Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава одинадцята МИ ВIДВIДУЄМО ШИНОК САДОВИХ ГНОМIВ

У певному сенсі добре знати, що десь там існують грецькі боги, оскільки завжди існує той, на кого можна скласти провину, коли не щастить. Скажімо, коли ти тікаєш з автобуса, в який влучила блискавка і в якому на тебе щойно напали страхітливі відьми, крім того, з неба поливає, наче з відра, більшість подумає: ну так, просто не пощастило. Але якщо ти напівкровка, можна не сумніватися, що якась божественна сила намагається зіпсувати тобі день.

Ми з Аннабет і Гровером пленталися лісом, неподалік берега річки Нью-Джерсі, над Нью-Йорком позаду мерехтіла заграва, від Гудзону відчутно смерділо.

Гровер тремтів, як тварина, зіниці його великих козлиних очей зіщулились, як дві щілини, відчувалось, що він нажаханий.

— Три сестри… І всі три разом.

Я досі був приголомшений. Гуркіт вибуху і дзенькіт розбитих шибок ще лунали у моїх вухах. Але Аннабет підганяла нас, приказуючи:

— Ходімо! Чим далі ми підемо, тим краще!

— Усі наші гроші залишилися там, — нагадав я їй. — Наша їжа, одяг. Усе.

— Якби ти не вліз у бійку…

— А ви б хотіли, щоб я так просто дозволив вас вбити?

— Не треба було мене захищати, Персі. Я б сама чудово впоралася.

— Тільки порізана на шматочки, як хліб для сандвіча, — втрутився Гровер.

— Замовкни, козел!

Гровер скорботно замекав.

— Жерстяні бляшанки… повний рюкзак жерстяних бляшанок.

Ми йшли, ковзаючи ґрунтом, порослим мохом, продираючись крізь покручене гілля дерев, які смерділи замоченою й прокислою білизною.

Через якийсь час Аннабет порівнялась зі мною, крокуючи поруч.

— Слухай, я… — Голос її урвався. — Дякую, що повернувся по нас. Ти справді хоробрий.

— Ми ж одна команда.

Якийсь час Аннабет йшла мовчки.

— Це все одно, як пережити смерть… не кажучи вже про те, що якби ти схибив, то наші пошуки на цьому б скінчилися. А це, можливо, мій єдиний шанс побачити справжній світ.

Буря нарешті вщухла. Заграва над містом згасла, залишивши нас у пітьмі. Я бачив лише, як відблискує золотаве волосся Аннабет.

— Ти не залишала Табір напівкровок із семи років? — спитав я в неї.

— Ну… ми виїздили тільки на короткі екскурсії. Мій тато…

— Викладач історії?

— Так. Удома я якось не прижилась. Тобто я хочу сказати, що табір — це моя єдина домівка. — Тепер Аннабет сипала словами, боячись, що її можуть зупинити. — У таборі ти багато тренуєшся. Все добре й чудово, але монстри все ж таки існують у реальному житті. Лише тут ти можеш зрозуміти, на що здатний.

Якби я чогось не знав, то міг би присягнути, що в її голосі пролунав сумнів.

— Ти чудово вправляєшся з ножем! — похвалив я.

— Гадаєш?

— Будь-хто з тих, хто зумів проїхатися верхи фурією, як на мене, молодець.

У цій темряві я нічого не бачив, але подумав: можливо, вона посміхнулась.

— Знаєш, — мовила Аннабет, — мабуть, я розкажу тобі… одну кумедну річ, коли знову сядемо в автобус…

Не знаю, що саме вона збиралась розповісти, але її перервало настирливе «ту-ту-ту», немов сова кликала на допомогу.

— Гей, — гукнув Гровер, — на моїх сопілках усе ще можна грати. Якщо я згадаю пісню слідопитів, ми виберемося з цього лісу!

Він видув ще кілька нот, але мелодія підозріло нагадувала Хіларі Даф.

