Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава друга ТРОЄ СТАРИХ ПАНI ПЛЕТУТЬ ШКАРПЕТКИ СМЕРТI

Я звик до різних чудасій, які час від часу траплялися, але зазвичай вони швидко минали. Натомість ця, сьома за рахунком цілодобова галюцинація виявилася мені не під силу. Решту шкільного року мені здавалося, що вся школа мене розігрує. Учні поводились так, ніби на всі сто були впевнені, що місіс Кар — метка й самовпевнена білявка, яку я вперше в житті побачив, коли вона сідала до нашого автобусу після екскурсії, — була нашою математичкою від самого Різдва.

Щоразу, коли я знову заводив щодо місіс Додз, щоб побачити, чи зможу я когось розколоти, на мене дивилися, як на дурня.

Врешті-решт я майже повірив їм — місіс Додз ніколи не існувало.

Майже повірив.

Але Гровер не зміг би мене надурити. Коли я назвав йому ім’я Додз, він трохи розгубився, але потім рішучо заявив, що такої не існує. Утім, я був упевнений, що він бреше.

Щось відбувалось. Щось трапилось у музеї.

Удень мені було ніколи про це думати, але вночі образ місіс Додз із кігтями і шкіряними крилами змушували мене щоразу прокидатися від страху.

Погода продовжувала дуріти, що аж ніяк не покращувало мій настрій. Якось уночі буря вибила шибки у моєму вікні. За кілька днів найбільший торнадо, що будь-коли траплявся в долині Гудзону, виник всього за п’ятдесят миль від Йєнсі. Серед основних подій, які ми обговорювали на заняттях із соціології, була надзвичайно велика кількість літаків, збитих цього року несподіваними поривчастими вітрами над Атлантикою.

Майже весь час я був роздратований, заводячись з півоберта. Оцінки мої покотилися, як з гори. Я все частіше сварився з Ненсі Бобофіт та її подружками. Майже на кожному уроці мене виставляли в коридор.

Нарешті, коли наш учитель з англійської містер Нікол у тисячний раз запитав, чому я лінуюсь і не хочу вивчити тести з правопису, я йому нагрубіянив. Назвав його старим божевільним п’яничкою. Я навіть не був упевнений, що це означає, але звучало непогано.

Врешті-решт наступного тижня директор надіслав мамі листа, який офіційно повідомляв, що в новому році мені доведеться розпрощатися з Йєнсі.

Чудово, казав я про себе. Просто чудово.

Мені дуже хотілося додому.

Мені хотілося жити разом із мамою в нашій квартирці у Верхньому Іст-Сайді, навіть якщо доведеться ходити до безплатної середньої школи, терпіти мого огидного вітчима, спостерігаючи, як він щовечора ріжеться у свій дурнуватий покер.

З іншого боку, в Йєнсі було щось таке, за чим я згодом буду сумувати. Ліси, які було видно з вікна моєї кімнати, Гудзон неподалік, запах сосон. Я буду сумувати за Гровером, який був добрим другом, нехай навіть трохи дивакуватим. Я хвилювався через те, як він переживе наступний рік.

І за уроками з латини я також сумуватиму — мені буде бракувати дурнуватих турнірів містера Бранера та його віри в те, що я можу перемогти.

Із наближенням екзаменаційної сесії я готувався лише до тесту з латини. Я не забув, що мені сказав містер Бранер: цей предмет буде для мене питанням життя й смерті. Не знаю чому, але я починав йому вірити.

Увечері, саме перед останнім випробуванням, я впав у такий відчай, що пожбурив посібник із грецької міфології у двері своєї кімнати в гуртожитку. Слова миготіли й кружляли у мене перед очима, літери виписували «вісімки», ніби каталися на скейтборді. Мені ну ніяк не вдавалося запам’ятати, чим Хірон відрізняється від Харона і в чому різниця між Полідектом і Полідевком. Що вже казати про дієвідміни всіх цих латинських дієслів.

Я тинявся кімнатою з таким відчуттям, ніби під сорочкою у мене повзають по тілу мурахи.

Я згадав серйозний вираз обличчя містера Бранера, а також його очі, яким, здавалося, тисяча років. «Випробування пройдуть лише найкращі, Персі Джексон».

Глибоко зітхнувши, я підняв із підлоги підручник із міфології.

До цього часу я ніколи не просив учителів допомогти мені. Можливо, варто поговорити з містером Бранером? Він поставив би мені кілька слушних запитань, на що-небудь натякнув. У такий спосіб я хоч якось загладжу свою провину за велике жирне «незадовільно», яке точно отримаю у нього на іспиті. Мені не хотілося залишати Йєнсі з думкою, ніби він вирішив, що я не намагався вивчити його предмет.

