Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава тринадцята Я ЗАНУРЮЮСЬ У СМЕРТЬ

Протягом двох днів ми їхали потягом «Амтрак», який рухався на захід, залишаючи позаду пагорби, річки та золотаві пшеничні лани.

На нас жодного разу ніхто не напав, але я почувався знервованим. Важко було позбутися відчуття, що за нами стежать — згори, а може, й знизу — і хтось просто чекає нагоди.

Я намагався особливо не висовуватись, оскільки моїм ім’ям із фотографіями рясніли передовиці кількох газет східного узбережжя. «Трентон реджистер ньюс» помістила фото, зроблене туристом, коли я виходив з автобуса. Погляд у мене був дикуватий. Меч зловісно виблискував у руці. Він був схожий на бейсбольну біту або палицю для лакросу.

«Дванадцятирічний Персі Джексон, який розшукується у справі зникнення своєї матері, що сталася два тижні тому в Лонг-Айленді, сфотографований під час своєї втечі з автобусу, де він чіплявся до кількох жінок похилого віку. Автобус вибухнув на узбіччі східного шосе Нью-Джерсі невдовзі після того, як Джексон утік із місця злочину. За словами очевидців, поліція вважає, що хлопчик подорожує з двома підлітками — своїми спільниками. Його вітчим Гейб Ульяно запропонував винагороду готівкою за будь-яку інформацію, що сприятиме затриманню хлопчика».

— Не турбуйся, — сказала мені Аннабет. — Смертним поліцейським ніколи нас не знайти. — Але в її голосі не відчувалося особливої впевненості.

Залишок дня я провів, то гуляючи з кінця в кінець потягу (оскільки, чесно кажучи, сидіти вже набридло), то дивлячись у вікно.

Одного разу я помітив родину кентаврів, яка неслася учвал пшеничним полем, тримаючи луки напоготові, очевидно, в надії добути собі обід. Хлопчик-кентавр, схожий на другокласника, що сидить верхи на поні, перехопив мій погляд і помахав у відповідь. Я роззирнувся вагоном: ніхто нічого не помітив, дорослі пасажири з головою занурились у свої ноутбуки або журнали.

Наступного разу ввечері я побачив у лісових хащах якогось великого звіра. Я міг би присягнути, що це був лев (звірюга була завбільшки з джип), от лишень леви не живуть в американських лісах. Його шерсть яскраво відблискувала золотом у передзахідному світлі. Потім він одним стрибком зник за деревами.

Винагороди за Гладіолуса вистачило нам лише на те, щоб придбати квитки до Денвера. На доплату за місця у спальному вагоні грошей вже не було, тож довелося дрімати сидячи. Шия в мене заніміла. Я намагався не пускати слину, коли спав, оскільки поруч сиділа Аннабет.

Гровер хропів, бекав уві сні й постійно будив мене. Одного разу він хвицнув і загубив свої бутафорські ноги. Нам з Аннабет довелося прилаштовувати їх назад, поки ніхто не помітив.

— Ну, — спитала мене Аннабет, коли ми взули на Гровера його черевики, — хто там потребує твоєї допомоги?

— Про що це ти?

— Щойно ти уві сні бурмотів: «Не буду тобі допомагати». Хто тобі наснився?

Мені страшенно не хотілося відповідати. Уже вдруге мені наснився злобний голос із ями. Утім, це непокоїло мене, тому врешті-решт я все розповів Аннабет.

Вона довго мовчала.

— Це не Аїд. Він завжди з’являється на чорному троні й ніколи не сміється.

— Він використовує для оборудки зі мною мою матір. Хто ще міг це зробити?

— Гадаю… він хотів сказати: «Допоможи мені вибратися з царства мертвих». Можливо, він хоче війни з олімпійцями. Але навіщо було просити тебе принести йому жезл повелителя, коли він уже в нього?

Я похитав головою — якби я знав відповідь на це запитання! Я згадав слова Гровера про те, що фурії в автобусі щось шукали.

