Кумедно, як люди вміють обволікати те, що сталося, хитросплетінням різних слів, підганяючи його під власну версію реальності. Хірон ще в школі казав мені про це. Але, як завжди, я оцінив його мудрість набагато пізніше.
Якщо вірити каналу новин Лос-Анджелеса, причиною вибуху на пляжі в Санта-Моніці став постріл, який зробив у поліцейське авто божевільний викрадач дітей. Він суто випадково поцілив у вихлопну трубу, яка лопнула під час землетрусу.
Псих-викрадач (мався на увазі Арес) був саме тією людиною, яка вкрала мене та двох інших підлітків у Нью-Йорку й провезла крізь всю країну, влаштувавши нам жахливу десятиденну одіссею.
Урешті-решт з’ясувалося, що бідний маленький Персі Джексон зовсім не міжнародний злочинець. Він став причиною безладу в автобусі, намагаючись втекти від людини, яка схопила його разом із друзями (схоже, знайшлося чимало свідків, які присягались, що бачили в автобусі чоловіка у шкіряному плащі — «Як це я не згадав цього раніше?»). Божевільний також спричинив вибух у Сент-Луїсі. Адже дитина на таке неспроможна. Стурбована офіціантка в Денвері, побачивши, як той самий чоловік погрожував викраденим дітям, попросила друга зробити фото крізь вітрину й повідомила поліцію. Нарешті, відважний Персі Джексон (мені починав подобатися цей хлопчина!) у Лос-Анджелесі вкрав пістолет у свого викрадача й влаштував із ним перестрілку на морському березі. Поліція прибула вчасно. Далі жахливий вибух знищив п’ять поліцейських авто, але самому викрадачеві вдалося втекти. Ця драматична історія мала щасливе закінчення. Зараз Персі Джексон та двоє його друзів перебувають у безпеці під наглядом доблесних поліцейських.
Двійко репортерів згодували нам цю нісенітницю. Ми лише кивали, ридали та зображували крайню форму виснаження (що було нескладно) і взагалі удавали перед камерами дітей, що стали жертвами насильства.
— Я хочу лише одного, — сказав я, душачись слізьми, — знову побачити мого улюбленого вітчима. Кожного разу, коли я бачив його по телевізору і він називав мене запеклим злочинцем, я розумів… мені важко пояснити це… що з нами буде все гаразд. І я знаю, що він хотів би вручити в якості винагороди, безкоштовно, який-небудь електронний пристрій зі своєї крамниці усім мешканцям чудового міста Лос-Анджелеса. Ось номер його телефона.
Поліція та репортери так розчулились, що пустили шапку по колу й зібрали гроші на три квитки на найближчий рейс до Нью-Йорка.
Я розумів, що треба летіти — іншого виходу не було. Я сподівався, що Зевс не стане кривдити мене в небі, враховуючи обставини. Але все одно довелося силоміць змусити себе сісти в літак.
Злет був жахливий. Давньогрецькі чудовиська не могли б зрівнятися з потоками турбулентності, які зринули на нас. Я вчепився у підлокітники свого крісла й сидів так, поки ми не приземлилися в Ла Гуардіа. Місцева преса очікувала на нас, пролізши крізь поліцейські кордони, але ми вислизнули від них, завдяки Аннабет, яка відволікла репортерів, одягнувши шапку-невидимку і гукаючи: «Он де вони, пішли по морозиво!» — а потім приєдналась до нас у пункті видачі багажу.
Розділилися ми на стоянці таксі. Я попросив Аннабет і Гровера повернутися на Пагорб напівкровок і розповісти Хіронові про те, що сталося. Вони стали заперечувати, і було нелегко переконати їх після всього, що ми пережили разом, але я розумів, що мушу сам завершити свої пошуки. Якщо все піде не так, якщо боги не повірять мені… мені хотілося, щоб Аннабет із Гровером вижили й розповіли Хіронові правду.
Сівши в таксі, я рушив до Манхеттену.
За півгодини потому я заходив до холу Емпайр-стейт-білдинг.
