Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава сьома МОЯ ВЕЧЕРЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ДИМ

Чутки про пригоду в туалеті розлетілися миттєво. Хоч куди б я вирушив, мешканці табору всюди вказували на мене і щось впівголоса казали про туалетну воду. А може, вони просто дивилися на Аннабет, з якої досі струменіла вода.

Вона показала мені нові місця: кузню, в якій хлопці кували собі мечі, артистичну майстерню, де сатири в поті чола працювали над величезною мармуровою статуєю козлоногого чоловіка, а також стіну для всіх бажаючих здобути навички альпініста — по суті, дві стіни, які, жахливо розхитуючись, руйнувалися, вивергали потоки лави й зіштовхувались, якщо хтось не встигав достатньо швидко видертися нагору.

Нарешті ми повернулись до озера, де вправлялися веслярі на човнах, і звідки стежка завертала до будиночків.

— Мені треба на тренування, — сухо мовила Аннабет. — Вечеря о пів на восьму. Просто пройдеш зі свого будиночка до трапезної.

— Аннабет, я прошу вибачити мене… ну, за те, що сталося в туалеті.

— Та нема за що.

— Я справді не винен.

Вона із сумнівом глянула на мене, і я зрозумів, що все ж таки винен. Я зірвав вентилі в туалеті. Навіть не знаю, як це в мене вийшло. Але туалети були відтепер на моїй совісті. Хтозна, як усе це трапилось. Але наразі мене можна було вважати сантехніком.

— Ти мусиш поговорити з Оракулом, — сказала Аннабет.

— Із ким?

— Не з ким, а з чим. З Оракулом. Я спитаю в Хірона.

Я втупився в озеро, бажаючи, щоб хто-небудь хоч раз сказав мені правду.

Я не чекав, що хтось може дивитися мені в спину, тому серце так і зайшлося, коли я помітив двох дівчаток, які сиділи, схрестивши ноги, неподалік причалу. Вони були вбрані в джинси й лискучі зелені футболки, каштанове волосся вільно маяло на вітру. Вони посміхались і махали мені руками, як старому другові.

Я не знав, що мені робити, тому просто помахав у відповідь.

— Не озивайся до них, — попередила мене Аннабет, — таких кокеток, як наяди, ще треба пошукати.

— Наяди, — спантеличено повторив я. — Ще цього не вистачало. Завтра ж їду додому.

— До тебе досі не дійшло, Персі? — Аннабет спохмурніла. — Ти вже вдома. Це єдине безпечне місце для таких, як ми.

— Ти хочеш сказати, для тих, хто несповна розуму?

— Я хочу сказати для не зовсім людей. Не вповні людей. Себто людей тільки наполовину.

— Наполовину людей — і наполовину кого?

— Я думала, ти знаєш.

Я не хотів визнавати це, але, здається, час настав. Я відчув тремтіння у всьому тілі — відчуття, яке з’являлося, коли мама розповідала мені про батька.

— Бог? — спитав я. — Напівбог?

Аннабет кивнула.

— Твій батько не загинув, Персі. Він один з олімпійців.

— Це… маячня.

— Та невже? А що робила більшість богів у старовинних переказах? Закохувались у звичайних людей і народжували від них дітей. Гадаєш, вони змінили свої звички за останнє тисячоліття?

— Але ж це… — Я ледь знову не бовкнув слово «міфи». Але вчасно згадав, як Хірон попереджав мене, що через тисячу років мене самого можуть вважати за міф. — Але якщо всі тут наполовину боги…

— Напівбоги, — виправила Аннабет. — Такий офіційний термін. Або напівкровки.

— Тоді хто твій батько?

Аннабет міцно схопилася руками за перила причалу. Я зрозумів, що торкнувся болючої теми.

— Мій тато викладає у Вест-Пойнті, — відповіла вона. — Я не бачила його від того часу, як була ще зовсім маленькою. Він викладає американську історію.

— Отже, він людина.

— І що? Невже ти вирішив, що тільки богам-чоловікам можуть подобатись привабливі жінки? Ще подумають, що ти ненавидиш жінок!

— Тоді хто ж твоя мама?

— Вона мешкає в шостому будиночку.

— І що це означає?

— Афіна. Богиня мудрості й бойовищ. — Аннабет випросталась.

«А чому б ні», — подумав я.

— Ну, а мій батько?