«Де це? Де?»

Можливо, Гровер відчув мої емоції. Він захропів, пробурмотівши щось про овочі, й відвернувся.

— Персі, ти не можеш складати ніяких угод з Аїдом. Адже ти знаєш про це, чи не так? Він безсердечний та брехливий. Мене не обходить, що його фур… далекі родичі цього разу були не такі агресивні…

— Цього разу? — перепитав я. — Отже, тобі вже доводилось із ними стикатись?

Вона піднесла руку до намиста. Намацала білу намистину із зображенням сосни — остання реліквія Аннабет, що дісталася їй наприкінці літа.

— Чесно кажучи, я не люблю володаря мертвих. Ти не повинен піддаватися спокусі, торгуючись через свою матір.

— А що б ти зробила, якби це був твій батько?

— Це просто, — відповіла Аннабет. — Залишила б його гнити.

— Ти що, серйозно?

Аннабет впритул глянула на мене своїми великими сірими очима. На обличчі в неї з’явився такий самий вираз, як там, у таборі, в лісі, коли вона змахнула мечем над собакою з пекла.

— Мій батько прагнув позбутися мене від самого мого народження, Персі, — сказала вона. — Він ніколи не хотів дітей. Коли я з’явилася на світ, він попросив Афіну взяти мене назад на Олімп, оскільки він надто завантажений роботою. Їй це не дуже сподобалось. Вона сказала йому, що героїв повинні виховувати їхні смертні батьки.

— Але яким чином?… Я хочу сказати, що ти ж не в пологовому будинку народилась?

— Я з’явилася біля батькових дверей у золотій люльці, мене приніс з Олімпу західний вітер — Зефір. Ти, мабуть, думаєш, що татусь згадував про це, як про диво? Ну так, можливо, він зробив кілька фотографій. Але сам він завжди казав про мою появу, як про найбільш незручну подію у своєму житті. Коли мені було п’ять років, він одружився й зовсім забув про Афіну. У нього з’явилися «нормальна» смертна дружина та двоє «нормальних» смертних хлопчиків, і він завжди робив вигляд, що мене не існує.

Я замислено подивився у вікно. Повз пропливали вогні нічного міста. Мені хотілося хоч якось втішити Аннабет, але я не знав, як саме.

— Моя мати вийшла заміж за жахливого хлопця, — зітхнув я. — Гровер сказав, що вона це зробила для того, щоб захистити мене, заховати в запаху людської родини. Можливо, так само вважав твій батько.

Аннабет обмацувала намисто. Вона схопилась за золоту каблучку коледжу, що висіла на одній нитці з намистинами. Я подумав, що, можливо, це була каблучка її батька. Залишалося лише неясним, навіщо Аннабет її носить, якщо батька вона терпіти не може.

— Він не дбав про мене. Його дружина, моя мачуха, поводилась зі мною, як з дурненькою. Не дозволяла гратися зі своїми дітьми. Батько лише притакував. Коли траплялось щось небезпечне — ну, ти розумієш, щось, пов’язане з монстрами, — обоє дивилися на мене з обуренням, ніби хотіли сказати: «Як ти смієш наражати на ризик нашу родину?» Нарешті я зрозуміла, куди вони хилять. Я була небажаною дитиною. І я втекла.

— І скільки тобі тоді було?

— Сім.

— Але… але ти не могла сама дістатися до Пагорбу напівкровок.

— Чому сама? Афіна стежила за мною і спрямовувала мене, коли була потрібна допомога. Я несподівано знайшла парочку приятелів, які дбали про мене, щоправда, недовго.

Я хотів було спитати, що сталося, але Аннабет, здавалося, повністю заглибилась у свої невеселі спогади. Тому мені знову довелося слухати хропіння Гровера й дивитися, як за вікном потягу пролітають поля Огайо.

Наприкінці другого дня подорожі, 13 червня, за вісім днів до літнього сонцестояння, ми проминули золотавого кольору пагорби, перетнули Міссісіпі й в’їхали до Сент-Луїсу.

