Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава п’ятнадцята БОГ ПРИГОЩАЄ НАС ЧIЗБУРГЕРАМИ

Наступного полудня, чотирнадцятого червня, за тиждень до сонцестояння, наш потяг дістався Денвера. Ми нічого не їли від минулої ночі у вагоні-ресторані десь у Канзасі. Не милися після від’їзду з Пагорбу напівкровок, і я не сумнівався, що від нас смердить.

— Давайте спробуємо зв’язатися з Хіроном, — запропонувала Аннабет. — Я хочу розповісти йому про твою розмову з річковим духом.

— Але хіба ми можемо користуватися телефонами?

— Я не про телефон.

Ми з півгодини тинялися містом, хоч я не розумів, що саме шукає Аннабет. Панувала засушлива спека, що було особливо незвично після вологого Сент-Луїсу. Хоч куди б ми завертали, Скелясті гори ніби проводжали мене поглядом, нагадуючи хвилю прибою, що готова зринути на місто.

Нарешті ми знайшли порожню автомийку, що працювала за принципом самообслуговування. Ми завернули до найбільш віддаленого від вулиці боксу, виглядаючи, чи нема де патрульного авто. Якісь три підлітки без автівки тиняються біля автомийки — будь-який полісмен, що недарма просиджує штани у відділку, одразу б здогадався, що ми замислили недобре.

— Що саме ми робимо? — спитав я, дивлячись на Гровера, який взяв розпорошувач.

— Це коштує сімдесят п’ять центів, — пробурчав він. — У мене залишилось тільки два четвертака, а в тебе, Аннабет?

— Не треба так на мене дивитися, — відказала вона. — У вагоні-ресторані у мене забрали геть усе.

Діставши останню решту, я дав Гроверові четвертак, після чого в мене залишилось дві монетки по п’ять центів та драхма з шинку Медузи.

— Чудово, — сказав Гровер. — Звісно, ми могли б скористатися пляшкою з насадкою, але з’єднання не таке гарне, та й руки у мене відваляться помпувати.

— Ти про що?

Гровер кинув четвертаки у щілину автомата і натиснув кнопку «ВОДЯНИЙ ТУМАН».

— Готово.

— Посилаємо експрес-телеграму? — з іронією поцікавився я.

— Викликаємо веселку, — виправила Аннабет. — Богиня веселки Ірида надсилає послання богам. Якщо ти знаєш, як правильно запитати, і вона не надто заклопотана, то зробить те саме також для напівкровок.

— Ви збираєтеся викликати богиню за допомогою розпорошувача?

Гровер підняв носик розпорошувача вгору, і вода з шипінням злетіла у повітря цупким білим туманом.

— А тобі відомий інший спосіб того, як викликати веселку?

Цілком природно, що призахідне сонце, просіявши своє проміння крізь водяну пелену, розсипалося кольоровою веселкою.

— Будь ласка, драхму. — Аннабет простягла до мене долоню.

Я віддав їй драхму.

Вона підняла монету над головою.

— О богине, прийми нашу жертву.

Потім пожбурила у веселку драхму, яка розчинилася у золотистому мерехтінні.

— Пагорб напівкровок, — попросила Аннабет.

Якийсь час нічого не відбувалося.

Потім крізь мряку я побачив полуничні лани, а неподалік — будівлі Лонг-Айленду. Так, ніби ми перебували на веранді Великого будинку. Біля поручнів спиною до нас стояв хлопець із рудуватим волоссям, у шортах і помаранчевій майці. Він тримав бронзовий меч і, здавалося, уважно стежив за тим, що відбувалося внизу, в полі.

— Лука! — погукав я.

Він озирнувся, очі його широко розплющились. Я міг присягнути, що він стоїть за кілька кроків від мене, хоч бачив я лише те, що з’явилося у веселці.

— Персі! — Хлопчина радісно усміхнувся. — А це ти, Аннабет? Слава богам! Чи все у вас гаразд?

— Ми… так… загалом… — затинаючись, вирекла Аннабет. Вона затято пригладжувала свою брудну футболку і намагалася зачесати назад пасма волосся, що спадали їй на обличчя. — Ми подумали… Хірон… себто…

— Він унизу в будиночку. — Усмішка Луки зблякла. — У нас виникли деякі непорозуміння з мешканцями табору. Слухай, у тебе все гаразд? Із Гровером усе гаразд?

— Тут я, — озвався Гровер. Він спрямував розпорошувач убік і опинився в полі зору Луки. — Які розбіжності?

