеньке! — скривився Харон.

— Правда? — спитала Аннабет.

— Як на духу, чесно й відверто. Жодних волань. Жодних «Це помилка, містере Хароне». — Він оглянув нас. — І як само ви померли?

Я підштовхнув Гровера.

— Ну… — сказав той, — я втопився у ванні.

— І решта також?

Ми дружньо закивали.

— Велика, мабуть, ванна. — З обличчя Харона важко було щось зрозуміти. — Гадаю, ви не маєте монеток для переправи. Зазвичай я беру з дорослих оплату з їхньої картки «Америкен експрес» або додаю вартість порому до останнього телефонного рахунку. Натомість діти… ви, на жаль, завжди помираєте непідготованими. Гадаю, вам доведеться посидіти та зачекати пару століть.

— Але ми маємо монети. — Я поклав на столик три золоті драхми, які знайшов у схованці в офісі Крусті.

— Що ж, тоді… — Харон облизав пересохлі губи. — Справжні драхми. Я не бачив їх уже…

Його пальці націлились на монети.

Ми були близькі до мети.

Раптом Харон глянув на мене. Холодний, уважний погляд крізь скельця окулярів, здавалося, буравив мені груди.

— Отакої, — мовив він. — Ти не міг прочитати моє ім’я правильно. У тебе дислексія, хлопче?

— Ні, — відповів я. — Просто я помер.

Харон нахилився й обнюхав мене.

— Ти не мертвий. Я міг би здогадатися. Ти — божок.

— Ми повинні потрапити до царства мертвих, — наполегливо повторив я.

Харон зненацька загарчав.

Тут-таки всі, хто перебував у залі очікування, підвелись і стали збуджено походжати, закурювати, пригладжувати волосся або поглядувати на наручні годинники.

— Ідіть геть, поки живі, — звелів Харон. — А я спробую забути, що бачив вас.

Він потягся за монетами, але я вихопив їх у нього з-під носа.

— Без послуг чайові не дозволяються. — Я спробував надати своєму голосу спокійної впевненості.

Харон знову загарчав — це був утробний звук, від якого кров стигла в жилах. Душі померлих почали з усіх сил стукати у двері ліфта.

— Ну що ж, дуже шкода, — зітхнув я. — Адже ми маємо дещо.

Я витяг із рюкзака всі гроші Крусті. Набравши повну жменю драхм, я став пересипати їх із долоні на долоню.

Гарчання Харона перетворилось на м’яке лев’яче муркання.

— Гадаєш, мене можна купити, божку? Скільки у вас усього… ну так, заради цікавості?

— Багато, — сказав я. — Присягаюсь, Аїд мало платить тобі за таку важку роботу.

— Та ти й половини не знаєш. Чи сподобалося б тобі цілий день бавитись із цими душами? Завжди одне й те саме: «Будь ласка, не дайте мені померти» або «Будь ласка, перевезіть мене безкоштовно». Мені не додали платні ані разу за три тисячі років. Ти ж не думаєш, що такі костюмчики задурно даються?

— Ти заслуговуєш на більше, — погодився я. — Щоб твою роботу справедливо оцінювали. А тебе самого поважали. Платили пристойно.

Із кожним новим словом я викладав на стіл по одній золотій монеті.

Харон оглянув свій шовковий італійський піджак, ніби уявляючи собі вбрання набагато шикарніше.

— Мушу сказати, хлопче, у твоїх словах з’явився певний глузд. Хоча й невеличкий.

— Я можу згадати про підвищення твоєї зарплатні в бесіді з Аїдом. — Я виклав на стіл ще кілька монет.

Харон зітхнув.

— Звісно, пором геть заповнений. Але я міг би прихопити вас трьох та й відчалити собі. — Він підвівся, глянувши на гроші перед собою, і скомандував: — Ходімо.

Ми стали проштовхуватися крізь натовп душ, які чекали на пором, чіпляючись за наш одяг і шепочучи щось нерозбірливе. Харон розштовхував їх, примовляючи: «Ідіть геть, дармоїди».

Він провадив нас до ліфту, який уже був заповнений душами померлих, кожна з яких тримала в руках зелений проїзний квиток. Харон схопив дві душі, які хотіли примазатися до нас, і викинув їх у вестибюль.

