Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава дев’ятнадцята МИ НАЧЕБТО З’ЯСОВУЄМО ПРАВДУ

Уявіть собі найбільший натовп слухачів на концерті, який тільки вам доводилося бачити, або футбольне поле, де яблуку ніде впасти серед фанатів.

А тепер уявіть поле у мільйон разів більше, що напхане людьми, уявіть, що електрика зникла й довкола ані звуку, ані вогника, немає навіть берегових сигнальних маяків. За лаштунками сталося щось трагічне. Натовп перешіптується, тупцяє на місці, чекаючи на виставу, яка ніколи не почнеться.

Якщо ви можете уявити це, то ви з легкістю уявите те, що відбувалося на Полях асфоделей. Чорна трава була вичовгана мільярдами мертвих ніг. Теплий, вологий вітер був поривчастий, наче дихання трясовини. Чорні дерева — Гровер повідомив мені, що це тополі, — купчились у невеличких поодиноких гаях.

Стеля печери була так високо над нами, що її можна було сплутати з грозовими хмарами, якби не сталактити, що, тьмяно зблискуючи сірим, грізно цілилися у нас своїми вістрями. Я намагався не думати про те, що вони будь-якої хвилини можуть впасти вниз, але поля були рясно втикані кам’яними списами, що справді впали, встромившись у траву на кшталт частоколу. Я здогадувався, що мертві не стануть перейматися через маленькі незручності, ну, скажімо, коли тебе проштрикує сталактит завбільшки з ракету-носій.

Аннабет, Гровер та я спробували затесатися у натовп, уважно придивляючись, чи немає поблизу упирів-охоронців. Я не міг утриматись, вишукуючи знайомі обличчя серед душ, які мешкали на Полях асфоделей, але розпізнати мерців не так просто. Їхні обличчя мерехтять. Усі вони мають вигляд або трохи розсерджений, або розгублений. Вони можуть підійти й завести мову, але це буде лише невиразне базікання, наче лопотіння крил кажана. Щойно вони усвідомлюють, що ти не можеш їх зрозуміти, душі похмуро йдуть геть.

На вигляд вони зовсім не страшні. Лише сумні.

Ми повільно просувалися вперед, рухаючись за чергою новоприбулих, яка, звиваючись, тяглась від головних воріт до чорного павільйону на кшталт шатра. Напис на вивісці значив:

Із-за павільйону тяглися дві менші черги.

Ліворуч від будівлі відходила кам’яниста стежка, якою душі померлих під конвоєм охоронців рухалися до Полів покарання. Це була покраяна тріщинами пустеля, з річками лави та мінними полями, на якій ділянки, де душі підлягали різноманітним тортурам, були обнесені колючим дротом. Навіть здалеку я бачив людей, яких цькували собаками, смажили на рожні, а деяких голяка проганяли крізь зарості кактусів або змушували слухати оперну музику. А ще далеко на обрії я побачив гору з фігуркою Сізіфа, схожою на мурашку, який з останніх сил котив свою каменюку нагору. Бачив я ще більш страшні тортури — просто не хочеться описувати.

Черга, що тяглась із лівого боку від судейської палати, була більш жвавою. Вона спускалася до маленької, обнесеної муром долини, в якій мешкав невеличкий гурт, і це, мабуть, було найбільш радісне місце в усьому царстві мертвих. За ворітьми, що охоронялись, було видно чудові різноманітні будівлі з усіх епох: римські вілли, середньовічні замки та вікторіанські особняки. Срібні та золоті квіти розквітали на галявинках. Трава мінилася всіма кольорами веселки. До мене долинав сміх та запах смаженої їжі.

Елізіум.

Посеред долини виблискувало на сонці синє озеро з трьома острівками, і все це скидалося на курорт на Багамах. Це були острови Блаженних — для осіб, які тричі відроджувались і тричі досягали Елізіуму. Я негайно вирішив, що, коли помру, то хочу потрапити саме сюди.

— Для цього все й влаштовано, — сказала Аннабет, ніби читаючи мої думки. — Це місце спеціально для героїв.

Також я подумав про те, як мало людей в Елізіумі, та який він крихітний порівняно з Полями асфоделей і навіть із Полями покарань. Отже, добро у своєму житті творило не так багато людей. Це пригнічувало.

