Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава перша РАПТОВЕ ЗНИКНЕННЯ МАТЕМАТИЧКИ

Слухай, я не хотів бути напівкровкою.

Якщо ти взявся читати цю книжку через те, що вирішив, ніби сам напівкровка, то ось тобі моя порада: закрий її, і негайно. Повір усьому, що набрешуть тобі мамуся з татком щодо твого народження, і живи спокійно.

Бути напівкровним небезпечно. Жахливо. Думка про те, що ти такий, убиває, це боляче й гидко.

Якщо ти звичайний хлопець і читаєш усе це тому, що переконаний, нібито це вигадки, — чудово. Читай собі далі. Заздрю твоїй вірі в те, що в житті нічого такого не буває.

Але якщо ти впізнаєш себе на цих сторінках, якщо хоча б щось тебе зачепить за живе, — одразу ж кидай читати. Ти можеш виявитися одним із нас. А щойно ти зрозумієш це, вони рано чи пізно також це відчують і прийдуть по тебе.

І не кажи, що я тебе не попереджав.

Звати мене Персі Джексон.

Мені дванадцять. Ще кілька місяців тому я ходив до приватної школи-інтернату Йєнсі для важких підлітків штату Нью-Йорк.

Себто я важкий підліток?

Що ж, можна й так сказати.

Я міг би почати з будь-якого моменту мого короткого, жалюгідного життя, щоб підтвердити це, але минулого травня все справді пішло шкереберть. Отже, наш шостий клас поїхав на екскурсію до Манхеттену — двадцять вісім дефективних підлітків і двоє вчителів у жовтому шкільному автобусі, який віз нас до музею мистецтв Метрополітен подивитися на всякі давньоримські та давньогрецькі штуковини.

Розумію — схоже на справжню муку. Більшість екскурсій до Йєнсі такими й були.

Але цього разу екскурсію вів наш латиніст містер Бранер, тому я ще на щось сподівався.

Містер Бранер був одним із тих одинаків середнього віку, що роз’їжджають в інвалідних кріслах із моторчиком. Волосся у нього ріденьке, борода нечесана, і від старого твідового піджака завжди тхне чимось на кшталт кави. Крутим його, звичайно, не назвеш, але він розповідав нам різні історії, жартував і дозволяв бігати наввипередки по класу. До того ж, він мав чудову колекцію римських обладунків і зброї, через що був єдиним вчителем, на чиїх уроках мене не хилило на сон.

Я сподівався, що екскурсія вийде непогана. Принаймні — що хоч раз, як виняток, я нікуди не вляпаюсь.

Але я, друзяко, помилявся.

Розумієш, саме на екскурсіях зі мною трапляються всілякі дурниці. Взяти хоча б п’ятий клас, коли ми їздили оглядати поле бою при Саратозі і я мав халепу з гарматою повстанців. Я й не збирався поціляти у шкільний автобус, але мене все одно виперли зі школи. А ще раніше, у четвертому класі, коли нас возили фотографуватися на тлі найбільшого у світі басейну для акул, я натиснув на якийсь важіль, і всьому нашому класу довелося скупатися. А ще раніше… Утім, гадаю, ти мене зрозумів.

Під час цієї екскурсії я вирішив поводитися чемно.

По дорозі до міста я сварився з Ненсі Бобофіт — веснянкуватим, рудоволосим дівчиськом із схильністю до клептоманії, яка кидала в потилицю моєму кращому другові Гроверу шматки сандвіча з арахісовим маслом і кетчупом.

Гровер взагалі був легкою мішенню. Будучи тюхтієм, він завжди рюмсав, коли щось у нього не виходило. Схоже, він просидів в одному класі кілька років, тому що обличчя у нього було всипане прищами, а на підборідді кучерявилась ріденька борідка. Крім того, Гровер був інвалідом. Він мав довідку, згідно з якою до кінця життя звільнявся від фізкультури через якусь там хворобу м’язів на ногах. Ходив він кумедно, ніби кожен крок завдавав йому страшенного болю, але це тільки про людське око. Варто було бачити, як він щодуху мчить до кафетерію, коли там печуть енчіладу[1].