Мабуть, у лахмітті, з подряпаним обличчям я скидався на волоцюгу. І не спав я щонайменше добу.
Підійшовши до охоронця, я сказав:
— Шестисотий поверх.
Він читав товсту книжку із зображенням чаклуна на обкладинці. Я не великий прихильник фентезі, але книжка, мабуть, була хороша, тому що охоронець не одразу відірвався від неї та поглянув на мене.
— Нема такого поверху, малий.
— Мені потрібна аудієнція в Зевса.
— Що? — Він подивився на мене відсутнім поглядом і посміхнувся.
— Ви все чудово чули.
Я вже вирішив було, що хлопець — звичайний смертний, і краще мені якомога швидше забиратися звідси, поки він не викликав бригаду з божевільні, але він сказав:
— Жодних прийомів, жодних аудієнцій, малий. Повелитель Зевс не бажає бачити нікого без попереднього запису.
— Гадаю, для мене він зробить виняток з правил.
Я скинув рюкзак і розстібнув верхню молнію.
Охоронець зазирнув усередину, побачив металевий циліндр, і за мить зрозумів, що це таке.
— Так це ж… — пополотнів він.
— Саме так, — підтвердив я. — Ви хочете, щоб я пішов із цим геть?
— Ні! Ні! — Він поспіхом підвівся зі свого крісла у пошуках картки й подав її мені.
— Вставиш це в проріз блоку безпеки. Але переконайся, що, крім тебе, у ліфті нікого немає.
Так я й зробив. Щойно дверцята ліфта зійшлися, я вставив картку в проріз. Вона щезла, й на пульті загорілася нова червона лампочка шестисотого поверху.
Приглушено грала музика. «З неба падають краплі дощу…»
Нарешті ліфт дзвякнув. Двері роз’їхалися. Я вийшов із ліфта й ледь не заробив інфаркт.
Я стояв на вузенькій кам’яній пішохідній доріжці, підвішеній у повітрі біля підніжжя гвинтових сходів. Унизу лежав Манхеттен. Я дивився на нього з висоти пташиного польоту. Біломармурові сходи бігли крізь хмари в небо. Мій погляд пробіг по ним до самісінького кінця, і там я побачив те, що моя свідомість відмовлялась сприймати.
«Подивись іще раз», — подумки наказав я собі.
Очі все одно побачили те саме. Там справді було дещо.
Із-під хмар здіймалась усічена вершина гори, на якій лежав сніг. З усіх боків до гори на різних рівнях тулилася велика кількість палаців — ціле місто особняків, — перед входом до кожного вивищувались портики з білими колонами, золочені тераси та бронзові жаровні, які палали тисячами вогнів. Звивисті дороги безладно тяглися до вершини, де на білосніжному тлі сліпуче сяяв найбільший палац. Примарні висячі сади рясніли оливами й трояндами. Я розрізнив відкритий ринок, на якому купчились різнобарвні ятки, кам’яний амфітеатр, прибудований з одного боку гори, та іподром з Колізеєм — з іншого. Це було давньогрецьке місто, от лишень не зруйноване. Воно було нове, чисте, барвисте — такими, мабуть, Афіни виглядали два з половиною тисячоліття тому.
«Тут не може цього бути», — сказав я собі.
Вершина гори, яка нависла над Нью-Йорком, наче астероїд вагою в мільярди тонн? Як таке могло висіти в повітрі над Емпайр-стейт-білдинг, на очах у мільйона людей, і залишатися непоміченим?
Але було саме так. І я перебував тут.
Сходження на Олімп я пригадую як у тумані. Дріади хихотіли й кидали в мене маслини зі свого саду. Ринкові торгівці пропонували мені амброзію на паличці та лискучу, щойно зіткану копію золотого руна, яку показували по ТБ Гефеста. Дев’ять муз налаштовували свої інструменти перед концертом у парку, тоді як довкола вже збирався невеличкий натовп — сатири, наяди та приємні на вигляд, вродливі підлітки, які цілком могли бути молодшими богами й богинями. Можлива громадянська війна, здається, нікого не хвилювала. Всі перебували у святковому настрої. Декілька слухачів озирнулися, побачивши мене, й почали шепотітися.