Проминувши судейський шатер, ми рушили далі, у Поля асфоделей. Сутеніло. Кольори нашого вбрання було годі розрізнити. Натовп душ, які без упину шепотіли, став потроху рідшати.

Через деякий час ми почули вдалині знайомі хриплі, зловісні звуки. На обрії з’явився палац із блискучого чорного обсидіану, над яким літали три темні істоти, схожі на кажанів. Фурії. У мене виникло відчуття, що вони чекають саме на нас.

— Гадаю, повертатися пізно, — життєрадісно виголосив Гровер.

— Із нами буде все гаразд, — відповів я, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Може, для початку відвідаємо інші місця, — запропонував Гровер, — наприклад, Елізіум?…

— Пішли, козенятко. — Аннабет схопила його за руку.

Гровер заскімлив. Крильця на його черевиках допомогли йому вирватися, але пролетів він недалеко, упавши навзнак у траву.

— Гровере, — гримнула Аннабет. — Припиняй!

— Але я не…

Він знову заскімлив. Крильця ніби збожеволіли. Вони підняли його над землею й потягли кудись вбік від нас.

— Майя! — загорлав Гровер, але чарівне слово, здається, не подіяло. — Майя! Дев’ять-один-один! Допоможіть!

Розгубившись, я спробував було схопити Гровера за руку, але було вже пізно. Він розганявся, їдучи схилом пагорба, немов на лижах.

Ми кинулися за ним.

— Зніми кросівки, — гукнула Аннабет.

Це було розумне рішення, хоч я підозрював, що це нелегко зробити, коли тебе волочуть уперед на шаленій швидкості. Гровер, щоправда, спробував нахилитися, але до шнурків йому було не дотягнутися.

Ми бігли за ним, намагаючись не загубити, поки сатир кулею летів повз душі, які роздратовано гукали йому вслід.

Я був упевнений, що Гровер, як із гармати, влетить просто в палац Аїда, але черевики, зробивши різкий віраж праворуч, потягли сатира у протилежний бік.

Схил ставав усе крутішим. Гровер стрімко спускався. Нам з Аннбет доводилося мчати щодуху, щоб не відставати. Печера вужчала з обох боків, і я зрозумів, що ми опинилися в якомусь тунелі. Тут не було ані чорної трави, ані дерев, лише каміння під ногами й сталактити, що тьмяно світилися над головою.

— Гровере! — загорлав я, і мій голос відбився луною. — Схопись за що-небудь!

— Що? — долетів до нас зойк у відповідь.

Сатир чіплявся руками за гравій, але поруч не було нічого більш стійкого та надійного, що дозволило б йому зупинитися.

У тунелі ставало все темніше й холодніше. Я почав мерзнути. Запах зла просочувався навіть сюди, вниз. Це змусило мене подумати про те, що раніше навіть у голову б не прийшло — про кров, розбризкану стародавнім кам’яним алтарем, про смердючий подих ката.

Раптом, побачивши, те, що чекало попереду, я завмер, як укопаний.

Тунель ставав ширшим, перетворюючись на величезну темну печеру, посередині якої зяяла розщелина завбільшки з міський квартал.

Гровера несло просто до її краю.

— Давай, Персі! — пронизливо гукнула Аннабет, потягнувши мене за руку.

— Але це…

— Я знаю, — вигукнула вона. — Місце, яке ти бачив уві сні. Але Гровер звалиться у прірву, якщо ми не втримаємо його!

Звісно, вона була права. Страх загубити друга змусив мене рушити вперед.

Сатир пронизливо кричав, чіпляючись за землю нігтями, але крилаті черевики тягли його все ближче до ями, і було дуже сумнівно, щоб ми встигли вчасно.

Врятували його копита.

Крилате взуття завжди було трохи завелике, тож коли Гровер нарешті наштовхнувся на велику скелю, лівий черевик злетів. Він полетів у темряву й зник у прірві. Правий черевик тягнув сатира вперед, але вже не так швидко. Гровер міг загальмувати свій рух, ухопившись за якусь каменюку та використовуючи її як якір.