Отже, Ненсі Бобофіт кидала шматочки сандвіча, які застрягали в каштанових кучерях Гровера, знаючи, що я нічого не зможу їй зробити, оскільки й без того під наглядом. Директор погрожував, що я вилечу геть, якщо під час цієї екскурсії трапиться якась халепа, виникнуть непередбачувані труднощі або я хоч трохи набешкетую.

— Я її приб’ю, — пробурмотів я.

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти мене Гровер. — Мені подобається арахісове масло.

Він ухилився від чергової порції ланчу Ненсі.

— Так, ну все. — Я став уже підводитись із місця, але Гровер силоміць посадив мене назад.

— Ти й без того вже маєш випробувальний термін, — нагадав він мені. — Сам знаєш, на кого все звалять, якщо раптом щось трапиться.

Озираючись назад, я шкодую, що не прибив Ненсі Бобофіт ще тоді. Навіть якби мене вигнали зі школи, це вже не мало значення, оскільки невдовзі я вскочив у таку халепу, що решта всього порівняно з нею — просто дурниці.

Екскурсію музеєм вів містер Бранер. Він їхав попереду в інвалідному візку, ведучи нас крізь величезні галереї, в яких відлунювали наші кроки, повз мармурові статуї і засклені вітрини, повнісінькі різноманітного посуду з глини.

У мене промайнула думка, що всьому цьому краму близько двох-трьох тисяч років.

Нарешті містер Бранер зібрав нас довкола тринадцятифутової колони з величезним сфінксом угорі, і став розповідати, що це був надгробок, або стела, на могилі дівчинки приблизно нашого віку. Я намагався слухати, про що він каже, о скільки це було цікаво, але всі довкола теревенили, і кожного разу, коли я просив їх замовкнути, вчителька, яка нас супроводжувала, місіс Додз, люто на мене позирала.

Місіс Додз була якоюсь дрібнотою, вчителькою математики з Джорджії, яка навіть у п’ятдесят носила чорну шкірянку. Вигляд у неї був відповідний: здавалося, що вона може в’їхати на своєму «харлеї» просто на шкільний ґанок. Вона з’явилася в Йєнсі з півроку тому, коли у нашого колишнього математика стався нервовий розлад.

Від першого ж дня місіс Додз полюбила Ненсі Бобофіт, а мене вважала за диявольського виродка. Вона тицяла в мене своїм скоцюрбленим пальцем і лагідно казала: «Отже, дорогенький», і мені ставало ясно, що знову доведеться місяць залишатися в школі після уроків.

Якось одного разу, коли вона до півночі ставила мені завальні запитання з якогось давнього підручника з математики, я сказав Гроверу, що, по-моєму, місіс Додз — не людина. Він подивився на мене абсолютно серйозно й відповів: «Ти цілком правий».

Містер Бранер продовжував розповідати про грецькі надгробки і пам’ятки мистецтва.

Скінчилося все тим, що Ненсі Бобофіт пожартувала з приводу голого хлопчака на стелі, а я, обернувшись до неї, визвірився:

— Може, ти все-таки, замовкнеш?

І ляпнув це голосніше, ніж розраховував.

Усі зареготали. Містер Бранер змушений був спинитися.

— Маєте якісь доповнення, містере Джексон? — спитався він.

— Ні, сер, — відповів я, зашарівшись.

— Може, ви розкажете нам, що означає це зображення? — спитав він, вказуючи на один із малюнків.

Я поглянув на вирізьблену фігуру і відчув полегшення, тому що дійсно згадав, хто це.

— Це Кронос, що пожирає своїх дітей.

— Так, — мовив містер Бранер явно розчарований. — І робив він це тому…

— Ну… — Я напружив пам’ять. — Кронос був верховним божеством і…

— Божеством? — перепитав містер Бранер.