Я піднімався головною дорогою, яка вела до великого палацу на вершині. Це була копія палацу в царстві мертвих, але навпаки. Там усе — чорне й бронзове. Тут усе сяяло білизною та виблискувало сріблом.
Я зрозумів, що Аїд, очевидно, збудував свій палац так, щоб він нагадував палац Зевса. Його не дуже любили на Олімпі, запрошуючи лише в період зимового сонцестояння, тому він побудував собі під землею власний Олімп. Незважаючи на невдалу зустріч із ним, мені було навіть трохи шкода цього хлопця. Бути вигнаним звідси видавалося вкрай несправедливим. Це могло озлобити кого завгодно.
Сходи вели на центральне подвір’я. За ним містилась тронна зала.
Хоча, зала — не зовсім точно сказано. Порівняно з нею Центральний вокзал Нью-Йорка здавався просто трохи прибраною коморою. До склепіння стелі підводились могутні колони, прикрашені визолоченими рухливими сузір’ями. Дванадцять тронів, збудованих для істот заввишки з Аїда, були розташовані перевернутою «U», як будиночки в Таборі напівкровок. У центральному комині, потріскуючи, палало полум’я. Трони були порожні, за винятком двох наприкінці зали: головний трон праворуч і ще один, той, що стояв ліворуч нього. Мені не треба було пояснювати, хто ці два боги, що сиділи на своїх тронах, очікуючи, поки я наближусь. Я підійшов ближче, жижки в мене трусилися.
Боги набрали велетенського людського вигляду, як Аїд, але я ледве міг дивитися на них, не відчуваючи дзвону в очах, а все тіло у мене палало. На Зевсі, повелителеві богів, було вбрання у темно-синю смужку. Він сидів на масивному платиновому троні без жодних прикрас. У нього була акуратно підстрижена борода, чорна з сивиною, як грозова хмара. Гордовите, мужнє й похмуре обличчя, сірі очі кольору неба, що збирається пролитися дощем. Чим ближче я підходив до нього, тим сильніше потріскувало повітря довкола й міцнішав запах озону.
Той бог, який сидів поруч, без сумніву був братом Зевса, але їхній одяг дуже різнився. Цей бог нагадав мені волоцюгу з Кі-Веста. Шкіряні сандалії, бермудські шорти хакі й пляжна сорочка від Томмі Багама, розцяцькована кокосовими горіхами та папугами. Шкіру мав засмаглу, руки — всі в шрамах, як у старого рибалки. Волосся в Зевсового брата було чорним, як у мене. На обличчі — такий самий задуманий вираз, через який мене завжди таврували як бунтарську особистість. Але очі, так само кольору морської хвилі, були оточені зморшками, що свідчило про те, як багато й часто він посміхається.
Його трон являв собою крісло рибалки, що займається глибоководною ловлею. Воно крутилося, будучи обтягнуте чорною шкірою з чохлом для вудки. От лишень замість вудки з чохла стримів бронзовий тризубець, на вістрях якого блимали зелені вогники.
Боги сиділи нерухомо, мовчки, але в повітрі відчувалось напруження, ніби вони щойно завершили суперечку.
Наблизившись до трону рибалки, я опустився навколішки й пробурмотів:
— Батьку!
Поглянути на нього я не наважувався. Серце моє відчайдушно калатало. Я відчував напруження, яке відходило від обох богів. Якщо я раптом скажу щось не те, вони миттю спопелять мене.
Зевс, який був зліва від мене, озвався першим:
— А чи не слід було тобі спочатку звернутися до господаря цього дому?
Я чекав, не підводячи голови.
— Будь ласка, брате, — сказав нарешті Посейдон. Його голос збудив у мені давні спогади: тепле сяйво, яке я пам’ятав із дитинства, рука бога, покладена на моє чоло. — Хлопчик підкоряється батькові. Це добре.