Цієї миті до сусіднього боксу в’їхав здоровезний «лінкольн-континенталь», потужна стереосистема якого гриміла на повну гучність. Коли авто зупинилося поруч, вібрація басових динаміків струснула підлогу.

— Хіронові довелося… що там за шум? — загукав Лука.

— Я про це подбаю! — так само голосно озвалась Аннабет, задоволена тим, що має привід зникнути з очей Луки. — Гровере, ходімо!

— Чого? — спитав Гровер. — Але ж…

— Віддай Персі розпорошувач і ходімо! — наказала Аннабет.

Гровер пробурчав, що цих дівчат важче зрозуміти, аніж Дельфійського оракула, передав мені розпорошувач і поплентався за Аннабет.

Я зсунув шланг так, щоб веселка знову стала на місце і я міг бачити Луку.

— Хіронові довелося спиняти бійку, — відповів Лука, намагаючись перекричати музику. — Ситуація дуже складна, Персі. Ходять чутки про суперечку Зевса й Посейдона. Ми досі не впевнені, — можливо, це справа рук того покидька, що викликав пса з пекла. Тепер усі мешканці табору розділилися. Якщо в загальних рисах, то, здається, знову розпочалася Троянська війна. Афродіта, Арес та Аполлон так чи інакше підтримують Посейдона. Афіна підтримує Зевса.

Я здригнувся від думки про те, що коли-небудь будиночок Клариси стане на бік мого батька. Чути було, як у сусідньому боксі Аннабет свариться з якимось хлопцем, після музика різко змовкла.

— А ти, якої позиції дотримуватимешся ти? — спитав Лука. — Хірон засмутиться через те, що не поговорив із тобою.

Я розповів йому все, включно із своїми снами. Було так приємно бачити Луку, відчуваючи, що я хоч на кілька хвилин, але повернувся до табору… я навіть не помітив, як довго я розмовляв, доки не запищав сигнал автомату мийки. Я зрозумів, що маю лише хвилину до того, як вода відімкнеться.

— Хотів би я бути з вами, — пробурмотів Лука. — Звідси, боюсь, ми багато чим допомогти не зможемо, але послухай… жезл майже напевно поцупив Аїд. Він був на Олімпі під час зимового сонцестояння. Я спостерігав за богами, і ми побачили його.

— Але Хірон сказав, що боги не можуть напряму цупити один в одного чарівні предмети.

— Це правда, — відповів Лука, явно стривожившись. — І все ж таки… Аїд має шолом пітьми. Як міг ще хтось прокрастися до тронної зали й поцупити жезл? Хоч-не-хоч, але тут треба бути невидимкою.

Ми обидва замовкли, аж тут Лука второпав, що саме він зараз сказав.

— Ні, ні, — схаменувся він, — я не маю на увазі Аннабет. Ми знайомі з нею від давніх часів. Вона б ніколи… Себто вона мені, як сестра.

Я замислився, чи сподобалося б Аннабет таке порівняння. У сусідньому боксі музика остаточно змовкла. Якийсь чолов’яга заверещав від жаху, важко хряпнули дверцята, і «лінкольн» кулею вилетів із мийки.

— Пішов би глянув, що там сталося, — сказав Лука. — Слухай, а ти носиш крилаті черевики? Було б приємно знати, що вони хоч якось стали тобі в пригоді.

— Ще б пак… звичайно! — Я намагався, щоб моя відповідь не пролунала брехнею. — Вони якраз мені до міри, ними так легко керувати.

— Правда? — всміхнувся Лука. — Отже, згодилися?

Вода вимкнулась. Мряка стала розсіюватись.

— Будьте обережні у тому Денвері. — Голос Луки слабшав. — І скажи Гроверові, що цього разу все обійдеться! Ніхто не перетвориться на сосну, якщо лише він…

Але веселка остаточно розсіялась, і образ Луки зник. Я був наодинці у мокрій порожній кабінці.

Аннабет і Гровер, регочучи, вийшли з-за рогу, але змовкли, побачивши вираз мого обличчя.

— Що сталося, Персі? Що сказав Лука?

— Пусте, — збрехав я, відчуваючи, що в шлунку в мене так само порожньо, як у будиночках Великої трійці. — Ходімо, пошукаємо щось на вечерю.

За кілька хвилин ми вже сиділи в кабінці ресторану, яка виблискувала металом. Родини довкола їли гамбургери й запивали їх пивом та содовою.

Нарешті підійшла офіціантка.

