Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава шоста Я СТАЮ ВЕРХОВНИМ ПОВЕЛИТЕЛЕМ ТУАЛЕТУ

Щойно я змирився з тим фактом, що мій учитель із латини — кінь, ми з ним чудово прогулялися, хоч я весь час дбав про те, щоб не йти позаду нього. Кілька разів мені довелося виконувати роль прибиральника — з тих, що чистять вулиці напередодні Дня подяки — і, хоч як не шкода, я не міг покластися на нижню кінську половину Хірона так само, як покладався на його людську частину.

Ми пройшли повз волейбольний майданчик. Там підстрибували й розминалися декілька мешканців табору. Один вказав на ріг Мінотавра, який я досі тримав у руці. Другий сказав: «Це він».

Більшість хлопців виглядали старшими за мене. Їхні друзі-сатири були крупніші за Гровера, і геть усі красувалися в помаранчевих футболках із написом «Табір напівкровок» — це єдине, що приховувало їхні кошлаті стегна. Звісно, я не надто сором’язливий, але погляди, які вони кидали на мене, змушували мене ніяковіти. Виникало відчуття, ніби вони чекають, що я ось-ось зроблю сальто або вшкварю що-небудь інше.

Я озирнувся на будинок. Він виявився набагато більшим, аніж я гадав: чотириповерховий, небесно-блакитний із білим оздобленням, він нагадував поважний приморський будинок відпочинку. Я розглядав бронзовий флюгер у вигляді орла, коли щось привернуло мою увагу — тінь, що майнула у верхньому вікні класичного фронтону. Хтось лише на мить відсунув завісу, але у мене виникло стійке відчуття, що за мною стежать.

— Що це там нагорі? — спитав я Хірона.

Хірон подивився, куди я вказую, і обличчя його спохмурніло.

— Просто горище, — відповів він.

— Там хтось мешкає?

— Ні, — категорично заперечив він. — Жодної живої душі.

Мені здалося, що він каже правду. Але водночас я ані на мить не сумнівався в тому, що хтось підглядав за нами з-поза завіси.

— Ходімо далі, Персі, — гукнув Хірон, його безтурботний голос звучав наразі дещо невпевнено. — Нам треба ще багато чого побачити.

Ми пройшли крізь полуничні поля, на яких мешканці табору збирали ягоди у великі кошики, поки сатир награвав на очеретяній сопілці.

Хірон сказав, що табір збирає достатньо багатий урожай, щоб відправляти його до нью-йоркських ресторанів та на Олімп.

— Це покриває наші витрати, — пояснив він. — Крім того, полуниця майже не потребує догляду.

Кентавр розповів, що містер Д. дуже добре впливає на рослини: вони починають плодоносити зі страшною силою, коли він опиняється поблизу. Краще за все це спрацьовувало із виноградною лозою, але містерові Д. було заборонено вирощувати виноград, тому довелося перейти на полуницю.

Я подивився на сатира, що грав на сопілці. Його мелодія змушувала паростки полуниці розростатися в різні боки, нагадуючи людей, які тікають від пожежі. Я подумав, чи міг би Гровер таким самим магічним чином впливати своєю музикою. Ще я подумав про те, чи сидить він зараз у Білому будинку, вислуховуючи нотації містера Д.

— Чи не буде в Гровера серйозних неприємностей? — спитав я в Хірона. — Я маю на увазі… він був добрим захисником, правда.

Хірон зітхнув. Він скинув із себе твідовий піджак і, скрутивши його, поклав собі на спину на кшталт сідла.

— Гровер забагато хоче, Персі. Очевидно, його мрії виходять за межі можливого. Щоб досягти своєї мети, він спочатку мусить бути більш мужнім і досягти успіху як хранитель, знайшовши нового мешканця табору й без перешкод доставивши його на Пагорб напівкровок.

— Але ж він це зробив!

— Хотів би я погодитися з тобою, — похитав головою Хірон. — Але тут не мені судити. Вирішуватимуть Діоніс і Рада козлоногих старійшин. Боюсь, що вони можуть розцінити його дії, як поразку. Урешті-решт, Гровер загубив тебе в Нью-Йорку. Крім цього, гірка доля твоєї матері. А також те, що Гровер був непритомний, коли ти тягнув його сюди. Рада може засумніватися, чи свідчить це про мужність Гровера.