— Отже, ти досі стверджуєш, що це твій син? — грізно запитав Зевс. — Дитина, яку ти породив усупереч нашій священній клятві?
— Я визнаю, що зробив неправильно, — відповів Посейдон. — Тепер я хочу почути, що він скаже.
Неправильно, ось воно як.
Горло у мене зсудомило. То що ж тоді я таке? Неправильність? Плід божественної помилки?
— Я вже вибачив йому одного разу, — прогримів Зевс. — Він насмілився летіти крізь мої володіння. Мені треба було скинути його з небес за таку зухвалість.
— І ризикнути своїм жезлом повелителя? — спокійно запитав Посейдон. — Давай спочатку вислухаємо його, брате.
Зевс буркнув щось невиразне.
— Я вислухаю, — заявив він. — А потім вирішу, чи скинути цього хлопчиська з Олімпу, чи ні.
— Персею, — мовив Посейдон. — Поглянь на мене.
Я подивився на нього й не можу сказати напевно, що саме побачив. Обличчя Посейдона не мало явних ознак любові та схвалення. Нічого такого, що могло б підбадьорити мене. Це все одно що дивитися на океан. Іноді можна сказати, в якому він настрої, але здебільшого його важко зрозуміти, оскілки він загадковий та непередбачуваний.
У мене виникло відчуття, ніби Посейдон справді не знає, якої він про мене думки. Він не розумів, чи радіє з того, що має сина, чи не дуже. Дивно, але мене тішило це відсторонення Посейдона. Якби він спробував вибачитись або сказати, що любить мене, або просто посміхнутися, це виглядало б нещиро. Як у смертного батька, який, затинаючись, вибачається за довгу відлучку. Зрештою, відчуження я переживу. Тим паче, що так чи інакше, я ніколи не був у ньому впевнений.
— Звертайся до повелителя Зевса, хлопчику, — мовив Посейдон. — Розкажи йому все.
І я розказав Зевсові достеменно так, як усе відбувалося насправді. Я витяг металевий циліндр, з якого у присутності бога небес сипонули іскри, і поклав до ніг Зевса.
Запала тиша, всі змовкли, було чути лише, як потріскують дрова в каміні.
Зевс простягнув розкриту долоню. Жезл громовержця ліг у неї. Коли повелитель богів стиснув кулак, металеві кінці спалахнули електричними розрядами, і те, що він тримав, обернулось на класичну блискавку, довжелезний дротик, який з шипінням вивергав енергію, від чого волосся у мене на голові ставало сторч.
— Відчуваю, що хлопчик каже правду, — пробурмотів Зевс. — Але щоб Арес наважився на таке… це на нього зовсім не схоже.
— Він гордий та нестримний, — сказав Посейдон. — Це в нас у роду.
— Повелителю? — насмілився озватися я.
— Так? — відповіли обидва.
— Арес діє не самотужки. Хтось або щось підкинуло йому цю думку.
Я розповів про свої сни та відчуття, що охопило мене на березі, короткочасний подих зла, від якого весь світ, здавалося, завмер, і яке втримало Ареса від того, щоб покінчити зі мною.
— У снах, — сказав я, — голос наказував мені принести жезл до царства мертвих. Арес натякав, що йому також дещо снилося. Гадаю, його використовували так само, як мене, щоб розпочати війну.
— Отже, ти нарешті звинувачуєш Аїда? — спитав Зевс.
— Ні, — відповів я. — Я був у нього, повелителю Зевсе. Але те відчуття на березі було зовсім інше. Те саме я відчув, коли наблизився до ями. Біля входу до Тартару. Щось могутнє та зле борсається там, унизу… щось давніше, аніж самі боги…
Посейдон перезирнувся із Зевсом. Вони швидко обмінялися кількома фразами давньогрецькою. Я вловив лише одне слово: «Батько».
Посейдон почав було щось доводити, але Зевс урвав його. Посейдон став сперечатися, Зевс сердито підвів руку.
— Про це більше не може бути й мови, — сказав він. — Я особисто вирушу на Лемнос, щоб у його водах очистити жезл громовержця від доторків смертних.
