Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава четверта МАМА ВЧИТЬ МЕНЕ БОЮ БИКIВ

Ми мчали крізь ніч темними путівцями. Вітер шмагав «камаро» з усіх боків. Дощ суцільними патьоками стікав лобовим склом. Не розумію, як мама могла щось бачити, але вона щосили тиснула на газ.

Щоразу, як спалахувала блискавка, я дивився на Гровера, який притулився біля мене на задньому сидінні, і не міг второпати: чи то я з’їхав із глузду, а чи він вбрався в якісь чудернацькі кошлаті штани? Але ні, запах був точно такий, як тоді у дитячому садку, коли нас водили на екскурсію до зоопарку: смерділо ланоліном, як від худоби. Запах стайні.

— Отже, ти і мама… знайомі? — спромігся запитати я.

Гровер зиркнув у дзеркальце заднього огляду, хоча машин позаду не було.

— Ну, не те щоб знайомі, — озвався він, — я маю на увазі, що ми ніколи не бачились. Але вона знала, що я тебе доглядаю.

— Доглядаєш мене?

— На кшталт доглядача, так. Щоб переконатися, чи з тобою все гаразд. Але я був твоїм другом, і не прикидався, — поквапився додати він. — Адже я таки твій друг.

— Гм… а хто ти насправді?

— Наразі це неважливо.

— Неважливо? Те що мій друг наполовину виявився віслюком?

Гровер видав різкий гортанний звук, що нагадував іржання.

Я чув як він іржав і раніше, але завжди вважав це за нервовий сміх. Натомість зараз я зрозумів, що це, швидше, роздратоване мукання.

— Козел! — вигукнув він.

— Що?

— Нижня частина тіла у мене козлина.

— Ти щойно сказав, що це неважливо.

— Ме-е-е! Існують сатири, які забили б тебе копитами за таку образу!

— Отакої! Ану стривай! Кажеш, сатири? Ти ніби як… з міфів містера Бранера?

— А ті старі пані за фруктовою яткою — теж міф, Персі? І місіс Додз — міф?

— Отже, ти вважаєш, що місіс Додз насправді була?

— Звичайно.

— Тоді чому?…

— Чим менше ти будеш знати, тим менше монстрів накличеш на свою голову, — сказав Гровер так, ніби це було цілком очевидно. — Ми накинули полуду на людей, себто туман. Сподівались, що ти вважатимеш це галюцинацією. Але все марно. Ти став розуміти, хто ти насправді.

— Хто я… стривай-но хвилинку, що ти маєш на увазі?

Дивне ревіння знову пролунало позаду нас, я вже чув його сьогодні, але цього разу ревіло значно ближче. Хай там хто за нами гнався, але він так само мчав слідом.

— Персі, — втрутилась мама, — надто багато треба пояснити, а часу обмаль. Ми повинні відвезти тебе у безпечне місце.

— Безпечне? Але від кого й від чого? Хто за мною женеться?

— Нічого особливого, — озвався Гровер, явно ображений моїм закидом щодо віслюка. — Всього лише володар мертвих і кілька його кровожерливих улюбленців.

— Гровере!

— Вибачте, місіс Джексон. Але чи не могли б ви їхати трохи швидше?

Я щосили намагався збагнути все, що відбувається довкола, але мені це не вдавалося. Відтак, я розумів, що це не сон. З уявою у мене було явно складніше, аніж в інших. Тому мені ніколи не могла навіть наснитися подібна чудасія.

Мама різко повернула ліворуч. Ми виїхали на більш вузьку дорогу й помчали повз затемнені фермерські будинки, лісисті пагорби й написи «Чужу полуницю не чіпати», почеплені на загорожах.

— Куди ми їдемо? — спитав я.

— До літнього табору, про який я тобі казала. — Мамин голос звучав напружено, заради мене вона щосили намагалася приховати свій страх. — Туди, куди тебе хотів відправити батько.