Замість того, щоб впевнено прямувати вперед, як належить слідопитові, я тут-таки врізався головою в дерево, заробивши ґулю завбільшки з кулак.

Можете додати до списку надприродних можливостей, яких я не мав, також інфрачервоний зір.

Ще приблизно з милю я постійно перечеплювався, лаявся, загалом почувався жалюгідно, але раптом побачив попереду світло, що скидалося на неонову вивіску. І відчув запах їжі. Смаженої, жирної, апетитної. Раптом я усвідомив, що не їв нічого поживного від того самого моменту, як потрапив на Пагорб напівкровок, де нас годували виноградом, хлібом, сиром і шматочками пісного м’яса, яке німфи смажили на багатті. Тепер мені до смерті схотілося подвійного чізбургера.

Ми продовжували рухатись уперед, поки не побачили між деревами порожнє шосе. На іншому боці розташовувалася зачинена бензоколонка, прикрашена афішею якогось фільму 90-х років, а також відчинена будова, що й була джерелом неонового світла та приємного запаху.

Це виявилась не закусочна швидкого харчування, як я сподівався. Перед нами була одна з тих придорожніх сувенірних крамничок, де продаються всілякі дивні речі на кшталт фламінго, яких можна встановити на галявинці перед будинком, дерев’яних індіанців, бетонних ведмедів та всякого такого іншого. Головна будова була схожа на довгий низький склад, оточений безліччю скульптур. Неонову вивіску над входом мені прочитати не вдалося, бо якщо моїй дислексії не по зубах навіть звичайна англійська, то про неоновий червоний курсив годі й мовити.

Для мене на вивісці було написано: «ANTYU MES GDERIAN COMEN MEPROUIM».

— Якого біса, що це означає? — спитав я.

— Не знаю, — озвалась Аннабет.

Вона постійно читала книжки, тому я навіть забув, що дівчина теж страждає на дислексію.

— «Шинок садових гномів тітоньки Ем», — переклав Гровер.

По обидва боки від входу, відповідно з рекламою, стояли два бетонні садові гноми — потворні бородаті коротуни, що посміхалися й махали руками так, ніби їх збиралися фотографувати.

Я перейшов дорогу, приваблений запахом гамбургерів.

— Гей, — попередив Гровер.

— Всередині світло, — зауважила Аннабет. — Можливо, там відчинено.

— Це закусочна, — життєрадісно мовив я.

— Закусочна, — погодилась вона.

— Ви що, здуріли обоє? — спитав Гровер. — Дивне це місце.

Ми дружньо не звернули уваги на його слова.

Перед входом височів цілий ліс статуй: бетонні тварини, бетонні діти, навіть бетонний сатир, який грав на сопілці, від чого Гровера пересмикнуло.

— Бе-е-е! — забекав він. — Схожий на мого дядька Фердинанда.

Ми зупинилися біля дверей головної будови.

— Не стукайте, — заблагав Гровер. — Я відчуваю монстрів.

— Після фурій у тебе ніс заклало, — сказала Аннабет. — Особисто я відчуваю тільки бургери. Ви що, не зголодніли?

— М’ясо! — презирливо пхикнув Гровер. — Я вегетаріанець.

— Ти їси сир, енчіладу й алюмінієві бля— шанки, — нагадав йому я.

— Це все не м’ясне. Слухайте, давайте підемо звідси. Ці статуї… дивляться на мене.

Тут двері заскрипіли, відчинилися й на порозі з’явилася висока жінка зі сходу — принаймні так мені здалося, що вона зі сходу, оскільки вона була вбрана у чорний довгий халат, який закривав усе, крім рук, а обличчя було сховане за вуаллю. З-під чорного серпанку блищали тільки очі. Смагляві, кавового відтінку руки здавалися старечими, але були доглянуті, з манікюром, тому можна було вважати, що перед нами бабуся із слідами колишньої краси.

В її акценті так само вчувалися слабкі східні нотки.