Зевс підвівся й поглянув на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.
— Ти зробив мені послугу, хлопче. Небагато героїв спромоглися б здійснити щось подібне.
— Мені допомагали друзі, сер, — відповів я, — Гровер Ундервуд та Аннабет Чейз…
— Висловлюючи тобі свою подяку, я дарую тобі життя. Я не довіряю тобі, Персею Джексоне. Мені не подобається те, що означає твоя поява для майбутнього Олімпу. Але заради миру в родині я залишаю тебе живим.
— Гм… дякую, сер.
— Не пробуй знову літати. А ще я не хочу побачити тебе тут, коли повернусь. Інакше скуштуєш цього жезла. Це буде останнє, що ти відчуєш.
Громом струсонуло весь палац. Яскравий спалах — і Зевс щез.
Я залишився у тронній залі наодинці з батьком.
— Твій дядько завжди мав потяг до драматичних ефектів, — зітхнув Посейдон. — Гадаю, він добре виглядав би в ролі покровителя театрів.
— Сер, — спитав я, — що було в ямі?
— То ти не здогадався?
Посейдон уважно подивився на мене.
— Кронос, — відповів я. — Повелитель титанів.
Навіть у тронній залі Олімпу, далеко від Тартару, від імені Кроноса довкола запали сутінки, а полум’я в каміні, що зігрівало мені спину, пригасло.
Посейдон стиснув тризубець.
— У Першій війні, Персі, Зевс розрубав свого батька Кроноса на тисячу шматків, так само, як Кронос учинив зі своїм батьком, Ураном. Зевс кинув останки Кроноса до найтемнішої ями Тартару. Військо титанів було розсіяне, їхня фортеця на горі Етні зруйнована, їхніх жахливих союзників розкидали по найвіддаленіших кутках Землі. Та все ж таки титани безсмертні, так само, як ми, боги. Те, що залишилось від Кроноса, досі живе в якомусь огидному вигляді, та досі усвідомлює свою вічну муку, прагнучи влади.
— Він зцілюється, — сказав я. — Він гряде.
— Час від часу, за кілька століть, Кронос виявляє ознаки життя. — Посейдон засмучено похитав головою. — Він влазить у кошмари людей, навіюючи їм злі думки. Він пробуджує невтомних монстрів із глибин. Але зовсім інше — передбачати, що він може повстати з ями.
— Але саме це він намагається зробити, батьку. Так він сказав.
— Повелитель Зевс поклав кінець цій суперечці, — сказав Посейдон по тривалій мовчанці. — Він не дозволяє навіть згадувати про Кроноса. Ти завершив свої пошуки, дитя моє. Це все, чого від тебе вимагали.
— Але… — я урвав самого себе. Сперечатися не було сенсу. Скоріш за все, це лише розгніває єдиного бога, що був на моєму боці. — Як… як забажаєте, батьку.
Батько всміхнувся.
— Важко тобі слухатися, еге ж?
— Так… сер.
— Гадаю, у цьому частково також моя провина. Море не любить стриманості. — Він звівся на весь зріст і взяв тризубець. Потім довкола нього замерехтіло, і він обернувся на звичайну людину, що стояла навпроти мене. — Ти мусиш йти, дитя моє. Але перед тим знай, що твоя мати повернулась.
— Мама? — Я приголомшено втупився в нього.
— Вона вже вдома. Аїд відіслав її, коли ти повернув його шолом. Навіть повелитель мерців сплачує борги.
Серце моє лунко калатало в грудях. Я просто не міг повірити.
— А ви… може?…
Я хотів спитати, чи не піде Посейдон зі мною, щоб побачитись із нею, але потім зрозумів, що це було б безглуздо. Досить було уявити, як я саджаю бога морів у таксі й везу його до Верхнього Іст-Сайду. Якби протягом усіх цих років він хотів побачити маму, він би це зробив. До того ж, треба було пам’ятати про Смердюка Гейба.
У погляді Посейдона промайнув смуток.
— Коли повернешся додому, Персі, ти маєш зробити важливий вибір. У твоїй кімнаті лежить згорток.