— Ну? — спитала вона, скептично скинувши брову.

— Гм… ми б хотіли замовити вечерю, — сказав я.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися?

Нижня губа в Гровера підступно затремтіла.

Я злякався, що він почне бекати, або, що ще гірше, жерти лінолеум. Аннабет, здавалося, зараз помре з голоду.

Я вже збирався вигадати якусь історію, здатну розчулити офіціантку, як уся будівля задвигтіла — біля входу загальмував мотоцикл завбільшки з добряче слоненя.

Ресторанний гомін одразу вщух. Передня фара мотоцикла горіла червоним світлом. Розмальований вогняними спалахами бензобак, обабіч керма по кобурі, явно не порожній… Сидіння було шкіряне, причому шкіра здавалася… немов здерта з людини…

Хлопець на мотоциклі виглядав, як чемпіон з армрестлингу. На ньому була тісна червона сорочка, чорні джинси й чорний шкіряний плащ, а на стегні був прикріплений мисливський ніж у піхвах. Обличчя прикрашали червоні сонцезахисні окуляри, і це було найлютіше, найжорстокіше обличчя, що мені доводилося бачити, — як на мене, мужнє, але розпусне, — на голові масно виблискувало коротко стрижене волосся, а щоки були вкриті численними шрамами від нескінченних бійок.

Коли хлопець увійшов до ресторану, залою ніби сухий гарячий вітер війнув. Усі відвідувачі підвелись, як загіпнотизовані, але байкер лише милостиво змахнув рукою, і вони знову повернулися до своїх розмов. Офіціантка змигнула, ніби хтось натиснув у неї в голові кнопку перемотки.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися? — повторила вона своє питання.

— За мій рахунок, — недбало кинув байкер.

Він пропхався до нашої кабінки, яка була явно йому затісною, притиснувши Аннабет до вікна. Потім глянув на офіціантку, що вражено вирячилась на нього, і гаркнув:

— Ти досі тут?

Хлопець у шкірі тицьнув у неї пальцем, і вона застигла, як укопана. Потім розвернулась, ніби якась невидима рука крутнула її довкола власної вісі, й прокрокувала назад на кухню.

Байкер подивився на мене. Його очей я не бачив через окуляри, але недобре передчуття заворушилося у мене всередині. Гнів, обурення, гіркота. Мені закортіло врізати кулаком об стінку. Захотілося побитися. За кого цей хлопець себе має?

— Отже, ти синок старого водяника? — криво посміхнувся байкер.

Інший на моєму місці б здивувався або злякався, але замість цього я відчув те саме, що відчував, дивлячись на свого вітчима Гейба. Мені закортіло скрутити йому шию.

— А вам що до того?

Аннабет зиркнула на мене, ніби попереджаючи.

— Персі, це…

— Усе гаразд, крихітко. — Байкер підняв руку. — Часом і мені хочеться трохи погуляти. Головне — пам’ятати, хто твій бос. То ти знаєш, хто я, братчику?

І тут до мене дійшло, чому цей хлопець видається мені знайомим. Усмішка в нього була така ж зловтішна, як у деяких хлопців із Табору напівкровок, а саме — з будиночка номер п’ять.

— Ви — батько Клариси, — сказав я. — Бог війни Арес.

Арес усміхнувся й зняв окуляри. Замість очей у нього були порожні очниці, в яких буяло полум’я маленьких термоядерних вибухів.

— Усе правильно, малий. Я чув, ти зламав Кларисин спис.

— Сама винна.

— Можливо. Але все одно — круто. Адже я не граю в такі війни, як мої хлоп’ята. А тут я ось для чого: чув, що ти в місті. Маю до тебе невеличку справу.

Офіціантка повернулася з тацями, на яких височіли цілі гори їжі: чізбургери, смажена картопля, нарізана кільчиками цибуля і шоколадні коктейлі.

Арес кинув офіціантці кілька золотих драхм.

— Але це не… — Вона знервовано подивилася на монети.

— Щось не так, люба? — Арес дістав свого величезного ножа й заходився чистити нігті.

Офіціантка швиденько вшилася.

— Ви не маєте права, — зауважив я. — Не маєте права просто так погрожувати людям ножем.

— Ти що, жартуєш? — розреготався Арес. — Мені подобається ця країна. Найкраще місце після Спарти. А ти маєш при собі зброю, малий? Гадаю, треба. Зараз усюди небезпечно. Звідси моя пропозиція. Хочу, щоб ти надав мені таку собі послугу.