Аннабет витягла шию, щоб побачити відому на всю країну Арку, яка особисто мені більш нагадувала ручку від пластикового пакета для покупок.

— Я хочу зробити щось таке… — зітхнула вона.

— Наприклад?

— Збудувати що-небудь біля цієї Арки. Ти колись бачив Парфенон, Персі?

— Тільки на малюнках.

— Коли прийде час, я побачу його на власні очі. Я збираюсь побудувати найбільші пам’ятники богам. Що-небудь, що простоїть тисячу років.

— Ти що, архітектор? — розреготався я.

Не знати чому, але це видалось мені кумедним. Уже сама думка про те, що Аннабет цілий день сидить над кресленням…

— Так, архітектор. — Вона зашарілась. — Афіна сподівається, що її діти будуть створювати, а не лише руйнувати, як такий собі бог, що струшує землю, чиє ім’я не хочу наразі згадувати.

Я відвів погляд на брунатну, всю у водяних закрутах поверхню Міссісіпі.

— Вибач, — сказала Аннабет. — Я нічого такого не мала на увазі.

— А чи могли б ми хоча б трохи попрацювати разом? — спитав я. — Невже Афіна та Посейдон ніколи не співпрацювали?

Аннабет для відповіді на це запитання знадобився деякий час.

— Хіба що… колісниця, — нарешті озвалась вона. — Мама її вигадала, а Посейдон створив коней із морської піни. Тому їм довелося працювати разом, щоб завершити задумане.

— Отже, ми також можемо співпрацювати?

Ми в’їхали до міста, Аннабет спостерігала за тим, як Арка зникає за будівлею готелю.

— Гадаю, що так, — нарешті мовила вона.

Ми вийшли на станції «Амтрак». По радіо повідомили, що до відходу в Денвер потяг стоятиме тут три години.

Гровер потягнувся. Ще не повністю прокинувшись, він об’явив:

— Хочу їсти.

— Давай, прокидайся, козлятко, — штовхнула його Аннабет. — Пішли дивитися місто.

— Дивитися місто?

— Грандіозну Арку перед входом до міста, — відповіла Аннабет. — Може, це мій єдиний шанс видертися на самісінький верх. То ти йдеш чи ні?

— Якщо лише там немає шинків із монстрами, — стенув плечима сатир.

Арка розташовувалась близько милі від вокзалу. Наприкінці дня черга, яку треба було вистояти, щоб потрапити всередину, була не така довга. Ми проминули підземний музей, роздивляючись на великі вози та на інший мотлох, що назбирався тут від початку дев’ятнадцятого століття. Усе це було не надто захопливо, але Аннабет без кінця розповідала нам всілякі цікаві історії про те, як будували Арку, а Гровер постійно підгодовував мене жувальними драже, тож загалом було цілком непогано.

Я роззирнувся, оглядаючи чергу.

— Ти нічого не відчуваєш? — пошепки спитав я в Гровера.

Він витяг носа з пакетика із жувальними цукерками рівно настільки, щоб принюхатись.

— Підземелля, — скривившись, відповів сатир. — У підземеллях завжди смердить монстрами. Можливо, це ще нічого не означає.

Але я відчував небезпеку. Не треба було сюди приходити.

— Гей, — гукнув я, — чи знаєте ви символи божественної влади?

Аннабет захоплено вивчала стенд, який розповідав про будівельне устаткування, яке застосовувалось при спорудженні Арки, але тут-таки відволіклась і подивилась на мене:

— Що?

— Так ось, Аїд…

— Ми в громадському місці… — Гровер закашлявся. — Ти мав на увазі наших друзів знизу?

— Саме так, — сказав я. — Зокрема звички нашого друга знизу. Хіба він не має такої самої шапки, як в Аннабет?

— Ти хочеш сказати шолом пітьми? — спитала Аннабет. — Так, це символ його влади. Я бачила шолом на зборах у день зимового сонцестояння.