— Титаном, — виправився я, — і він не довіряв своїм дітям, які були богами. Ось… Тому Кронос і зжер їх. Але його дружина сховала немовля Зевса, а замість нього дала Кроносу камінь. А потім, коли Зевс виріс, він підступом змусив батечка, себто Кроноса, вивергнути назад своїх братів і сестер…

— Ти ба! — вигукнула ззаду якась дівуля.

— …ну і відбулась страшна бійка між богами і титанами, — продовжив я, — і боги перемогли.

Серед моїх однокласників почулося придушене хихотіння.

— Схоже, нам це дуже знадобиться в житті, — пробурмотіла до своєї подружки Ненсі Бобофіт, яка стояла позаду мене. — Уяви, як ти приходиш влаштовуватись на роботу, а тобі кажуть: «Будь ласка, поясніть, чому Кронос проковтнув своїх дітей».

— Отже, містере Джексон, — підхопив Бранер, — яким чином, перефразовуючи чудове запитання міс Бобофіт, все це стосується реальності?

— Отримала? — буркнув Гровер.

— Замовкни, — просичала Ненсі, чиє обличчя спалахнуло яскравіше за її волосся.

Нарешті Ненсі спіймала облизня. Містер Бранер був єдиний, хто не пропускав жодного зайвого слова, мовленого на його уроці. У нього були не вуха, а справжні радари.

Я поміркував над запитанням і знизав плечима.

— Не знаю, сер.

— Зрозуміло. — Містер Бранер виглядав розчарованим. — Доведеться знизити вам оцінку вдвічі, містере Джексон. Зевс дійсно умовив Кроноса скуштувати суміш вина й гірчиці, що змусило того вивергнути решту дітей, які, звичайно, будучи безсмертними богами, жили собі неперетравленими в утробі титана. Перемігши батька, боги розрізали його на дрібні шматочки його ж серпом і розкидали його останки Тартаром, найбільш похмурим місцем пекла. На цій оптимістичній ноті дозвольте оголосити, що прийшов час ланчу. Чи не проводите нас назад, місіс Додз?

Клас потроху став виходити із зали, дівчата хихотіли, хлопці штовхались і дуріли.

Ми з Гровером зібралися було слідом, але містер Бранер звернувся до мене:

— Містере Джексон!

Я зрозумів, що зараз відбуватиметься. І сказав Гроверу, щоб не чекав на мене. Потім обернувся до містера Бранера:

— Сер?

У містера Бранера був такий вигляд… ясно, що просто так він від мене не відчепиться… Його карі очі дивилися так пильно й пронизливо, ніби він мав уже тисячу років і встиг побачити геть усе на цьому світі.

— Вам варто було знати відповідь на моє запитання, — сказав містер Бранер.

— Щодо титанів?

— Щодо справжнього життя. І яким чином наше навчання пов’язане з ним.

— Е-е…

— Те, чого я вас навчаю, — провадив далі містер Бранер, — важливо для життя. І я сподіваюсь, що ви поставитесь до цього з усією відповідальністю. Випробування будуть лише найкращими, Персі Джексон.

Я майже розлютився, бо це було дошкульне зауваження.

Звісно, добре було за часів проведення так званих турнірів, коли, вбравшись у римські обладунки, містер Бранер вигукував: «Хай живе Цезар!..» і, вказуючи мечем на крейду, змушував нас мчати до дошки й писати імена всіх видатних римських героїв, а також ким були їхні батьки, ще і яким богам вони поклонялися. Але містер Бранер, виявляється, сподівався, що я не буду гіршим за інших, хоч я страждав на дислексію та розсіяння уваги і ніколи більше за «трійку» у своєму житті не отримував. Ні — він очікував, що я не лише не пастиму задніх; він сподівався, що я буду першим! А я навіть не міг вивчити всі ці імена та факти, не кажучи про те, щоб правильно їх написати.

Я промурмотів, що старатимусь, а містер Бранер між тим сумно дивився на стелу, нібито особисто був присутній на похороні цієї дівчинки.