Я хотів було заперечити. Адже нічого з цього не було провиною Гровера. Я сам відчував себе дуже винним.

Якби я не втік від Гровера на автобусній зупинці, він не мав би неприємностей.

— Чи дадуть йому ще один шанс?

Хірон скривився.

— Боюсь, що це й був Гроверів другий шанс. Однак Рада не дуже переймалась, надавши йому ще одну можливість після того, що трапилось п’ять років тому. На Олімпі знають: я радив Гроверові зачекати певний час перед тим, як знову спробувати. Він ще надто молодий…

— І скільки ж йому?

— Двадцять вісім.

— Що? І він шестикласник?

— Сатири досягають зрілості вдвічі повільніше, ніж люди, Персі. Останні шість років Гровер цілком міг скидатися на учня середньої школи.

— Це жахливо.

— Згоден, — кивнув Хірон. — У будь-якому разі Гровер сформувався зарано, як на сатира, і не зовсім упевнено почувається у лісовому чаклунстві. На жаль, йому не давала спокою його мрія. Можливо, тепер він підшукає собі якусь іншу кар’єру…

— Це несправедливо, — сказав я. — А що сталося першого разу? Це була така тяжка провина?

— Давай рухатися швидше, добре? — Хірон швидко відвів очі.

Але я не збирався так скоро змінювати тему. Щось змінилося в мені, коли Хірон, згадавши про долю моєї матері, ніби навмисно уникнув слова «смерть». Якась потаємна думка, що таїла в собі маленький вогник надії, несподівано сяйнула в моїй голові.

— Хіроне, — почав було я, — але якщо боги, Олімп і все це насправді…

— То що, дитинко?

— Чи означає це, що підземний світ так само існує?

Хірон ще більш спохмурнів.

— Так, дитя моє. — Він помовчав, ніби якомога ретельніше добираючи слова. — Існує місце, куди душі вирушають після смерті. Але тепер… поки ми не дізналися більше… прошу тебе, викинь усе це з голови.

— Що значить, поки ми не дізналися більше? Що ти маєш на увазі?

— Уперед, Персі. Подивимось на ліс.

Коли ми наблизились, я зрозумів, наскільки великий був ліс, що розкинувся перед нами. Він займав щонайменше з чверть долини, і дерева тут росли такі високі й товстезні, що важко було уявити, щоб хто-небудь забрідав сюди від часу аборигенів Америки.

— У лісах небезпечно. Можна, звичайно, сподіватися, що пощастить, але краще озброїтись, — сказав Хірон.

— Небезпечно? — перепитав я. — І чим саме озброїтись?

— Побачиш. Сьогодні ніч із п’ятниці на суботу. Ти маєш власного меча із щитом?

— Власного меча?

— Отже, ні, — підсумував Хірон. — Я так і думав. Гадаю, п’ятий номер згодиться. Пізніше я заїду до крамниці зброї.

Я хотів запитати: що це за літній табір, де є крамниця зброї, але мені й без того було над чим подумати, тож ми продовжили мандрівку. Ми оглянули тир для стрільби з луку, озеро, на якому змагалися гребці на човнах, стайні (здається, вони кентавру не дуже сподобались), плац для кидання дротиків, амфітеатр і арену, де, за словами Хірона, влаштовувались бої на мечах і списах.

— Бої на мечах і списах? — знову перепитав я.

— Один будиночок викликає інший, ну і так далі, — пояснив Хірон. — Летальний результат необов’язковий. Як правило. А ось і місце, де можна перехопити.

Мій колишній учитель вказав на відкритий павільйон, обрамлений білими грецькими колонами; він височів на пагорбі, звідки був чудовий вид на море. У павільйоні стояло близько дюжини кам’яних столів для пікніка. Жодних стін. І ніякого даху.

— А що ви робите, коли дощить? — спитав я.

Хірон якось дивно подивився скоса на мене.

— Трапеза у нас ще попереду.

Я вирішив облишити цю тему.