— Його не виявлено, — відповіла Аннабет, — адже я тобі вже казала. Ніхто не знає.

— Крім моєї матері. Вона вже точно знає.

— А може, й ні, Персі. Боги не завжди з’являються у своєму істинному образі.

— Мій батько б з’явився. Він любив маму.

Аннабет обережно подивилася на мене. Вона явно не хотіла руйнувати мої мрії.

— Можливо, ти правий. Цілком вірогідно, що він подасть знак, який підтверджує, що ти його син. Так іноді буває.

— Ти хочеш сказати, що це буває не завжди?

— Боги надто заклопотані. — Аннабет погладила рукою перила. — У них так багато дітей, що вони не завжди… Частенько вони не дбають про нас, Персі. Або просто не хочуть знатися з нами.

Я згадав кількох підлітків, яких бачив у будиночку Гермеса: вони мали понурий вигляд, явно нічого доброго не очікуючи. Я знав таких в Йєнсі: багаті батьки запхали їх в інтернат, тому що не мали часу займатися дітьми. Але боги повинні поводити себе краще.

— Отже, виходить, що я застряг тут? — спитав я. — До кінця свого життя?

— Хтозна, — відповіла Аннабет. — Дехто залишається тут лише на літо. Якщо ти дитина Афродіти або Деметри, то не маєш реальної сили. Монстрів ти не цікавиш, тож цілком можеш тренуватися тут лише кілька місяців улітку, і до скону жити у світі смертних. Але деяким із нас надто небезпечно залишати табір. Ми перебуваємо тут цілий рік. У світі смертних ми приваблюємо монстрів, які нас чують. Кидають нам виклик. Зазвичай вони не звертають на нас уваги, доки ми не стаємо достатньо дорослими й не можемо завдати їм шкоди — років до десяти-одинадцяти, — але потім більшість напівбогів або дістаються сюди, або їх вбивають. А декому вдається вижити у зовнішньому світі й стати відомими. Повір мені, я можу назвати їх імена, ти про них чув. Деякі з них навіть не знають, що вони напівбоги. Але таких дуже-дуже мало.

— Отже, монстри можуть проникнути сюди?

— Ні, якщо тільки вони спеціально не ховаються в лісах або хтось не змушує їх це робити, — похитала головою Аннабет.

— Але навіщо комусь присилати сюди монстра?

— Щоб позмагатися в бою. Або просто так, в якості розваги.

— Розваги?

— Але, в принципі, кордони запечатані, щоб не впускати сюди смертних і монстрів. Якщо смертна людина дивиться в долину ззовні, то бачить лише ферму, де вирощують полуницю.

— То, виходить, ти живеш тут протягом року?

Аннабет кивнула. Потім дістала з-під футболки шкіряну шворку з п’ятьма різнокольоровими глиняними намистинами. Вони мали такий самий вигляд, як у Луки, але в Аннабет на шворці була ще велика золота каблучка.

— Я тут від того часу, як мені виповнилось сім років, — пояснила вона. — Кожного серпня наприкінці літньої сесії ти отримуєш намистину за те, що тобі вдалося вижити ще рік. Я прожила тут довше за решту вожатих, вони всі вже в коледжі.

— Навіщо ж ти приїхала сюди такою молодою?

— Це не твоє діло, — Аннабет покрутила каблучку на шворці.

— Отакої… — зніяковіло бовкнув я. — Отже… я можу піти звідси, якщо захочу?

— Це буде самогубство, але звісно можеш, якщо містер Д. чи Хірон дозволять. Але вони не дозволять до кінця літньої сесії, якщо тільки…

— Якщо тільки що?

— Якщо тобі не доручать пошуки. Але це трапляється рідко. Останнього разу… — Вона замовкла.

За її тоном я зрозумів, що останнього разу все вийшло не дуже успішно.

— У кімнаті для хворих, — почав було я, — коли ти ще годувала мене цією штукою…

— Амброзією.

— Так. Ти питала мене щось про це сонцестояння.

Плечі в Аннабет напружились.

— Тобі щось про це відомо?

— Загалом ні… Але в моїй старій школі я підслухав, як Гровер і Хірон говорили про це. Гровер згадав про літнє сонцестояння. Сказав, що у нас дуже мало часу, а потім натякнув на якусь останню межу. Що це означає?

— Хотіла б я знати, — Аннабет стиснула кулаки. — Хірон і сатири — ті знають, але ніколи мені не скажуть. Щось недобре коїться на Олімпі, щось дуже важливе. Коли я була там востаннє, все виглядало нібито нормально.