— Себто туди, куди ти не хотіла мене відпускати.

— Прошу тебе, любий, — благально мовила мама. — Це дуже серйозно, як ти не розумієш? Ти в небезпеці.

— Через те, що якісь старі пані перерізали нитку?

— Це були не старі пані, — сказав Гровер. — Це були богині Долі. Чи розумієш ти, що це означає… себто те, що вони з’явилися перед тобою? Вони роблять це, коли ти… коли хто-небудь невдовзі помре.

— Овва! Ти сказав «ти».

— Ні. Я сказав «хто-небудь».

— Але мав на увазі мене.

— Я мав на увазі тебе, як щось узагальнене.

Не тебе особисто, зрозуміло.

— Хлоп’ята! — урвала нас мама.

Вона різко закрутила кермо праворуч, і я на мить побачив постать того, від кого вона щойно вивернулась, — темний силует, що майорів на вітру, який потім ніби знесло штормом.

— Що це було? — гукнув я.

— Ми вже майже на місці, — озвалася мама, не звертаючи уваги на моє запитання. — Ще милю. Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Я не знав, де саме було це «місце», але оскільки я лежав, завалившись, на задньому сидінні, мені дуже хотілося, щоб ми хоч кудись нарешті приїхали…

Назовні були лише злива й пітьма — пустельна заміська місцевість, яку зазвичай минаєш, їдучи на край Лонг-Айленду. Я подумав про місіс Додз і про те, як вона обернулась на чудовисько з гострими іклами й шкіряними крилами. Жижки у мене знову затрусилися. Вона справді була не людиною! Вона хотіла вбити мене!

Потім я згадав про містера Бранера… і про меч, який він мені кинув. Перш ніж я встиг спитати про це Гровера, волосся у мене на голові стало сторч. Раптом щось спалахнуло, пролунав жахливий гуркіт, і наше авто вибухнуло.

Пригадую відчуття невагомості, коли мене ніби стиснуло, обпалило й обдало водою зі шлангу одночасно.

Відклеївши лоба від спинки крісла водія, я лише спромігся вигукнути:

— Овва!

— Персі! — заволала мама.

— Все гаразд…

Я намагався прийти до тями. Я був живий. Авто насправді не вибухнуло. Ми просто з’їхали у кювет. Дверцята збоку водія заклинило в багнюці. Дах тріснув, як яєчна шкаралуща, і вода заливала кабіну.

Блискавка. Ось що це було. Нас викинуло зі шляху. Поруч зі мною на задньому сидінні лежало щось велике, нерухоме й безформне.

— Гровере!

Він важко сів на бік, кров струменіла з кутика його рота. Я поторсав його кошлате стегно, думаючи: «Ні! Навіть якщо мій найкращий друг — наполовину худоба зі стайні, я не хочу, щоб він помирав!»

Потім Гровер простогнав: «Їсти», і я зрозумів, що надія залишилась.

— Персі, — сказала мама, — ми повинні… — Раптом її голос урвався.

Я озирнувся. У спалаху блискавки крізь заляпане багнюкою заднє скло я побачив постать, що, накульгуючи, наближалась до нас узбіччям дороги. Побачивши її, я заціпенів від жаху. Це був силует кремезного хлопця, схожого на футбольного гравця. На голові мав щось на кшталт накинутої ковдри. Торс мускулястий, вкритий шерстю. Руки, підняті вгору, були схожі на роги.

Я важко ковтнув слину.

— Хто це?

— Персі, — сказала мама несподівано спокійним голосом, — забирайся геть з авто.

Потім вона кинулась до дверцят водія, які заліпило багнюкою. Я спробував відчинити свої. Те саме. У відчаї я подивися на отвір угорі. Крізь нього можна було вилізти, якби не його рвані краї, які димилися…

— Лізь у інші двері! — наказала мама. — Персі… ти мусиш тікати. Бачиш те велике дерево?

— Що?