Сатир був уже за десять футів від ями, коли ми перехопили його та потягли вгору схилом. Другий крилатий черевик злетів із його ноги, злобно покружляв над нами та, перш ніж кинутися в яму слідом за своїм братом-близнюком, на знак протесту ляснув нас по голові.

Ми втрьох безсило впали на обсидіановий гравій. Усе моє тіло було наче свинцем налите. Навіть рюкзак здавався важчим, ніби хтось напхав у нього каміння.

Гровер був увесь подряпаний. Руки його були в крові. Зіниці по-козлиному звузились, як бувало завжди, коли він лякався.

— Не знаю, як… — Він ніяк не міг віддихатися. — Я не…

— Зачекай, — сказав я. — Послухай.

Я почув шепіт десь там, у пітьмі.

Ще за мить Аннабет сказала:

— Персі, це місце…

— Тихо! — Я підвівся.

Звук гучнішав, злобний голос лунав звідкись знизу. Він долинав з ями!

— Щ-що це за шум?

Аннабет тепер також його чула. Я бачив це по її очах.

— Тартар. Це вхід до Тартару.

Я вихопив із піхов Анаклузмос.

Бронзове лезо спалахнуло у темряві, і злобний голос затих, але тільки на мить, щоб потім знову забурмотіти.

Тепер я майже розрізняв слова — давні, дуже давні, давніші за грецькі. Так, ніби це було…

— Чаклунство, — сказав я.

— Нам слід забиратися звідси, — поквапила Аннабет.

Спільними зусиллями ми підвели Гровера й рушили до виходу з тунелю. Швидко пересувати ногами я чомусь не міг. Крім того, рюкзак тягнув мене долу. Коли ми все ж таки кинулися тікати, голос позаду нас залунав гучніше та роздратованіше.

Втекли ми вчасно.

Поривчастий вітер шарпнув нас наостанок, ніби яма видихнула на повні груди. Якоїсь жахливої миті земля зникла у мене під ногами, бо я несподівано послизнувся на гравії. Якби ми були ближче до краю, то прірва затягла б нас.

Ми з великими труднощами продовжували пробиватися вперед і нарешті досягли верхньої частини тунелю, де печера ширшала, переходячи в Поля асфоделей. Вітер вщух. Лютий стогін долинув із глибини тунелю. Хтось явно був незадоволений тим, що ми втекли.

— Що ж це було? — видихнув Гровер, коли ми впали на землю у відносній безпеці, в гайку чорних тополь. — Один з улюблених вихованців Аїда?

Ми з Аннабет перезирнулися. Я здогадувався, що вона замовчує відповідь, можливо, ту саму, яка прийшла їй в голову під час нашої поїздки до Лос-Анджелеса, але тоді Аннабет надто злякалася, щоб поділитися нею. Цього було досить, щоб я теж жахнувся.

Надівши ковпачок на меч, я поклав ручку в кишеню.

— Ходімо далі. — Я глянув на Гровера. — Можеш іти?

— Так, звичайно, — сказав він, явно набираючись сміливості. — У будь-якому разі ці черевики ніколи мені не подобалися.

Сатир намагався бадьоритися, але його тіпало так само, як нас із Аннабет. Хай там що було в цій ямі, але воно не належало нікому. Це було щось надзвичайно давнє і могутнє, що годі було пояснити. Навіть Єхидна не викликала у мене такого почуття. Я майже відчув полегшення, обернувшись спиною до тунелю та глянувши на палац Аїда.

Майже.

Високо у темряві кружляли над палацом фурії. Ззовні фортечні мури відблискували чорним, а бронзова брама заввишки з двоповерховий будинок була відчинена.

Підійшовши ближче, я побачив, що на воротах вирізьблені сцени смерті. Деякі були взяті з сучасного життя: атомна бомба, що вибухала над містом, шанці з вояками у протигазах, голодуючі африканці, що вишикувались у чергу з порожніми мисками, але всі вони виглядали так, ніби їх вирізьбили у бронзі тисячоліття тому. Мені спало на думку, що я бачу пророцтва, які збулися.

