Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава дванадцята МИ ПРИЙМАЄМО ДОПОМОГУ ВIД ПУДЕЛЯ

Тієї ночі вигляд ми мали жалюгідний.

Ми отаборились у лісі, неподалік головного шляху, на болотяній галявині, яку місцеві підлітки явно використовували для пікніків. Усе довкола було засмічено бляшанками від коли й обгортками від їжі швидкого приготування.

Ми прихопили деяку провізію та ковдри від тітоньки Ем, але не наважилися розкласти багаття, щоб просушити одяг. Фурії та Медуза в один день — це вже занадто. Ми більше не хотіли притягати нічиєї уваги.

Спати вирішили по черзі. Я зголосився вартувати першим.

Аннабет згорнулася калачиком на ковдрах і захропіла, щойно голова її торкнулась землі. Гровер на своїх крилатих черевиках злетів на одну з нижніх гілок дерева, притулився до стовбура й втупився у зоряне небо.

— Спи давай, — сказав я йому. — Якщо щось трапиться, розбуджу.

Гровер кивнув, але так і не заплющив очі.

— Сумно мені, Персі, — зітхнув він.

— Чому? — спитав я. — Через те, що згодився на ці дурнуваті пошуки?

— Ні. Ось через що мені сумно. — Він вказав на засмічену землю. — І небо. Навіть зірок не видно. Вони захарастили навіть небо. Жахливі часи для сатирів.

— О так. Я завжди підозрював, що ти ревний захисник довколишнього середовища.

Гровер кинув на мене убивчий погляд.

— Лише люди не хочуть захищати довколишнє середовище. Ваш вид так швидко забруднює світ, що… а втім, не звертай уваги. Безглуздо читати лекції людині. Якщо надалі все піде такими самими темпами, я ніколи не знайду Пана.

— «Пама»? Це щось на кшталт засобу для миття посуду?

— Пан! — обурено вигукнув Гровер. — П-А-Н. Великий бог Пан! Навіщо, як ти гадаєш, мені потрібне право на пошуки?

Несподівано галявиною повіяв дивний вітерець, який на мить заглушив сморід сміття, що гнило. Він був повний запаху ягід, диких квітів і чистої дощової води — всього, що колись було в цьому лісі. Раптом я відчув напад незрозумілої туги за тим, чого ніколи не знав.

— Розкажи мені про свої пошуки, — попросив я.

Гровер недовірливо глянув на мене, ніби боявся, що я глузуватиму з нього.

— Бог Дикої Природи щез дві тисячі років тому, — сказав він. — Матрос з Ефесу чув загадковий голос, що гукав до нього з берега: «Скажи їм, що великий бог Пан помер!» Коли люди почули цю новину, то повірили їй. Вони грабували царство Пана від давніх часів. Але для сатирів Пан був господарем і вчителем. Він захищав нас і дику природу по всій землі. Ми відмовилися вірити в те, що він помер. Найвідважніші сатири — покоління за поколінням — присягають присвятити своє життя пошукам Пана. Вони шукають його по всій землі, досліджуючи всі незаймані закапелки світу, сподіваючись знайти місце, де він сховався, і розбудити його.

— Ти також хочеш вирушити на ці пошуки?

— Це мрія всього мого життя, — відповів Гровер. — У них брав участь мій батько. І дядько Фердинанд… скульптуру якого ти бачив там…

— Так, вибачай.

— Дядько Фердинанд знав, що ризикує. — Гровер скорботно похитав головою. — І батько так само. Але мені пощастить. Я буду першим, хто вирушить на пошуки й повернеться живим.

— Ну, ти й базікало… Стривай, як це першим?

Гровер дістав із кишені свої очеретяні сопілки.

— Нікому з тих, хто вирушив на пошуки, не вдалося повернутися. Варто було їм піти — і вони зникали.

— Ані разу за дві тисячі років?

— Ні.

— А твій батько? Ти хоч приблизно уявляєш, що саме могло з ним статися?

— Гадки не маю.

— І все-таки хочеш піти за ним, — вражено підсумував я. — Я маю на увазі, чи ти справді вважаєш, що знайдеш Пана?

— Я мушу вірити в це, Персі. У це вірить кожний шукач. Це єдине, що не дозволяє нам впасти у відчай, коли ми бачимо, на що люди перетворили світ. Я повинен вірити, що Пана все ще можна розбудити.

Я довго вдивлявся у помаранчеве марево в небі, намагаючись зрозуміти, як Гровер може вірити в таку безнадійну мрію. А потім подумав: чим я кращий?