Нарешті він показав мені будиночки, дванадцять штук. Вони затишно згуртувалися в лісі довкола озера. Розташовані вони були літерою «U»: два стояли в основі, решта розтягнулися по п’ять у ряду з кожного боку. Ну і, звичайно, ці будівлі були найвигадливішими з тих, що мені будь-коли доводилося бачити.

Попри те, що кожен із будинків мав на дверях великий мідний номер (непарні ліворуч, парні праворуч), всі вони були абсолютно не схожі один на одного. Над номером дев’ять, як над крихітною фабрикою, височіли димоходи. Стіни четвертого номера були обплетені стеблами томату, а дах складений із звичайнісінької трави. Номер сьомий видавався зробленим зі чистого золота, яке так виблискувало на сонці, що дивитися на нього було несила. Усі вони виходили на загальний майданчик завбільшки з футбольне поле, прикрашений статуями грецьких богів, фонтанами, квітковими клумбами та — що мене найбільш за все потішило — парою баскетбольних кошиків.

Посередині поля була велика, викладена камінням яма для багаття. Хоч надворі було тепло, але вогонь горів. Дівчинка років дев’яти не давала йому згаснути, ворушачи у багатті палицею.

Два будиночки на початку поля, номер другий і перший, нагадували парні мавзолеї — величезні біломармурові споруди-скрині з важкими колонами на фронтоні. Будиночок номер один був найбільший і наймасивніший з усіх дванадцяти. Його лискучі бронзові двері сяяли, наче голограма, і щоразу здавалося, ніби на їхній поверхні спалахують блискавки. Другий будиночок виглядав набагато вишуканіше: його колони, обплетені гірляндами гранатів і квітів, були тоншими й стрункішими. Стіни були прикрашені вирізьбленими в камені павичами.

— Зевс і Гера? — висловив я припущення.

— Саме так, — відповів Хірон.

— Але їхні будиночки здаються порожніми.

— Це правда. Утім, не лише їхні, ще декілька. Ніхто ніколи не зупиняється у жодному з них.

Що ж, добре. Отже, кожен із будиночків має свого господаря-бога, на кшталт талісмана. Дванадцять будиночків для дванадцятьох олімпійців. Але чому деякі з них порожні?

Я зупинився перед першим будиночком ліворуч — будиночком номер три.

Він був не таким уже й великим і не справляв такого величного враження, як перший, що навпроти, — довгий, невисокий, міцний. Зовнішні стіни змуровані з важкого сірого каменю із вкрапленням шматочків мушель і коралів, так, ніби ці брили дістали просто з океанського дна. Я зазирнув було у відчинені двері, але втрутився Хірон:

— А ось цього я не став би робити!

Перш ніж він устиг відтягти мене від дверей, я відчув солоний запах, що йшов звідти — так пахнув вітер на березі Монтауку. Всередині стіни виблискували, немов морські мушлі. Там стояло шість порожніх ліжок, застелених шовковими простирадлами. Але не було жодних ознак, що на них будь-хто коли-небудь спав. Усе довкола мало настільки сумний і занедбаний вигляд, що я навіть зрадів, коли Хірон поклав мені руку на плече й промовив:

— Пішли далі, Персі.

Решта будиночків майже всі були переповнені мешканцями табору.

Номер п’ятий був яскраво-червоний, причому скидалось на те, що його абияк пофарбували, виливаючи фарбу просто відрами. На даху звивався колючий дріт. Опудало голови вепра висіло над дверима, і здавалось, що його очі стежать за мною. Всередині я побачив неаби скільки звичайних хлопчаків із дівчатами, які займалися армрестлінгом і галасували під оглушливий гуркіт рок-музики. Голосніше за всіх горлало дівчисько років тринадцяти-чотирнадцяти. Під її камуфляжною курткою була футболка з написом «Табір полукровок». Вона зміряла мене очима й зловтішно осміхнулася. Вона нагадала мені Ненсі Бобофіт, хоч дівчинка з табору була кремезніша, а її волосся, що звисало довгими патлами, було каштанове, а не руде.

Я пішов собі далі, намагаючись не потрапити під копита Хірона.

— Ми ще не бачили жодного кентавра, — зауважив я.

