Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава п’ята Я ГРАЮ В БЕЗИК ІЗ КОНЕМ

Мені снилися дивні сни — справжня стайня. Більшість тварин хотіли вбити мене. Інші вимагали їсти.

Мабуть, я кілька разів прокидався, але те, що я чув, не мало жодного сенсу, тож я знову занурювався в сон. Пригадую, як я лежав на м’якій постелі і мене з ложечки годували чимсь за смаком схожим на маслянистий попкорн, тільки це був пудинг. Дівчина з хвилястим волоссям схилялась наді мною, посміхаючись щоразу, як їй доводилося підбирати ложкою їжу в мене з підборіддя.

— А що повинно трапитись у день літнього сонцестояння? — спитала вона, побачивши, що я розплющив очі.

— Що? — захриплим голосом перепитав я.

Дівчина озирнулась, ніби злякавшись, що хтось може нас почути.

— Що відбувається? Щось вкрали? І ми маємо лише кілька тижнів?

— Вибач, — пробурмотів я. — Я не…

Хтось постукав у двері, і дівчина жваво запхала мені в рота ложку пудингу.

Коли я наступного разу прийшов до тями, її вже не було.

Кремезний і міцний красень, схожий на серфінгіста, стежив за мною, стоячи в кутку спальні. Він мав блакитні очі — як на мене, цілу дюжину — на щоках, на лобі, на тильному боці долонь.

Коли я остаточно оклигав, то довкола мене не виявилось нічого дивного, якщо не зважати на те, що все довкола було набагато гарніше, аніж я звик. Я сидів у шезлонзі на високому ґанку й дивився на довколишні зелені луки та пагорби, які височіли неподалік. Легкий вітерець доносив аромат полуниці. Мої ноги були вкриті ковдрою, під голову підклали подушку. Усе це було чудово, але в роті я мав такий присмак, ніби там було гніздо скорпіонів. Усі зуби боліли, шерехатий та розпухлий язик ледь ворушився.

На столику поруч зі мною стояла висока склянка з питвом. На вигляд воно нагадувало холодний яблучний сік, ще й на зелену соломинку з паперовою парасолькою була наштрикнута вишенька.

У мене так ослабли руки, що, взявши склянку, я ледь не впустив її.

— Обережно, — пролунав знайомий голос.

Гровер, який стояв, прихилившись до перил на ґанку, мав такий вигляд, ніби не спав цілий тиждень. Під пахвою він дбайливо тримав коробку з-під взуття. Він був вбраний у джинси та яскраво-помаранчеву футболку з написом «ТАБІР НАПІВКРОВОК». Старий добрий Гровер — такий самий, як раніше. І жодних сатирів.

То, може, усе це був кошмар? Можливо, з мамою все гаразд? Зараз так само вихідні, й ми чомусь зупинилися в цьому великому будинку. А ще…

— Ти врятував мені життя, — сказав Гровер. — А я… найменше, чим я міг віддячити, це повернутися на той пагорб… Гадаю, ти хотів би це мати.

Уклонившись, він поставив коробку мені на коліна.

Усередині виявився чорний з білим бичачий ріг, зламаний і зазубрений, на вістрі якого запеклася кров. Отже, це був не кошмар.

— Мінотавр, — згадав я.

— Гм, Персі, не дуже гарна думка промовляти це вголос…

— Так його називають у грецьких міфах, чи не так? — не вгавав я. — Мінотавр. Наполовину людина, наполовину бик.

Гровер потупцяв на місці.

— Ти був непритомний два дні. Що ти пригадуєш?

— Мама. Вона справді?…

Гровер опустив очі долу.

Я подивився у далечінь, через луки. Там зеленів гайок, звивалась річка, під синім небом розкинулись полуничні поля. Долину оточували округлі схили пагорбів, і просто перед нами був найвищий з них, саме той, на якому росла велетенська сосна. Навіть це дерево на вершині видавалося гарним у променях сонця.

Отже, моя мама померла. Увесь світ довкола стане чорним і холодним. У ньому вже не буде місця прекрасному.

— Вибач, — шморгнув носом Гровер. — Через мене самі лише нещастя. Я… я найгірший сатир у світі.