— Уже пізно гуляти самим, діти мої, — мовила вона. — Де ваші батьки?

— Вони… гм… — почала було Аннабет.

— Ми сироти, — бовкнув я.

— Сироти? — перепитала жінка. Слово пролунало в її устах якимось незнайомим, чужим. — Але ж, мої любі! Цього не може бути.

— Ми відстали від свого балагану, — пояснив я. — Бродячого циркового балагану. Директор сказав, якщо ми раптом заблукаємо, чекати його біля бензоколонки, але він міг забути, або мав на увазі якусь іншу бензоколонку. Хай там як, але ми заблукали. Чим це так пахне?

— О, мої любі! — вигукнула жінка. — Та заходьте ж, бідні дітки. Я тітонька Ем. Проходьте просто до задньої частини складу. Там якраз приготовано поїсти.

Подякувавши їй, ми увійшли.

— Бродячий цирк? — пробурмотіла Аннабет.

— Завжди треба мати напохваті стратегічний план.

— Мізки в тебе риб’ячі, ось що.

Усередині складу так само стояли статуї: люди в різних позах та одязі, з різним виразом обличчя. Я подумав, що треба мати чималий сад, щоб встановити там ці статуї, оскільки всі вони були натурального розміру. Але перш за все, звичайно, я думав про їжу.

Можете, звісно, назвати мене ідіотом через те, що я ось так безцеремонно вперся до хати незнайомої жінки лише через те, що був голодний, але іноді я схильний до імпульсивних вчинків. Крім цього, ви ніколи не чули, як пахнуть бургери тітоньки Ем. Їхні пахощі були подібні до наркозу в кріслі дантиста — ти забував геть про все. Я зовсім не звертав уваги ані на Гроверове нервове скімлення, ані на те, що статуї, здається, стежили за мною, і що тітонька Ем зачинила за нами двері.

Я хотів лише якомога швидше попоїсти. І звичайно, в задній частині складу розташовувалась закусочна: стіл швидкого обслуговування з грилем, фонтанчиком содової, мікрохвильовою піччю та торгівельним автоматом із сирними начо[5]. Усе, що душа забажає, плюс декілька металевих столиків для пікніка.

— Сідайте, будь ласка, — запросила тітонька Ем.

— Дивовижно, — сказав я.

— Але… — продовжував впиратися Гровер, — ми не маємо грошей, мем.

Перш ніж я встиг тицьнути його ліктем, тітонька Ем заявила:

— Ні, ні, діти. Жодних грошей. Адже це особливий випадок. У мене завжди знайдеться прихисток для таких чудових сиріток.

— Спасибі, мем, — озвалась Аннабет.

Тітонька Ем застигла, ніби Аннабет мовила щось непристойне, але одразу пожвавилась, тож я подумав, що мені просто примарилось.

— Все гаразд, Аннабет, — сказала вона. — У тебе такі гарні сірі очі, дитинко.

Лише потім я замислився, звідки вона дізналась, як звати Аннабет, адже ми навіть не знайомились.

Наша господиня сховалася за шинквасом і стала готувати. Не встигли ми отямитись, як вона поставила перед нами пластикові таці з купою подвійних чізбургерів, а також ванільними коктейлями й картоплею фрі.

Я одразу ж проковтнув половину бургера.

Аннабет сьорбала коктейль.

Гровер підсунув до себе картоплю фрі й жадібно поглядав на провощений папір, на якому лежали наїдки, але був надто знервований, щоб їсти.

— Що це там за сичання? — спитав він.

Я прислухався, але нічого не почув. Аннабет похитала головою.

— Сичання? — перепитала тітонька Ем. — Мабуть, ти чуєш, як кипить олія. Гострий в тебе слух, Гровере.

— Я вживаю вітаміни. Для покращання слуху.

— Чудово, — сказала тітонька Ем. — Але не звертай уваги, розслабся, будь ласка.