— Як ми проникнемо до царства мертвих? — спитав я. — Тобто які в нас шанси проти бога?

— Не знаю, — признався Гровер. — Але там, у Медузи, коли ти шукав її кабінет, Аннабет казала мені…

— Отакої, я й забув. Аннабет завжди має напохваті план.

— Не суди її суворо, Персі. Життя в неї було нелегке, але людина вона добра. Врешті-решт вона вибачила мені… — Він раптом змовк.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я. — Що саме вибачила?

Але Гровер підніс до рота сопілку, повністю зосередившись на мелодії.

— Стривай-но! — Здається, я здогадався. — Першого разу тобі доручили бути хранителем п’ять років тому. Аннабет у таборі вже п’ять років. Невже вона була твоїм першим завданням, з яким ти не впорався…

— Я не можу розповідати про це, — замотав головою Гровер; я помітив, як тремтить його нижня губа, і вирішив, що він розплачеться, якщо я тиснутиму на нього. — Але я хочу сказати, що там… у Медузи ми з Аннабет вирішили, що ці пошуки якісь дивні. Відбувається щось незрозуміле.

— Ось як? Отже, мене все ж таки підозрюють у тому, що це я поцупив жезл, який привласнив Аїд.

— Я зовсім не це хотів сказати, — відповів Гровер. — Фур… себто наші далекі родичі… нібито хотіли нас лише залякати, щоб ми повернули назад. Як місіс Додз в Йєнсі… Але чому вона чекала так довго, щоб убити тебе? І в автобусі вони були зовсім не такі агресивні, як завжди.

— Щодо мене вони були навіть дуже агресивні.

Гровер похитав головою.

— Вони горлали: «Де це? Де?»

— Вони шукали мене.

— Може бути, але у мене та в Аннабет виникло відчуття, що вони запитують не про людину. Вони верещали: «Де це?» Здається, їх цікавив якийсь предмет.

— Якась нісенітниця.

— Згоден. Але якщо ми щось неправильно зрозуміли з приводу цих пошуків, і маємо лише дев’ять днів, аби знайти жезл повелителя… — Гровер подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, якої я не мав.

Я подумав про слова Медузи: боги використовують тебе. На мене чекало щось гірше, аніж обернення на камінь.

— Я не був із тобою відвертий, — сказав я Гроверові. — Жезл Зевса мене ані трохи не цікавить. Я погодився вирушити до царства мертвих, тільки щоб знайти свою мати.

— Знаю, Персі. — Сатир видобув із сопілки декілька сумних нот. — Але чи ти впевнений, що це єдина причина?

— Я роблю це не задля того, щоб допомогти батькові. Він про мене не дбає. Я також.

Гровер приголомшливо втупився в мене з гілки.

— Слухай, Персі, я не такий розумний, як Аннабет, і не такий хоробрий, як ти. Але я дуже добре вмію розрізняти почуття. Ти радий, що твій батько живий. А йому подобається, що тобою можна пишатися. Ось чому ти відправив голову Медузи на Олімп. Ти хотів, щоб він звернув увагу на те, що ти зробив.

— Та невже? Можливо, в сатирів емоції зовсім не такі, як у людей. Тому ти помиляєшся. Мене аж ніяк не хвилює, що він подумає.

— Гаразд, Персі. Нехай так. — Гровер звісив ноги з гілки.

— Крім цього, пишатися мені особливо нема чим. Щойно ми вибралися з Нью-Йорка, як застрягли тут без грошей, не знаючи, як далі рухатися на захід.

Гровер подивився на нічне небо, ніби щось обмірковуючи.

— Давай-но першим повартую я. А ти лягай спати.

Я хотів було заперечити, але сатир став награвати Моцарта, мелодію таку ніжну й милозвучну, що я відвернувся й в очах у мене запекло. Після перших тактів Дванадцятого фортепіанного концерту я заснув.

Уві сні я стояв у темній печері перед глибокою ямою. Сірі істоти, ніби зіткані з туману, шепочучи, звивалися довкола мене, і якимось чином я зрозумів, що це душі померлих.

Вони шарпали мене за одяг, намагаючись відтягти назад, але я був сповнений рішучості дістатися самого дна розщелини.

Коли я подивився вниз, у мене запаморочилось у голові.

Яма роззявила свою непроглядну чорну пащеку так, що я зрозумів — вона бездонна. І все ж таки у мене було таке відчуття, ніби хтось намагається повстати з прірви — якесь надзвичайне уособлення зла.

