Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава чотирнадцята Я СТАЮ ВИДАТНИМ УТIКАЧЕМ

Хотілося б мені сказати вам, що під час падіння мене відвідало глибоке одкровення, що я змирився зі своєю загибеллю, розреготався в обличчя смерті й т. д., і т. п.

Але насправді всі мої думки затьмарив зойк самогубця: «А-а-а-а!»

Річка мчала мені назустріч зі швидкістю вантажівки. Вітер достоту роздирав мені легені. Церковні шпилі, хмарочоси й мости — усе крутилося й вертілося у мене перед очима.

Ба-бах!!!

Біле марево бульбашок. Я занурювався у воду, довкола швидко темніло, і не доводилося сумніватися, що невдовзі я упокоюсь у товстезному шарі намулу та щезну навіки.

Проте удар об річкову поверхню не завдав мені шкоди. Падіння стало пригальмованим. Бульбашки повітря тонкими струменями обплели мої пальці. Я опустився на річкове дно у повній тиші. Вусатий сом завбільшки з мого вітчима, крутнувши хвостом, щез у напівтемряві. Моє падіння здійняло купу огидного сміття — пивні пляшки, старі черевики, пластикові мішки, що тепер роїлися довкола.

Тієї миті я дещо зрозумів: по-перше, не розбився вщент. І не підсмажився. Навіть отрута Химери більш не кипіла у моїх жилах. Я залишився живим, що саме по собі було не так вже й погано.

По-друге, я не змокнув. Тобто я відчув річкову прохолоду. Бачив свій обпалений одяг. Але, коли торкнувся сорочки, то виявив, що вона була цілком суха.

Придивляючись до сміття, що крутилося довкола, я схопив стару запальничку.

«Не вийде», — подумав я.

Але креснув кременем. З’явилася іскорка, і крихітний язичок полум’я спалахнув на дні Міссісіпі.

Я виловив із потоку сміття упаковку з-під гамбургера, і папір моментально став сухим. Я легко підпалив його. Але варто було мені випустити його з рук, як полум’я згасло. Обгортка знову перетворилася на розмоклий папірець. Дивина!

Але найдивовижніше дійшло до мене в останню чергу: я дихав. Я був під водою, але дихав нормально.

Я підвівся, засмічений намул сягав мені майже до стегна, і відчув, як тремтять ноги. Руки так само трусилися. Я неминуче мав загинути. Те, що я був живий, скидалося… на диво. Мені примарився жіночий голос, який чимось трохи нагадував мамин: «Що треба сказати, Персі?»

— Гм… дякую. — Під водою мій голос лунав, наче в запису, здавалося, що я набагато старший. — Спасибі, батьку.

Жодної відповіді. Лише сміття темною хмарою пливло річкою, велетенський сом майнув десь нагорі, і захід сонця там, над водою, пофарбував світ довкола у колір паленого цукру.

Навіщо Посейдон урятував мене? Чим більше я думав про це, тим сильніший мене охоплював сором. Отже, мені пощастило, добряче пощастило. Проти такої істоти, як Химера, я не мав жодного шансу. Ті бідолашні на вершині Арки, мабуть, вже добряче підсмажились. Я не зміг захистити їх. Ніякий я не герой. Можливо, мені варто було залишатися тут, із цими сомами, і нехай мене зжеруть риби.

Плюх-плюх-плюх. Наді мною проплив моторний човен, спінюючи засмічену воду.

Не далі, аніж за шість футів попереду зблиснув мій меч, його бронзовий ефес зав’язнув у піску.

І знову пролунав жіночий голос: «Персі, візьми меч. Твій батько вірить у тебе».

Цього разу я зрозумів, що мені не почулося. Я не вигадав цей голос. Слова невидимої жінки, здавалося, лунали з усіх боків, створюючи у воді звукові хвилі, як у випадку з дельфінами.

— Де ти? — гукнув я вголос.

— Потім крізь напівтемряву я побачив її. Сірувата, як сама вода, тінь жінки кружляла над мечем, немов привид. Її довге волосся плавало в потоці, а очі, які я ледь розрізняв, були зелені, як у мене.

У горлі у мене стислося.

— Мама? — озвався я.

«Ні, дитино, я лише посланниця, хоч доля твоєї матері не така вже безнадійна, як здається. Рушай до узбережжя Санта-Моніки».

— Що?

«Так наказав твій батько. Перш ніж спуститися в царство мертвих, ти повинен вирушити до Санта-Моніки. Будь-ласка, Персі, мій час уже майже минув. Річка тут надто брудна для мене».

— Але ж… — Я не сумнівався, чи моя це мати, а чи принаймні її привид. — Хто… як ти…

Мені багато про що хотілося в неї запитати, але слова застрягали у мене в горлі.

«Я не можу більше залишатися, сміливцю, — мовила жінка. Вона простягла руки, і я відчув, як течія ніби пестить моє обличчя. — Ти повинен вирушити до Санта-Моніки! І не довіряй дарам, Персі…»

Голос її змовк.

— Дарам? — перепитав я. — Але яким дарам? Зачекай!

Жінка ще раз спробувала заговорити, але лише ворушила губами. Образ її розтанув. Якщо це була моя мати, то я знову втратив її.

Мені захотілося втопитися. Єдина проблема полягала в тому, що втопитися я не міг.

«Твій батько вірить у тебе», — сказала вона.