Я спустився вниз, туди, де розташовувалися кабінети викладачів. У більшості приміщень лампи вже не горіли, але двері кабінету містера Бранера були трохи прочинені, і смужка світла падала в коридор.

Я вже був за кілька кроків до кабінету, як раптом почув голоси, які звідти лунали. Містер Бранер у когось про щось запитував. Голос, який явно належав Гроверу, відповів: «…турбувався щодо Персі, сер».

Я завмер.

Зазвичай я не підслуховував, але спробуйте втриматись, коли твій найкращий друг розмовляє про тебе з дорослим.

Я підійшов трохи ближче.

— …єдиний цього літа, — казав Гровер. — Я маю на увазі, єдиний напівкровка в школі! Тепер, коли ми в цьому впевнені, і вони також про це знають…

— Ми лише все зіпсуємо, якщо будемо підштовхувати його, — відповів містер Бранер. — Нам треба, щоб хлопець дозрів.

— Але у нього може бути замало часу. Літнє сонцестояння — це межа…

— Ми повинні вирішити все самі, без нього, Гровере. Нехай поки тішиться з того, що нічого не знає.

— Сер, він бачив її…

— Нехай вважає, що це гра його уяви, — наполягав містер Бранер. — Туман, що насланий на учнів і викладачів, переконає його.

— Сер, я не можу знову знехтувати своїми обов’язками, — хвилювався Гровер. — Ви знаєте, що це може означати.

— Ти нічим не нехтував, Гровере, — м’яко мовив містер Бранер. — Так чи інакше, але я все одно зрозумів би, хто вона така. А тепер давай краще подбаємо про те, щоб Персі дожив до наступної осені.

Підручник із міфології випав у мене з рук і гепнувся на підлогу.

Містер Бранер замовкнув.

Серце калатало в грудях. Підібравши книжку, я позадкував по коридору.

За освітленими скляними дверима кабінету містера Бранера з’явилася тінь, набагато вища за мого вчителя, прикутого до інвалідного візка, яка тримала в руках щось схоже на лук.

Відчинивши найближчі двері, я прослизнув усередину.

За мить я почув кроки по коридору, ніби хтось ступав дерев’яними чоботами, потім тихе дихання, ніби якась тварина обнюхувала двері, за якими я сховався. Чийсь кремезний темний силует постояв перед дверима, пройшовши потім далі.

Піт струменів у мене по шиї.

Десь у коридорі пролунав голос містера Бранера:

— Нікого, — пробурмотів він. — Нерви у мене зовсім здали після зимового сонцестояння.

— У мене теж, — відгукнувся Гровер. — Але можу присягнутися…

— Повертайся до себе, — наказав містер Бранер. — Завтра у тебе буде довгий і важкий день.

— Краще не нагадуйте.

Світло в кабінеті містера Бранера згасло.

Мені здалося, що я просидів у темряві цілу вічність.

Нарешті я вислизнув у коридор і повернувся до себе.

Гровер лежав на своєму ліжку, занурений у конспекти з латини, ніби й не підводився.

— Привіт, — кинув він заклопотано. — Готовий до тесту?

Я нічого не відповів.

— Маєш поганий вигляд. — Він спохмурнів. — Чи все гаразд?

— Просто… стомився.

Я відвернувся, щоб він не побачив виразу мого обличчя, і почав укладатися спати.

Із того, що я почув унизу, я нічого не зрозумів. Хотілося б вірити, що все це мені просто примарилось.

Але одне було ясно: Гровер і містер Бранер вирішували щось за мене без мого відома. Вони вважали, що мені загрожує якась небезпека.

Наступного дня, коли я виходив із класу після тригодинного іспиту з латини і перед очима у мене вертілися всі грецькі й римські імена, які я перебрехав, містер Бранер гукнув мене.

На якусь мить я навіть злякався: невже він дізнався про те, що вчора ввечері я підслухав його розмову з Гровером? Але справа виявилась в іншому.

— Персі, — розпочав містер Бранер, — не переймайся через те, що доводиться кидати Йєнсі. Це… це на краще.

Попри те, що промовляв він щиро, співчутливо, його слова все ж таки стурбували мене. І хоча він сказав це стиха, решта учнів, які завершували тест, могли його почути. Ненсі Бобовіт їдко посміхнулась і скривила губи, імітуючи повітряний поцілунок.

— Добре, сер, — пробурмотів я.

— Я хочу сказати… — містер Бранер розгойдував свого возика, ніби не був певен, як саме продовжити. — Це місце не дуже підходить для тебе. І це була лише справа часу.

У мене запекло в очах.