— Так, — сумно погодився Хірон. — Мої родичі — дикий та варварський народ, і це правда. Ти можеш зустріти їх у лісових хащах, денебудь у полі чи на великих спортивних змаганнях. Але тут ми їх навряд чи побачимо.

— Ви сказали, що вас звати Хірон. То ви дійсно… — Він із посмішкою глянув на мене.-…Хірон з міфів. Вихователь Геракла, і все таке інше?

— Так, Персі, це я.

— Але хіба ви не померли?

Хірон помовчав, ніби моє запитання заінтригувало його.

— Чесно кажучи, не знаю. Річ у тім, що я не можу померти. Якщо хочеш знати, кілька тисячоліть тому боги задовольнили моє бажання. Я зміг продовжувати займатися улюбленою справою. Я можу виховувати героїв, доки людство мене потребує. Важкувато, звичайно, було, але результат виявився вартий того. Утім, я досі тут, тому можу лише сподіватися, що я все ще потрібен.

Я подумав про те, як це насправді — бути наставником три тисячі років. Натомість сам я так і не зміг вигадати десять головних професій для списку «Ким я хочу стати».

— І вам не нудно?

— Ні, ні, — замотав головою Хірон. — Іноді, щоправда, виникає жахливе гнітюче відчуття, але сумно ніколи не буває.

— А чому гнітюче?

Хірон знов удав, ніби недочув.

— Поглянь, — сказав він, — нас чекає Аннабет.

Русява дівчинка, яку я зустрів у Білому будинку, читала книжку перед останнім будиночком ліворуч — одинадцятим за рахунком.

Коли ми підійшли, вона кинула на мене критичний погляд, ніби розмірковуючи, слинявий я досі чи ні.

Я спробував роздивитися, що саме вона читає, але так і не розібрав назви книжки. Я вирішив було, що справа в моїй дислексії, але потім зрозумів, що назва навіть не англійська. Літери мали вигляд нібито грецьких. Я маю на увазі, що здавалися грецькими. Там були малюнки із зображенням храмів, статуй, та різних типів колон, як у підручнику з архітектури.

— Аннабет, — звернувся до дівчинки Хірон, — опівдні у мене майстер-клас зі стрільби з луку. Приведеш Персі?

— Так, сер.

— Будинок номер одинадцять. — Кентавр указав мені на двері. — Почувайся як удома.

З усіх будиночків саме одинадцятий більш за все нагадував стандартну будівлю літнього табору через власну занедбаність. Розбитий поріг, стара коричнева фарба. Над дверима висів один із символів лікарського ремесла: крилатий жезл, обплетений двома зміями. Як же вони називають його?… Ага, кадуцей.

Усередині будинок був ущерть заповнений людом, хлопцями й дівчатками, чия кількість значно перевищувала кількість ліжок. Підлогою були розкидані спальні мішки. Усе разом це нагадувало фізкультурну залу, в якій Червоний хрест розмістив евакуаційний табір для біженців.

Хірон не став заходити всередину. Вхідні двері були надто низькі для нього. Але, побачивши вчителя, всі підвелися й шанобливо вклонилися.

— Що ж, добре, — сказав кентавр, — хай щастить тобі, Персі. Побачимось за вечерею.

І він галопом помчав до стрільбища лучників.

Я стояв у дверях, дивлячись на мешканців будинку. Вони більш не кланялись. Тепер вони оцінююче втупились у мене. Для мене це була звична справа. Я проходив цю процедуру в багатьох школах.

— Ну, — поквапила Аннабет. — Заходь уже.

Намагаючись триматися якомога природніше, я увійшов усередину, спіткнувся й видавався, мабуть, незграбою. Жартунів у будиночку явно не бракувало, але наразі ніхто не видав ані звуку.

— Персі Джексон, познайомся з мешканцями будиночку номер одинадцять, — виголосила Аннабет.

— Звичайний чи непізнаний? — спитав хтось.

Я не знав, що відповісти, але Аннабет сказала:

— Непізнаний.

Усі зітхнули.

Уперед виступив хлопець трохи старший за решту.

— Ну, давайте, хлопці, чого ви? Для цього ми всі тут. Ласкаво просимо, Персі. Можеш зайняти це місце на підлозі, ось тут.