А ще назвала сміливцем, якщо, звичайно, це не стосувалося сома.

Я доплентався до меча й схопив його за руків’я. Химера могла все ще стирчати там, нагорі, разом із своєю, схожою на змію матір’ю, щоб порішити мене. Принаймні невдовзі з’являться смертні поліцейські, щоб з’ясувати, хто зробив діру в Арці. Якщо вони заскочать мене, то напевно матимуть до мене парочку запитань.

Насунувши ковпачок, я запхав ручку в кишеню.

— Дякую, батьку, — повторив я, звертаючись до каламутної води.

Потім випростав ноги з намулу й поплив нагору.

Я підгріб до берега разом із плавучим «Макдоналдсом».

За квартал від мене всі карети «швидкої допомоги» Сент-Луїсу з’юрмилися біля Арки. У небі кружляли поліцейські вертольоти. Натовп роззяв нагадував Таймс-сквер напередодні Нового року.

— Мамо! — заволало якесь дівчисько. — Цей хлопчик вийшов із річки.

— Ось і добре, дитинко, — відповіла мати, витягуючи шию, щоб краще роздивитися авто «швидкої допомоги».

— Але він сухий!

— Ось і добре, дитинко.

Кореспондентка з «новин» бубоніла в камеру:

— Можливо, це не теракт, як нам спочатку повідомили, але ми маємо справу лише з першими результатами розслідування. Завдані збитки, як самі бачите, дуже серйозні. Ми намагаємось дістатися до свідків, які залишилися живими, щоб отримати особисто від них підтвердження того, що хтось кинувся в річку.

Які залишилися живими. Я відчув неабияке полегшення. Можливо, родині та наглядачеві вдалося-таки знайти безпечне місце. Я сподівався, що з Аннабет і Гровером також усе гаразд.

Я спробував проштовхатися крізь натовп, щоб роздивитися, що відбувається за поліцейським оточенням.

— Підліток, — мовив один репортер. — Вивчивши зйомку з камери спостереження, «П’ятий канал» дійшов висновку, що якийсь підліток, збожеволівши від побаченого на оглядовому майданчику, якимось чином уникнув цього випадкового вибуху. Важко повірити, Джоне, але так кажуть очевидці. Повторюю: версія нещасного випадку не підтверджується.

Я позадкував, намагаючись якомога нижче тримати голову. Довелося пройти добрячу відстань, щоб обминути поліцейський периметр. Офіцери в формі та репортери сновигали всюди.

Я вже зневірився в тому, що мені вдасться розшукати Аннабет і Гровера, коли знайомий голос пробекав: «Пе-е-е-рсі!»

Озирнувшись, я опинився в обіймах — хоч і в козлиних — Гровера.

— Ми вирішили, що ти спустився в Аїд найважчим шляхом.

Аннабет стовбичила за ним, роблячи вигляд, що сердиться, але видно було, що вона рада мене бачити.

— Тебе навіть на п’ять хвилин залишити не можна. Що сталося?

— Ну… впав.

— Персі! До води шістсот тридцять футів!

Поліцейський позаду нас гукнув:

— Дорогу!

Натовп розступився, і з нього вибігли двоє моторних санітарів зі «швидкої», які штовхали візочок, на якому лежала жінка. Я миттю впізнав у ній матір хлопчика, що був разом із нами на оглядовому майданчику.

— І тоді цей велетенський собацюра, — бурмотіла вона, — цей величезний вогнедишний чіхуахуа…

— Добре, мем, — поплескав її по плечу санітар. — Головне, заспокойтеся. З вашою родиною все гаразд. Ми вже надаємо їм першу допомогу.

— Я не божевільна! Той хлопчик вистрибнув у діру, і чудовисько зникло. — Тут вона побачила мене. — Ось він! Ось цей хлопчик!

Я швидко відвернувся й потяг за собою Аннабет і Гровера. Ми розчинились у натовпі.

— Що сталося? — наполегливо допитувалася Аннабет. — Що там вона казала про чіхуахуа, якого везли в ліфті?

Я розповів їм всю історію про Химеру, Єхидну, свій стрибок з Арки та послання підводної жінки.

— Овва! — відреагував Гровер. — Тепер ми повинні супроводити тебе до Санта-Моніки! Ми не можемо ігнорувати вимог твого батька.

Перш ніж Аннабет встигла щось відповісти, ми проминули ще одного репортера, який передавав новини, і я ледь не скам’янів, коли він сказав у мікрофон:

— Персі Джексон. Усе правильно, Дене. «Дванадцятому каналові» тепер відомо, що зовнішність хлопчика, який міг спричинити вибух, збігається з описом молодика, якого розшукує поліція у зв’язку із катастрофою, що сталася три дні тому в Нью-Джерсі. Вважають, що хлопчик рухається на захід. Пропонуємо увазі тих, хто дивиться телевізор удома, фотографію Персі Джексона.

Обминувши фургон телевізійників, ми завернули до першого ліпшого провулку.

— Тепер усе по черзі, — відповів я Гроверові. — Спочатку треба забиратися геть із міста.

Невідомо як, але нам удалося дістатися вокзалу, залишаючись непоміченими. Ми ледве встигли вскочити в потяг, що вирушав у Денвер. Під захистом нічної темряви наші вагони, що гуркотіли, рушили на захід, залишаючи позаду, в Сент-Луїсі, мерехтіння поліцейських мигалок на горизонті.