Мій улюблений учитель перед усім класом визнає, що я й не міг впоратись. Перед цим він цілий рік казав, що вірить у мене, і ось тепер вважає, ніби я вартий того, аби мене виперли.

— Звичайно, — відповів я, тремтячи.

— Ні, ні, — сказав містер Бранер, — я все наплутав. Я намагаюсь довести, що… ти незвичайний хлопець, Персі… Це не має ніякого стосунку…

— Дякую! — вигукнув я. — Дуже вам дякую, сер, що нагадали про це.

— Персі…

Але я вже втік.

В останній день семестру я запхав свої речі у валізу.

Решта учнів дратували мене, обговорюючи свої плани на канікули. Один збирався автостопом дістатися Швейцарії. Інші вирушали у місячний круїз Карибами. Так само, як я, вони були малолітні злочинці, але заможні малолітні злочинці. Їхні батьки обіймали важливі посади, були послами або знаменитостями. Я був ніхто, і звали мене ніяк.

Вони запитали, що я збираюся робити влітку, і я сказав, що повертаюсь до міста.

Але чого я не сказав їм, так це те, що влітку мені доведеться вигулювати собак або продавати передплату на журнали, а у вільний час — переживати, чи потраплю я до школи восени.

— Ого! — сказав один із них. — Це круто!

І вони продовжували розмовляти, ніби мене й не було поруч.

Єдиний, з ким я не наважувався прощатися, був Гровер, але, як з’ясувалося, робити цього не довелося. Він замовив квитка до Манхетена на той самий автобус, що й я, тож ми знову опинилися разом і разом їхали в місто.

Під час подорожі Гровер щоразу визирав у прохід, стежачи за рештою пасажирів. Я зметикував, що він постійно нервує і смикатися він почав, щойно ми виїхали з Йєнсі, ніби чекаючи: має статися щось недобре. Спочатку я подумав, що він хвилюється через те, що хтось почне його дражнити. Але в автобусі дражнити його було нікому.

Врешті-решт мені набридло стримуватись:

— Видивляєшся тих, хто знає? — значливо мовив я.

Гровер замало не підстрибнув на сидінні.

— Що… що ти маєш на увазі?

Я зізнався, що підслухав його розмову з містером Бранером увечері перед іспитом.

У Гровера забігали очі.

— І що саме ти встиг почути?

— Ну, не так щоб дуже багато. Що це за межа — літнє сонцестояння?

Він здригнувся.

— Слухай, Персі… Я просто хвилювався за тебе, розумієш? Я маю на увазі твої галюцинації про математичок, які обертаються на злих духів…

— Гровере…

— Тому я пояснював містерові Бранеру, що, можливо, у тебе просто був стрес, і що ніякої місіс Додз не було й…

— Ех, Гровере, брехати ти все одно не вмієш.

Гровер зашарівся.

— Візьми це собі, добре? — Він витяг із кишені на сорочці засмальцьовану картку. — На той випадок, якщо я тобі знадоблюся влітку.

Текст на картці був набраний хитромудрим шрифтом — справжня мука для моїх очей, що страждають на дислексію, — але врешті-решт мені вдалося розібрати щось на зразок цього:

— Яких ще напів?…

— Тихіше, прошу! — благально вирік Гровер. — Це моя, так би мовити, літня адреса.

Серце у мене завмерло. Отже, Гровер мав літній будинок. Я навіть подумати не міг, що його родина може бути так само заможною, як і в решти учнів Йєнсі.

— Гаразд, — похмуро відповів я. — Можливо, якось зазирну до твого маєтку.

Гровер кивнув.

— Або… або коли я тобі знадоблюся.

— А чого це раптом ти мені знадобишся?

Запитання пролунало різкіше, аніж мені того хотілося.

Гровер знову зашарівся.

— Слухай, Персі, річ у тім, що я… я ніби як повинен тебе захищати.

Я витріщився на нього.

Протягом року я вплутувався в усі сварки й бійки, щоб захистити його від хуліганів. Я місця собі не знаходив, уявляючи, як йому діставатиметься від хлопців, коли мене не буде. І тут він раптом заявляє, що це він — мій захисник.

— Гровере, — спитав я, — від чого саме ти збираєшся мене захищати?

І тут під ногами у нас пролунав пронизливий скреготливий звук. Із кабіни водія повалив чорний дим, і весь салон наповнився запахом протухлих яєць. Водій лайнувся, і автобус, перевалюючись із боку на бік, з’їхав на узбіччя шосе.

За деякий час, водій, покопирсавшись у моторі, заявив, що всім треба вийти. Ми з Гровером посунули до виходу разом із рештою пасажирів.