— Яку ще послугу я можу надати богові?

— Зробити одну річ, на яку в самого бога бракує часу. Так, дурничка. Я забув свого щита в одному закинутому парку із ставками тут, у місті. Надто поспішав… так, невеличке побачення з подружкою. Нам завадили. І я залишив щита. Хочу, щоб ти мені його приніс.

— Чому б вам самому по нього не повернутися?

Вогники в його очницях спалахнули трохи яскравіше.

— А чому б мені не перетворити тебе на байбака і не задавити своїм «харлеєм»? Тому що не хочеться. Бог дає тобі можливість довести, хто ти є насправді, Персі Джексон. Може, насправді ти боягуз? — Арес схилився до мене. — Чи, може, ти б’єшся лише тоді, коли поблизу тече річка, куди можна пірнути, щоб твій татко тебе захистив?

Мені хотілося умазати цьому хлопцеві, але інтуїтивно відчував, що він тільки цього й чекає. Сила Ареса лише розпалювала мій гнів. Йому б сподобалося, якби я кинувся на нього. Але я не захотів зайвий раз задовольняти його марнославство.

— Нас це не цікавить, — сказав я. — Ми вже маємо завдання.

У злютованих очах Ареса я побачив те, чого мені зовсім не хотілося бачити: кров, дим і трупи на полі бою.

— Мені відомо про твоє завдання, малий. Коли цю річ вкрали вперше, Зевс послав на його пошуки кращих: Аполлона, Афіну, Артеміду та, звісно, мене. Якщо вже я не зміг розшукати таку потужну зброю… — Він облизнувся, ніби жезл Зевса був чимось дуже апетитним. — Тож, коли мені це не вдалося, то тобі поготів. Однак, я не змушую тебе вірити мені на слово. Між іншим, із твоїм батьком ми давно вже порозумілися. Врешті-решт, це ж я сказав йому, що підозрюю старого нюхальника трупів.

— То це ви сказали йому, що жезл поцупив Аїд?

— Точно. Розв’язати війну. Давній трюк. Я миттю це зрозумів. У якомусь сенсі ти мусиш дякувати мені за своє маленьке розслідування.

— Дякую, — буркнув я.

— Слухай, я людина великодушна. Просто зроби для мене цю маленьку роботу, а я допоможу тобі у твоїй справі. Влаштую поїздку на захід тобі й твоїм друзям.

— Ми й самі впораємось.

— Ну так, звісно. Без грошей. Без коліс. Не розумію, чого ти пручаєшся? Допоможи мені, й, можливо, я скажу тобі щось важливе. Дещо про твою маму.

— Про мою маму?

— Бачу, я тебе заінтригував. — Арес усміхнувся. — Аквапарк близько милі на захід звідси, в Делансі. Ти його не проминеш. Тобі треба знайти Тунель кохання.

— Що завадило вашому побаченню? — Я змінив тему. — Вас хтось наполохав?

Арес вишкірився, але я вже бачив цю загрозливу гримасу в Клариси. Було в ній щось нещире; здавалося, бог війни трохи нервує.

— Тобі пощастило, малий, що ти зустрів саме мене, а не когось іншого з олімпійців. Вони не так легко пробачають грубощі, як я. Коли все зробиш, я чекатиму на тебе тут. Не розчаруй мене.

Після цього я, мабуть, втратив свідомість або впав у транс, бо коли я розплющив очі, Ареса вже не було. Я міг би подумати, що ця розмова мені наснилася, але за виразами облич Аннабет і Гровера зрозумів — це був не сон.

— Погано, — тихо вимовив Гровер. — Арес знайшов тебе, Персі. Дуже погано.

Я подивився у вікно. Мотоцикл щез.

Чи правда, що Арес щось знав про маму, а чи він мене розігрував? Тепер, коли він пішов, мій гнів випарувався. Я зрозумів, що Арес полюбляє грати на людських емоціях. На цьому ґрунтувалась його влада — так запалити пристрасті, щоб вони заважали здоровому глузду.

— Можливо, це якийсь трюк, — кинув я недбало. — Хай йому грець, цьому Аресові. Ходімо.

— Ми не можемо, — озвалась Аннабет. — Звісно, я ненавиджу Ареса більше, ніж будь-кого, але не можна не зважати на богів, якщо не хочеш неприємностей. Він не жартував щодо можливості перетворити тебе не байбака.

Я подивився на свій чізбургер, який видавався мені не таким уже й апетитним.

— Нащо ми йому знадобилися?