— Згорток?
— Сам зрозумієш, коли побачиш. Ніхто не може обрати за тебе твій шлях, Персі. Ти мусиш вирішити сам.
Я кивнув, хоч не розумів, що він має на увазі.
— Серед інших жінок твоя мати — королева, — замріяно мовив Посейдон. — За тисячі років я вперше зустрів таку смертну жінку. І все ж таки… мені шкода, що ти з’явився на світ. Я накликав на тебе долю героя, а герой ніколи не буває щасливим. Його життя завжди закінчується трагічно.
Я намагався не виказати, що його слова вразили мене. Переді мною стояв мій власний батько, який казав, що шкодує через моє народження.
— Не варто турбуватися, батьку.
— Можливо, поки ще не варто. Поки, — вирік він. — Але це була прикра помилка з мого боку.
— Отже, мені час іти. — Я незграбно вклонився. — Я… я не буду більше вас турбувати.
Я встиг зійти п’ятьма сходинками, як Посейдон гукнув мене.
— Персею!
Я озирнувся. Тепер його очі палали іншим світлом — ніби гордістю за мене, чи що…
— Ти все добре зробив і впорався з усім як слід, Персею. Зрозумій мене правильно. Хай там що ти робитимеш у майбутньому, але знай, що ти — мій! Ти істинний син бога морів!
Коли я йшов назад містом богів, розмови припинились. Музи призупинили свій концерт. Люди, сатири та наяди, всі як один, обернулися до мене, їхні обличчя випромінювали повагу та вдячність, і, коли я проходив повз, вони ставали навколішки, ніби я справді був якийсь герой.
За чверть години, усе ще перебуваючи в трансі, я опинився на вулицях Манхеттену.
Я зловив таксі, яке довезло мене до будинку мами, подзвонив у двері, і вона відчинила мені — моя чудова мама, яка пахла перцевою м’ятою та лакрицею. Втома й тривога зникли з її обличчя, щойно вона побачила мене:
— Персі! Боже! Мій хлопчику!
Вона термосила мене, не даючи віддихатись. Ми стояли в коридорі, мама плакала і безперестанку куйовдила мені волосся.
Визнаю, мої очі теж трохи зволожніли. Я весь тремтів, відчуваючи неабияке полегшення, бачачи її.
Мама розповіла, як уранці з’явилася в кватирі, ледь не до смерті злякавши Гейба. Вона нічого не пригадувала від того моменту, коли Мінотавр схопив її, і не могла повірити, коли Гейб розповідав, що мене розшукують як злочинця, котрий їздить країною та висаджує на повітря об’єкти національного надбання. Цілий день вона не знала, куди подітися від хвилювання, оскільки не чула останніх новин. Гейб змусив маму піти на роботу, сказавши, що їй треба відпрацювати місячну платню й краще, якщо вона розпочне просто зараз.
Переборовши гнів, я розповів їй свою історію. Я намагався, щоб вона була не такою страшною, якою була насправді, але це мені не дуже вдалося. Я щойно почав розповідати про бійку з Аресом, як у вітальні пролунав голос Гейба.
— Гей, Саллі! То як, чи готова м’ясна запіканка?
Мама заплющила очі.
— Він навряд чи зрадіє тобі, Персі. До крамниці сьогодні мільйон разів телефонували з Лос-Анджелеса… начебто щодо безкоштовних доставок електроніки.
— Так, знаю. Це…
— Тільки не дратуй його більше, гаразд? — мама змусила себе посміхнутися. — Ну, йди.
За місяць моєї відсутності квартира повністю перетворилася на кубло, де мешкав Гейб. Сміття на килимі сягало мені по кісточки. Канапа була завалена пивними бляшанками. З абажуру звисали брудні шкарпетки та спідня білизна.
Гейб та троє його дружків-головорізів, сидячи за столом, грали в покер.
Коли Гейб побачив мене, сигара випала у нього з рота. Обличчя його стало червонішим за помідор.