Він застогнав, з такою силою тупнувши ногою об землю, що вона відскочила. Себто я, звичайно, хочу сказати, що з ноги злетів високий черевик. Усередині виявився пінопласт з отвором для копита.

— О Стіксе, — промимрив Гровер.

У чистому небі раптом загуркотів грім.

Спостерігаючи, як Гровер намагається взути черевика, я подумав: «Що ж, непогано».

Гровер був сатиром. Я майже не сумнівався в тому, що коли зголити його кудлате каштанове волосся, то під ним виявляться маленькі ріжки. Але я почувався надто нещасним, щоб перейматися існуванням сатирів чи навіть мінотаврів. Усі мої думки крутилися довкола одного: моя мама обернулася в ніщо, розчинилася в жовтому світлі.

Я був сам-самісінький. Сирота. Мені доведеться жити з… Смердюком Гейбом? Ні, цього не буде. Спочатку буду жити на вулицях. Потім удам, ніби мені сімнадцять, і піду до війська. Щось вигадаю.

Гровер усе ще рюмсав. Бідолашний хлопець — бідолашний козел, сатир, та яка тепер різниця, — він ніби чекав доброго прочухана.

— Ти не винен, — сказав я.

— Ні, це моя провина. Моїм обов’язком було захищати тебе.

— Це моя мати попросила тебе про мій захист?

— Ні. Але така вже в мене робота. Я хранитель. Принаймні був.

— Але навіщо… — У мене раптом закрутилося в голові, перед очима все попливло.

— Не напружуйся, — злякався Гровер. — Тримай-но.

Він допоміг мені взяти склянку й схопити соломинку губами.

Смак мене спантеличив, адже я гадав, що це яблучний сік. Нічого подібного. Це було шоколадне печиво. Рідке печиво, уявляєте? Причому не абияке — саме таке, блакитне, готувала вдома мама, маслянисте й гаряче, в роті воно просто тануло. По мірі того, як я втягував у себе цей напій, всім тілом розливалось приємне тепло, я відчував приплив енергії. Моє горе нікуди не поділося, просто я відчував себе так, ніби мама, зовсім як у дитинстві, гладить мене рукою по щоці, дає мені пити й каже, що все буде добре.

Я навіть не помітив, як випив склянку до дна. Я зазирнув у неї, упевнений, що там ще залишилось трохи теплого напою, але в склянці виявились шматочки льоду, які навіть не встигли розчинитися.

— Сподобалось? — спитав Гровер.

Я кивнув.

— А який у нього приблизно смак? — У його голосі відчувалась легка заздрість, тож я навіть зніяковів.

— Вибач. Треба було дати тобі скуштувати.

Гровер вирячив очі.

— Ні! Я зовсім не це мав на увазі. Просто так… замріявся.

— Шоколадний коктейль. Мамин. Домашній.

— І як ти почуваєшся? — зітхнув Гровер.

— Так, ніби можу відкинути Ненсі Бобофіт на сто ярдів.

— Це добре, — мовив Гровер. — Це дуже добре. Гадаю, ти не ризикнеш випити ще цього напою?

— Що ти маєш на увазі?

Він обережно взяв у мене порожню склянку, ніби це була вибухівка, і поставив її на стіл.

— Ходімо. Хірон і містер Д. чекають на тебе.

Ґанок простягнувся вздовж усього Великого будинку.

Ступав я невпевнено, бо ще не звик ходити так далеко. Гровер запропонував понести ріг Мінотавра, але я не випустив коробки з рук. Надто дорого коштував мені цей сувенір. Наразі я вже не кину його.

Коли ми дісталися протилежного кінця будинку, я віддихався. Ми перебували, мабуть, на північному березі Лонг-Айленда, тому що з цього боку долина тяглась аж до самісінької води, яка виблискувала неподалік від нас. Усе, що перебувало між нами і затокою, скидалося на міраж. Усі довколишні споруди нагадували давньогрецьку забудову — відкритий павільйон, амфітеатр, круглу арену — тільки виглядало все воно новісіньким, і білі мармурові колони виблискували на сонці. Неподалік, на посипаному піском майданчику, дюжина старшокласників і сатирів грали у волейбол. На невеличкому озері плавали човни. Хлопці в яскраво-помаранчевих футболках, як у Гровера, ганялись один за одним між будиночками, розкиданими лісом. Дехто стріляв у мішені з луків. Інші каталися верхи лісовою стежкою, і, якщо це була не галюцинація, то деякі коні були крилаті.