— Тут треба добряче поміркувати… — задумано мовила Аннабет. — Арес сильний. Утім, сила — це все, що він має. Навіть сила іноді змушена поступитися мудрості.

— Але щодо цього аквапарку… він був майже наляканий, коли розповідав про нього. Що могло змусити втекти бога війни?

Аннабет із Гровером стурбовано перезирнулися.

— Боюсь, нам доведеться це з’ясувати, — сказала Аннабет.

Сонце вже сідало за гори, коли ми розшукали цей аквапарк. Судячи з вивіски, він колись називався «Водяний світ», але багатьох букв тепер бракувало, тож напис виглядав якоюсь абракадаброю.

Головний вхід був зачинений, згори тягнувся колючий дріт. Усередині було видно величезні пересохлі водяні гірки й труби, які вели до порожніх басейнів. Вітер ганяв по асфальту старі квитки й рекламні листівки. У сутінках парк виглядав сумно, несамохіть наганяючи страх.

— Якщо Арес влаштовує тут побачення зі своєю подружкою, — сказав я, дивлячись на колючий дріт, — то не хотілося б мені побачити, як вона виглядає.

— Персі, — застерегла Аннабет. — Будь увічливіший.

— Навіщо? Я гадав, ти ненавидиш Ареса.

— І все ж таки він — бог. А подружка в нього дуже темпераментна.

— Тобі не варто образливо висловлюватись щодо її зовнішності, — додав Гровер.

— Хто ж вона? Єхидна?

— Ні, Афродіта, — якось кволо вирік Гровер. — Богиня кохання.

— Я гадав, вона заміжня, — не вгавав я. — За Гефестом.

— Чого ти добиваєшся? — спитав Гровер.

— Добре. — Я раптом відчув потребу змінити тему. — То як ми дістанемось усередину?

— Майя! — Із черевиків Гровера виросли крила.

Сатир перелетів через паркан, несамохіть перекрутився й, заточуючись, приземлився по той бік огорожі. По тому обтрусив свої джинси й зробив вигляд, ніби все так і було замислене.

— Ну що, ідете?

Нам з Аннабет довелося дертися через паркан звичним шляхом, притримуючи один для одного колючий дріт.

У сутінках ми простували парком, ретельно перевіряючи назви всіх атракціонів. Тут були й «Острів, що кусає за п’яти», і «Догори дригом», і «Гей, де мій купальник?»

Монстри не з’являлися. Довкола панувала тиша.

Нарешті ми натрапили на сувенірну крамничку, яку кинули відчиненою. Товари все ще стояли та лежали на полицях: скляні кулі з картинками всередині, ручки, поштові листівки й вішаки…

— Одяг! — вигукнула Аннабет. — Чистий одяг.

— Так, — відповів я. — Але ж ти не можеш просто…

— Не сумнівайся.

Вона схопила з вішаків цілу купу одягу й сховалася у кабінці для примірювання. За кілька хвилин вона з’явилася у фірмових шортах аквапарку, в такій самій футболці червоного кольору й черевиках для серфінгу. Через плече Аннабет перекинула рюкзак із написом «Вотерленд», явно напханий іншими товарами.

— Навіщо це? — знизав плечима Гровер.

Але Аннабет гримнула на нас, і скоро ми всі втрьох були вбрані на зразок ходячих реклам давно закритого аквапарку.

Після цього ми продовжили пошуки Тунелю кохання. У мене було таке відчуття, що весь парк ніби зачаївся.

— Отже, Арес і Афродіта? — спитав я, щоб відволіктися від непроглядної пітьми. — То в них усе продовжується?

— Це стара плітка, Персі, — сказала Аннабет. — Їй уже три тисячі років.

— А як щодо чоловіка Афродіти?

— Ти знаєш, це Гефест. Коваль. Він ушкоджений від того часу, як Зевс дитиною скинув його з Олімпу. Тому красенем його не назвеш. Золоті руки — більше сказати нічого, але Афродіта все одно не цінує ані розум, ані талант.

— Зате їй подобаються байкери.

— Їй всі подобаються.

— І Гефест знає?…

— Звичайно, — кивнула Аннабет. — Одного разу він заскочив їх разом. Себто, я хочу сказати, буквально «зловив» золотою сіттю й запросив усіх богів познущатися з них. Гефест завжди намагається заскочити їх зненацька. Ось чому вони зустрічаються у таких закинутих місцях, як… — Вона зупинилася, дивлячись просто перед собою. — Як це.