Хлопцеві було років дев’ятнадцять, і виглядав він чудово. Вродливий, стрункий і мускулястий, з коротко підстриженим волоссям і щирою посмішкою. Він носив безрукавку з круглим викотом, обрізані до колін джинси й сандалі, а на шиї у нього висів шкіряний шнурок із п’ятьма різнокольоровими намистинами. Єдине, що насторожувало в його зовнішності, був широкий білий шрам, який тягнувся від правого ока до підборіддя, ніби хтось різонув його ножем.

— Це Лука, — сказала Аннабет, і в її голосі з’явились якісь нові нотки.

Я подивився не неї й можу присягнутися, що вона зашарілась. Дівчина побачила, що я дивлюсь на неї, і вираз її обличчя знову став суворий.

— Поки що він твій вожатий.

— Поки? — перепитав я.

— Ти непізнаний, — терпляче пояснив Лука. — Вони не знають, в якому будиночку тебе поселити, тому тебе прислали сюди. У будиночку номер одинадцять зазвичай збираються всі новенькі, себто всі, хто прийшов уперше. І це природно. Наш покровитель Гермес — бог мандрівників.

Я подивився на вузеньку смужку підлоги, яку мені призначили. У мене не було нічого, щоб туди покласти, закріпивши це місце за собою: ані багажу, ані одягу, ані спальника. Лише ріг Мінотавра. Я хотів було покласти його туди, але потім згадав, що Гермес був також богом злодіїв.

Я озирнувся: деякі хлопці мали понурий та підозрілий вигляд, інші дурнувато посміхалися, а дехто поглядав на мене так, ніби тільки й чекав можливості обікрасти мене.

— Чи довго я тут пробуду? — спитав я.

— Хороше питання, — сказав Лука. — Поки не визначишся.

— А скільки це може тривати?

Усі розреготалися.

— Ходімо, — звеліла Аннабет. — Я покажу тобі волейбольний майданчик.

— Я його вже бачив.

— Ходімо.

Схопивши мене за руку, вона просто витягла мене надвір. Позаду знову вибухнув регіт мешканців будиночку номер одинадцять.

Коли ми відійшли на достатню відстань, Аннабет промовила:

— Міг би триматися краще, Джексоне.

— А в чому справа?

Вона витріщила на мене очі й, майже задихаючись, пробелькотіла:

— Просто повірити не можу, як я могла вирішити, що ти — той самий.

— Може, це твоя проблема? — Я потроху починав сердитись. — Я знаю лише, що вбив якогось парубка з бичачою головою…

— Не кажи так! — вигукнула Аннабет. — Знаєш, скільки хлопців у цьому таборі мріють, щоб їм випав такий шанс?

— Бути вбитим?

— Битися з Мінотавром! Для чого, як ти гадаєш, ми тренуємось?

Я похитав головою.

— Слухай, якщо ця істота, з якою я бився, справді Мінотавр з усіх цих міфів…

— Так.

— Тоді він лише один.

— Так.

— І він був убитий пару тисяч років тому. Тезей вбив його в лабіринті. Отже…

— Чудовиська не помирають, Персі. Їх можна вбити, але вони не вмирають.

— Дуже дякую. Тепер усе зрозуміло.

— У них немає душі, як у тебе чи у мене. Ти можеш розсіяти їх на якийсь час, можливо, на ціле життя, якщо тобі пощастить. Але це первісні сили. Хірон називає їх архетипами. Зрештою, вони цілковито змінюються.

Я згадав про місіс Додз.

— Ти хочеш сказати, що коли я випадково вбив мечем одну таку…

— …фурію… я хочу сказати, твою математичку. Правильно. Вона все ще тут. Ти просто дуже розлютив її.

— Як ти дізналася про місіс Додз?

— Ти розмовляв уві сні.

— Як ти назвала її? Фурія? Так це вони мучать людей в Аїді?

Аннабет з острахом подивилася на землю, ніби та зараз розверзнеться й проковтне її.

— Ти не повинен називати їх на ім’я, навіть тут. Якщо вже нам доводиться говорити про них, то ми називаємо їх далекими родичами.