Сама тітонька Ем нічого не їла. Вона так і не зняла вуалі, навіть коли готувала, і тепер присіла, сплівши пальці, уважно дивлячись, як ми їмо. Завжди трохи ніяково, коли хтось вирячується на тебе, а ти навіть не бачиш його обличчя, але після бургеру я почувався ситим і сонним, тому вирішив трохи погомоніти з нашою господинею.

— Отже, ви продаєте гномів? — спитав я, намагаючись виглядати зацікавленим.

— О так, — відповіла тітонька Ем. — А також тварин. І людей. Усе для саду. Скульптура, знаєте, дуже популярна.

— І як ідуть справи на цьому шосе?

— Не так, щоб дуже. Від того часу, як збудували швидкісну магістраль, більшість тут вже не їздять. Тому я повинна добре дбати за кожного клієнта.

Я відчув поколювання в шиї, ніби хтось дивиться на мене ззаду. Проте, озирнувшись, побачив, що це лише скульптура молодої дівчини с різдвяним кошиком. Зроблено її було дуже детально — набагато краще, ніж решту садових скульптур. Але мене вразило її обличчя. Воно було приголомшене, ба навіть сповнене жаху.

— Ах, — сумно зітхнула тітонька Ем. — Ви, напевно, звернули увагу, що деякі з моїх творінь вийшли не дуже добре. Вони мають певні недоліки. Важче завжди виходять обличчя. Завжди обличчя.

— Ви самі робите статуї, — спитав я.

— О так. Колись я мала двох сестер, які мені допомагали у цій справі, але вони померли, і тепер тітонька Ем сама. Разом зі мною лише мої скульптури. Ось чому я продовжую їх робити, розумієте? Це — єдина моя компанія.

Смуток в її голосі був такий глибокий та непідробний, що я мимохіть пожалів її.

Аннабет відсунула їжу. Присунувшись ближче, вона перепитала:

— Дві сестри?

— Це жахлива історія, — сказала тітонька Ем. — Насправді не дуже дитяча. Бачиш, Аннабет, колись одна дурна жінка приревнувала мене, а я ж була тоді ще молоденька. У мене був… приятель, ну, ти розумієш, і ця жінка вирішила розлучити нас. Вона спровокувала жахливий нещасний випадок. Сестри підтримували мене. Вони ділили зі мною мою гірку долю, як могли, але врешті-решт померли. Розтанули, немов дим. Я єдина залишилась живою, але якою ціною! Якою ціною!

Я не зовсім розумів, про що мова, але її горе вразило мене. Мої повіки обважніли, після доброї вечері хилило на сон. Бідна стара пані. Хто ж міг образити це добре створіння?

— Персі! — Аннабет розбуркала мене. — Нам, напевно, треба вже йти. Директор цирку зачекався.

Голос у неї був напружений. Я не міг второпати, чому саме. Гровер жував серветки з таці, але, якщо це й здалося дивним тітоньці Ем, вона нічого не сказала.

— Які гарні сірі очі, — знову звернулася вона до Аннабет. — Особисто я давно вже не бачила таких сірих очей.

Вона простягла руку, ніби погладити Аннабет, але та різко підвелась.

— Нам справді вже час.

— Так! — проковтнувши останню серветку, Гровер теж підскочив. — Директор цирку чекає. Пора!

Мені не хотілося йти. Я почувався, наче ситий кіт. До того ж тітонька Ем така чудова. Я хотів ще побути з нею.

— Прошу вас, любі мої, — благаючим тоном сказала тітонька Ем. — Мені так рідко випадає побути з дітьми. Принаймні чи не могли б ви попозувати для мене перед тим, як піти?

— Попозувати? — обережно перепитала Аннабет.

— Для фотографії. Я використаю її, коли буду працювати над новою скульптурною групою. Діти такі популярні. Усі люблять дітей.

— Гадаю, нічого не вийде, мем. — Аннабет нетерпляче тупцяла на місці. — Персі, ходімо…

— Звичайно, вийде, — заперечив я. Аннабет дратувала мене тим, що так зверхньо, так непоштиво розмовляє зі старою пані, яка щойно безкоштовно нагодувала нас. — Лише одне фото, Аннабет. Що в цьому поганого?