Перед нами був порожній басейн — мрія будь-якого скейтбордиста. Він був щонайменше метрів п’ятдесят упоперек, така собі величезна чаша.

Басейн обрамляла дюжина бронзових купідонів, які стояли на сторожі з розкритими крилами і готовими до бою луками. На протилежному від нас боці починався тунель: очевидно, туди стікала вода, коли басейн був повний. Вивіска над ним значила:

— Дивіться, друзі! — Гровер підійшов до самого краю.

На дні висхлого басейну лежав двомісний човен із балдахіном, всуціль прикрашений квіточками. На лівому сидінні, вилискуючи у непевному світлі, лежав щит Ареса — круглий, бронзовий, полірований.

— Щось надто просто, — зауважив я. — Отже, нам треба просто спуститися й взяти його?

Аннабет провела рукою по цоколю найближчої статуї Купідона.

— Тут вибито якусь грецьку літеру, — сказала вона. — Літера «ета», я гадаю…

— Гровере, — спитав я, — ти відчуваєш якихнебудь монстрів?

— Ні, нічого. — Гровер принюхався.

— Нічого — це як тоді в ліфті, коли ти не почув Єхидну?… Чи справді нічого?

— Я ж тобі сказав: це запах підземки, — ображено відгукнувся Гровер.

— Добре, вибач. — Я глибоко зітхнув. — Що ж, полізу вниз.

— Я з тобою, — зголосився Гровер без особливого ентузіазму, і мені здалося, що він хоче загладити провину за випадок у Сент-Луїсі.

— Ні, — відповів я. — Залишайся нагорі зі своїми крилатими черевиками. Ти ж Червоний Барон, повітряний ас, пригадуєш? Будеш прикривати мене ззаду, якщо раптом щось піде не так.

— Звичайно, — споважнів Гровер. — Але що може трапитись?

— Не знаю. Просто передчуття. Аннабет, ходімо зі мною.

— Ти що, жартуєш? — Вона подивилася на мене так, ніби я щойно з неба звалився. Вона навіть зашарілася.

— А тепер у чому проблема? — спитав я.

— Щоб я вирушила з тобою у «хвилюючу любовну подорож»? Навіть вимовити незручно. А якщо нас побачать?

— Хто побачить? — стенув плечима я, але тепер моє обличчя також палало. Дівчата завжди все ускладнюють. — Гаразд. Сам впораюсь.

Але, коли я став спускатися похилою стіною басейну, вона приєдналася до мене, бурмочучи щось про те, що із цими хлопчиськами кашу звариш.

Ми дісталися човна. Щит був притулений до одного з сидінь, поряд лежав жіночий шовковий шарф. Я спробував уявити Ареса з Афродітою — парочку богів, які зустрічаються в якомусь закинутому парку. Чому? Потім я побачив те, чого не помітив згори: довкола всього басейну були розставлені дзеркала, які відображали саме це місце. Ми з Аннабет могли побачити самих себе, куди б не глянули. Так ось у чому справа! Поки Арес бавився з Афродітою, кожен із них бачив відображення свого коханого.

Я взяв шарф. Він виблискував, як морська мушля, а запах був просто надзвичайний: шарф пахнув чайними трояндами і гірським лавром. Мрійливо посміхнувшись, я вже хотів було торкнутися ним щоки, але Аннабет вихопила його у мене з рук і заховала в кишеню.

— Ні, не можна! Тримайся подалі від чар кохання.

— Що?

— Просто бери щит, риб’ячі мізки — і пішли звідси.

Варто було мені торкнутися щита, як я зрозумів, що ми потрапили в халепу. Моя рука ковзнула крізь щось, чим був з’єднаний щит із сидінням.

«Павутиння», — вирішив я, але, глянувши на долоню, помітив на ній металеві нитки, такі тонкі, що їх було майже не видно.

— Зачекай, — сказала Аннабет.

— Надто пізно.

— На борту човна — ще одна грецька літера «ета». Ми у пастці.

Тиша довкола нас раптом вибухнула гуркотом, ніби закрутилися мільйони коліщаток, а весь басейн став одним гігантським механізмом.

— Агов! — заверещав Гровер.

По краях басейну купідони натягли луки. Не встиг я гукнути Аннабет, щоб вона сховалася, як вони пустили стріли, але не в нас. Вони стріляли один в одного через басейн. Шовкові троси, що тяглися за стрілами, злітали над басейном і, застромлюючись в землю, утворювали величезну золоту зірку. Потім тонші металеві нитки стали, немов від чарів, сплітатися з основою в єдину сітку.