— Слухай, тут узагалі можна слово мовити спокійно, щоб не прогримів грім? — Я навіть самому собі здавався занудою, але мені було все одно. — І чому це я повинен жити в одинадцятому будиночку? Чому всі вічно мріють, щоб зібратися докупи? Всюди повно вільних ліжок.

Я вказав на декілька перших будиночків, і Аннабет зблідла.

— Ти не просто так вибираєш будиночок, Персі. Це залежить від того, хто твої батьки. Або… батько. — Вона подивилася мені просто в очі, чекаючи, доки я допетраю.

— Мою маму звати Саллі Джексон, — відповів я. — Вона працює в кондитерській. Принаймні працювала там.

— Мені шкода твою маму, Персі. Але я не про неї. Я кажу про твого батька.

— Він помер. Я його ніколи не бачив.

Аннабет зітхнула. Вона явно мала такі бесіди раніше з іншими хлопцями.

— Твій батько не помер, Персі.

— Як ти можеш так казати? Ти його знаєш?

— Ні, звичайно, ні.

— Тоді як ти можеш говорити…

— Тому що я знаю тебе. Тебе не було б тут, якби ти не був одним із нас.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Хіба? — Вона здвинула брови. — А хіба ти не переходив зі школи до школи? Хіба тебе не виганяли?

— Як…

— Із діагнозом дислексія. Можливо, ще й недоумкуватість.

Я спробував приховати своє збентеження.

— А яке це має значення?

— Ці факти, разом узяті, — вірна ознака. Літери плавають у тебе перед очима, коли ти читаєш. А все тому, що твій мозок налаштований на Давню Грецію. А твоя гіперактивність, нездатність спокійно сидіти в класі? Це рефлекси воїна. У справжньому бою ти напевно залишився б живий. Що ж до проблем з увагою, то вони через те, що ти забагато бачиш, Персі, а не замало. Твої почуття більш загострені, аніж у звичайних смертних. Звісно, вчителі хотіли, щоб тебе лікували за допомогою медикаментів. Більшість із них — чудовиська. Вони не хочуть, щоб ти бачив, хто вони насправді.

— Звучить так, ніби… тобі теж довелось пройти через це?

— І більшості тутешніх мешканців також. Якби ти був не такий, як ми, то не впорався б із Мінотавром, не кажучи вже про нектар і амброзію.

— Нектар і амброзію?

— Їжа й питво, яке ми давали тобі, щоб ти оклигав. Для звичайного хлопчика такі речі були б смертельні. Вони перетворили б твою кров на вогонь, а кістки — на пісок, і ти б помер. Глянь правді у вічі. Ти — напівкровка.

Напівкровка.

У мене було стільки запитань, що я не знав, з чого почати.

— Гей, новенький! — несподівано загорлали позаду.

Я озирнувся. До нас перевальцем наближалась здоровила з жахливого восьмого будиночка. За нею тупцяли ще три дівулі — такі ж кремезні, обірвані й так само в камуфляжних куртках.

— Кларисо, — зітхнула Аннабет, — чого б тобі не піти й не начистити свого списа?

— Звичайно, міс Принцесо, — відгукнулась діваха. — Щоб краще наштрикнути тебе на нього у п’ятницю.

— Erre es korakas! — кинула Аннабет, що я переклав із грецької приблизно так: «Пішла ти до біса!», хоч у мене й було відчуття, що це вислів ще міцніший. — І не мрій.

— Ми виб’ємо з тебе дух, — заявила Клариса, але око в неї смикнулось. Схоже, вона не була певна, чи варто продовжувати свої погрози. Потім вона обернулась до мене. — А це що за один?

— Персі Джексон, познайомся з Кларисою, дочкою Ареса, — сказала Аннабет.

— Бога… війни, — кліпнув очима я.

— У тебе що — з цим проблеми? — скривилася Клариса.

— Ні, — відповів я, розмірковуючи. — Так ось звідки цей сморід.

— У нас церемонія посвячення новачків, Пріссі, — пробурмотіла Клариса.

— Персі, — виправив я.

— Не має значення. Ходімо покажу.

— Кларисо… — спробувала зупинити її Аннабет.

— А ти стій, де стоїш, задавако.

Аннабет це добряче зачепило, але вона не пішла з нами, та мені й самому не потрібна була її допомога. Я був новенький. Отже, доведеться самому заробляти собі репутацію.