— Чудово. І жодних безглуздих витівок, поки я не повернуся. — Він обвів поглядом тих, хто залишався. — І коли хто-небудь знову зсуне настройки мого приймача з каналу розважальної музики, то обіцяю, що просидите тут ще тисячу років. Зрозуміло?

Харон зачинив дверцята. Вклав картку в прорізь у дверях, і ми стали спускатися.

— Що відбувається з душами, які чекають у вестибюлі? — спитала Аннабет.

— Нічого, — відповів Харон.

— І як довго?

— Завжди або поки я не змилостивлюсь.

— Це… справедливо, — сказала Аннабет.

— Усі кажуть, що смерть — це справедливо, чи не так, панночко? Чекай, поки не прийде твоя черга. Там, куди ви прямуєте, ви скоро помрете.

— Ми вийдемо звідси живими, — сказав я.

— Ха-ха-ха.

У мене раптом запаморочилось у голові. Ми більше не спускалися, а рухалися вперед, у напівтемряві. Душі довкола мене стали змінюватися. Сучасний одяг спадав із них, обертаючись на попелясто-сіре вбрання з каптурами. Підлога ліфту стала розгойдуватися.

Я змигнув. Коли ж розплющив очі, то італійський костюм Харона змінився на довгу чорну хламиду. Окуляри в черепаховій оправі щезли. Замість очей на обличчі зяяли порожні очниці, як в Ареса, хоч у Харона вони були абсолютно темні. У них клубочилась лише ніч, смерть і відчай.

Харон побачив, що я на нього дивлюсь і спитав:

— Ну як?

— Нічого, — ледь видавив я із себе.

Мені здалося, що він посміхається, але це було не так. Його тіло ставало все більш прозорим, тож я міг дивитися крізь його череп.

Підлога продовжувала вібрувати.

— Здається, в мене морська хвороба, — пробекав Гровер.

Я знову змигнув — ліфт уже не був ліфтом. Ми стояли в дерев’яному човні. Відштовхуючись жердиною, Харон спрямовував його темною маслянистою річкою, в якій, кружляючи, плавали кістки, мертві риби та інші дивні речі: пластмасові ляльки, відірвані частини людського тіла, розбухлі від води дипломи з печатками…

— Річка Стікс, — пробурмотіла Аннабет. — Вона така…

— …брудна, — підхопив Харон. — Багато тисяч років ви, люди, викидали в неї всілякий мотлох під час переправи — надії, сни, нездійснені бажання. Дурна затія, скажу я вам.

Туман звивався над засміченою, смердючою водою. Над нами, майже гублячись у темряві, нависали сталактити. Далеко попереду зеленкувато-ядучим світлом тьмяно мерехтів берег.

Панічний страх стиснув мені горло. Що я тут роблю? Адже всі люди довкола мене… мертві.

Аннабет стисла мою руку. За звичайних умов я б знітився, але зараз я розумів, що вона відчуває. Вона хотіла переконатися, що на борту є ще хтось живий.

Я зловив себе на тому, що шепочу молитву, хоч не був певен, кому саме я молюся. Тут, глибоко під землею, владарював лише один бог — той самий, протистояти якому я збирався.

Наближався берег царства мертвих. Шерехате каміння та чорний вулканічний пісок тяглися до підніжжя високого скелястого муру, що височів уздовж берега по обидва боки далеко за обрій. З пітьми залунало, відбившись луною, виття величезної тварини.

— Старий триголовий зголоднів, — пояснив Харон. У зеленкуватому освітленні його посмішка скидалася на вишкір скелета. — Не пощастило вам, божки.

Човен тицьнув носом у чорний пісок. Мерці стали сходити на берег. Жінка, шо тягла за собою маленьку дівчинку. Старигань із старою, які шкандибали попідруки. Хлопець у сірому вбранні — майже мій ровесник, — човгаючи, пройшов повз.

— Хотів побажати тобі успіху, приятелю, але тут це не спрацює. Дивись, не забудь нагадати про мою зарплатню, — сказав перевізник душ.

Перелічивши наші монети, Харон склав їх у торбинку, потім знову взяв свою жердину. Переправляючи порожнього човна через річку, він наспівував пісень із репертуару Баррі Манілова.