— То ти ще насмілився з’явитися сюди, шпана? Я гадав, що поліція…
— Врешті-решт з’ясувалося, що він ніякий не втікач, — втрутилася мама. — Хіба це не чудово, Гейбе?
Гейб блукав поглядом від мене до матері. Моя поява аж ніяк не здавалася йому чудовою.
— Мало того, що мені довелося повернути твою страховку Саллі, — прогарчав він. — Дай-но мені телефон. Я викличу поліцію.
— Ні, Гейбе!
— Що ти сказала? Ні? — Він скинув брови. — Гадаєш, я відпущу цю шпану назад? Я ще подам на нього до суду за те, що він розбив мій «камаро».
— Але…
Гейб замахнувся на маму, вона здригнулася й відступила.
Вперше я дещо зрозумів. Гейб регулярно бив мою маму. Не знаю, коли й як. Але тепер я був у цьому впевнений. Можливо, це тривало роками, коли мене не було поблизу.
У мене в грудях закипів гнів. Я підійшов до Гейба, інстинктивно діставши ручку з кишені.
Він лише розреготався.
— Ти що, хочеш розписатися на мені, погань вулична? Тільки торкнися мене, і вже не вилізеш із в’язниці, зрозумів?
— Гейбе, — в трутився його дружок Едді. — Це всього лише пацан.
Гейб обурено зиркнув на нього й перекривив фальцетом:
— Всього лише пацан.
Його дружки розреготалися, як дурні.
— Давай зробимо так, гаденя. — Гейб вишкірив свої прокурені зуби. — Даю тобі п’ять хвилин, щоб зібрати своє барахло — і забирайся. Потім я телефоную до поліції.
— Гейбе! — заблагала мама.
— Він утік, — відповів Гейб. — Нехай залишається втікачем.
У мене чухалися руки зняти ковпачок з Анаклузмоса, але, навіть якби я це зробив, меч не завдав би шкоди людині. Навіть такий покидьок, як Гейб, вважався людиною.
— Будь ласка, Персі. — Мати взяла мене за руку. — Ходімо. Ходімо до тебе в кімнату.
Я дозволив їй відвести себе, хоч руки мої все ще тремтіли від люті.
Моя кімната була захаращена сміттям, яке понатягував сюди Гейб. Тут валялися використані автомобільні акумулятори, якісь дроти, залізяки та букет квітів з карткою, який на знак співчуття прислав йому хтось, хто бачив його інтерв’ю з Барбарою Волтерс.
— Гейб просто стурбований, любий, — сказала мені мама. — Я поговорю із ним пізніше. Впевнена, що все владнається.
— Мамо, владнати нічого не вдасться. Принаймні поки Гейб тут.
Вона нервово заламала руки.
— Я можу… Я буду брати тебе з собою на роботу до кінця літа. Восени, можливо, вдасться влаштуватися ще в яку-небудь школу-інтернат.
— Мамо…
— Я намагаюсь, Персі. — Вона опустила очі. — Просто мені… потрібен деякий час.
На моєму ліжку з’явився згорток. Я готовий був поклястися, що хвилину тому його тут не було.
Це була пом’ята картонна коробка завбільшки з баскетбольний м’яч. Адреса на поштовій картці була написана моєю рукою.
Богам
Гора Олімп
600-й поверх Емпайр-стейт-білдинг
Нью-Йорк
з найкращими побажаннями
від Персі Джексона
На кришці чорним маркером, впевнено та чітко, було зазначено адресу нашої квартири та дописано: «ПОВЕРНУТИ ВІДПРАВНИКУ».
Раптом я зрозумів, про що Посейдон казав мені на Олімпі.
Коробка. Рішення.
«Хай там що ти робитимеш у майбутньому, але знай, що ти — мій! Ти істинний син бога морів!»
Я подивився на матір.
— Мамо, ти хочеш, щоб Гейб пішов?
— Персі, це не так просто, я…
— Мамо, скажи. Цей покидьок бив тебе? То чи хочеш ти, щоб він пішов, чи ні?
Вона не могла зважитись одразу, але потім ледь помітно кивнула.
