Казати правду, то вже відверто: я кинув Гровера, щойно ми доїхали до автовокзалу.
Добре-добре, я знаю. Це було неввічливо. Але він уже набрид мені своєю дивною поведінкою: то дивився на мене, як на небіжчика, то мурмотів: «Чому це завжди трапляється?» і «Чому це завжди мусить бути шостий клас?»
Коли Гровер нервував, у нього завжди спрацьовував сечовий міхур. Тому я не здивувався, коли, щойно ми вийшли з автобуса, він знову змусив мене присягнути, що я його зачекаю, а сам кинувся до найближчої громадської вбиральні. Замість того, щоб чекати, я зловив найперше ж таксі, що рухалось у напрямку житлових кварталів.
— Іст-Сайд, ріг Першої та Сто четвертої, — сказав я водієві.
Кілька слів про мою матір, перш ніж ти з нею познайомишся.
Звати її Саллі Джексон, і вона найкраща у світі, що тільки підтверджує мою теорію: чудовим людям завжди не щастить. Її батьки загинули в авіакатастрофі, коли їй було п’ять років, і виховував її дядько, який не дуже нею переймався. Мама хотіла стати письменницею, тому в старших класах збирала гроші, щоб вступити до коледжу, в якому вчили б творчості та написання книжок. Потім у дядька виявили рак, і мамі довелося кинути школу на останньому році навчання, щоб доглядати його. Коли він помер, вона залишилася без грошей, без родини і диплому.
Єдиною розрадою у цій сумній історії було те, що мама зустріла мого батька.
Я, по суті, нічого про нього не пам’ятаю, крім його сяйливої усмішки. Мама не любить розповідати про нього, тому що завжди засмучується. Фотографій від нього так само не залишилося.
Розумієш, річ у тому, що вони так і не одружилися. Мама розповідала мені, що батько був заможною людиною, і зустрічалися вони потайки. Потім він якось вирушив через Атлантику в якусь важливу подорож та й не повернувся.
Зник у морі, як казала мама. Не пропав, розумієш? Просто зник у морі.
Вона наймалася на будь-яку працю, яка тільки траплялася, вечорами ходила на заняття, щоб отримати диплом про закінчення середньої школи, і самотужки виховувала мене. Вона ніколи не скаржилася і не дратувалася. Ані разу. Але я знав, що я — важка дитина.
Нарешті вона вийшла заміж за Гейба Ульяно, який був чудовим хлопцем хіба протягом перших тридцяти секунд нашого знайомства, а по тому повівся, як справжній покидьок. Коли я був малим, то прозвав його Смердюком Гейбом. І справді, від цього хлопа завжди смерділо, ніби від підгорілої піци з часником у спортивних штанях.
Обидва ми зробили мамине життя цілком нестерпним. Те, як Смердюк Гейб знущався з неї, або те, як ми з ним, м’яко кажучи, розумілися… коротше, моє повернення додому — найкращий приклад.
Я зайшов до квартири, сподіваючись, що мама вже повернулася з роботи. Замість цього я побачив у вітальні Смердюка Гейба, який грав у покер зі своїми приятелями. Телевізор гримів на всю хату. Чіпси й пивні бляшанки були розкидані по долівці.
Ледь глипнувши на мене, Гейб сказав, не виймаючи з рота сигари:
— Ну, ось ти й удома.
— А де мама?
— На роботі. Грошенята маєш?
І він завжди був такий. Ані тобі «З поверненням!», ані «Радий тебе бачити! Як життя!»
Гейб погладшав. Він скидався на моржа, вбраного в одяг із крамниці дешевих товарів. На голові мав три волосини, які охайно зачісував на лису голову, ніби це хоч якось її прикрашало.
Взагалі-то він працював менеджером у супермаркеті електроніки у Квінсі, але майже завжди сидів удома. Не розумію, як його досі звідти не витурили. Він регулярно отримував зарплатню, витрачаючи гроші на сигари, від яких мене нудило, і, звісно, на пиво. Пиво, пиво й пиво. Щоразу, як я приходив додому, він чекав, що я поповню його ігрові фонди.