Ми рушили за душами померлих ходженою стежкою.

Я не знав, що нас очікує — Перлинна брама, велетенські чорні підйомні ворота або щось інше. Утім, вхід до царства мертвих виглядав, як щось середнє між пунктом охорони аеропорту та звичайним турнікетом.

Над трьома окремими входами нависав один, зігнутий в дугу напис: «Віднині ви вступаєте до Еребу».

Перед кожним входом стояв металошукач з камерами спостереження вгорі. За ними були розташовані будки, в яких брали мито, і в яких сиділи такі ж упирі в чорному, як Харон.

Виття голодного собаки тепер лунало набагато голосніше, долинаючи невідомо звідки. Але триголового пса Цербера, який повинен був охороняти браму Аїда, ніде не було видно.

Мерці вишикувалися в чергу вздовж трьох ліній, на двох був напис: «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ», на третій: «МЕРЦІ». Черга з мерцями просувалася доволі швидко. Натомість дві інші ледве повзли.

— Що ти про це думаєш? — спитав я в Аннабет.

— Швидка черга, напевно, веде прямісінько до Полів асфоделей. Заперечувати ніхто не буде. Мертві не схочуть ризикувати рішенням суду, яке може обернутися проти них.

— То для мерців також існує суд?

— Так. Суддів троє. Вони займають судейську кафедру почергово. Цар Мінос, Томас Джефферсон, Шекспір. Іноді, поглянувши на чиєсь життя, вони вирішують, що людина варта спеціальної нагороди — Елізіума. Іншого разу вони вирішують, що вона варта покарання. Але більшість людей просто жили. Ані доброго, ані поганого про них сказати не можна. Тому їх відправляють у Поля асфоделей.

— І що це означає?

— Уяви, що ти стоїш серед поля пшениці в Канзасі, — сказав Гровер. — Вічно.

— Суворо, — відізвався я.

— Не так суворо, як це. Дивись.

Двійко упирів у чорному вбранні відтягли вбік одну з душ і обшукували її на спеціальному столі. Обличчя небіжчика видалося мені знайомим.

— Чи це не той проповідник, що виступав у новинах? — спитав Гровер.

— Так. — Тепер я теж згадав.

Ми кілька разів бачили цю людину по телевізору в гуртожитку Йєнсі. Це був той самий нудний євангеліст із передмістя Нью-Йорка, який збирав мільйони доларів для сиріт, а зловили його потім на тому, що він витратив гроші на власний будинок: оздоблені золотом унітази, домашній майданчик для гольфу і все таке інше. Він загинув під час поліцейських ловів, коли його «подарований небом «ламборджині»» зірвався зі скелі.

— Що вони з ним роблять? — спитав я.

— Покарання, спеціально вигадане Аїдом, — припустив Гровер. — Він особисто стежить за всіма дуже поганими людьми одразу після їхнього прибуття. Фур… далекі родички… визначать для цієї людини вічну муку.

Думка про фурій змусила мене здригнутися. Я зрозумів, що зараз перебуваю на їхній території, так би мовити, на гостині. Стара місіс Додз, напевно, вже облизується у передчутті зустрічі.

— Але якщо він християнин і вірить у зовсім інакше пекло?

— А хто каже, що він бачить це місце таким, яким бачимо його ми? — знизав плечима Гровер. — Люди бачать те, що хочуть. У цьому сенсі вони дуже вперті… себто наполегливі.

Ми підійшли ближче до воріт. Виття стало таким голосним, що земля здригалася у мене під ногами, але я все ще не міг здогадатися, звідки воно.

Потім неподалік від нас зелена мряка розсіялась, освітлена сяйливим мерехтінням. Саме там, де стежка розгалужувалась на дві доріжки, застигло похмуре велетенське чудовисько.

Я не помітив його раніше через те, що воно було напівпрозорим, як усі мерці. Поки чудисько не рушало з місця, воно зливалося з тим, що розташовувалося за ним. Лише його очі та зуби виглядали цілком реально. Чудовисько втупилося в мене.

Щелепа в мене відпала. Єдине, що спало на думку, це бовкнути:

— Це ротвейлер.