Неподалік на ґанку за карточним столом сиділо двоє чоловіків. Русява дівчина, яка годувала мене з ложечки пудингом, що пахнув попкорном, стояла поруч, обіпершись об поручні.

Чоловік, що сидів обличчям до мене, був невисоким, але огрядним. Він мав червоний ніс, великі прозорі очі й хвилясте волосся, причому таке чорне, що воно навіть здавалося трохи фіолетовим. Він був схожий на маленького янгола, як їх малюють на картинах. Як їх називають… кверуфімами? Ні, херувимами. Так правильніше. Він скидався на херувима, який дожив до середнього віку десь у маленькому містечку. На ньому була гавайська сорочка з тигровим малюнком, і він виглядав би цілком доречно на якому-небудь вечорі покеру в компанії Гейбових приятелів, хоч у мене склалося враження, що цей хлопець куди крутіший за мого вітчима.

— Це містер Д., — прошепотів Гровер. — Він директор табору. Тож будь із ним ввічливим. Дівчину звати Аннабет Чейз. Вона просто живе в таборі, але пробула тут довше за всіх. А з Хіроном ти вже знайомий…

Він вказав на чоловіка, що сидів навпроти містера Д., спиною до мене.

Перше, що впало мені в око, — чоловік сидів у інвалідному візку. Потім я упізнав твідовий піджак, ріденьке каштанове волосся, миршаву борідку.

— Містере Бранер! — вигукнув я.

Учитель із латини озирнувся й з посмішкою глянув на мене. Очі його блищали тим самим пустотливим блиском, як у ті хвилини, коли він влаштовував усьому класу чергове опитування, і нікому вище за четвірку не ставив.

— Ось і добре, Персі, — сказав він. — Тепер нас якраз четверо, щоб зіграти партію в безик.

Він запропонував мені крісло праворуч від містера Д., який подивився на мене важким поглядом і тяжко зітхнув.

— Дякую, — відповів я, відсунувшись від нього подалі, оскільки, спілкуючись із Гейбом, чітко навчився визначати, хто з дорослих любить випити, а хто — ні.

Якщо містер Д. був непитущим, то я, вибачте, сатир.

— Аннабет! — гукнув містер Бранер русяву дівчину. Та підійшла, і вчитель нас познайомив. — Ця молода леді виходила тебе, Персі, й поставила на ноги. Аннабет, люба, чому б тобі не піти перевірити, чи приготували ліжко для Персі? Поки поселимо його в будиночку номер одинадцять.

— Звичайно, Хіроне, — озвалась Аннабет.

Вона була моєю ровесницею, може, трохи вищою і більш атлетичної статури. З чудовою засмагою і хвилястим русявим волоссям — як на мене, вона виглядала б типовим каліфорнійським дівчиськом, якби цей образ не руйнували її очі. Вони були дивовижні, темно-сірі, як грозові хмари, гарні, але такі, від яких ставало трохи боязко, так ніби ця дівчина обмірковувала, як краще втягти мене в бійку.

Аннабет кинула погляд на ріг Мінотавра у моїй руці, потім знову поглянула на мене. Я гадав, що вона скаже щось на кшталт «Ти вбив Мінотавра!», або «Який ти безстрашний!», або ще щось подібне.

Але дівчисько бовкнуло:

— А в тебе, коли ти спиш, тече слина!

Після чого вона стрімко кинулась вниз галявиною, її русяве волосся розвивалося за вітром.

— Отже, ви тут працюєте, містере Бранер? — спитав я, намагаючись якомога швидше змінити тему.

— Я не містер Бранер, — відповів мій колишній учитель. — Скоріше, це був мій псевдонім. Можеш називати мене Хірон.

— Добре. — Остаточно зніяковівши, я подивився на директора. — А містер Д…це також щось означає?

Містер Д. припинив тасувати карти. Він глянув на мене так, ніби я щойно голосно зригнув.