У дворі був розташований найбільш дивний сад, який мені доводилось бачити. Різнокольорові гриби, кущі з отруйними плодами та різні дивовижні рослини, що світилися, росли тут без сонячного світла. Коштовне каміння компенсувало відсутність кольорів — суцвіття рубінів, бруньки необроблених алмазів. Ніби застиглі гості, всюди були розставлені статуї з саду Медузи — обернені на камінь діти, сатири та кентаври з недоречною посмішкою на вустах.

Посередині саду росли гранатові дерева, їхні помаранчеві суцвіття мерехтіли неоном у темряві.

— Сади Персефони, — сказала Аннабет. — Ходімо далі.

Я зрозумів, чому вона хотіла, щоб ми не зупинялися. Терпкі пахощі квітів гранату навівали заціпеніння. Я несподівано дуже схотів скуштувати один із плодів, але вчасно згадав історію Персефони. Одного разу скуштувавши їжу в царстві мертвих, ми вже ніколи не виберемось звідси. Я ледь відтягнув Гровера, який намагався зірвати великий стиглий гранат.

Ми піднялися сходами палацу поміж чорних колон, пройшли крізь чорний мармуровий портик і ввійшли до оселі Аїда. Підлога холу була викладена бронзовими плитами, які, здавалося, мінилися й закипали у світлі смолоскипів. Стелі не було — лише склепіння печери високо над головою. Я здогадався, що тут, унизу, вони ніколи не турбуються через дощ.

По обидва боки від дверей стояли скелети у військовій уніформі. На одних були обладунки, на других — британські червоні мундири, треті виструнчились у камуфляжі з потертими нашивками американського війська. Озброєні вони були, відповідно, списами, мушкетами та гвинтівками М16. Ніхто із скелетів не заступив нам дорогу, але їхні порожні очниці стежили за нами, поки ми йшли холом до великих дверей на протилежному боці.

Два скелети у формі американських морських піхотинців охороняли вхід. Вони посміхалися, дивлячись на нас згори вниз, на грудях у них висіли реактивні протитанкові гранатомети.

— Можу присягнути, — пробурмотів Гровер, — що торгові агенти не наважуються турбувати Аїда.

Мій рюкзак поважчав на тонну. Причому незрозуміло чому. Я хотів навіть перевірити, чи не поклав я випадково в нього кулю для боулінгу, але момент був негодящий.

— Ну що, — спитав я, — постукаємо?

Спекотний вітер промчав коридором, і двері розчинилися. Охоронці відступили вбік.

— Гадаю, це означає entrez-vous, — сказала Аннабет.

Ізсередини зала мала такий самий вигляд, як у моєму сні, лише цього разу на троні сидів Аїд — третій бог, якого мені довелося зустріти, та перший, хто справді вразив мене своїм божественним виглядом.

Заввишки Аїд був щонайменше футів із десять, вбраний у чорний шовковий одяг, що вільно спадав широкими зборками, на голові мав золоту корону. Образ бога доповнювали біла, як в альбіноса, шкіра та чорне, як ніч, волосся до плечей. Аїд не був таким мускулястим, як Арес, але сила в ньому відчувалася. Він сидів, відкинувшись, на троні з людських кісток — гнучкий, вишуканий та небезпечний, як пантера.

Я миттю відчув, що наказувати буде він. Він знав більше за мене. Йому личило бути повелителем. Але я тут-таки наказав собі викинути ці думки з голови.

Аура Аїда діяла на мене так само, як аура Ареса. Володар мертвих нагадував фотографії Адольфа Гітлера, Наполеона або якого-небудь лідера терористів, який спрямовує на ціль бомбардувальники-самогубці. Він мав такий самий пильний погляд, такий самий гіпнотизм, ту саму злу харизму.

— А ти сміливий, якщо вже дістався сюди, сине Посейдона, — мовив він єлейним голосом. — Після тих неприємностей, яких ти мені завдав, це робить тобі честь. А може, це робить з тебе дурня?

Я відчув важкість у всьому тілі, у мене виникло бажання прилягти й подрімати біля ніг Аїда. Згорнутися клубком та заснути назавжди.

Я пересилив це бажання й наблизився. Свою промову я підготував заздалегідь.

— Дядьку та повелителю, у мене до вас два прохання.