— Ти була на Олімпі?

— Дехто з нас, ті, хто живе тут цілий рік, — Лука, Клариса і ще декілька осіб, — їздять туди на екскурсію під час зимового сонцестояння. Саме тоді боги збираються на велику щорічну раду.

— Але… як ти туди потрапила?

— Лонг-Айлендською залізницею, звичайно. Сідаєш на Пенн-стейшн. Потім Емпайр-стейт-білдинг, спеціальний ліфт до шестисотого поверху. — Вона глянула на мене так, ніби я це вже знав. — Ти ж із Нью-Йорка, чи не так?

— Так, звичайно.

Наскільки мені відомо, в Емпайр-стейт-білдинг лише сто два поверхи, але я не став забивати цим голову.

— Після нашого останнього візиту, — вела далі Аннабет, — погода ніби сказилась, або боги розпочали бійку. Від того часу я кілька разів чула, як про це говорили сатири. Все, що мені вдалося почути, це те, що було вкрадено щось дуже важливе. І якщо не повернути це до літнього сонцестояння, то буде лихо. Коли ти з’явився, я сподівалась… я хочу сказати, що Афіна може порозумітися з ким завгодно, крім Ареса. І, звичайно, змагається з Посейдоном. Але крім цього… я хочу сказати, що ми могли б працювати разом. Просто я подумала, що ти щось знаєш.

Я похитав головою. Я хотів допомогти Аннабет, але почувався надто голодним і стомленим; у голові паморочилось, і про щось запитувати вже просто не було сил.

— Я повинна вирушити на пошуки, — ледь чутно пробурмотіла Аннабет. — Я вже не така маленька. Якщо вони просто скажуть мені, в чому проблема…

Я почув запах смаженого м’яса, що долинав здалеку. Аннабет, певно, почула, як бурчить у мене в животі, тож сказала, щоб я йшов, а вона наздожене мене пізніше. Коли я рушав із причалу, то помітив, що Аннабет малює щось пальцем на перилах, ніби викреслюючи план бою.

Біля одинадцятого будиночку всі галасували, підштрикуючи один одного в очікуванні вечері. Я вперше помітив, що більшість мешканців табору схожі між собою: усі мали різко окреслений ніс, високе чоло, і посміхалися вони з тією самою щирістю. Декому діставалися штурхани від вихователів, як порушникам спокою. На щастя, ніхто не звернув на мене уваги, коли я підійшов до свого місця на долівці й гепнувся на нього, затиснувши в руці ріг Мінотавра.

З’явився вожатий Лука. Він також чимось нагадував Гермеса. Його зовнішність псував лише шрам, але посмішка залишалась приязною.

— Підшукав тобі спальний мішок, — сказав він, — а ще поцупив деякі туалетні речі з табірної крамниці.

Важко було зрозуміти, чи правду він каже щодо «поцупив».

— Дякую.

— Нема за що. — Лука присів поруч, притулившись до стіни. — Ну що, важкий був перший день?

— Моє місце не тут, — сказав я. — Я навіть у богів не дуже вірю.

— Зрозуміло, — мовив він. — Ми всі тут так само починали. Але одного разу доводиться в них повірити. Тільки ось легше від цього не стає.

Сум у його голосі здивував мене, оскільки Лука видавався втіленням безтурботності. Принаймні виглядав він завжди так, ніби все в житті йому вдається.

— Отже, твій батько — Гермес? — спитав я.

Лука витяг із задньої кишені складаного ножа, і я вирішив, що він збирається мене зарізати, але він лише зчистив бруд із підошви своїх сандалів.

— Так, Гермес.

— Посланець із крилами на ногах.

— Саме він. Листи, ліки. Мандрівники, купці, злодії. Усі, хто блукає світом, — це стосується його. Ось чому ти тут — двері одинадцятого будиночку завжди гостинно відкриті для тебе. Гермес не дуже перебірливий щодо тих, кому допомогає.

Я вирішив, що Лука не буде ставитись до мене зневажливо. Він явно був хлопець тямущий.

— Ти коли-небудь бачився з батьком?

— Якось одного разу.

Я зачекав, гадаючи, що коли він схоче розповісти, то розповість сам. Але Лука явно не був схильний до відвертості. Цікаво, чи пов’язана якось ця історія з його шрамом?