— Молодий чоловіче, імена могутні. Не треба вживати їх всує.

— Так, звичайно. Вибачте.

— Мушу сказати, Персі, — втрутився Хірон-Бранер, — я радий бачити тебе живим. Минуло вже чимало часу відтоді, як мене повідомили про одного потенційного мешканця нашого табору. Не хотілося б вважати, що я даремно витратив свій час.

— Вас повідомили?

— Я цілий рік пробув у Йєнсі, щоб підготувати тебе. Звичайно, ми маємо сатирів у більшості шкіл, де вони ведуть спостереження. Але Гровер попередив мене одразу після зустрічі з тобою. Я переконав іншого латиніста… ну, скажімо, взяти відпустку.

Я спробував згадати початок навчального року. Це видавалося надто далеким минулим, але все одно я нібито пригадав, що першого тижня в Йєнсі у нас був інший латиніст. По тому він без будь-яких пояснень щез, і наш клас прийняв містер Бранер.

— То ви приїхали в Йєнсі лише заради того, щоб навчати мене?

Хірон кивнув.

— Якщо чесно, то спочатку я не був упевнений щодо тебе. Ми зв’язалися з твоєю мамою, пояснивши їй, що будемо дбати про тебе, аж поки ти будеш готовий для Табору напівкровок. Але тобі треба було багато чого навчитися. Утім, якщо вже ти потрапив сюди живим, то, значить, пройшов перше випробування.

— Гровере, — нетерпляче спитав містер Д., — то ти граєш, чи як?

— Так, сер!

Гровер, тремтячи, всівся у четверте крісло, хоч я ніяк не міг зрозуміти, чому він так боїться цього приземкуватого товстуна у гавайській сорочці.

— Ти знаєш, як грати у безик? — підозріло скосив на мене очі містер Д.

— Боюсь, що ні.

— Боюсь, що ні, сер, — виправив він мене.

— Сер, — повторив я.

— Гаразд, — сказав містер Д., — відтак, знай, що разом із гладіаторськими боями це одна з найвидатніших ігор, вигаданих людьми. Я сподівався, що всі цивілізовані молодики знають її правила.

— Упевнений, що він скоро навчиться, — втрутився Хірон.

— Будь ласка, — попросив я, — поясніть мені, що це за місце? І що я тут роблю? Містере Бр… Хіроне, навіщо ви приїхали в Йєнсі? Тільки заради того, щоб навчати мене?

— Я його теж про це запитував, — пхикнув містер Д.

Директор табору роздав карти. Гровер здригався щоразу, як карта ляскала об стіл.

Хірон дружньо посміхнувся мені, як зазвичай робив це на уроках з латини, ніби для того, аби я зрозумів, що незалежно від рівня підготовки я його перший учень. Він чекав від мене правильної відповіді.

— Персі, твоя мати нічого тобі не розповідала? — спитав він.

— Вона сказала… — Я згадав, з яким сумом мама дивилася на море. — Вона сказала, що боїться відправляти мене сюди, хоч батько бажав цього. Вона сказала, що в разі, якщо я потраплю сюди, то, скоріш за все, не зможу вибратись. А їй хотілося, щоб я був поруч із нею.

— Типовий випадок, — підсумував містер Д. — Ось чому їх убивають. То ви виголошуєте масть, юначе?

— А як?

Він роздратовано пояснив, як виголошувати масть у безику, тож я так і зробив.

— Боюсь, надто багато доведеться розповідати, — зітхнув Хірон. — І нашого звичного ознайомчого фільму, мабуть, буде замало.

— Ознайомчого фільму? — перепитав я.

— Ні. — Хірон прийняв рішення. — Слухай, Персі. Тобі відомо, що твій друг Гровер — сатир. Тобі відомо, що ти вбив Мінотавра. — Він вказав на ріг у коробці з-під черевиків. — А це багато що означає, мій хлопчику. Але навряд чи ти знаєш, що у твоєму житті діють могутні сили. Боги — себто ті сили, які ви називаєте грецькими богами, — навіть дуже живі.

Я втупився в решту гравців.

Я чекав, що хтось із них голосно вигукне: «Ні!» Замість цього містер Д. загорлав:

— У мене королівський мар’яж! Взятка! Взятка!