— Наш друг був там? — спитав я.

Аннабет кивнула.

— Це єдиний раз, коли йому дозволено відвідувати Олімп. Найтемніший день року. Але його шолом набагато могутніший, аніж моя шапка-невидимка, якщо те, що я чула, це правда…

— Він дозволяє перетворюватись на пітьму, — підтвердив Гровер. — Він може змішуватися з тінями й проходити крізь стіни. Він стає невідчутним, невидимим і нечутним. І він може навівати такий жах, від якого або божеволіють, або не витримує серце. Як ти гадаєш — чого всі істоти на землі бояться темряви?

— Але тоді… як ми можемо знати, чи тут він зараз, і чи не стежить за нами?

Аннабет із Гровером перезирнулись.

— Ми не знаємо, — озвався Гровер.

— Дякую, одразу на душі полегшало, — відповів я. — Слухай, чи залишились у тебе блакитні драже?

Ледве я встиг трохи заспокоїтись, як побачив малесенький підйомний механізм, який повинен був підняти нас на самий вершечок Арки, і зрозумів, що ми знову втрапили в халепу. Терпіти не можу кабінки. Від них можна з’їхати з глузду.

Ми втиснулись у підйомник разом із товстезною пані та її песиком чіхуахуа в нашийнику, прикрашеному фальшивими діамантами. Я подумав, що, можливо, чіхуахуа мені примарилась, оскільки ніхто з охоронців не сказав ані слова про песика.

Ми стали підніматись на вершину Арки. Я ніколи ще не їздив ліфтом, який кривуляв, і моєму шлунку це явно не сподобалось.

— Ви без батьків? — спиталася товстуха.

Оченятка у неї були, як намистинки, гострі зуби пожовкли від кави, на голові вона мала цупку синю панамку з обвислими крисами, а блакитна джинсова сукня була така незугарна, що тітка у ній виглядала, немов блакитний джинсовий дирижабль.

— Вони внизу, — пояснила Аннабет. — Бояться висоти.

— Ах, бідолашні.

Чіхуахуа загарчав.

— Зараз, зараз, малюче, — сказала жіночка. — Поводься пристойно.

Собачка мав такі самі очка-намистинки, як у його хазяйки, розумні та злі.

— Малюк, — це так його звати?

— Ні, — сказала пані.

Вона всміхнулась, ніби відповідь можна було вважати вичерпною.

Оглядовий майданчик нагорі Арки нагадував мені жерстяну бляшанку з килимовим покриттям. Низка крихітних віконець виходили з одного боку в місто, з іншого — на річку. Панорама була чудова, але коли щось подобається мені ще менше, ніж замкнутий простір, то це замкнутий простір на висоті шістсот футів. Я готовий був податися геть хоч зараз.

Аннабет, не замовкаючи, віщала про несучі конструкції, про те, що вікна вона зробила б більшими, і навіть поклала б тут скляну підлогу. Вона, можливо, могла б стирчати тут годинами, але, на моє щастя, наглядач об’явив, що за кілька хвилин майданчик закривається.

Я повів Гровера та Аннабет до виходу, посадив до ліфту й уже було збирався залізти сам, як помітив усередині ще двох туристів. Мені місця не залишалося.

— Сядете до наступної кабінки, сер, — запропонував наглядач.

— Ми виходимо, — сказала Аннабет. — Зачекаємо разом.

Але тоді б ми зовсім заплуталися, і часу на порозуміння пішло б ще більше, і тому я замотав головою:

— Нічого, все гаразд. Побачимося внизу.

Гровер та Аннабет явно нервували, але дозволили зачинити дверцята ліфту. І кабінка рушила.

Тепер на оглядовому майданчику залишились тільки я, якийсь хлопчик із батьками, наглядач і товста пані зі своїм чіхуахуа.

Я знервовано посміхнувся товстусі. У відповідь вона так само подарувала мені посмішку, і між зубами у неї промайнув роздвоєний язик.

Хвилинку!