Він називав це нашим «чоловічим секретом». Що в перекладі означало: якщо я розкажу мамі, то він мені влаштує добру прочуханку.
— Грошенят нема, — відповів я.
Але він відчував гроші, як мисливський пес, що дивно, оскільки його власний запах мусив перебивати решту інших.
— Від автобусної зупинки ти їхав на таксі, — заявив він. — Можливо, заплатив двадцятку. Отже, шість-сім баксів решти у тебе повинні були залишитись. Кожен, хто сподівається жити у цій хаті, має робити свій внесок. Я правильно говорю, Едді?
Едді, який заправляв багатоквартирним будинком, кинув на мене погляд, в якому промайнула симпатія.
— Та облиш ти, Гейбе, — сказав він. — Хлопець щойно приїхав.
— Я правильно кажу? — повторив Гейб.
Едді спохмурнів і втупився у миску з присоленими кренделиками. Решта двоє хлопців одночасно пукнули.
— Добре, — сказав я і, витягши з кишені зім’яті долари, кинув їх на стіл. — Сподіваюсь, ти їх програєш.
— Я тут дещо чув про тебе, розумнику, — гукнув він мені вслід. — Тож я на твоєму місці не став би копилити носа.
Я з усієї сили грюкнув дверима до своєї кімнати, яка насправді була не моєю. Поки я був у школі, Гейб влаштував тут свій «кабінет». У цьому «кабінеті» зберігалися хіба що його старі автомобільні журнали, натомість сам він обожнював поратися в моїх речах у коморі, ставити свої брудні черевики на моє підвіконня і робити все, щоб кімната просмерділа його мерзенним одеколоном, сигарами і прокислим пивом.
Я кинув валізу на ліжко. Дім, милий дім!
Запах Гейба був ледве не гіршим за кошмари про місіс Додз або клацання ножиць старої пані, коли вона перерізала нитку.
Але варто було мені подумати про це, як у мене знову затрусилися жижки. Я згадав, як запанікував Гровер, як він змусив мене пообіцяти, що я не виходитиму з дому без нього. Несподівано я закляк. Я раптом відчув, як хтось — або щось — стежить за мною просто зараз і, можливо, вже важко піднімається сходами, скрегочучи довгими, жахливими пазурями.
— Персі? — почув я мамин голос.
Вона відчинила двері спальні, й усі мої страхи миттю випарувались.
Мій настрій міг покращитися лише через те, що мама просто увійшла до кімнати. Очі її сяяли й змінювали колір залежно від освітлення. Посмішка зігрівала, як тепла ковдра холодної ночі. У маминому довгому каштановому волоссі з’явилося трохи сивини, але я ніколи не вважав її старою. Коли мама дивилася на мене, здавалося, що вона бачить у мені виключно добре. Я ніколи не чув, щоб вона гримала або дорікала кому-небудь, навіть Гейбові.
— Ох, Персі. — Вона міцно притисла мене до себе. — Просто не віриться. Як ти виріс від минулого Різдва!
Її червоно-біло-синя уніформа пахла найчудовішими речами на світі: шоколадом, лакрицею — усім, чим вона торгувала у кондитерській «Гранд централ». Вона принесла мені великий пакунок «безкоштовних зразків», як робила це завжди, повертаючись додому.
Ми сиділи разом на краєчку ліжка. Поки я ласував кисленькими пиріжками з брусницями, мама обіймала мене і куйовдила моє волосся й вимагала, щоб я розповів їй усе, про що не писав у листах. Вона ані словом не згадала, що мене вигнали. Утім, мою маму цікавило, чи з її хлопчиком усе гаразд.
Я сказав мамі, що вона мене задушить, що їй треба відпочити і всяке таке інше, але, чесно кажучи, я справді був дуже радий її бачити.
— Гей, Саллі, — гукнув Гейб з іншої кімнати, — як там щодо чого-небудь пожувати?
Я заскреготів зубами.
Моя мама — найчудовіша жінка у світі. Їй би вийти заміж за мільйонера, а не за такого покидька, як Гейб.