Він забурмотів, підраховуючи свої очки.

— Містере Д., — боязко спитався Гровер, — якщо ви не будете їсти свою бляшанку з-під дієтичної коли, то можна я візьму її?

— Що? Так, бери, не соромся.

Відкусивши добрячий шматок від порожньої алюмінієвої бляшанки, Гровер став сумно жувати його.

— Стривайте, — сказав я Хірону, — адже ви самі пояснювали мені, що таке Бог.

— Що ж, — плямкнув губами Хірон, — так, Бог — це заголовна літера. Бог… Але не будемо занурюватись у метафізику.

— У метафізику? Але ви казали про…

— Ну так, про богів у множині. Величні істоти, що контролюють сили природи і людські зусилля. Безсмертні боги Олімпу. Вони нижчі за рангом.

— Нижчі?

— Саме так. Боги, про яких ми говорили на уроках із латини.

— Зевс, — сказав я. — Гера, Аполлон. Ви про них?

І знову в безхмарному небі десь далеко пролунав грім.

— Слухайте, юначе, — вирік містер Д., — на вашому місці я справді не став би розкидатися цими іменами.

— Але ж усе це вигадка, — заперечив я. — Це міфи, які створили, щоб пояснити блискавку, пори року та всяке таке інше. Це те, в що люди вірили, поки не з’явилася наука.

— Наука! — знущально всміхнувся містер Д. — А ось скажи-но мені, Персей Джексон… — Я здригнувся, тому що він назвав моє справжнє ім’я, про яке я ніколи нікому не розповідав, — …що люди будуть думати про твою «науку» через дві тисячі років? Га? Назвуть її примітивною, чи не так? Саме так, певен. О, як я люблю смертних — у них геть відсутнє відчуття перспективи.

Вони вважають, що так далеко-о-о просунулись у всьому… Чи це так, Хіроне? Подивися на цього хлопчика й скажи мені.

Мені не дуже подобався містер Д., але було щось таке дивне в тому, як він назвав мене «смертним», ніби сам ним не був. Цього вистачило, щоб у мене пересохло в горлянці, та для розуміння того, чому Гровер так уважно стежить за своїми картами, жує бляшанку з-під коли й тримає рота на замку.

— Персі, — сказав Хірон, — ти як сам собі хочеш, але безсмертний наразі означає саме без-смертний. Ти хоч на мить можеш уявити собі, що ніколи не помреш? Ніколи не щезнеш? А будеш існувати вічно, такий, який ти є?

Я хотів було відбутися відмовкою, сказавши, що це чудова думка, але щось в голосі Хірона змусило мене засумніватися в доречності моїх слів.

— Ви маєте на увазі, що це важливо: вірять в них люди чи ні? — спитав я.

— Саме так, — погодився Хірон. — Якби ти був богом, то чи сподобалося тобі, що тебе називають міфом, старою легендою, яка пояснює походження блискавки? А якщо я скажу тобі, Персею Джексоне, що коли-небудь люди назвуть міфом тебе, — міфом, що пояснює, як маленькі хлопчики переживають втрату своїх матерів?

Серце важко закалатало у мене в грудях. Хірон чомусь намагався розізлити мене, але я вирішив не піддаватися.

— Мені б сподобалось, — відповів я. — От лишень я не вірю в богів.

— Ох, краще б ти повірив, — пробурмотів містер Д., — поки один із них не спопелив тебе.

— Б-б-будь ласка, сер, — затинаючись, сказав Гровер. — Просто він нещодавно втратив матір, і досі не оговтається.

— Ще чого не вистачало, — пробурчав містер Д., розігруючи карту. — Мало мені того, що маю займатися цією жалюгідною працею, так ще доводиться панькатися з хлопчиськами, які навіть не вірять!

Він махнув рукою, і на столі з’явився келих, ніби сонячне світло, що спустилося на мить, виткало скло з повітряних ниток. Келих сам собою наповнився червоним вином.

У мене щелепа відвисла, проте Хірон ніби нічого й не помітив.

— Містере Д., — попередив він, — подумайте про дієту.

Містер Д. з удаваним подивом подивився на вино.