Роздвоєний язик?

Перш ніж я второпав, що мені не примарилось, чіхуахуа зістрибнув із рук хазяйки і став на мене гавкати.

— Зачекай, зачекай, малюче, — сказала пані. — Хіба зараз час? Подивись, яка чудова тут зібралася компанія.

— Ой, собачка! — вигукнув хлопчик. — Дивіться, собачка!

Чіхуахуа вишкірився, дивлячись на мене, піна скрапувала з його чорних вуст.

— Ну що ж, — зітхнула товста пані. — Якщо тобі не йметься, доню…

Я відчув, як у шлунку в мене захололо.

— Ви називаєте свого чіхуахуа донею?

— Це Химера, дорогенький, — виправила мене товстуха. — А не чіхуахуа. Утім, помилитися не важко.

Вона закотила рукави сукні, і я побачив, що шкіра в неї луската й зелена. Коли товста пані посміхнулась, то замість зубів у неї були ікла. Зіниці в неї тепер стали вузькими, широко розставленими щілинками, як у рептилії.

Чіхуахуа гавкав усе голосніше, щоразу збільшуючись у розмірах на очах. Спочатку він став завбільшки з добермана, потім — із лева. Гавкіт перетворився на ричання.

Хлопчик розплакався. Батьки потягли його до виходу, наштовхнувшись на наглядача, який застиг, паралізований жахом, важко дихаючи та не зводячи очей з монстра.

Химера так виросла, що терлася спиною об стелю кабінки. Вона мала голову лева з гривою, вимащеною в крові, що запеклася, тулуб і ратиці величезного козла, а замість хвоста — довжелезну змію з ромбовидним малюнком на спині, яка росла просто з кошлатого заду. Нашийник із підробленими діамантами досі теліпався у неї на шиї, і тепер можна було прочитати напис, зроблений аршинними літерами: «ХИМЕРА — БУЙНА, ВОГНЕДИШНА, ОТРУЙНА. У ВИПАДКУ ВИЯВЛЕННЯ ПРОХАННЯ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО ТАРТАРУ — МІСЬКИЙ 954».

Лише зараз до мене дійшло, що я не зняв ковпачка зі свого меча. Пальці немовби заніміли. Я стояв лише за десять метрів від закривавленої пащеки Химери і розумів, що як тільки я ворухнусь, вона кинеться на мене.

Пані-змія видала шиплячий звук, який цілком можна було сприйняти за сміх.

— Честь і хвала тобі, Персі Джексон. Наш повелитель Зевс рідко дозволяє мені випробувати героя за допомогою кого-небудь із моїх нащадків. Адже я — мати чудовиськ, жахлива Єхидна!

Я витріщився на неї. Єдине, на що я спромігся, це бовкнути:

— Ви щось на зразок мурахоїда?

Рептилія загарчала, її обличчя від люті ставало то сірим, то зеленим.

— Терпіти не можу, коли люди так кажуть! Ненавиджу Австралію! Як можна було назвати цю незугарну тварину так само, як мене. За це, Персі Джексон, моя дочка знищить тебе!

Дитятко Єхидни кинулось на мене, вишкіривши лев’ячі ікла. Мені вдалося відстрибнути вбік та ухилитися від небезпеки.

Я опинився поруч із дитиною, її батьками та наглядачем, які тепер дружньо репетували, намагаючись відчинити двері запасного виходу.

Я не міг дозволити, щоб вони постраждали. Зірвавши ковпачок з меча, я відбіг в інший бік кабінки й загукав:

— Гей, чіхуахуа!

Химера обернулася швидше, ніж я очікував.

Перш ніж я встиг змахнути мечем, вона роззявила пащеку, яка смерділа, як велетенський смітник, і виригнула просто на мене смерч вогню.

Я кинувся навперейми вогняному потоку. Килимове покриття миттю спалахнуло; жар був такий, що майже випалив мені брови.

Там, де я щойно стояв, у стіні Арки була діра із рваними краями, розпечений метал димився.