— Треба забиратися геть! — гукнув я.

Аннабет лише зітхнула.

Я схопив щит, і ми кинулися тікати, але дертися по стінках басейну було не так легко, як спускатися.

— Давайте швидше! — гукав Гровер.

Він намагався задерти край сітки, щоб ми могли прослизнути, але варто було доторкнутися до неї, як золоті нитки обплутували його зап’ястки.

Купідони широко розплющили очі. Звідти визирнули відеокамери. Довкола всього басейну спалахнули прожектори, засліпивши нас, і чийсь голос залунав із гучномовців: «Жива зйомка, відправка на Олімп за хвилину… П’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім…»

— Гефест! — заволала Аннабет. — Дурепа я, дурепа! «Ета» пишеться як «Н», перша літера його імені[7]. Він вигадав цю пастку, щоб зловити дружину з Аресом. А тепер нас вживу покажуть всьому Олімпу — безглуздіше не вигадаєш!

Ми майже дісталися краю басейну, коли виставлені периметром дзеркала розкрилися й сотні крихітних металевих предметів посипалися на нас.

Аннабет верескнула.

Це була ціла армія механічних повзучих істот: бронзові тулуби, тоненькі лапки, маленькі, але ошкірені пащеки — вся ця скреготлива металева хвиля була готова нас проковтнути.

— Павуки! — репетувала Аннабет. — Павуу-у-у!..

Я ніколи ще не бачив її такою. Нажахана, вона впала навзнак, роботи-павуки вже майже кинулися на неї, але я таки встиг відтягти Аннабет назад у човен.

Механічні істоти, мільйони механічних істот виповзали з усіх закутів і щілин; у центрі басейну їх було якнайбільше, ми були оточені ними. Я сподівався, що, можливо, вони запрограмовані не вбивати, а просто загнати нас у човен, покусати й виставити на посміховисько. Крім того, це була пастка на богів. А ми не боги.

Ми з Аннабет залізли в човен. Я став ногами відкидати павуків, які лізли всередину. Гукнув Аннабет, щоб вона допомогла мені, але страх настільки паралізував її, що вона була спроможна лише верещати на повен голос.

— Тридцять, двадцять дев’ять, — лунало з гучномовця.

Павуки стали викидати металеві нитки, щоб зв’язати нас. Спочатку їх було легко розірвати, але павуків усе більшало, і вони насувались. Я скинув одного з ноги Аннабет, і своїми кліщами він відірвав шматок мого нового взуття для серфінгу.

Гровер літав над басейном, намагаючись послабити сітку, але та аж анітрохи не слабшала.

«Думай! — наказав я собі. — Думай!»

Вхід до Тунелю кохання був під сіткою. Ми могли б використати його як вихід, але цю лазівку блокували полчища павуків.

— П’ятнадцять, чотирнадцять, — продовжував відлік гучномовець.

«Вода, — подумав я. — Звідки сюди могла надходити вода?»

І тут я побачив величезні водогінні труби за дзеркалами, звідки виповзали павуки. А нагорі, під сіткою, поряд з одним із купідонів — скляну будку, де мусив перебувати оператор.

— Гровере! — загорлав я. — Лети до будки! Знайди кнопку «увімкнути»!

— Але ж…

— Швидше!

Це було божевілля, але водночас — наш єдиний шанс на порятунок. На той час павуки вже заполонили всю носову частину човна. І слухати далі верещання Аннабет я не збирався. Я повинен був витягти її звідси.

Гровер був уже в диспетчерській будці й безладно тиснув на всі кнопки підряд.

— П’ять, чотири…

Сатир у відчаї подивився на мене, здійнявши руки. Цим він давав зрозуміти, що встиг натиснути на всі кнопки, але нічого не сталося.

Заплющивши очі, я уявив хвилі, бурхливі хвилі Міссісіпі. Всередині мене все збурилось — це відчуття було вже мені знайоме. Я спробував уявити, що тягну за собою в Денвер увесь океан.

— Два, один, нуль!

Вода ринула з труб. Вона з ревом заповнювала басейн, змітаючи все на своєму шляху. Я силоміць всадовив Аннабет на сидіння поруч із собою і пристебнув ременем у той момент, коли приливна хвиля важко вдарила в борт човна, остаточно змивши павуків і накривши нас, але й обмеживши пересування. Човен піднявся з дна басейну, закрутившись у створеному коловороті.