Я завжди уявляв собі Цербера великим чорним мастифом. Але це був явно чистокровний ротвейлер, лише, зрозуміло, триголовий, удвічі більший за мамонта й здебільшого невидимий.

Мерці рушали просто до нього, не виказуючи ані найменшого остраху. Черги під вивіскою «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ» обминали монстра з обох боків. Душі померлих просувалися між його передніми лапами та під черевом, причому їм не доводилося навіть нахилятися.

— Тепер я бачу його краще, — пробурмотів я. — Чого б це?

— Я гадаю… — Аннабет облизала пересохлі губи. — Боюсь, це через те, що ми все ближче до мерців.

Середня голова пса нахилилася до нас. Вона понюхала повітря й загарчала:

— Він може відчути живих людей, — сказав я.

— Пусте, — Гровер, який стояв поруч зі мною, тремтів, як заячий хвіст. — Головне, що ми маємо план.

— Правильно, — підтримала його Аннабет. Я ще ніколи не чув, щоб вона говорила таким тоненьким голосом. — План.

Ми рушили назустріч монстру.

Середня голова Цербера злобно загарчала на нас, а потім так голосно гавкнула, що в мене перед очима все підстрибнуло.

— Ти його розумієш? — спитав я в Гровера.

— Так, — озвався той, — я його розумію.

— І що він каже?

— Гадаю, в людей немає слова з чотирьох літер, яким можна було б точно це перекласти.

Я витяг із рюкзака велику палицю — стовпчик від ліжка, який відламав від моделі «Сафарі де люкс» Крусті. Я змахнув нею якомога вище, щоб Церберові було видно, й спробував подумки навіяти собаці думки щасливого песика з реклами: жваві цуценята, весела гра… Я навіть спробував посміхнутися, ніби й не збирався помирати.

— Гей, здоровило! — гукнув я. — Присягаюсь, що вони не часто з тобою граються!

— РРРРРРРР!

— Хороший хлопчик, — слабким голосом вимовив я.

Потім я помахав палицею. Середня голова пильно стежила за моїми рухами. Дві сусідні також втупилися в мене, не звертаючи жодної уваги на душі. Я повністю притяг до себе увагу Цербера. Утім, я не був певен, чи це добре.

— Принеси! — добряче розмахнувшись, я пожбурив палицю у напівтемряву.

Вона лунко ляпнулася в Стікс.

Цербер зиркнув на мене. Моя хитрість ніяк не вплинула на нього.

Погляд його ставав усе більш холодним та злим.

Ось тобі й план!

Гарчання Цербера трохи стихло, але тепер він гарчав на всі три пащеки.

— Персі! — покликав Гровер.

— Шо?

— Я просто подумав, що тобі хотілося б знати…

— Про що?

— Про те, що каже Цербер. Він каже, що ми маємо десять секунд на молитву своєму богові. А потім… ну… він зголоднів.

— Стривайте! — вигукнула Аннабет.

Вона стала поратися у своєму наплічнику.

«Охо-хо», — подумав я.

— П’ять секунд, — озвався Гровер. — Може, час тікати?

Аннабет дістала з рюкзака червоний гумовий м’ячик завбільшки з грейпфрут. На ньому була наклейка «Вотерленд, Денвер і К». Перш ніж я встиг спинити її, вона підняла м’ячик і рушила просто до Цербера.

— Бачиш м’ячик? Хочеш його, Цербере? Сидіти!

Цербер виглядав таким самим спантеличеним, як ми.

Усі три його голови схилилися набік. Шість ніздрів посилено втягували повітря.

— Сидіти! — знову гукнула Аннабет.

Я не мав сумніву, що за мить вона перетвориться на найбільшу на світі мозкову кісточку.

Утім, замість цього Цербер облизав усі свої губи, позадкував і сів, несамохіть роздушивши з дюжину душ з черги «МЕРЦІ», яка тяглася під ним. Щезаючи, душі приглушено шипіли, наче здуті колеса.

— Гарний хлопчик! — мовила Аннабет.

І кинула Церберу м’ячик.

Він зловив його середньою пащекою. М’ячик був занадто великий, щоб його розжувати, і решта голів намагалися вирвати у середньої нову іграшку.

— Віддай! — скомандувала Аннабет.