«Малий герою, — пролунав із пітьми задоволений голос, — такий немічний, такий юний, але, можливо, тобі це вдасться».

Голос, моторошний та похмурий, явно належав якійсь стародавній істоті. Від кожного слова у мене ціпеніло все тіло.

«Вони послали тебе невірним шляхом, хлопчику, — вирекло створіння. — Давай складемо угоду, і я віддам те, що тобі потрібно».

Мінливий образ з’явився над прірвою: це була моя мати, що застигла в той момент, коли розтанула у золотому сяйві. Обличчя мами було спотворене болем, ніби Мінотавр досі душив її. Очі дивилися на мене впритул, благаючи: «Тікай!»

Я спробував гукнути, але голос не слухався мене.

Скреготливий моторошний регіт залунав із розщелини.

Невидима сила штовхала мене вперед. Вона затягла б мене в цю яму, коли б я не так міцно тримався на ногах.

«Допоможи мені підвестися, хлопчику. — Голос залунав із ще більшою люттю. — Принеси мені жезл. Завдай удару підступним богам!»

«Ні! Прокинься!» — шепотіли довкола мене душі померлих.

Образ матері став згасати. Істота з ями не вгавала.

Раптом я зрозумів, що вона не намагається затягти мене вниз. Навпаки, з моєю допомогою вона хоче вилізти звідти.

«Добре, — бурмотів голос. — Добре».

«Прокинься, — шепотіли мертві. — Прокинься!»

Хтось трусив мене за плече.

Я розплющив очі й побачив сонячне світло.

— Чудово, — мовила Аннабет, — наш зомбі принаймні живий.

Я весь тремтів, пригадуючи свій сон. Я досі відчував на своїх грудях лапи чудовиська з прірви.

— Чи довго я спав?

— Досить довго як для того, щоб я встигла приготувати сніданок. — Аннабет кинула мені пакетик сирних чіпсів, які захопила у закусочній тітоньки Ем. — А Гровер сходив на розвідку. Поглянь, він знайшов собі друга.

Я спробував сфокусувати зір.

Гровер, схрестивши ноги, сидів на ковдрі й тримав на колінах напрочуд пухнасте і на диво бруднюще, неприродно рожеве опудало.

Ні, вибачте. Це було не опудало, а рожевий пудель.

Подивившись на мене, пудель знервовано гавкнув.

— Усе гаразд, — мовив до собаки Гровер.

— Ти що… розмовляєш з цим? — Я розгублено закліпав очима.

— Це, — попередив Гровер, — наш квиток на захід. Тому поводься з ним більш ввічливо.

— Ти вмієш розмовляти з тваринами?

Гровер не звернув на мої слова жодної уваги.

— Персі, познайомся, це Гладіолус. Гладіолусе, це Персі.

Я втупився в Аннабет, сподіваючись, що вона не витримає й розрегочеться з жарту, який вони на пару втнули, щоб поглузувати з мене, але дочка Афіни була вбивчо серйозною.

— Я не вітаюсь із рожевими пуделями, — пхикнув я. — І досить про це.

— Персі, — втрутилась Аннабет, — я привіталась із пуделем. Тепер твоя черга.

Пудель знову загарчав.

І мені довелося з ним привітатися.

Гровер повідомив, що натрапив на Гладіолуса в лісі, після чого вони разбалакалися між собою. Пудель утік із місцевої заможної родини, яка пообіцяла двісті доларів винагороди за його повернення. Насправді Гладіолусу зовсім не хотілося повертатися додому, але він був готовий піти на це, щоб допомогти Гроверові.

— А як Гладіолус дізнався про винагороду? — спитав я.

— Та ж він читає об’яви, — відповів Гровер. — Ось так!

— Та досить вже, — відмахнувся я. — Досить мене дурити.

— Отже, ми повертаємо Гладіолуса, — пояснила Аннабет тоном верховного стратега, — отримуємо гроші й купуємо квитки до Лос-Анджелеса. Все просто.

Я згадав про свій сон — шепіт померлих, істоту з прірви, мамине обличчя, що мерехтіло, зникаючи в золотому сяйві.

— Тільки тепер ніяких автобусів, — з острахом сказав я.

— Добре, — погодилась Аннабет.

Вона вказала вниз, на підніжжя пагорбу, де проходила залізниця, яку я вчора не побачив у нічній темряві.

— Неподалік звідси розташовується станція «Амтрак». Гладіолус повідомив, що потяг на захід відходить опівдні.