Для її ж добра я описав свої останні дні в Йєнсі у якнайбільш життєрадісних та оптимістичних тонах. Сказав, що не надто переймаюсь через виключення. Майже рік я був добрим учнем. Завів собі декілька нових друзів. Із латини став одним із перших. І, якщо чесно, то сварки та бійки були не такі вже й жахливі, як розповідає директор. Школа в Йєнсі мені подобалась. Правда. Рік у мене вийшов просто чудовий, так що я мало сам у це не повірив. Я ледь стримався від сліз, коли згадав про Гровера і містера Бранера. Навіть Ненсі Бобофіт раптом видалась не такою вже й поганою.
До тієї екскурсії до музею…
— Що? — спитала мама. Вона так вдивлялась у мене, ніби хотіла дізнатися одразу про всі мої секрети. — Тебе щось налякало?
— Ні, мамо.
Брехати було неприємно. Мені закортіло розповісти їй про місіс Додз і трьох старих із плетивом, але я подумав, що це прозвучить безглуздо.
Мама закопилила губи. Вона розуміла, що я щось приховую, але не хотіла тиснути на мене.
— Я маю для тебе сюрприз, — виголосила вона. — Ми їдемо на море.
— У Монтаук?
— На три дні… у той самий будиночок.
— Коли?
— Щойно я перевдягнусь, — посміхнулась мама.
Я просто не вірив своїм вухам! Ми з мамою не були у Монтауку останні два роки, тому що Гейб казав, ніби грошей не вистачає.
З’явившись у дверях, він пробурчав:
— То даси нам чогось пожувати, Саллі? Ти що, оглухла?
Я хотів було йому врізати, але зустрівся очима з мамою і зрозумів, що вона просить ще трохи потерпіти Гейба, поводячись із ним чемно. Лише до того часу, як вона приготується до подорожі в Монтаук. А потім — тільки нас і бачили!
— Я вже йду, любий! — сказала вона Гейбові. — Ми просто розмовляли щодо поїздки.
— Щодо поїздки? — Гейб зіщулив очі. — То ти всерйоз про це говорила?
— Я так і знав, — пробурмотів я. — Він нас не відпустить.
— Звісно, відпустить, — примирливо мовила мама. — Твій вітчим турбується через гроші. Лише через це. А крім того, — додала вона, — Габріелю не доведеться перейматися тим, що він не матиме що пожувати. Я наготую йому квасолі на цілий уїк-енд. І гуакамоле[2]. І вершковий соус.
— Отже, гроші на поїздку… ми вирахуємо з грошей, відкладених на ганчірки? — Гейб трохи пом’якшав.
— Так, любий, — відповіла мама.
— І ти візьмеш моє авто лише для того, щоб доїхати туди й назад?
— Ми будемо дуже обережні.
— Цілком можливо, якщо ти швидко що-небудь приготуєш… — Гейб почухав подвійне підборіддя. — І якщо малий вибачиться за те, що перервав нашу партію в покер.
«Може, я краще дам тобі добрячого стусана, — подумав я. — Та так, що ти цілий тиждень співатимеш сопрано».
Але мамині очі попередили, щоб я його не дратував.
Навіщо тільки вона зв’язалась із цим хлопом? Мені захотілося загорлати. Чому вона так переймається тим, що він подумає?
— Вибачаюсь, — промимрив я. — Мені справді прикро, що я перервав твою надзвичайно важливу гру в покер. Будь ласка, повертайся до неї.
Гейб примружив очі. Можливо, він намагався втямити своїм куцим розумом, чи не глузую я з нього.
— Що ж, нехай, — погодився він.
І повернувся догравати партію.
— Дякую, Персі, — сказала мама. — Щойно приїдемо до Монтауку, ми наговоримось донесхочу, і ти розповіси мені все, про що забув сказати, добре?
На мить мені здалося, що я побачив, як у її очах промайнула тривога — той самий страх, який я бачив на обличчі Гровера, коли ми їхали автобусом, — ніби мама теж відчула в повітрі дивний холодок.