Лука глянув на мене й посміхнувся.

— Не переймайся цим, Персі. Мешканці табору здебільшого хороші люди. Врешті-решт, усі ми одна велика родина, чи не так? І ми турбуємось один про одного.

Здавалося, він розумів, яким самотнім і залишеним я себе почуваю, тож я був вдячний йому за це, тому що доросліший хлопець на кшталт нього, навіть якщо він вожатий, не став би церемонитись із непосидючим школярем — таким, як я. Проте Лука запросив мене до будиночку. Він навіть поцупив для мене деякі туалетні речі, що було найбільшою приємністю, яка трапилася зі мною цього дня.

Я наважився поставити йому останнє серйозне запитання, що не давало мені спокою весь день.

— Клариса, дочка Ареса, жартувала, називаючи мене залишками Великої трійці? Потім, Аннабет… двічі сказала, що, можливо я «той самий». Сказала, що мені треба звернутися до Оракула. Що все це означає?

— Терпіти не можу пророцтва. — Лука склав свого ножа.

— Що ти маєш на увазі?

Шрам на його обличчі смикнувся.

— Давай-но я поясню тобі все простіше. За останні два роки, починаючи від того часу, як я заліз до саду Гесперид і затія виявилась невдалою, Хірон не дозволяв нікому жодного героїчного діяння. Аннабет дуже хочеться побувати у світі. Вона не давала спокою Хіронові до тих пір, доки він, нарешті, не сказав, що знає її долю. Він мав пророцтво Оракула. Всього Аннабет він, звичайно, не розповів, але повідомив, що рушати на пошуки їй ще зарано. Їй треба дочекатися, поки в таборі з’явиться хтось особливий.

— Хтось особливий?

— Не переймайся з цього приводу, хлопче, — сказав Лука. — Аннабет хочеться думати, що кожен новий прибулець до табору — це знак, який вона чекає. А тепер ходімо, бо час вечеряти.

Щойно він це промовив, як здалеку залунав звук рогу. Якимось чином я здогадався, що це співоча мушля, хоч ніколи раніше таких звуків не чув.

— Одинадцятий, шикуйсь! — загукав Лука.

Усі мешканці будиночку, осіб із двадцять, вишикувались у шеренги. Ставали за зростом, тому я, звичайно, опинився в самому хвості. Підходили хлопці також з інших будиночків за винятком тих трьох, в яких ніхто не мешкав, та восьмого будиночка, який вдень виглядав звичайно, але, коли сонце сідало, починав виблискувати сріблом.

Ми рушили пагорбом угору до павільйону, де містилась трапезна. Сатири, що виходили з луків, приєднувались до нас. Наяди випливали з озера. Ще кілька дівчат з’явилися з-поза дерев — себто я хочу сказати, просто з дерев. Я бачив, як одна з них, років дев’яти-десяти, відокремилась від клена й підстрибом побігла пагорбом угору.

Усього назбиралося близько сотні мешканців табору, кілька дюжин сатирів та дріад із наядами, розбитими на окремі гурти.

У павільйоні довкола мармурових колон яскраво палахкотіли смолоскипи. Центральне вогнище палало в бронзовій жаровні завбільшки з ванну. Кожен із будиночків мав свій власний стіл, накритий білою скатертиною, обрамленою пурпурною смугою.

Чотири столики були порожні, але за тим, що належав одинадцятому будиночку, зібралась купа народу — яблуку ніде впасти. Мені довелося сісти на самісінький край лавки, причому вмоститися вдалося лише наполовину.

Гровера я побачив за дванадцятим столиком разом із містером Д., кількома сатирами та парою пухкеньких білявих карапузів, як дві краплі води схожих на містера Д. Хірон стояв збоку, оскільки місця за обіднім столом для кентавра було явно замало.

Аннабет сиділа за шостим столиком, в оточенні серйозних, з атлетичною статурою молодиків із ясно-золотавим волоссям.

Клариса прилаштувалася за моєю спиною, за столиком Ареса. Вона явно занадто збудилась через пригоду в туалеті, оскільки голосно реготала й відригувала вбік своїх подруг.

Нарешті Хірон лунко вдарив копитом об мармурову підлогу. Він підніс кубок і виголосив:

— За богів!

Усі довкола дружньо підтримали тост:

— За богів!