У світлі чергової блискавки крізь отвір у даху нашого авто я побачив дерево, яке вона мала на увазі: велетенська сосна завбільшки з різдвяну ялинку в Білому домі, росла неподалік на пагорбі.

— Це фермерська межа, — сказала мама. — Видерись на пагорб і внизу, в долині, побачиш великий будинок. Біжи до нього, не озираючись. Гукай щосили на допомогу. Не зупиняйся, поки не добіжиш до дверей.

— Мамо, ти теж підеш зі мною!

Обличчя у неї було бліде, очі — сумні, як зазвичай бувало, коли вона дивилася на океан.

— Ні! — вигукнув я. — Ти підеш зі мною. Допоможи мені витягти Гровера.

— Дайте мені їсти! — простогнав Гровер трохи голосніше.

Чолов’яга з ковдрою на голові наближався до нас, рикаючи й пофоркуючи. Зблизька я побачив, що він не може тримати ковдру на голові, тому що його руки — сильні, м’язисті ручиська — теліпалися збоку. І ніякої ковдри не було. Якщо, звичайно, вважати цю масивну кошлату довбешку, явно завелику як для голови… — його головою. А кінці того, що нагадувало роги…

— Ми йому не потрібні, — пояснила мені мати. — Йому потрібен ти. Крім того, я не можу переходити межу.

— Але…

— Нема коли, Персі. Йди. Будь ласка.

Несподівано я просто оскаженів від злості на свою матір, на козла Гровера, на рогату потвору, — вона була схожа на бика, так, саме на бика, — яка, хитаючись, повільно й цілеспрямовано наближалася до нас.

Я переліз через Гровера і, розкривши дверцята, опинився під дощем.

— Ми підемо разом. Давай, мамо.

— Я ж тобі сказала…

— Мамо! Я тебе не залишу. Краще допоможи мені з Гровером.

Я не став чекати, що вона відповість. Я виліз збоку і витягнув Гровера. Він виявився на диво легким, хоч я не зміг би віднести його надто далеко без маминої допомоги.

Ми взяли Гровера попід руки й, спотикаючись, стали видиратися пагорбом угору в мокрій траві, що сягала нам до пояса.

Озирнувшись, я нарешті роздивився монстра. Він був сім футів заввишки, з руками й ногами ніби з обкладинки журналу для культуристів — рельєфні біцепси, трицепси та всякі інші «цепси» випинались із-під обплетеної жилами шкіри.

Одягу на ньому не було зовсім, крім сліпучо-білих підштанків, що виглядали б кумедно, якби верхня частина його тулуба не виглядала так застрашливо. Жорстке темне волосся росло просто від пупка аж до плечей. Його шия являла собою нагромадження м’язів, вкритих шерстю, і завершувалась величезною головою з мордою завтовшки з мою руку. У шмаркатих ніздрях виблискувало мідне кільце, чорні очі горіли люттю, а чорно-білі роги були такі гострющі, що жодним точилом такі не нагостриш.

Я швидко впізнав цього монстра. Він був героєм однієї з найперших історій, які розповідав нам містер Бранер. Але ж не міг він бути справжнім!

Дощ заливав мені очі, тож доводилося постійно змигувати.

— Це…

— Син Пасіфаї, — сказала мати. — Шкода, що я не знала, як їм кортить вбити тебе.

— Але ж це Мін…

— Не називай його імені, — попередила мама. — Імена також мають силу.

Сосна досі була ще дуже далеко — щонайменше близько ста ярдів угору пагорбом.

Я знову кинув погляд назад.

Людинобик схилився над нашим авто, зазираючи у вікна, — точніше, не зазираючи, оскільки він здебільшого сопів та принюхувався. Я не зовсім розумів, що його так бентежить, адже ми були в якихось п’ятдесяти футах від нього.

— Дайте поїсти, — простогнав Гровер.

— Т-с-с-с, — засичав я. — Мама, що він робить? Він що, не бачить нас?