Але по тому вона усміхнулась, і я подумав, що помиляюсь. Мама скуйовдила мені волосся й пішла готувати Гейбові його їдло.
За годину ми були готові.
Гейб навіть зупинив гру, щоб особисто простежити, як я складаю мамині торби в авто. Він усе бідкався, що йому бракуватиме кухарки, а найголовніше — його «камаро» весь залишок тижня.
— Тільки спробуй хоч трохи її подряпати, розумнику, — попередив він мене щодо авто, коли я складав останню торбу. — Щоб жодної подряпини.
Ніби я збирався керувати! Мені було лише дванадцять. Але для Гейба це не мало жодного значення. Якби чайка випадково напаскудила на його свіжопофарбоване авто, він би знайшов привід, аби звинуватити мене.
Дивлячись, як він шкандибає назад до будинку, я так розізлився, що скоїв те, чого досі зрозуміти не можу. Коли Гейб дійшов до дверей, я зробив точнісінько так, як Гровер в автобусі. Я повторив його жест, який застерігав від зла: ніби кігтями вирвав серце й пожбурив у Гейба. Важезні двері зачинилися з такою силою і так лунко гепнули його по заду, що Смердюк буквально злетів сходами, ніби в нього поцілили з гармати. Можливо, це був порив вітру або щось трапилося з петлями — дізнатися я вже не встиг.
Залізши у «камаро», я відчинив мамі дверцята.
Халупа, яку ми винаймали, стояла на південному березі, там де закінчувався Лонг-Айленд. Це була маленька синя хатинка з вицвілими шторами, майже повністю засипана піском. У простирадлах так само завжди було багато піску, і всюди було повно павуків, а море зазвичай було надто холодне, щоб купатися.
Я любив це місце.
Ми їздили сюди, коли я був ще зовсім маленьким. А мама бувала тут іще раніше. Вона ніколи нічого певного не казала, але я знав, що цей пляж для неї особливий. Це було місце, де вона зустрілась із моїм батьком.
Чим ближче ми під’їздили до Монтауку, тим молодшою ставала мама, роки нескінченних тривог і тяжкої праці кудись безслідно зникали. Очі у неї ставали кольору моря.
Ми приїхали, коли сонце вже сідало, відчинили всі вікна і, як завжди, заходилися прибирати. Потім ми пішли на пляж, почали годувати чайок синіми кукурудзяними чіпсами, а самі тим часом ласували блакитними жувальними драже з фруктовою начинкою і солонуватими ірисками — одним словом, скуштували всіх солодощів, які мама безкоштовно принесла з роботи.
Здається, мені варто наразі пояснити щодо синьої їжі.
Річ у тім, що свого часу Гейб сказав моїй мамі, що синьої їжі не буває. Вони посварились, що на той час вважалося дурницею. Але відтоді маму просто заклинило на тому, щоб усі продукти були синіми. На дні народження вона пекла сині торти. Вона мішала з чорниці сині муси. Вона купувала сині кукурудзяні лемішки і приносила з крамниці синю випічку. Усе це — разом і з тим, що вона зберегла дівоче прізвище Джексон і ніколи не називала себе місіс Ульяно — означало, що Гейбові не вдалося її підкорити. У ній, як і в мені, жив бунтарський дух.
Коли засутеніло, ми розклали багаття. Почали смажити хот-доги. Мама розповідала мені про ті часи, коли була малою, ще до того, як її батьки загинули в авіакатастрофі. Мама згадувала книжки, які збиралась коли-небудь написати, як назбирає досить грошей, щоб піти з кондитерської.
Нарешті, я наважився спитати про те, що мені завжди спадало на думку, щойно ми приїхали у Монтаук, — себто про свого батька. Очі мами зволожніли. Я розумів, що вона зазвичай розповість мені про те саме, але мені ніколи не набридало це слухати.
— Він був добрим, Персі, — мовила мама. — Високий, гарний, мужній і сильний. Але також і м’який. Знаєш, у тебе його волосся та зелені очі. — Мама дістала з торбинки жменю жувальних драже. — Хотіла б я, щоб ти його побачив, Персі. Він би так тобою пишався.