— Ну, Аннабет, — промуркотіла господиня. — Що в цьому поганого?

Аннабет це явно було не до вподоби, але вона дозволила тітоньці Ем супроводити нас до виходу в сад скульптур.

Тітонька Ем підвела нас до лави поряд із кам’яним сатиром.

— А тепер, — сказала вона, — я вас правильно розсаджу. Гадаю, панянка буде посередині, а двійко кавалерів — із боків.

— Не дуже гарне освітлення для фотографії, — зауважив я.

— Та ні, — посміхнулася тітонька Ем, — світла достатньо. У будь-якому разі, ми ж побачимо один одного.

— А де ж ваша камера? — спитав Гровер.

Тітонька Ем відступила на крок назад, ніби заздалегідь милуючись вдалим знімком.

— Як я вже казала, обличчя — це найважче. Ану, спробуйте посміхнутися мені, всі, всі, будь ласка. Посмішку щиріше.

Гровер кинув оком на бетонного сатира поруч із ним і промурмотів:

— Викапаний дядько Фердинанд!

— Гровере, — невдоволено гукнула тітонька Ем, — ану поглянь-но сюди!

Камери у неї в руках не було.

— Персі… — покликала Аннабет.

Я інстинктивно скинувся, прислухаючись до Аннабет, але в той самий час борючись із сонливістю, навіяною повним шлунком і заколисуючим голосом старої пані.

— Почекайте, хвилинку, — сказала тітонька Ем. — Ніяк не вдається гарненько розгледити вас крізь цю кляту вуаль…

— Персі, щось тут не так, — настирливо повторила Аннабет.

— Не так? — перепитала тітонька Ем, потягнувшись, щоб скинути вуаль. — Усе навпаки, дорогенька. Сьогодні ввечері у мене зібралась така благородна компанія. Що ж не так?

— Це й є дядько Фердинанд! — важко зітхнув Гровер.

— Не дивіться на неї! — крикнула Аннабет.

Одним рухом вона вдягла свою бейсболку «Янкіз» і щезла. Її невидимі руки зіштовхнули Гровера й мене з лави.

Опинившись на долівці, я побачив перед собою взуті в сандалії ноги тітоньки Ем.

Я чув, як Гровер поспіхом відповзає в одному напрямку, Аннабет — в другому. Але мене самого надто розморило, щоб я міг рухатися з місця.

Потім над головою пролунав скреготливий звук, що різонув вуха. Я підвів погляд на руки тітоньки Ем, які стали вузлуватими й мозолястими, а замість нігтів на них виросли пазурі.

Я глянув було вище, але звідкись зліва Аннабет пронизливо загукала:

— Ні! Не треба!

Тут я почув ще більш неприємний звук, наче труться одна об одну маленькі змії, просто над собою, там… там… де мала перебувати голова тітоньки Ем.

— Біжи! — пробекав Гровер.

Я почув, як він мчить стежкою, гукаючи «Майя!», щоб запустити свої крилаті черевики.

Я не міг поворухнутися. Втупившись у вузлуваті пазуристі лапи тітоньки Ем, я намагався скинути сонне заціпеніння, яке навіяла на мене стара.

— Як шкода навіки спотворити прекрасне молоде обличчя, — заспокоюючи мовила вона. — Лишайся зі мною, Персі. Тобі лише треба подивитися на мене.

Я намагався перебороти в собі бажання підкоритися. Я глянув набік і помітив скляну кулю — з тих, що люди ставлять у себе в саду. І побачив відображення тітоньки Ем: вуаль сповзла з її голови, відкривши мерехтливі, бліді риси її обличчя. Волосся її ворушилося, звиваючись, наче змії.

Тітонька Ем.

Тітонька «М».

Як я міг виявитися таким бовдуром?