У воді було повно павуків, які загинули в результаті короткого замикання, а деяких достоту розплющило об бетонні стінки басейну.

Прожектори продовжували світити просто на нас. Сховані в купідонах камери знімали, передаючи живе відео на Олімп.

Але я повністю зосередився на керуванні човном. Я благав, щоб він плив за течією, тримаючись подалі від стін. Можливо, мені примарилось, але, здається, човен слухався мене. Принаймні він не розбився вщент. Ми востаннє крутнулися на місці, але тепер рівень води був достатньо високий, щоб притиснути нас до сітки вгорі. Раптом човен розвернувся вбік тунелю, і ми стрімко помчали в темряву.

Ми з Аннабет притиснулися одне до одного, а тим часом човен кидало з боку в бік, повз нас пролітали картинки із зображеннями Ромео та Джульєти та іншої мури, яку дарують у День святого Валентина.

Потім тунель скінчився, і нічний вітер свистів у наших вухах, поки човен мчав прямісінько до виходу.

Якби подорож тривала за всіма правилами, то ми пропливли б крізь Золоту Браму Кохання й любесенько шубовснули в басейн, де поїздка закінчувалась. Але тут виникла проблема. Велика Брама Кохання була обмотана ланцюгом. Обидва човни, які винесло з тунелю перед нами, тепер громадились перед входом, причому один майже затонув, а інший розколовся навпіл.

— Відстебни ремінь! — крикнув я Аннабет.

— Ти що, здурів?

— Якщо не хочеш розбитися. — Я прив’язав щит Ареса до руки. — Доведеться продемонструвати вміння стрибати вгору.

Моя ідея була проста й божевільна водночас. Коли човен вдариться об браму, ми повинні будемо використати силу удару, як трамплін, щоб перестрибнути через неї. Я чув про людей, які таким саме чином врятувалися в автокатастрофах: їх відкидало на тридцять-сорок футів від місця зіткнення. Якщо пощастить, нас вкине до сусіднього басейну.

Аннабет, здається, все зрозуміла. Вона вчепилася в мою руку, брама наближалася.

— За моїм сигналом, — прохрипів я.

— Ні! За моїм!

— Чого б це?

— Основні закони фізики! — вискнула Аннабет. — Сила поштовху визначає кут траєкторії…

— Гаразд! — гукнув я у відповідь. — За твоїм сигналом!

Вона трималась до останнього, потім пронизливо гукнула:

— Вже час!

І пролунав тріскіт дерева.

Аннабет мала рацію. Якби ми стрибнули, коли це збирався зробити я, то врізалися б у браму. Її розрахунки забезпечили нам максимальну висоту.

От лишень висота виявилась трохи більшою, ніж треба. Ми врізалися у скупчення розбитих човнів, перелетіли через браму, басейн і все, що трапилось на шляху, і вже збиралися гепнутись на асфальт.

Раптом я відчув, як хтось схопив мене ззаду за комір.

— Ой! — вискнула Аннабет.

Гровер!

Коли ми були ще в повітрі, він схопив мене за сорочку, а Аннабет — за руку, щоб вберегти нас від надто жорсткої посадки, але, на жаль, ми з Аннабет набрали чималого прискорення.

— Надто ви обидва важкі, — прохрипів сатир. — Зараз розіб’ємося!

Безладно крутячись у повітрі, ми нарешті гепнулись на землю. Гровер зробив усе, що міг, щоб хоч якось пом’якшити падіння.

Перевівши дух, ми з Аннабет підвели на ноги Гровера й подякували йому за те, що він врятував нам життя. Я озирнувся на Тунель кохання. Вода спадала. Наш човен розбився вщент об браму.

Неподалік нас, у першому басейні купідони продовжували вести зйомку. Статуї розвернулися так, щоб їхні об’єктиви цілили просто на нас, а прожектори при цьому світили нам в обличчя.

— Шоу завершено! — загорлав я. — Дякую! На добраніч!

Купідони повернулися на висхідну позицію. Світло згасло. У парку знову стемніло й стихло, не беручи до уваги звуку води, яка монотонно скрапувала в останньому басейні. Я замислився: чи не сталося на Олімпі фінансового краху, чи наші рейтинги такі недорогі?

Я терпіти не можу, коли мене дражнять. Так само не зношу, коли дурять. І тепер я маю достатньо досвіду, щоб ставити на місце того, хто намагався так повестися зі мною. Я надів щита на руку й обернувся до своїх друзів.

— Нам треба про дещо поговорити з Аресом.