А потім сказав, щоб я йшов на ланч разом з іншими.

Клас розсівся на сходах перед входом до музею, звідки було видно юрбу пішоходів на П’ятій авеню.

У небі починалася гроза, хмари були важкі, похмурі, чорніші, аніж я коли-небудь бачив. Я подумав: можливо, справа у глобальному потеплінні, тому що, починаючи від Різдва, погода у всьому штаті Нью-Йорк була дуже дивна. На нас то налітали жаливі хуртовини, то повінь, то від удару блискавки спалахували лісові пожежі. Я б не здивувався, якби зараз на нас посунуло торнадо.

Решта, здається, нічого не помічали. Хлопчаки кидались крекерами в голубів. Ненсі Бобофіт намагалась поцупити щось із торбинки якоїсь панночки, і, звичайно ж, місіс Додз робила вигляд, ніби нічого не відбувається.

Ми з Гровером сиділи на краєчку фонтану, подалі від решти класу. Ми вважали, що тоді ніхто не здогадається, що ми з цієї школи — школи для виродків і невдах, яким судилася одна доріжка.

— Звелів затриматись після уроків? — спитав Гровер.

— Та ні, — відповів я. — Хіба Бранер може?… Просто хочеться, щоб він хоч на хвилинку від мене відчепився. Себто щоб зрозумів, що я не геній.

Якийсь час Гровер сидів мовчки. Потім, коли я вже вирішив було, що зараз він знову вирече якесь глибоке філософське зауваження, щоб підбадьорити мене, він мовив:

— Можна мені відкусити від твого яблука?

Я мав кепський апетит, тому віддав йому ціле яблуко.

Я спроквола стежив за потоком таксі, що сунули П’ятою авеню, і міркував про мамину квартирку, яка розташовувалася далі від центру, всього лише за кілька кроків від того місця, де ми сиділи. Я не бачив маму від Різдва. Мені раптом страшенно схотілося сісти в таксі й поїхати додому. Вона міцно обійняла б мене і була б рада та розчарована одночасно. Звісно, вона негайно відіслала б мене назад в Йєнсі, нагадавши, щоб я був старанний, нехай навіть це моя шоста школа за шість років і мене, можливо, невдовзі знову випруть. Ех, я б не витримав її сумного погляду!

Містер Бранер на своєму візку зупинився біля підніжжя пандуса для інвалідів. Він жував селеру, читаючи роман у м’якій палітурці. Над спинкою його візка стриміла червона парасоля, і це нагадувало столик у кав’ярні на колесах.

Я вже збирався розгорнути сандвіч, коли переді мною виникла Ненсі Бобофіт зі своїми подружками-виродками — гадаю, їй набридло обкрадати туристів, — і вивалила свій недоїдений ланч просто на коліна Гроверу.

— Ой-ой! — Вона нахабно посміхнулась, дивлячись на мене і вишкіривши при цьому свої щербаті зуби. Ластовиння вона мала руде, ніби хтось наліпив їй на обличчя крихти від «читос».

Я спробував зберігати спокій. Шкільний вихователь тисячу разів повторював мені: «Полічи до десяти і спробуй утримати себе в руках». Але щось на мене найшло, я просто збожеволів. У вухах ніби рев припливу залунав.

Не пригадую, чи я хоч пальцем її торкнувся, але за мить Ненсі вже сиділа по пояс у фонтані й горлала:

— Це Персі мене штовхнув!

Місіс Додз миттєво виникла перед нами.

Учні шепотілися:

— Ти бачив?…

— …її ніби хтось затяг у воду…

Я не розумів, про що вони кажуть. Одне було ясно — я знову влип.

Переконавшись, що з бідною маленькою Ненсі все гаразд, і пообіцявши придбати їй нову сорочку в сувенірному відділі, і все таке інше, місіс Додз повернулася до мене. Вона мала щасливий вигляд, ніби я, нарешті, зробив те, чого вона чекала від мене весь семестр.