Аїд скинув брову. Коли він випростався на троні, у складках його чорного вбрання з’явилися прозорі лики — обличчя, викривлені мукою, — ніби мантія була зіткана з полонених душ із Полів покарання, що намагалися вирватися звідти. В якійсь частині моєї хворої голови промайнула думка про те, чи не таким самим чином пошите все вбрання Аїда? Які жахливі речі мусила скоїти за своє життя людина, щоб бути вплетеною у спідню білизну Аїда…

— Лише два прохання? — перепитав Аїд. — Самовпевнене дитя. Так, ніби ти вже й без того не забрав у мене надто багато. Що ж, кажи. Навіть кумедно, що я досі не вбив тебе.

Я зробив над собою зусилля. Відбувалося саме те, чого я боявся.

Я подивився на менший трон, що стояв порожній поруч із троном Аїда. Він був вирізьблений у формі чорної золоченої квітки. Я б хотів, щоб тут була присутня цариця Персефона. Я пригадував дещо з міфів — про те, як вона вміє впливати на настрій свого чоловіка, заспокоювати його тощо. Але надворі було літо. Тож Персефона зазвичай була десь нагорі, у світі людей, разом із своєю матір’ю — богинею родючості Деметрою. Її поява, що не впливала на обернення Землі, означала зміну пір року.

Аннабет відкашлялась і тицьнула мене пальцем у спину.

— Володарю, Аїде… — почав було я. — Сер, війни між богами не повинно бути. Це буде… погано.

— Насправді погано, — додав Гровер, прагнучи допомогти мені.

— Поверніть мені жезл Зевса, — попросив я. — Будь ласка, сер. Дозвольте мені віднести його на Олімп.

— І ти насмілюєшся висувати мені такі претензії після того, що накоїв? — Очі Аїда зблиснули небезпечним вогнем.

Я перезирнувся з Аннабет і Гровером. Вони так само, як я, виглядали спантеличеними.

— Але ж, дядьку, — сказав я. — Ви кажете «після того, що ти накоїв». А що я такого накоїв?

Тронний зал струснуло так, що наслідки, мабуть, були відчутні аж у Лос-Анджелесі. Зі стелі печери посипалося дрібне каміння. Раптом розчинилися всі двері, розташовані вздовж стін, і всередину промарширували сотні скелетів-воїнів усіх часів і народів, що належали до західної цивілізації. Вони вишикувались периметром зали, перекривши всі виходи.

— Гадаєш, я хочу війни, божку? — заревів Аїд.

Я хотів було сказати: «Ці хлопці не схожі на миротворців». Але вирішив, що відповідати так небезпечно.

— Ви — повелитель мертвих, — обережно мовив я. — Війна розширить межі вашого царства.

— Так само кажуть мої брати! Ти гадаєш, мені замало моїх підданців? Хіба ти не бачив, які великі Поля асфоделей?

— Так, але…

— Ти хоч уявляєш собі, скільки поглинуло моє царство в одному лише минулому столітті, та скільки нових відділень я був змушений відкрити?

Я відкрив було рота, але Аїда було вже годі спинити.

— Нові охоронці! — простогнав він. — Черги до суду! Персонал працює у дві зміни. Я багатий бог, Персі Джексоне. Я контролюю поклади всіх коштовних металів. Але нинішні витрати!

— Харон вимагає підвищення зарплатні, — вигукнув я, згадавши про нашу розмову з перевізником.

Варто було мені це сказати, як я одразу пошкодував, що язик не прилип мені до піднебіння.

— І не нагадуй мені про Харона! — залементував Аїд. — Він став абсолютно незносний, коли виявив, що на світі існують італійські костюми! Проблеми, проблеми на кожному кроці, тож я мушу керувати всім особисто. Від однієї лише поїздки щодня від палацу до воріт можна з глузду з’їхати! Ні, божку! Щоб примножити кількість підданих, допомога мені не потрібна! Не хочу я ніякої війни.

— Але ж ви взяли жезл повелителя Зевса.

— Брехня! — І знову в залі загриміло. Аїд підвівся з трону, що був заввишки з футбольні ворота. — Твій батько може дурити Зевса, хлопчику, але я ще не вижив із розуму! Його план мені зрозумілий.