— Боже. — Він поглянув у небеса й заволав. — Стара звичка! Пробач!

І знову пролунав грім.

Містер Д. знову змахнув рукою, і замість келиха на столі з’явилася нова бляшанка з дієтичною колою. Містер Д. гірко зітхнув, відкрив бляшанку і повернувся до гри.

Хірон підморгнув мені.

— Якось містер Д. образив свого батька, закрутивши інтрижку з лісовою німфою, яка виявилася великою розпусницею.

— Лісовою німфою, — тупо повторив я, втупившись у бляшанку з колою так, ніби вона потрапила сюди з космосу.

— Саме так, — визнав містер Д. — Батько любив мене карати. Першого разу він виголосив «сухий закон». Жахливо! Страшні десять років! Другого разу… ну, вона справді була гарненька, тож я не міг втриматись… другого разу він послав мене сюди. На Пагорб напівкровок. До літнього табору для таких хлопчаків, як ти. «Покажи добрий приклад, — сказав він мені. — Попрацюй з молоддю замість того, щоб погано на неї впливати». Ха! Яка несправедливість.

У містера Д. раптом зробився ображений вигляд, ніби у шестирічної дитини.

— Отже… — затинаючись, пробелькотів я, — ваш батько…

— Di immortalеs[3], Хіроне, — зітхнув містер Д., — я гадав, ти навчив цього хлопчика основ. Звісно, мій батько — Зевс.

Я спробував швидко пригадати з грецької міфології всі відомі мені імена на «Д». Вино. Яскрава сорочка. Сатири, які, здавалося, всі працюють саме тут. Плазування Гровера, ніби містер Д. був його господарем.

— Ви Діоніс, — видихнув я. — Бог вина.

Містер Д. вирячив очі.

— Як вони висловлюються сьогодні, Гровере? Ну, коли випивають? Невже навіть діти кажуть: «Добре пішла»?!

— Т-так, містере Д.

— Тоді «добре пішла», Персі Джексон. А може, ти вирішив, що я Афродіта?

— То ви — бог?

— Так, дитинко.

— Бог… Ви…

Він пильно глянув на мене, і я помітив недобрий вогник в його очах, який свідчив про те, що цей маленький примхливий товстун виказав мені лише дещицю свого справжнього єства. У мене перед очима з’явилися картини, в яких виноградна лоза душила тих, хто не вірив у бога виноробства, і матроси, які голосно волали, бачачи, як їхні руки перетворюються на плавці, а обличчя видовжуються на кшталт дельфінячих морд. Я зрозумів, що коли й далі буду його дратувати, містер Д. зробить зі мною щось набагато страшніше. Скажімо, заразить мій мозок хворобою, через що залишок життя мені доведеться провести у гамівній сорочці у божевільні.

— Хочеш перевірити мене, дитинко? — спокійно спитався він.

— Ні. Ні, сер.

Вогник в його очах згас. Містер Д. повернувся до карт.

— Сподіваюсь, я виграв.

— Не зовсім, містере Д., — заперечив Хірон. Він виклав перед собою «стріт», підрахував очки й сказав: — Гра моя.

Я вирішив, що містер Д. знищить Хірона просто на місці, в інвалідному візку, але той просто засопів, ніби звик програвати латиністу. Він підвівся. Гровер також скочив.

— Щось я стомився, — виголосив містер Д. — Треба було подрімати перед вечірніми співами. Але спочатку, Гровере, нам треба поговорити ще раз про твоє, м’яко кажучи, незадовільно виконане завдання.

— Т-так, сер. — Обличчя Гровера вкрилося крапельками поту.

— Будиночок номер одинадцять, Персі Джексон. І стежте за своїми манерами.

Він рушив до будинку. Гровер поплентався за ним слідом — на нього було жалко дивитися.

— Із Гровером усе буде гаразд? — спитав я Хірона.

Хірон кивнув, хоч вигляд мав стурбований.

— Старий Діоніс насправді не божевільний. Просто йому остогидла ця робота. Його «опустили», як, мабуть, сказав би ти, і він не може чекати ще століття, щоб повернутися на Олімп.

— Гора Олімп, — промимрив я. — Адже ви казали мені, що таке місце насправді існує?