Я здивувався з того, що вона це сказала. Що в мені такого видатного? Дислексія, гіперактивність, суцільні трійки в табелі з навчання — хлопець, якого виганяють зі школи вшосте за шість років.
— Скільки мені було? — спитав я. — Маю на увазі, коли він поїхав.
Мама подивилася на полум’я.
— Він пробув зі мною лише одне літо, Персі. Саме тут, на цьому пляжі. У цій хатинці.
— Але… чи бачив він мене, коли я був малим?
— Ні, любий. Він знав, що я чекаю дитину, але ніколи не бачив тебе. Йому довелося поїхати ще до твого народження.
Я намагався пов’язати це з тим, що пам’ятав про батька: тепле сяйво, усмішка.
Я завжди вважав, що він бачив мене дитиною. Мама ніколи не казала мені про таке відверто, але я все одно відчував, що це так. І ось тепер почути про те, що він ніколи мене не бачив…
І тут я розсердився на батька. Можливо, це безглуздо, але я дорікав йому за те, що він вирушив у свою океанську подорож і що йому не вистачило мужності одружитися з мамою. Він покинув нас, і тепер хоч лусни, але доводиться жити зі Смердюком Гейбом.
— Ти знову збираєшся кудись мене відправити? — спитав я. — Ще до якого-небудь інтернату?
Мама ворушила палицею багаття.
— Не знаю, любий. — Голос у мами затремтів. — Я розмірковую… Я гадаю, ми знайдемо вихід.
— Тому, що ти не хочеш, щоб я плутався у тебе під ногами?
Я пошкодував про свої слова, ледве вимовивши їх.
На маминих очах зблиснули сльози. Взявши мене за руку, вона міцно стиснула її.
— Ні, Персі, ні. Просто я… я мушу, любий.
Для твого ж власного добра. Я повинна відправити тебе куди-небудь.
Її слова нагадали мені те, що сказав містер Бранер: для мене краще буде поїхати з Йєнсі.
— Це через те, що я з відхиленнями від норми, — підсумував я.
— Ти кажеш так, ніби це погано, Персі. Але ти не розумієш важливості своєї власної особи. Я гадала, що пансіонат Йєнсі достатньо далекий. Сподівалась, що ти нарешті будеш у безпеці.
— У безпеці від чого?
Мама із сумом глянула на мене, і раптом я все пригадав — усе те дивне й жахливе, що траплялося зі мною і що я намагався забути.
У третьому класі якийсь чолов’яга у довгому чорному плащі погнався за мною на ігровому майданчику. Коли вчителі вже зібрались було викликати поліцію, він пішов, злісно буркочучи, і ніхто не схотів мені повірити, що під крислатим капелюхом було лише одне-єдине око — просто на лобі.
А перед цим — дуже-дуже давно. Я навчався тоді у підготовчому класі, і вчителька вклала мене подрімати у ліжечко, куди заповзла змія. Мама пронизливо заверещала, коли прийшла по мене, але побачила, що я граюся з безсилою лускатою мотузкою: мені якимось дивом удалося задушити змію своїми товстими незграбними ручками.
У кожній школі траплялося щось жахливе, щось небезпечне, і весь час я був змушений переводитися з одного місця в друге.
Я розумів, що мені варто було розповісти мамі про тих трьох старушенцій за фруктовою яткою і про місіс Додз у художньому музеї, а також про свою дивну галюцинацію, коли я ударом меча перетворив на порох свою математичку. Але я все ніяк не міг зважитись. У мене було дивне відчуття, ніби ці новини можуть перервати нашу подорож до Монтауку, а мені цього не хотілося.
— Я намагалася, щоб ти тримався якомога ближче до мене, — зітхнула мама. — Але вони сказали, що це неправильно. І що існує тільки один вибір, Персі… місце, куди тебе хотів послати батько. Але я… просто не можу цього пережити.
— Батько хотів відправити мене до спецшколи?
— Не до спецшколи, — м’яко мовила мама. — До літнього табору.