Голови Цербера кинули гризтися й втупились у неї. М’ячик застряг між зубами монстра, як шматочок жувальної гумки. Пес голосно й перелякано вискнув і впустив заслинений та наполовину розгризений м’ячик до ніг Аннабет.

— Гарний хлопчик! — повторила Аннабет, підбираючи м’ячик без уваги на те, що він тепер був увесь у собачій слині.

Потім обернулася до нас.

— Тепер ходімо. Ставайте в чергу мерців — вона коротша.

— Але… — вичавив із себе я.

— Негайно!

Аннабет промовляла таким самим тоном, яким щойно наказувала собаці.

Ми з Гровером обережно зробили перший крок.

Цербер знову загарчав.

— Фу! — скомандувала Аннабет. — Якщо хочеш м’ячик, то негайно припини!

Цербер заскавучав, але залишився сидіти там, де сидів.

— А як же ти? — спитав я в Аннабет, коли ми проходили повз.

— Я знаю, що роблю, Персі, — пробурмотіла вона. — Принаймні я цілком упевнена…

Ми з Гровером йшли між лапами чудовиська.

«Будь ласка, Аннабет, — подумки благав я. — Не кажи йому знову «сидіти»».

Нам вдалося пройти. Ззаду Цербер мав не менш застрашливий вигляд.

— Хороший пес! — гукнула Аннабет.

Вона підняла розідраний на клапті червоний м’ячик і, можливо, прийшла до того ж висновку, що й я: якщо Цербер знову отримає від неї нагороду, то наступного разу для чергового трюку вже нічого не залишиться.

Хай там як, але Аннабет кинула м’яч. Ліва пащека монстра миттю схопила його, середня голова спробувала напасти на неї, натомість третя ображено заскавчала.

Увагу монстра вдалося відволікти, і Аннабет швидко пройшла під його черевом, приєднавшись до нас біля металошукача.

— Як це тобі вдалося? — вражено спитав я.

— Школа дресировки, — захекано відповіла Аннабет, і я здивувався, побачивши сльози на її очах. — Коли я була дитиною й жила з батьком, у нас був доберман…

— Покваптеся! — Гровер шарпнув мене за сорочку. — Ходімо!

Ми вже зібралися було проскочити крізь чергу мерців, аж раптом Цербер жалібно завив усіма трьома головами. Аннабет зупинилася.

Вона обернулась до пса, якому довелося трохи посунутись, щоб подивитися на нас.

Цербер важко дихав, розідраний червоний м’ячик лежав у калюжі слини біля його лап.

— Гарний хлопчик, — сумно й невпевнено мовила Аннабет.

Монстр закрутив головами на всі боки, ніби шукаючи господаря.

— Я скоро принесу тобі інший, — ледь чутно пообіцяла Аннабет. — Цей тобі сподобався?

Триголове створіння заскавчало. Не треба було розмовляти із псом, аби зрозуміти, що Цербер усе ще чекає м’ячик.

— Хороший пес. Я скоро повернусь. Я… я обіцяю. — Аннабет обернулася до нас. — Ходімо.

Ми з Гровером пропхалися крізь металошукач, який миттю заверещав і замигтів усіма своїми червоними лампочками. «Заборонені предмети! Виявлено чародійство!»

Цербер загавкав.

Ми кинулись крізь браму з написом «МЕРЦІ» — сирени заверещали ще голосніше — і стрімголов помчали до царства мертвих.

За кілька хвилин, вкінець задихані, ми сховалися в гнилому стовбурі чорного дерева: упирі-охоронці пробігли повз, пронизливо гукаючи на допомогу фурій.

— Отже, Персі, що ж ми дізналися за сьогоднішній день? — пробурмотів Гровер.

— Що триголові пси віддають перевагу червоним гумовим м’ячикам, а не палицям?

— Ні, — відповів Гровер, — ми дізналися, що наші плани кусаються, насправді кусаються!

Я сумнівався щодо цього. Ми з Аннабет дійшли правильної думки. Навіть тут, у царстві мертвих, усі — включно із чудовиськами — потребують хоч трішки уваги.

Я думав про це, поки ми вичікували, коли пробіжать охоронці. І робив вигляд, що не бачу, як Аннабет втирає сльози, прислухаючись до сумного скавчання Цербера, який тужив за новим другом.