— Так, у Греції є гора Олімп. І саме там мешкають боги, себто це точка, де скупчуються їхні сили, що справді існували на горі Олімп. Гора і зараз називається Олімп із поваги до минувшини, але чертог переміщується, Персі, так само, як пересуваються боги.

— Ви маєте на увазі, що грецькі боги тут? В… Америці?

— Ну звичайно. Боги переміщються разом із серцем західного світу.

— Разом із чим?

— Не гальмуй, Персі. З тим, що ви називаєте «західною цивілізацією». Ти гадаєш, це абстрактне поняття? Ні, це жива сила. Колективна свідомість, що яскраво палає протягом тисячоліть. Вогонь спалахнув у Греції. Потім, як тобі відомо, оскільки ти слухав мій курс, серце вогню перемістилося до Риму, а слідом за ним також і боги. О, можливо їм давали інші імена — так, Зевса називали Юпітером, Афродіту — Венерою, і так далі — але могутність, як і самі боги, залишалася незмінною.

— А потім вони померли.

— Померли? Ні. Хіба Захід помер? Боги просто на якийсь час переміщувалися до Німеччини, Франції, Іспанії. Там, де полум’я палало найяскравіше, — там були і боги. Кілька століть вони пробули в Англії. Тобі варто лише подивитися на архітектуру. Люди не забувають богів. На кожному місці, де вони владарювали останні три тисячі років, ти можеш побачити їх на картинах, у мармурі, на порталах головних будівель. І звичайно, Персі, зараз вони у Сполучених Штатах. Поглянь на ваш символ — це орел Зевса; подивись на статую Прометея у Рокфеллерівському центрі, на грецькі фасади ваших урядових будинків у Вашингтоні. Назви-но мені хоч одне американське місто, де олімпійці не були б представлені у найрізноманітніших місцях. Хоч як тобі це не подобається — до речі, повір, що багато хто не був у захваті вже від Риму, — серце вогню нині в Америці. Це велична західна держава. Через це Олімп тут. І ми також.

Усе це було для мене занадто, особливо те, що Хірон нібито й мене зарахував до них, наче я належав до якогось там клубу.

— Хто ви, Хіроне? І хто… хто я?

Хірон посміхнувся. Він змінив позу, ніби збирався підвестись зі свого крісла, але я знав, що це неможливо. Вся його нижня частина була паралізована.

— Хто ти? — задумливо пробурмотів він. — Це питання, на яке всі ми хочемо отримати відповідь, хіба не так? А поки ми пропонуємо тобі ліжко в одинадцятому будиночку. Там ти зустрінеш нових друзів. І ти матимеш купу часу, щоб підготуватися до завтрашніх занять. Крім цього, ввечері біля багаття відбудеться традиційне частування з маршмелоу[4] та сандвічами з шоколаду й крекерів, а я просто обожнюю шоколад.

Промовивши це, Хірон почав підводитись зі свого візка. Але було щось дивне в тому, як він це робив. Ковдра, що вкривала його ноги, впала, але самі ноги не рухались. Тіло видовжувалось, виростаючи від пояса. Спершу я подумав, що на ньому дуже довга біла оксамитова спідня сорочка, але Хірон все продовжував підводитись, стаючи вищим за будь-яку людину, і я зрозумів, що оксамитова білизна ніяка не білизна. Це був торс тварини, м’язистий і жилавий, вкритий жорсткою білою шерстю. А інвалідний візок виявився зовсім не візком. Це було щось на кшталт контейнера, величезної скрині на колесах, і тут, мабуть, було задіяне якесь чаклунство, тому що вона не могла вмістити Хірона. Несподівано з’явилася довга вузлувата нога з великим відполірованим копитом. Потім друге, після того стегна, і скриня спорожніла — металева шкаралупа з приробленими до неї муляжами людських ніг.

Я втупився в коня, що з’явився з інвалідного візка: переді мною стояв великий білий жеребець. Але замість шиї у нього був торс мого вчителя з латини, що м’яко переходив у кінський тулуб.

— Яке полегшення! — мовив кентавр. — Мене засадили туди так давно, що шерсть над копитами геть залежалась. Отже, вперед, Персі Джексон. Час познайомитися з іншими мешканцями табору.