— Отже, дорогенький…

— Знаю, — визвірився я. — Тепер цілий місяць доведеться скніти над вашими дурнуватими задачками.

Ох, краще б я цього не казав!

— Ходімо зі мною, — звеліла місіс Додз.

— Чекайте! — раптом вискнув Гровер. — Це я! Я штовхнув її!

Я приголомшено втупився в нього. Просто не вірилось, що він намагається мене вигородити! Гровер до смерті боявся місіс Додз.

Вона кинула на мого друга такий нищівний погляд, що борідка його затремтіла.

— Я так не думаю, містере Ундервуд, — заявила вона.

— Але ж…

— Ви… залишитесь… тут!

Гровер у розпачі глянув на мене.

— Усе гаразд, друже, — озвався я. — Дякую за спробу.

— Дорогенький, — гавкнула мені місіс Додз, — ти чув мене?

Ненсі Бобофіт задоволено усміхнулась.

Я подарував їй свій фірмовий погляд «тепер-ти-небіжчиця». Потім обернувся до місіс Додз, але її поруч вже не було. Вона стояла біля входу до музею, на самому вершечку сходів, і жестами кликала мене до себе.

Як їй вдалося так швидко підвестися?

Мені частенько доводилося переживати щось подібне, коли я ніби засинав, а вже за мить, немов із таємничого калейдоскопу Всесвіту випав шматочок, і тепер мені залишається лише витріщатися на порожнє місце. Шкільний вихователь казав, що це частина мого діагнозу — порушення уваги за надмірної активності. Мій мозок неправильно тлумачив явища.

Я був не надто упевнений у цьому.

Але пішов за місіс Додз.

Дійшовши до середини сходів, я озирнувся на Гровера. Він пополотнів, переводячи погляд з мене на містера Бранера, ніби хотів, щоб той звернув увагу на те, що відбувається, але містер Бранер був вельми захоплений своїм романом.

Я знову поглянув нагору. І знову місіс Додз зникла. Тепер вона була вже всередині музею, у дальньому кінці вестибюлю.

«Добре, — подумав я. — Мабуть, вона хоче, щоб я придбав нову сорочку для Ненсі в сувенірному відділі».

Утім, план її полягав явно не в цьому.

Я подався за вчителькою вглиб музею. Врешті-решт я наздогнав її, ми знову опинилися в грецько-римському відділі.

Крім нас, у галереї нікого не було.

Місіс Додз, схрестивши руки, стояла перед великим мармуровим фризом, на якому були зображені грецькі боги, і видавала дивний горловий звук… схожий на гарчання.

Тут було через що занервувати. Дивна це річ — перебувати поруч з учителем, особливо з місіс Додз. Було щось таке незвичайне в її погляді, спрямованому на фриз, ніби вона хотіла стерти його на порох…

— У нас через тебе проблеми, дорогенький, — мовила вона.

Я спробував здаватися чемним і відповів:

— Так, мем.

Вона підсмикнула манжети на своїй шкіряній куртці.

— Чи ти справді гадаєш, що тобі це так минеться?

Місіс Додз дивилася на мене вже навіть не як божевільна. Вона була просто уособленням ненависті.

«Вона ж вчителька, — майнуло у моїй голові. — Навряд чи вона наважиться мене вдарити».

— Я… я намагатимусь, мем… — пробурмотів я.

Будівля здригнулася від удару грому.

— Ми не дурні, Персі Джексон, — мовила місіс Додз. — Знайти тебе було справою часу. Зізнайся, і тобі не доведеться дуже страждати.

Я й гадки не мав, про що йшлося.

Єдине, що спало мені на думку, — вчителі знайшли сховок із солодощами, якими я приторговував у гуртожитку. А може, вони здогадалися, що я скачав твір за «Томом Сойером» з Інтернету, навіть не читаючи книжки, і тепер збираються анулювати мою оцінку? Або, ще гірше, намагатимуться змусити мене прочитати книжку.