Я віддав Аннабет ріг Мінотавра і зібрався битися, але не встиг і оговтатися, як Клариса схопила мене за шию і потягнула до кам’яної будівлі, в якій я одразу впізнав вбиральню.

Я відбивався руками й ногами. Вже не згадаю, скільки разів у житті мені доводилося битися, але в цієї дівулі Клариси руки були, мов залізні. Вона затягла мене у відділення для дівчат. З одного боку там вишикувались туалетні кабінки, а з іншого — душові. Смерділо там, як у будь-якій громадській вбиральні, і я подумав — наскільки це було можливо, бо Клариса тягла мене за волосся — що коли вже це місце належить богам, то вони могли б подбати про більш пристойний клозет.

Подружки Клариси дружньо реготали, а я намагався сконцентруватися, як у бійці з Мінотавром, але у мене нічого не виходило.

— Ось, будь ласка, герою! Залишки Великої трійці! — виголосила Клариса, підштовхуючи мене до однієї з туалетних кабінок. — Ось так. Мінотавр, мабуть, помер від сміху, бо в тебе такий дурнуватий вигляд.

Її подружки загигикали.

Аннабет стояла в кутку, схиливши голову й роздивляючись свої руки. Клариса кинула мене навколішки і почала вмочувати мою голову в унітаз. Загуркотіли заіржавілі труби та… словом, те, що зазвичай спускають у туалет. Напружуючи шию, я намагався тримати голову вище. Дивлячись на вкриту піною воду, я подумав, що мені не доведеться в неї занурюватись. І таки не довелось.

Далі дещо трапилось. Я відчув напруження шлунку. Каналізаційна мережа здригнулась, труби стали гриміти. Рука Клариси, яка тримала мене за волосся, раптом ослабла. Вода зненацька фонтаном вирвалась з унітазу, і далі пригадую лише те, як мене відкинуло на вимощену кахлями підлогу, а Клариса репетувала десь позаду.

Я підвів голову саме тоді, коли вода, яка вибухнула з унітазу, вдарила Кларисі в обличчя з такою силою, що вона гепнулась на долівку. Струмінь бив, наче з пожежного шлангу, заштовхуючи діваху в душову кабінку.

Клариса намагалась пручатися, її подружки підбігли до неї. Але потім вибухнула й решта туалетів, з яких вирвалось шість чи більше струменів води, які вмить рознесли дівчисьок у камуфляжних куртках, наче сміття.

Щойно вони вилетіли за двері, я відчув, як шлунок заспокоївся, а струмені води так само миттєво щезли.

Уся вбиральня була затоплена. Аннабет теж дісталось, але хоч вона й була геть мокра, проте її не винесло водою з будівлі. Вона стояла на тому самому місці, з жахом втупившись у мене.

Глянувши вниз, я побачив, що сиджу на єдиному сухому місці у цій вбиральні. Піді мною була суха підлога. На мій одяг не впала жодна крапля води. Жодна, уявляєте?

Я підвівся, ноги у мене тремтіли.

— Як це тобі вдалося? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Ми підійшли до виходу. Надворі Клариса та її подружки валялися в багнюці в оточенні інших мешканців табору, які з’юрмилися довкола них, щоб познущатися. Волосся в Клариси прилипло до обличчя. Від її наскрізь мокрої камуфляжної куртки смерділо лайном.

Вона з ненавистю глянула на мене.

— Можеш вважати себе небіжчиком. Стовідсотковим небіжчиком!

Я міг би стриматись, але все-таки сказав:

— Може, сполоснеш ротик туалетною водичкою, Кларисо? Замовкни краще.

Подружкам довелось її відтягувати. Вони потягли Кларису в будиночок номер п’ять, тоді як решта мешканців табору тікали з дороги, щоб не потрапити під удари її ніг, якими вона хвицала на всі боки.

Аннабет не зводила з мене очей. Я не міг уторопати, чи вважає вона мене бевзем, а чи просто сердиться, що змокла через мене.

— То що? — спитав я. — Що ти про все це думаєш?

— Я думаю, що хочу взяти тебе до себе в команду, щоб вибороти прапор.