— Так, Персі, хочу. І все не зважусь, щоб сказати йому про це. Але ти не мусиш робити це для мене. Тобі не вирішити мої проблеми.
Я зазирнув у коробку.
Ні, якраз саме я міг вирішити її проблему! Мені хотілося розідрати коробку, швирнути її на покерний столик і дістати її вміст. Я міг би мати свій власний сад статуй просто у вітальні.
«Так робили грецькі герої в міфах, — подумав я, — і Гейб на це заслуговує».
Я згадав царство мертвих. Я уявив, як Гейбів дух назавжди вирушає до Полів асфоделей або звивається у яких-небудь огидних тортурах за колючим дротом Полів покарання — вічний гравець у покер, що сидить по пояс у розтопленій олії, слухаючи оперну музику. Чи мав я право відправити туди будь-кого? Навіть Гейба?
Місяць тому я б зробив це, не вагаючись. Але зараз…
— Я можу це зробити, — сказав я мамі. — Один погляд у цю коробку, і він вже ніколи не потурбує тебе.
Мама подивилася на коробку і, здається, миттю все зрозуміла.
— Ні, Персі, — сказала вона, відступаючи на крок. — Ти не можеш…
— Посейдон назвав тебе королевою, — мовив я. — Сказав, що не зустрічав такої жінки вже тисячу років.
— Персі… — вона зашарілась.
— Ти варта кращого, мамо. Ти повинна піти до коледжу, отримати ступінь. Зможеш написати свій роман, а можливо, зустрінеш симпатичного чоловіка, будеш мешкати в гарному будинку. Тобі більше не треба захищати мене, залишаючись із Гейбом. Дозволь мені позбутися його.
— Ти кажеш точнісінько, як батько. — Вона втерла сльозу, що скотилася щокою. — Одного разу він запропонував зупинити заради мене приплив. Запропонував збудувати для мене палац на дні морському. Він гадав, що зможе вирішити мої проблеми помахом руки.
— І що в цьому поганого?
Її чудові, мінливі очі, здавалося, хотіли проникнути мені в душу.
— Я гадаю, ти зрозумієш, Персі. Адже ти любиш мене, і тому зрозумієш. Якщо моє життя чогось варте, я повинна прожити його сама. Я не можу дозволити богові дбати про мене… або про мого сина. Я маю… черпати мужність у собі. Твої пошуки нагадали мені про це.
Ми прислухалися до стукоту фішок для покеру й лайки, які долинали з вітальні разом зі звуками телевізора.
— Я залишу коробку, — сказав я. — Якщо він посміє хоч раз скривдити тебе…
Мама сполотніла, але кивнула.
— Куди тепер, Персі?
— На Пагорб напівкровок.
— На літо… чи назавжди?
— Поки не знаю.
Погляди наші зійшлися, і я відчув, що ми домовилися. Подивимось тепер, як воно буде на кінець літа.
— Ти станеш героєм, Персі. — Мама поцілувала мене в лоба. — Найбільшим героєм.
Я востаннє оглянув свою спальню. У мене виникло відчуття, що я більше ніколи її не побачу. Потім я пішов із матір’ю до вхідних дверей.
— Вже йдеш від нас, шпана? — знущаючись, гукнув навздогін мені Гейб. — Горбатого могила виправить!
Я востаннє засумнівався. Як я міг прогавити такий чудовий шанс помститися йому? Я йшов, і мені так і не вдалося врятувати маму.
— Гей, Саллі! — загорлав Гейб. — Як там щодо м’ясної запіканки?
Гнів спалахнув в очах матері, на мить у них з’явилося щось сталеве, і я подумав, що цілком можливо, я залишаю її в добрих руках. В її власних руках.
— М’ясна запіканка ось-ось буде готова, любий, — відповіла вона Гейбові. — Запіканка-сюрприз.
Вона подивилась на мене й підморгнула.
Останнє, що я побачив, перш ніж двері за мною зачинилися, це як мама впритул розглядає Гейба, ніби уявляючи, як він виглядатиме в ролі садової скульптури.