— Його план?

— Злодієм під час зимового сонцестояння був ти, — крикнув Аїд. — Твій батько хотів це приховати. Він відправив тебе до тронної зали на Олімпі. Ти поцупив жезл Зевса та мій шолом. Якби я не послав фурію, щоб знайти тебе в Йєнсі, Посейдонові могло б пощастити, приховуючи свої наміри, розпочати війну. Але тепер тебе викрили. І всі дізнаються, що ти злодій, який прислужує Посейдонові, а я отримаю назад свій шолом!

— Але… — втрутилась Аннабет. Присягаюсь, її думки крутилися зі скаженою швидкістю. — Повелителю Аїде… хіба ваш шолом пітьми також зник?

— Не удавай невинне дитя, дівчинко. Ти разом із сатиром допомагаєш цьому героєві — і ви з’являєтесь тут, щоб погрожувати мені від імені Посейдона. Ставите мені ультиматуми. Чи Посейдон гадає, що мене можна шантажувати, затягнувши в його ігри?

— Ні! — сказав я. — Посейдон не… я не…

— Я нікому не казав про зникнення шолома, — пробурчав Аїд, — оскільки не маю жодних ілюзій щодо того, чи хто-небудь на Олімпі виявить до мене хоч маленьку справедливість, а чи хоч трішки допоможе мені. Я навіть заїкнутися не можу, що моя наймогутніша зброя зникла. Ось чому я сам шукав тебе, а коли стало ясно, що ти йдеш до мене з погрозами, то я навіть не намагався тебе зупинити.

— Ви не намагалися зупинити нас? Але…

— Негайно поверни мені шолом, інакше я зупиню смерть у цьому світі! — погрозливо мовив Аїд. — Така моя зустрічна пропозиція. Я розверзну землю й випущу назовні мертвих. Ось тоді ви зрозумієте, що таке жах. А ти, Персі Джексоне, — твій скелет поведе мої армії з Аїду.

Озброєні скелети зробили крок уперед, тримаючи зброю напоготові.

Цієї хвилини мною повинен був оволодіти жах. Утім, дивна річ, я лише відчув себе ображеним. Ніщо так не дратує мене, як звинувачення в тому, чого я не робив. У цьому я маю багатий досвід.

— Ви із Зевсом варті одне одного, — визвірився я. — Гадаєте, я обікрав вас? Ось через що ви послали по мене фурій?

— Звичайно.

— Та інших монстрів?

— Я не маю до них ніякого стосунку. — Аїд презирливо скривив губи. — Я не бажав тобі швидкої смерті, мені хотілося, щоб тебе привели живим, і ти міг на власні очі побачити всі муки Полів покарання. Чому, як ти гадаєш, я так легко впустив тебе до свого царства?

— Легко?

— Поверни мою власність!

— Але вашого шолома в мене немає! Я прийшов по жезл Зевса.

— Який вже отримав! — вигукнув Аїд. — Ти з’явився сюди із ним, дурнику, гадаючи, що зможеш погрожувати мені!

— Неправда!

— Тоді зазирни в рюкзак!

Жахливе передчуття вразило мене. Мій рюкзак так поважчав, ніби я тягнув у ньому кулю для боулінгу. Не могло ж це бути…

Скинувши рюкзак, я розстібнув блискавку. Всередині лежав довгий металевий циліндр, загострений з обох кінців, який гудів від схованої в ньому енергії.

— Персі! — ахнула Аннабет. — Як же так?

— Я… я не знаю. Нічого не можу зрозуміти.

— Усі ви, герої, однакові, — скривився Аїд. — Ваша пиха робить вас дурнями, і ви гадаєте, що можете виступити проти мене з такою зброєю. Я не просив принести жезл повелителя Зевса, але оскільки вже він тут, ти повинен віддати його мені. Я впевнений, що це годящий товар для угоди. А тепер… мій шолом. Де він?