«Думай, — наказав я собі. — Як гине Медуза в грецьких міфах?»

Але думки не слухалися мене. Щось підказувало мені, що в міфі Медуза спала, коли на неї напав мій тезка Персей. Але зараз вона аж ніяк не спала. Вона могла будь-якої миті видряпати мені очі своїми пазурами, варто було їй тільки захотіти.

— Сіроока зробила це зі мною, Персі, — сказала Медуза своїм звичним голосом, що зовсім не нагадував про монстрів. Навпаки, його звуки закликали мене глянути вгору, подивитися в обличчя бідолашній старій бабусі. — Мати Аннабет, проклята Афіна перетворила мене з вродливої дівчини на це чудовисько.

— Не слухай її! — зично гукнула Аннабет звідкись із саду скульптур. — Тікай, Персі, швидше!

— Мовчати! — гаркнула Медуза. Після чого голос її знову почав муркотіти. — Тепер ти мусиш зрозуміти, чого я мушу знищити це дівчисько, Персі. Вона — дочка мого ворога. Я зітру її скульптуру на порох. Але тобі, любий Персі, тобі не доведеться страждати.

— Ні, — пробурмотів я, намагаючись підвестися.

— Ти що, справді хочеш допомогти богам? — спитала Медуза. — Ти хоч розумієш, що на тебе чекає під час цих дурнуватих пошуків, Персі? Що станеться, коли ти дістанешся царства мертвих? Не будь пішаком у руках богів, любий. Тобі більше личить бути статуєю. І не так боляче. Не так боляче…

— Персі!

Я почув позаду себе оглушливе дзижчання, ніби на мене з неба, тріпаючи крилами, падала двістіфунтова пташка.

— Пригнись! — загорлав Гровер.

Обернувшись, я побачив у нічному небі сатира, який пікірував на своїх крилатих кросівках, тримаючи в руках довбню завбільшки з бейсбольну біту. Він міцно заплющив очі й мотав головою. Орієнтувався Гровер лише завдяки слуху й нюху.

— Пригнись! — загукав він знову. — Я її дістану.

Це остаточно розбуркало мене, повернувши до стану повної боєздатності. Знаючи Гровера, я був упевнений, що дістанеться не Медузі, а мені. Я притьмом відкотився вбік.

Бух!

Спочатку мені здалося, що це Гровер врізався в дерево. Потім почув розлючене гарчання Медузи.

— Жалюгідний маленький сатире! — ревіла вона. — Я додам тебе до своєї колекції.

— Це за дядька Фердинанда! — гукав у відповідь Гровер.

Я намагався якомога швидше відповзти навколішках і сховатися поміж скульптур. Тим часом Гровер знову кинувся вниз.

Трах-ба-бах!

Медуза заревла, її зміїна шевелюра засичала й стала бризкати отруйною слиною.

Зовсім поруч зі мною голос Аннабет покликав:

— Персі!

Я підскочив так високо, що мало не перестрибнув через садового гнома.

— Дідько! Обережніше! — Аннабет скинула бейсболку «Янкіз» і зробилася видимою. — Ти повинен відрубати їй голову.

— Що? Ти здуріла? Нам треба швидше забиратися звідси.

— Медуза — грізний ворог. — Це уособлення зла. Я б сама її вбила, але… — Аннабет ковтнула слину, ніби зібралася в чомусь зізнатися. — Але твоя зброя краща. Вона розірве мене на шматки через мою матір. А ти… ти маєш шанс.

— Що? Я не можу…

— Хочеш, щоб вона й далі перетворювала безневинних людей на статуї?

Вона тицьнула в скульптуру двох закоханих — обернені на камінь чоловік та жінка стояли, обійнявшись.

Аннабет схопила з найближчого п’єдесталу скляну кулю.

— Відполірований щит був би краще. — Вона скептично оглянула кулю. — Опукле зображення створить певні викривлення. Розміри відображення будуть змінені за рахунок фактору…

— Будь ласка, висловлюйся ясніше.