— Отже, — наполегливо вирекла місіс Додз.

— Мем, я не…

— Твій час минув, — просичала вона.

І тут сталося неймовірне. Її очі спалахнули, як жарини. Пальці витяглись, і на них з’явилися кігті. Куртка перетворилася на довгі шкірясті крила. Вона перестала бути людиною, ставши старою, зморшкуватою фурією з крилами, як у кажана, пазурами, пащекою, з якої стирчали жовті ікла… і вона явно зібралася роздерти мене на шмаття.

Містер Бранер, який за мить до того сидів ззовні перед музеєм, вкотився на своєму кріслі у двері галереї, затиснувши в пальцях кулькову ручку.

— Гей, Персі! — гукнув він і підкинув її вгору.

Місіс Додз кинулася на мене.

Пронизливо скрикнувши, я відскочив убік і відчув, як пазурі розсікли повітря поруч із моїм вухом. Я підхопив на льоту кулькову ручку, яка, опинившись у моїй долоні, перестала бути ручкою. Тепер це був меч — бронзовий меч містера Бранера, яким він завжди озброювався у дні турнірів.

Місіс Додз обернулася до мене, свердлячи убивчим поглядом.

Ноги у мене стали немов ватяні. Руки так жахливо трусилися, що я ледь не впустив меча.

— Помри, дорогенький! — хрипло загарчала місіс Додз і кинулася просто на мене.

Я здригнувся від неймовірного жаху. І зробив те, що мусив: випад мечем.

Металеве лезо проштрикнуло плече фурії, пройшовши крізь її тіло, як ніж крізь масло.

Місіс Додз розлетілася, як пісковий замок, у потужному струмені повітря. Вона розсипалася на порох і ніби випарувалася на місці, залишивши після себе лише запах сірки, передсмертний виск і моторошне відчуття того, що два її палаючі червоні ока все ще стежать за мною.

Я залишився наодинці.

Із кульковою ручкою, затиснутою в кулаці.

Містер Бранер кудись подівся. У галереї не було нікого, крім мене.

Мої руки все ще тремтіли. Мабуть, до мого ланчу підмішали мухоморів… або від чого там бувають галюцинації?

Я вийшов із музею.

Розпочався дощ.

Гровер сидів біля фонтану, розкривши, як намет, мапу музею над головою. Ненсі Бобофіт стояла на тому самому місці, змокнувши до нитки після купання у фонтані, і скаржилася своїм подружкам-виродкам.

— Сподіваюсь, місіс Кер дала тобі прочухана, — сказала вона, побачивши мене.

— Хто? — перепитав я.

— Наша вчителька, бовдуре!

Я закліпав очима з подиву. У нас ніколи не було вчительки на ім’я місіс Кер! Я спитав Ненсі, про кого мова.

Вона просто вирячила на мене очі і відвернулась. Я спитав у Гровера, де місіс Додз.

— Хто? — здивувався він.

Після чого він замовкнув, навіть не глянувши на мене, тож я вирішив, що він із мене глузує.

— Не смішно, друже, — сказав я йому. — Я цілком серйозно.

Над нами загуркотів грім.

Тут я побачив містера Бранера: він сидів під своєю червоною парасолькою і читав книжку так, ніби нічого не сталося.

Я підійшов до нього.

Він неуважно поглянув на мене.

— Ага, ось де моя ручка. Будь ласка, надалі приносьте своє письмове приладдя, містере Джексон.

Я навіть не одразу помітив, що досі тримаю її. Я віддав містерові Бранеру його ручку.

— Сер, — спитав я, — де місіс Додз?

— Хто? — він здивовано глянув на мене.

— Ну, другий викладач. Місіс Додз. Учителька математики.

Містер Бранер спохмурнів і схилився до мене, пильно й співчутливо дивлячись в очі.

— Персі, з нами нема ніякої місіс Додз. Наскільки я знаю, в школі Йєнсі ніколи не було такої. Ти добре почуваєшся?