Мене заціпило. Ніякого шолома у мене не було. Я гадки не мав, яким чином жезл потрапив до мене в рюкзак. Мені хотілося думати, що це хитрощі Аїда. Адже Аїд був поганим хлопцем. Але раптом усе перевернулося з ніг на голову. Я зрозумів, що грається зі мною хтось інший. Хтось нацьковує богів одне на одного — Зевса, Посейдона, Аїда. Жезл опинився в рюкзаку, а рюкзак я отримав від…

— Стривайте, повелителю Аїде! — заблагав я. — Це непорозуміння.

— Непорозуміння? — загарчав Аїд.

Скелети націлили на нас свою зброю. Високо над нами залунав ляскіт шкірястих крил, і три фурії злетіли вниз, повсідавшись на трон свого господаря. Одна з них, з обличчям місіс Додз, приязно посміхнулась до мене й хльоснула батогом.

— Ніякого непорозуміння, — відрубав Аїд. — Я знаю, навіщо ти прийшов. Мені відома справжня причина того, чому ти приніс жезл. Ти прийшов, щоб поторгуватися за неї.

Із долонь Аїда раптом вивергнулась куля золотого полум’я. Вона вибухнула на сходах переді мною, і я побачив свою матір, яка застигла у золотому дощі, як тоді, коли Мінотавр душив її. Я простягнув руку, щоб доторкнутися до неї, але світло було гарячим, як вогонь у багатті.

— Так, — задоволено кивнув Аїд. — Це я тримав її в себе. Я знав, Персі Джексоне, що рано чи пізно ти з’явишся, щоб поторгуватися за неї. Поверни мені шолом, і, можливо, я відпущу її. Адже ти знаєш — вона жива. Але це поки. Якщо я буду незадоволений тобою, все зміниться.

Я згадав про перлини, що лежали у мене в кишені. Можливо, вони допоможуть мені. Якби я тільки міг звільнити маму…

— Ах, перлини, — іронічно мовив Аїд, і кров застигла у мене в жилах. — Так-так, мій братець знову зі своїми маленькими фокусами… Ну, діставай вже їх, Персі Джексоне.

Рука моя підкорилася й дістала перлини.

— Лише три, — похитав головою володар мертвих. — Шкода! Гадаю, ти розумієш, що кожна захищає лише одного. Ну, спробуй забрати свою маму, божку. І кого ж зі своїх друзів ти залишиш зі мною навіки? Ну ж бо, вибирай. Або віддай рюкзак і погоджуйся на мої умови.

Я подивився на Аннабет і Гровера. Вони спохмурніли.

— Нас обдурили, — повідомив їм я. — Яка ваша думка?

— Так, але навіщо? — спитала Аннабет. — А голос із ями?…

— Поки не знаю, — відповів я. — Але спробую спитати.

— Вирішуй, хлопче, — заволав Аїд.

— Персі, — Гровер поклав руку мені на плече, — тільки не віддавай йому жезл.

— Знаю.

— Я залишусь, — сказав він. — А третю перлину дай мамі.

— Ні!

— Ми сатири. У нас немає душі, як у вас, людей. Він може замучити мене до смерті, але ніколи не отримає мене навічно. Я просто реінкарнуюсь, скажімо, у квітку. Це найкращий вихід.

— Ні. — Аннабет витягла свій бронзовий ніж. — Ви двоє, йдіть. Гровере, ти мусиш захищати Персі. Мусиш отримати право на пошуки й почати шукати Пана. Забери звідси його маму. Я вас прикрию. Я маю план: загинути в бою.

— Нізащо! — заперечив Гровер. — Я прикрию ваш відхід.

— Добре подумай, козенятко! — посміхнулась Аннабет.

— Замовкніть, ви обоє! — Я відчував, ніби моє серце крається навпіл.

Вони обоє пройшли зі мною крізь такі випробування! Я згадав, як Гровер бомбардував Медузу в саду статуй, як Аннабет врятувала нас від Цербера; ми вижили, незважаючи на пастку Гефеста, а також без огляду на вибух нагорі Арки в Сент-Луїсі та спокуси казино «Лотос». Мені всю дорогу не давала спокою думка про те, що друг зрадить мене, але ці друзі ніколи б не стали зраджувати. Вони лише те й робили, що раз за разом рятували мене, а тепер були готові загинути заради порятунку моєї мами.

— Я знаю, що робити, — сказав я. — Ось, візьміть.