— Я й без того висловлююсь ясно! — Вона кинула мені скляну сферу. — Просто дивись на неї в дзеркало. І ніколи — прямо.

— Агов! — гукнув звідкись згори Гровер. — Схоже, вона знепритомніла!

Тієї ж миті пролунало ревіння.

— Прошу пробачення, — виправився Гровер, готуючись перелетіти з гілки на гілку.

— Поквапся, — звеліла мені Аннабет. — У Гровера, звичайно, чудовий нюх, але рано чи пізно він гепнеться на землю.

Я витягнув ручку і зняв ковпачок. Бронзове лезо простяглось у моїй руці.

Я рушив на звук, який видавало волосся Медузи, що бризкало отруйною слиною і шипіло.

При цьому я не відводив очей від скляної кулі — так, щоб бачити лише відображення Горгони, а не її саму. І ось вона з’явилася в зеленому склі.

Гровер збирався ще раз атакувати її за допомогою своєї біти, але цього разу пролетів нижче, аніж було треба. Медуза вихопила в нього палицю, і, втративши рівновагу, Гровер із вереском влетів в обійми кам’яного грізлі.

Медуза вже зібралася було кинутись на нього, але я загорлав:

— Гей, ти!

І став наступати на неї. Це було непросто з уваги на те, що доводилося одночасно тримати меч та скляну кулю. Якби вона напала, мені було б непереливки.

Але вона дозволила мені наблизитись — дванадцять футів, десять…

Тепер я бачив відображення її обличчя. Воно напевно було не таким уже й страшним. Зеленкувате скло кулі викривлювало його пропорції.

— Ти ж не завдаси шкоди старій жінці, Персі, — тихо й проникливо майже проспівала Медуза. — Знаю, що не завдаси.

Я завагався, зачарований обличчям, чиє відображення бачив у зеленому склі, а також палаючими очима, які, здавалося, ось-ось пропалять скляну перешкоду. Руки мої ослабли.

— Персі, не слухай її! — простогнав Гровер, досі борсаючись в обіймах кам’яного ведмедя.

— Надто пізно, — гаркнула Медуза.

І кинулась до мене, виставивши вперед пазуристі лапи.

Змахнувши мечем, я почув огидне хлюпання, потім шипіння, ніби вітер вирвався з печери, — монстр розвалювався на шматки.

Щось впало на землю просто мені під ноги. З останніх сил я намагався не дивитись. Крізь шкарпетку я відчув мокре тепло — помираючі змійки тицялися мені в ноги.

— Хай їй біс, як гидко! — схлипнув Гровер. Його повіки були досі міцно заплющені, але я здогадувався, що він чує шипіння та сморід. — Неймовірно гидко!

До мене підійшла Аннабет. У руках вона тримала чорну вуаль Медузи й пильно дивилася в небо.

— Не рухайся, — звеліла вона мені.

Обережно, дуже обережно Аннабет опустилася навколішки, загорнула голову чудовиська в чорну тканину, після чого підняла її. З голови скрапувала зелена рідина.

— Із тобою все гаразд? — спитала мене Аннабет. Голос у неї тремтів.

— Так, — наважився відповісти я, хоча відчував, що ось-ось виблюю свій подійний чізбургер. — Але чому не… чому голова не щезла?

— Коли ти відрубав їй голову, вона стала бойовим трофеєм, — пояснила Аннабет. — Так само, як твій ріг Мінотавра. Але не розгортай голову. Вона досі може перетворити тебе на камінь.

Гровер, стогнучи, нарешті вивільнився з обіймів кам’яного грізлі. На голові в нього красувався здоровезний шрам. Зелена кепка звисала з одного ріжка, а бутафорські ноги злетіли з копит. Чарівні черевики безпорадно махали крилами довкола його голови.

— Ну, ти ас! Чистісінько Червоний Барон, — сказав я. — Хороша робота, хлопче!