— Зір і слух у нього нікудишні, — озвалась мати. — Він іде на запах. Але скоро второпає, де ми.

Неначе натрапивши на слід, людинобик зненацька люто заревів. Він підхопив «камаро» за розбитий дах, здійняв над головою і жбурнув на дорогу. Врізавшись у землю, авто проїхало ще з півмилі, розбризкуючи довкола багнюку, перш ніж зупинитися. Бензобак вибухнув.

«Ані подряпини», — згадав я Гейбові слова.

Овва!

— Персі, — сказала мама, — щойно він нас побачить, одразу ж накинеться. Зачекай до останнього, а потім біжи, стрибаючи в усі боки. Він не може змінювати напрямок, коли кидається на жертву. Зрозумів?

— Звідки ти все це знаєш?

— Я вже давно переймалась тим, що вони можуть напасти на тебе. Мені слід було цього очікувати. Я була егоїстичною, весь час тримаючи тебе біля себе.

— Тримала мене біля себе? Але ж…

Залунало чергове ревіння людинобика, і чудовисько, голосно тупаючи, кинулося пагорбом угору.

Він почув нас.

Сосна вже була лише в кількох ярдах, але пагорб ставав усе крутішим і слизькішим, а Гровер аж ніяк не легшав.

Людинобик стрімко наближався. Ще мить — і він наздожене нас.

Мама вже, певно, втрачала сили, але вона продовжувала підтримувати Гровера за плече.

— Давай, Персі! В усі боки! Пам’ятай, що я сказала.

Мені не хотілося вистрибувати в різні боки, але, здається, вона була права, і це наш єдиний шанс. Я кинувся ліворуч, обернувся й побачив, що монстр наздоганяє мене. Його чорні очі палали ненавистю. Він щоразу зригував протухлим м’ясом.

Опустивши голову, монстр кинувся вперед, націливши свої гострі, наче лезо, руки просто мені в груди.

Страх, що сидів у мене в шлунку, підштовхував мене кинутися вперед, як стріла, але це б не спрацювало. У мене нізащо не вийшло б випередити цю істоту. Тому і розвернувся, й останньої миті відстрибнув убік.

Людинобик промчав повз, наче вантажний потяг, заревівши з відчаю, і обернувся, але цього разу не до мене, а до матері, яка у цей час намагалася посадити Гровера на траву.

Людинобик загарчав, риючи землю ногами. Тепер він дивився на мою матір, яка повільно задкувала пагорбом у напрямку дороги, намагаючись відволікти чудовисько від Гровера.

— Біжи, Персі! — гукнула вона мені. — Я не можу йти далі. Біжи!

Утім, я стояв на місці, заклякнувши від страху, аж раптом монстр кинувся на маму. Та спробувала ухилитися, як радила мені, але потвора засвоїла урок. Викинувши вперед руку, людинобик схопив матір за шию, не даючи їй відскочити. Коли він підняв її, мама продовжувала боротися, гамселячи повітря руками й ногами.

— Мама!

Вона перехопила мій погляд і здушеним голосом знову вигукнула:

— Біжи!

По тому чудовисько із лютим гарчанням стисло свої ручиська на шиї моєї матері, і та розтанула у мене на очах, перетворившись на світло, мерехтливу золотисту оболонку, так ніби була голографічним зображенням. Сліпучий спалах і… її просто не стало.

— Ні!

Мій страх раптово змінюється на гнів. Несподівані сили нуртують всередині мене — я відчув той самий приплив енергії, як тоді, коли побачив, що у місіс Додз виросли пазурі.

Людинобик дістався до Гровера, який нерухомо лежав на траві. Монстр схилився над ним, обнюхуючи мого кращого друга так, ніби збирався підхопити Гровера і так само змусити його щезнути.

Я не міг цього дозволити!

Я зірвав із себе свій червоний дощовик.

— Гей! — гукнув я щосили, розмахуючи курткою і забігаючи збоку від монстра. — Гей, дурню! Шматок м’яса!