Вийшовши, ми опинилися на глухому путівці — місце було таке, що й уваги не звернеш, якби не аварія. З нашого боку шосе росли клени, і все довкола було засмічене тим, що зазвичай викидають з авто. На іншому боці, через чотири смуги асфальтового шляху, над яким маяло полуденне марево, розташовувалась допотопна ятка з фруктами.

Розкладений на ній крам виглядав вельми спокусливо: купа ящиків зі стиглими вишнями та яблуками, волоськими горіхами й абрикосами, глеки з сидром у ванні, повній льоду. Клієнтів не було, лише троє старих пані сиділи у кріслах-гойдалках у затінку кленів і плели пару найбільших шкарпеток, які я будь-коли бачив.

Я маю на увазі, що кожна з цих шкарпеток була завбільшки із светр, але це були саме шкарпетки. Пані, яка була праворуч, плела одну з них. Та, що зліва — іншу. Пані посередині тримала величезного кошика з пряжею яскравого кольору.

Усі троє виглядали дуже старими, бліда шкіра на обличчі нагадувала зів’ялу фруктову шкірку, сріблясто-сиві голови були вкриті картатими хустками, кістляві руки стирчали з рукавів вицвілих бавовняних суконь.

Найдивніше було те, що всі троє, здається, дивилися просто на мене.

Щойно я звернувся до Гровера, щоб зморозити якийсь жарт на адресу цих старушенцій, як помітив, що той раптово пополотнів. І навіть ніс у нього засмикався.

— Гровере, — гукнув я. — Гей, хлопче…

— Скажи мені, що вони не дивляться на тебе! Але дивляться, чи не так?

— Справді, дивно. Гадаєш, ці шкарпетки мені пасуватимуть?

— Нічого смішного, Персі. Це аж ніяк не смішно.

Стара пані, яка сиділа посередині, дістала величезні ножиці, — срібно-золоті, ще й довгі, як коса. Гровер затамував подих.

— Час сідати в автобус, — промимрив він. — Пішли.

— Що? — перепитав я. — Але там зараз справжнісіньке пекло.

— Ходімо! — Він розчинив дверцята і заліз усередину, але я залишився стовбичити на узбіччі дороги.

Дивакуваті пані так само не зводили з мене очей. Та, що посередині, перерізала нитку, і я почув, як брязнули ножиці, навіть крізь гуркіт транспорту, що проїжджав чотирма смугами траси.

Дві її подруги скрутили яскраво-сині шкарпетки, і мені залишалося тільки гадати, для кого саме вони призначалися — для Снігової Людини чи для Годзілли.

Водій тим часом підняв капот іззаду автобуса і відкрутив якусь велику металеву штуковину, ще диміла. Автобус здригнувся, і мотор, заревівши, ожив.

Пасажири зраділо загомоніли.

— Готово! — голосно гукнув водій. Потім ляснув по корпусу автобуса своїм капелюхом: — Прошу всіх на борт!

Щойно ми рушили, як я відчув, що мене лихоманить, ніби я підхопив грип.

— Гровере!

— Що?

— Що ти від мене приховуєш?

Він витер спітніле чоло рукавом сорочки.

— Персі, що там було, біля фруктової ятки?

— Ти про тих старушенцій? Та що в них такого, друже? Вони ж не… як місіс Додз.

Обличчя Гровера набуло загадкового вигляду, але у мене з’явилося відчуття, що пані біля ятки були навіть гірші за місіс Додз.

— Просто скажи, що ти бачив, — попросив Гровер.

— Та, що посередині, витягла ножиці й перерізала нитку.

Гровер заплющив очі й зробив такий жест, ніби перехрестився, але то був не хрест, а щось інше, щось… більш давнє.

— Отже, ти бачив, як вона перерізала нитку, — підсумував він.

— Саме так. І що з того? — Ледве я це промовив, як відчув, що це не жарти.

— Минулося, — пробурмотів Гровер. І заходився гризти ніготь на великому пальці. — Не хочу, щоб усе сталося так, як минулого разу.

— Якого минулого разу?

— Завжди шостий клас. Вони ніколи не обминають шостого.

— Гровере! — Я гримнув на нього, тому що він справді став лякати мене. — Про що це ти?

— Давай-но я проводжу тебе від автобусної зупиники додому. Згоден?

Пропозиція видалася мені дивною, але я не заперечував — нехай проводжає.

— Це щось на кшталт забобону, чи не так? — спитав я.

Гровер нічого не відповів.

— А те, що вона перерізала нитку, — означає, що хтось має померти?

Гровер сумно подивився на мене, так, ніби вже добирав квіти, які я найбільш хотів би бачити на своїй могилі.