І дав кожному з друзів по перлині.

— Але, Персі… — глянула на мене Аннабет.

Я повернувся до мами. Мені страшенно хотілося пожертвувати собою та віддати останню перлину їй, але я знав, що вона скаже. Вона ніколи не дозволила б цього. Я мусив повернути жезл на Олімп і розповісти Зевсові правду. Я мусив відвернути війну. Якби замість цього я врятував її, вона б не пробачила мені цього. Я згадав пророцтво, яке почув на Пагорбі напівкровок, — здавалося, це було мільйон років тому. «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

— Вибач, — сказав я матері. — Я повертаюсь. Я знайду спосіб.

Самовдоволена посмішка на обличчі Аїда згасла.

— То як, божку?… — спитав він.

— Я знайду ваш шолом, дядьку, — сказав я йому. — Я поверну його. Не забудьте про те, щоб підвищити платню Харонові.

— Ти кидаєш мені виклик?

— І не так уже важко — час від часу погратися з Цербером. Йому подобаються червоні гумові м’ячики.

— Персі Джексоне, ти не…

— Ходімо, швидше! — гукнув я друзям.

Ми наступили на свої перлини. Момент був страшний — нічого не сталося.

— Убийте їх! — загорлав Аїд.

Військо скелетів кинулося до нас, вихопивши мечі та пускаючи черги з автоматів. Фурії злетіли з трону, хльоскаючи вогняними батогами.

Щойно скелети відкрили вогонь, уламки перлини у мене під ногами спалахнули зеленим світлом, і в тронній залі повіяло свіжим морським вітерцем. Довкола мене зімкнулась молочно-біла сфера, яка відірвалась від землі й підняла нас угору.

Аннабет і Гровер у своїх летючих сферах підіймалися разом зі мною. Списи та кулі викрешуючи іскри, але не завдаючи нам ніякої шкоди, відскакували від перлинної кулі. Аїд загорлав так голосно, що палац здригнувся, а в Лос-Анджелесі, мабуть, відгукнулося.

— Погляньте нагору! — пронизливо верескнув Гровер. — Ми розіб’ємося!

Дійсно, ми швидко мчали назустріч сталактитам, які мали ось-ось проштрикнути наші кулі, змінивши напрямок руху.

— Як ти керуєш цими штуками? — вигукнула Аннабет.

— Не думаю, що це взагалі можливо! — гукнув я у відповідь.

Ми відчайдушно загорлали в один голос, коли наші сфери врізалися в стелю печери й… Стало темно.

Невже ми померли?

Ні, я знову відчував стрімкий рух. Ми пронизували кам’янисту товщу так само легко, як бульбашки, що піднімаються з дна океану. Я зрозумів, у чому полягала сила перлин. «Усе, що належить морю, в морі й залишиться», — сказала нереїда. Якийсь час я нічого не бачив за стінками своєї кулі, потім моя перлина розбилась об океанське дно. Ті, в яких були Аннабет і Гровер, злетіли на поверхню. І — ба-бах!

Ми виринули на поверхні посеред затоки Санта-Моніки, збивши з дошки якогось серфінгіста, який обурено гукнув до нас:

— Йолопи!

Схопивши Гровера, я потяг його до рятівного буйка. Зловив Аннабет, і підштовхнув туди само. Якась випадкова акула — велика, біла, футів з одинадцять завдовжки — зацікавлено закружляла довкола нас.

— Іди геть, — кинув я їй.

Акула розвернулась і поквапилась утекти.

Серфінгіст відчайдушно горлав нам услід, що ми божевільні, і намагався по-собачому відплисти подалі.

Незрозуміло як, але мені вдалося визначити час: був ранок двадцять першого червня. День літнього сонцестояння.

Вдалині палав Лос-Анджелес: чорний дим клубочився над цілими кварталами по всьому місту. Все правильно — стався землетрус, і все з вини Аїда. Можливо, в цю мить він посилав військо своїх мерців по мою душу.

Але зараз царство мертвих було для мене вже не таким важливим.

Треба дістатися берега. Треба повернути жезл Зевса назад на Олімп. Але більш за все мені хотілося побачитися з богом, який пошив мене в дурні.