У голові у мене запаморочилось. Чому батько, який навіть не схотів затриматись, щоб побачити моє народження, сказав мамі про якийсь там літній табір? І якщо це було так важливо, то чому вона жодного разу не згадала про це раніше?
— Вибач мені, Персі, — сказала вона, зрозумівши, які почуття зринули в мені. — Але я не можу говорити про це. Я… я не можу відправити тебе туди. Можливо, це означає розпрощатися з тобою назавжди.
— Назавжди? Але ж це лише літній табір?
Мама відвернулася до багаття, і з виразу її обличчя було видно, що вона заплаче, якщо я розпитуватиму далі.
Тієї ночі мені наснився яскравий, вражаючий сон.
На морі був шторм, і дві чудові істоти — білий кінь та білий орел — билися на смерть на березі. Орел каменем кидався вниз і дряпав конячу морду своїми міцними пазурами. Кінь обертався і, хвицаючи задніми ногами, намагався переламати орлу хребта. Поки тривала битва, земля здригалася, і якийсь жахливий голос реготав у небесах, підбурюючи тварин.
Я кинувся до них, знаючи, що повинен зупинити смертельну бійку, але біг, як у сповільненому кіно. Я розумів, що спізнююсь. Я бачив, як орел кинувся вниз, цілячи дзьобом у широко розплющені очі коня, і я заволав: «Ні!»
Прокинувся я, немов від штурхана.
Надворі справді була буря: такий шторм ламає дерева і зносить будинки. На березі не було ані коня, ані орла, лише блискавки, що освітлювали все довкола, як удень, і величезні хвилі, що з гарматним ревом зринали на дюни.
Наступний удар грому розбудив маму. З широко розплющеними очима вона сіла на ліжку, вимовивши одне-єдине слово: «Ураган!»
Я розумів, що це божевілля. На початку літа над Лонг-Айлендом ніколи не буває ураганів. Але, здавалося, океан про це забув. Крізь ревіння вітру я розчув далекий утробний звук, сповнений муки і болю, від чого волосся у мене на голові стало сторч.
Згодом, уже значно ближче, пролунав дивний звук — ніби хтось бив по піску молотком для гри у крокет. І чийсь відчайдушний голос — хтось пронизливо гукав, гримаючи у двері нашої халабуди.
Мама вистрибнула з ліжка в нічному халаті й відкинула засув.
У дверях на тлі суцільної водяної стіни стояв Гровер. Але це був не… був не зовсім Гровер.
— Я шукав усю ніч, — задихаючись, мовив він. — Що ви собі думали?
Мама з жахом озирнулася на мене — не тому, що злякалася Гровера, а через те, навіщо він прийшов.
— Персі, — гукнула вона крізь шум зливи, — що трапилось у школі? Чому ти мені нічого не розповів?
Я застиг, наче укопаний, витріщившись на Гровера. Я не вірив власним очам!
— O Zeu kai alloi theoi! — загукав він. — Воно просто за мною! Ти не розповів їй?
Я був надто вражений, щоб звернути увагу на те, як він вилаявся давньогрецькою, а я йогочудово зрозумів. І надто спантеличений, щоб замислитись над тим, як Гровер самотужки дістався сюди серед ночі. І все це через те, що на Гровері не було штанів, а замість ніг у нього були… замість ніг у нього були…
Мама суворо подивилася на мене і вирекла таким тоном, який я чув від неї вперше:
— Персі! Кажи мені негайно!
Я, затинаючись, став щось плести про старушенцій за фруктовою яткою і місіс Додз, а мама втупилась у мене, і лице її у спалахах блискавок було мертвотно-блідим.
Схопивши торбинку, вона кинула мені мій дощовик і наказала:
— В авто. Обидва. Негайно!
Гровер побіг до «камаро», але сказати «побіг» було б не зовсім точно. Він навіть не біг підтюпцем, а скакав підтюпцем, трусячи кошлатими стегнами, і раптом історія про негаразди з його м’язами набула для мене зовсім інакшого сенсу. Я зрозумів, як він міг мчати з такою швидкістю, і при цьому шкутильгати при ходьбі.
Тому що він мав не ступні, а роздвоєні копита.