«Чудово, — майнуло мені в голові. — Ми щойно пропалили діру в національній пам’ятці архітектури».

Анаклузмос тепер виблискував бронзовим лезом у моїй руці, і щойно Химера знову розвернулася до мене, я вдарив її по шиї.

Це була моя помилка. Меч, не завдавши жодної шкоди потворі, викресав сніп іскор і відскочив від собачого нашийника. Я спробував зберегти рівновагу, але настільки злякався викривленої люттю пащеки, яка насувалася на мене, що зовсім забув про зміїний хвіст, доки він не злетів у повітря й не встромив колючки мені в стегно.

Мою ногу ніби вогнем обпекло. Я спробував застромити меча в пащеку Химері, але зміїний хвіст сплутав мої ноги, позбавивши рівноваги, і меч, випавши у мене з рук, обертаючись у повітрі, вилетів у дірку в стіні Арки й упав у води Міссісіпі.

Я намагався визволитися із зміїної петлі, але зрозумів, що це марно. Я був обеззброєний. І відчував, як смертельна отрута стрімко розливається тілом. Хірон казав, що Анаклузмос завжди буде повертатися до мене, але ручки в кишені не було. Може, меч надто далеко впав? Може, він повернеться, коли знову набуде форми ручки? Цього я не знав, і навряд чи проживу так довго, щоб дізнатися.

Я позадкував до діри. Химера наступала, порикуючи, дим курився з її пащеки. Зміїна пані Єхидна зловтішно захихотіла:

— Тепер уже немає таких героїв, як раніше, чи не так, малюче?

Монстр загарчав. Здавалося, він не поспішав знищити мене тепер, коли я вже майже переможений.

Я кинув погляд на наглядача та родину з дитиною. Хлопчик сховався за батьком. Я мусив захистити цих людей. Я не міг… просто так померти. Я спробував міркувати, але все моє тіло палало, наче у вогні. У голові паморочилось. Меча в мене не було. Я залишився віч-на-віч із величезним вогнедишним чудовиськом та його матір’ю. І мені стало страшно.

Тікати було нікуди, тому я відступив до краю діри. Далеко-далеко внизу виблискувала річка.

Якщо я загину, то, можливо, монстри заберуться геть? Можливо, не чіпатимуть людей?

— Якщо ти син Посейдона, — прошипіла Єхидна, — то вода тобі не зашкодить. Стрибай, Персі Джексон. Доведи мені, що я права. Стрибай і знайди свого меча. Покажи, чий ти нащадок.

«Аякже», — кволо подумав я.

Я десь читав, що стрибнути у воду з висоти двоповерхового будинку — все одно що стрибнути на асфальт. А стрибнувши звідси, я просто розіб’юсь, вдарившись об поверхню води.

Розпечена пащека Химери була готова знову шугонути полум’ям.

— Віри малувато, — сказала мені Єхидна. — Ти не довіряєш богам. Я не можу тебе звинувачувати, боягузику. Краще помри зараз. Боги підступні. Отрута скоро досягне твого серця.

Вона була права: я помирав. Я відчував, як дихання моє сповільнюється. Ніхто не міг урятувати мене, навіть боги.

Я знову позадкував і подивився вниз, на воду. Згадав тепло батьківської усмішки, коли я був малим. Він мусив побачити мене. Мусив відвідати мене, коли я ще лежав у колисці.

Я згадав зелений тризубець, який обертався наді мною вночі, коли було вкрадено прапора, і коли Посейдон визнав мене за свого сина.

Але тут немає моря. Це штат Міссісіпі — самісінький центр території Сполучених Штатів. Тут не може бути бога морів.

— Помри, маловіре, — проскреготіла Єхидна, коли Химера знову націлила вогняний смерч мені в обличчя.

— Батьку, допоможи мені, — заблагав я подумки.

Потім обернувся й стрибнув. Одяг на мені горів, отрута швидко текла по жилах, і я каменем полетів униз.