— Р-р-р-ррррр! — Чудовисько обернулося до мене, вимахуючи своїми важезними кулачиськами.

У мене раптом виникла думка — можливо, дурна, але все ж таки краще, аніж зовсім ніяка. Притулившись до великої сосни, я став вимахувати червоною курткою перед людинобиком, розраховуючи в останню мить відскочити вбік.

Але все сталося не зовсім так.

Людинобик кинувся вперед надто швидко, простягнувши руки, щоб схопити мене, куди б я не відскочив.

Час уповільнився.

Мої ноги напружились. Я не міг відскочити вбік, тому я підстрибнув угору, відштовхнувшись, як від трампліна, від голови цієї істоти, перекрутився у повітрі, щоправда не дуже високо, і опинився просто у неї на шиї.

Як це мені вдалося? Думати було ніколи. Миттю пізніше монстр з усієї сили врізався головою в дерево, і сила удару була така, що мені ледь не вибило зуби.

Людинобик, похитуючись, став блукати довкола дерева, намагаючись зструсити мене. Я вчепився в його роги, щоб він мене не скинув. Довкола гриміло й спалахували блискавки. Дощ заливав мені очі. У носі свербіло від жахливого запаху гнилого м’яса.

Монстр матлав головою і хвицався, як на родео. Він міг би просто обернутися до дерева і розчавити мене об нього, як коржика, але згодом я зрозумів, що ця потвора була запрограмована виключно на рух уперед.

Тим часом Гровер, який лежав у траві, застогнав. Я хотів було гукнути, щоб він замовкнув, але побоявся, що відкушу собі язика, оскільки мене матлало з боку в бік.

— Їсти! — попросив Гровер.

Людинобик обернувся до нього, і знову став рити землю, готуючись до нападу. Я згадав те, як він вийняв життя з моєї матері, змусивши її щезнути, як спалах світла, і лють розлилась моїми жилами, як легкозаймисте пальне. Схопившись обома руками за один із рогів, я щосили смикнув його на себе. Чудовисько напружилось, здивовано загарчало і раптом — трісь!

Людинобик заволав і підкинув мене у повітря. Я навзнак гепнувся у траву. Головою я добряче вдарився об камінь. Коли я сів, перед очима стояв туман, але в руках я тримав ріг — зазубрену кістку завбільшки з великий ніж.

Монстр знову кинувся на мене.

Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я перекотився з боку на бік і став на коліна. Коли чудисько гарматним ядром пронеслося повз, я пожбурив зламаний ріг просто в його волохату грудну клітку.

Людинобик, агонізуючи, заревів. Він впав на землю, роздираючи груди пазурами, а потім почав розпадатися — не як моя мати, себто спалахом золотавого світла, а як крихкий пісок, який розвіває вітер, зовсім як було з місіс Додз.

Монстр щезнув.

Дощ скінчився. Буря продовжувала гриміти, але вже десь далеко. Від мене смерділо, як від худоби, жижки трусилися. Голова, здавалося, розколюється від болю. Я почувався слабким, переляканим і здригався від горя. Щойно на моїх очах щезла мама. Мені хотілося кинутися на землю й розридатися, але треба було допомогти Гроверові, тому я ледь спромігся підвести його, і ми, хитаючись, почвалали назустріч вогням у вікнах фермерського будинку. Я плакав, кличучи маму, але у той же час міцно тримав Гровера — я не міг дозволити йому померти.

Останнє, що я пригадую, це те, як звалився на дерев’яний ґанок, побачив вентилятор, який обертався наді мною, і довкола якого кружляла мошкара, а також заклопотані обличчя на диво знайомого мені бородатого чоловіка й гарненької дівчинки з білявим, хвилястим, як у принцеси, волоссям. Обидва дивилися на мене, і дівчинка сказала:

— Це він. Інакше й бути не могло.

— Тихіше, Аннабет, — відповів чоловік. — Він все чує. Відведи його в хату.