Дріади підносили таці з наїдками: грона винограду, яблука, малину, сир, щойно свіжоспечений хліб та — на мою превелику радість — м’ясо, засмажене на багатті! Келих мій був порожній, проте Лука сказав:

— А ти попроси його. Що хочеш, але, звичайно, безалкогольне.

— Вишневу колу.

Келих тут-таки наповнився іскристою рідиною кольору паленого цукру.

Тут у мене в голові майнула думка.

— Блакитну вишневу колу.

Колір напою змінився на яскраво-кобальтовий.

Я обережно зробив маленький ковточок. Чудово.

І я випив цей келих за свою матір.

«Вона не померла, — продовжував переконувати я себе. — Принаймні не назавжди. Вона в тому, підземному світі. І якщо це місце насправді існує, то одного разу…»

— Тримай, Персі. — Лука подав мені тацю із смаженою яловичиною.

Я поклав собі якомога більше м’яса і вже приготувався було запхати в рота величезний шматок, як раптом помітив, що всі підводяться й підходять із тарілками до жаровні посередині трапезної. Я поцікавився, чи, може, вони йдуть по десерт, а чи ще за чимось.

— Ходімо, — звелів Лука.

Підійшовши ближче, я побачив, що всі кидають у полум’я найкращі шматки: найбільш стиглу полуницю, найсоковитішу яловичину, найбільш пухкі булочки.

— Вогняне жертвопринесення богам, — пробурмотів Лука мені на вухо. — Їм подобається запах.

— Ти жартуєш?

Лука поглядом попередив мене, щоб я сприйняв його слова всерйоз, але я не міг не подивуватися з того, що безсмертним, всемогутнім богам може подобатись запах паленої їжі.

Лука підійшов до вогнища, схилив голову і кинув у жаровню жменю стиглого винограду.

— Гермесу.

Прийшла моя черга.

Хотілося б мені знати, ім’я якого саме бога називати!

Нарешті я мовчки заблагав: «Хай хоч ким ти був, але скажи мені. Будь ласка!»

Я кинув у полум’я великий шматок яловичини.

І від запаху диму зовсім не відчув блювотного рефлексу.

Запах нічим не нагадував сморід підгорілого м’яса. З жаровні до неба злетів аромат гарячого шоколаду, підсмажених шоколадних тістечок із горіхами, гамбургерів, польових квітів — сотень найрізноманітніших речей, які ніколи не поєднувались, а тут створили ні з чим не зрівняний аромат. Я навіть повірив, що боги можуть живитися цими запахами.

Коли всі повернулися на свої місця й закінчували вечеряти, Хірон знову закликав нас до уваги, цокнувши копитом об долівку.

Із-за столу, важко зітхнувши, підвівся містер Д.

— Гадаю, що треба привітати вас, шибеники. Ну, гаразд, привіт. У нашому розкладі відбулись деякі зміни. Наш виконавчий директор Хірон повідомив, що наступне захоплення прапору відкладено до п’ятниці. Поки ж лавровий вінок утримує будиночок номер п’ять.

Над столиком Ареса залунали радісні вигуки.

— Мої вітання, — продовжив містер Д. — Також хочу повідомити, що сьогодні до нас прибув новачок. Пітер Джексон.

Хірон прошепотів йому щось.

— Себто я хотів сказати, Персі Джексон, — виправився містер Д. — Ось тепер правильно. Ура і все таке інше. А тепер біжіть до свого дурнуватого вогнища. Вперед.

Усі радісно загомоніли. По тому ми вирушили до амфітеатру, де мешканці будиночка Аполлона виконали «Співайте разом із нами». Ми співали пісень, написаних мешканцями табору і присвячених богам, їли традиційні солодощі, жартували і найдивніше було те, що ніхто більше не звертав на мене уваги. Я почувався, наче вдома.

Ще пізніше, коли іскри багаття злітати у зоряне небо, знову пролунала співоча мушля, і ми стали розходитись по своїх домівках. Я навіть уявити не міг, наскільки заморився, поки безсило не рухнув на позичений спальний мішок.

Мої пальці стискали ріг Мінотавра. Я подумав про маму, але згадав лише приємне: її усмішку, казки, які вона читала мені на ніч, коли я був ще зовсім маленький, і як вона заспокоювала мене, що не дозволить клопам кусатися.

Варто було мені заплющити очі — і я миттю заснув.

Так минув мій перший день у Таборі напівкровок.

Якби я знав, наскільки короткою буде моя радість.