Сатир вичавив із себе кислу посмішку.

— Насправді веселого мало. Звичайно, дубасити її довбнею було кумедно. Але потрапити в лапи бетонного ведмедя — не дуже велике задоволення. Це вже не смішно.

Він зловив свою крилату взувачку. Я надів ковпачок на меч. Після чого ми втрьох, поточуючись, рушили до складу.

За шинквасом ми знайшли старі целофанові пакети й двічі обмотали ними голову Медузи. Потім кинули її на стіл, за яким вечеряли, і повсідалися довкола, надто зморені, щоб розмовляти.

— Отже, за це чудисько нам слід дякувати Афіні? — нарешті спитав я.

— Насправді — твоєму татусеві, — кинула на мене недобрий погляд Аннабет. — Чи не пригадуєш? Медуза була подружкою Посейдона. Вони вирішили зустрітися в храмі моєї матері. Ось чому Афіна перетворила її на чудовисько. Медуза та дві її сестри, які допомагали їй проникнути в храм, стали трьома горгонами. Ось чому Медуза була готова роздерти на шматки, але хотіла, щоб ти залишився в образі прекрасної статуї. Вона, мабуть, досі вважає твого татуся таким солоденьким. Можливо, ти нагадав Медузі його?

— То це я винен, що ми її зустріли?! — Моє обличчя палало.

Дівчина випросталась.

— Аннабет, це просто фотографія, — передражнила вона, бездарно наслідуючи мій голос. — Що в цьому поганого?

— Припини, — сказав я. — Ти просто нестерпна.

— А тебе годі й витримати.

— Гей! — втрутився Гровер. — Через вас обох у мене розболілася голова, хоч у сатирів ніколи не буває мігрені. Що будемо робити із цим?

Я втупився в загорнуту в мішки голову. Одна із змійок висунулася в дірку в целофані. Напис на пакеті значив: «Дякуємо за покупку».

Я був злий, але не на Аннабет чи її маму, а на всіх богів одразу за те, що вони втягли нас у ці пошуки і першого ж дня влаштували дві сутички. Такими темпами ми ніколи не дістанемося Лос-Анджелеса живими, не кажучи вже про те, щоб встигнути до літнього сонцестояння.

Що там казала Медуза?

«Не будь пішаком у руках богів, любий. Тобі більше личить бути статуєю».

— Зараз повернусь. — Я підвівся й попрямував до виходу.

— Персі, — гукнула мені навздогін Аннабет. — Що ти замислив?

Я дістався задньої частини складу, де розшукав кабінет Медузи.

Розкривши її гросбух, я виявив шість посилок останнього часу — морським шляхом до царства мертвих, для прикрашання саду Персефони та Аїда. Судячи з фрахтового рахунку, фінансове представництво підземного світу перебувало за адресою: «Студія звукозапису ДОА»[6], Західний Голівуд, Каліфорнія. Я згорнув рахунок і поклав його до кишені.

У касі я виявив двадцять доларів, декілька золотих драхм і пакети для відправлення посилок нічним експресом Гермеса, до кожного з яких надавалась невеличка шкіряна торбинка для монет. Я обшукав весь офіс, поки не наштовхнувся на коробку потрібного розміру.

Повернувшись до столу для пікніка, я запакував голову Медузи в коробку та заповнив бланк посилки:

— Їм це не сподобається, — попередив Гровер. — Вони подумають, що ти надто зухвалий.

Я запхав до торбинки декілька золотих драхм. Щойно я закрив коробку, пролунав звук, що нагадував клацання касового апарату. По тому моя посилка піднеслася над столом і зникла, ніби розчинившись у повітрі.

— А я насправді зухвалий, — сказав я.

І подивився на Аннабет, провокуючи на чергову дошкульну репліку.

Але вона нічого не сказала. Очевидно, змирилася з тим, що я краще за неї вмію дошкуляти олімпійцям.

— Ходімо, — буркнула Аннабет, — треба скласти новий план.