Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Глава сімнадцята МИ ВИБИРАЄМО ВОДЯНI ЛIЖКА

Це була ідея Аннабет.

Вона заштовхала нас на заднє сидіння таксі у Вегасі — так, ніби ми мали гроші, — і сказала водієві:

— У Лос-Анджелес, будь ласка.

Водій пожував сигару і пильно глянув на нас:

— Це триста миль. За таку відстань вам доведеться заплатити наперед.

— Кредитні картки казино візьмете? — спитала Аннабет.

— Дивлячись які, — зітнув плечима водій. — Треба перевірити.

Аннабет тицьнула йому зелену картку казино «Лотос».

Шофер глянув на неї скептично.

— Перевірте, — попросила його Аннабет.

Водій так і зробив.

Лічильник став клацати. Фари ввімкнулися. Нарешті зі знаком долара з’явився символ нескінченності.

Шофер впустив із рота сигару і вирячився на нас.

— Але куди саме в Лос-Анджелес… уф, ваша високосте?

— На пристань Санта-Моніки, — Аннабет вмостилася зручніше. Точно кажу, «ваша високосте» їй сподобалося. — Відвезіть нас швидше, а решту залиште собі.

Можливо, їй не варто було цього казати.

Через усю пустелю Мохаве ми промчали зі швидкістю не менше ніж дев’яносто п’ять миль за годину.

У дорозі ми мали купу часу для того, щоб порозмовляти. Я розповів Аннабет і Гроверові про свій останній сон, але чим далі я намагався пригадати деталі, тим туманнішими вони ставали. Схоже, казино «Лотос» спричинилотаки в моїй голові коротке замикання. Я не міг згадати, як звучав голос невидимого слуги, хоч не мав сумніву, що знаю його. Слуга називав чудовисько з ями не просто «мій повелителю», а якимось особливим іменем чи титулом…

— Мовчазний? — припустила Аннабет. — Багач? — обидва прізвиська належать Аїдові.

— Можливо… — відповів я, хоч обидва імені звучали якось не так.

— Тронна зала нагадує залу Аїда, — сказав Гровер. — Так її зазвичай описують.

— Ні, щось тут не складається. — Я похитав головою. — Тронна зала не була основною частиною сну. А цей голос з ями… не знаю. Схоже, він не належав богові.

Аннабет здригнулася.

— Що таке? — спитав я.

— Та ні… нічого. Я просто… Ні, це мусить бути Аїд. Можливо, він послав свого злодія, цього невидимку, щоб той викрав жезл Зевса, але щось там пішло не так…

— Наприклад?

— Я… я не знаю. — Аннабет відвела очі. — Але якщо він вкрав символ влади Зевса з Олімпу й боги переслідують його, то багато що могло піти не так. Через це злодієві довелося сховати жезл, або він його якимось чином загубив. Так чи інакше, йому не вдалося передати його Аїдові. Саме про це говорив голос у твоєму сні. Хлопець спіймав облизня. Тепер зрозуміло, що саме шукали фур… далекі родичі, коли напали на нас в автобусі. Можливо, вони вирішили, що нам вдалося розшукати жезл?

Я не міг зрозуміти, що відбувається з Аннабет. Вона зблідла.

— Але якби я вже знайшов жезл, то навіщо мені пхатися до царства мертвих?

— Щоб погрожувати Аїдові, — припустив Гровер. — Підкупити його або шантажувати, аби він повернув твою маму.

— Як для козла, у тебе погані думки, — всміхнувся я.

— Дякую.

— Але істота з ями сказала, що чекає на дві речі, — згадав я. — Якщо одна з них — жезл, то яка ж друга?

Гровер, явно спантеличений, похитав головою.

Аннабет дивилася на мене так, ніби знала, про що я зараз запитаю, і мовчки благала, щоб я не робив цього.

— Ти маєш хоч якісь припущення щодо того, хто міг бути в ямі? Себто якби це був не Аїд, то хто?…

— Персі, давай не будемо про це… Адже якщо це не Аїд… Ні. Це мусить бути Аїд.

За вікном пролітала рівнина, позбавлена будь-якої рослинності. Ми проїхали повз напис, на якому значилося: «Кордон штату Каліфорнія — 12 миль».

У мене виникло відчуття, що для розгадки мені бракує якоїсь однієї, дуже простої, але вирішальної деталі. Вона скидалась на звичайнісіньке слово, яке мені належало знати, але воно було позбавлене будь-якого сенсу, тому що одна чи дві літери підступно вислизали. З кожною думкою про пошуки в мені зростало відчуття впевненості в тому, що зіткнення з Аїдом не дасть мені правильної відповіді. Відбувалося щось інше — набагато небезпечніше.

Проблема була в тому, що ми мчали у напрямку до царства мертвих зі швидкістю дев’яносто п’ять миль за годину, будучи впевнені, що жезл поцупив Аїд. Якщо ми потрапимо до підземного світу й вияснимо, що помилялися, то часу на виправлення помилки вже не буде. Сонцестояння відбудеться, і розпочнеться війна.

— Відповідь — у царстві мертвих, — запевнила мене Аннабет. — Згадай, Персі, ти бачив душі померлих. Це єдине можливе місце. Ми робимо все правильно.

Вона намагалася додати мені сміливості, пропонуючи різноманітні хитромудрі стратегії проникнення до царства мертвих, але я не міг на цьому зосередитись. Надто багато факторів залишалося невідомими. Це було все одно що зубрити матеріал до тексту, не знаючи предмета. І повірте мені на слово: я робив це не раз.

Таксі мчало на захід. Вітер із Долини смерті, що залітав у вікно, нагадував мені про душі померлих. Щоразу, як шипіли гальма, я пригадував зміїний голос Єхидни.

Ближче до вечора таксі висадило нас на пляжі в Санта-Моніці. Він мав такий самий вигляд, як усі пляжі Лос-Анджелеса в кіно, от лишень пахло тут гірше. Доріжки з атракціонами тяглися довкола пристані, пальми обрамляли тротуари, безпритульні спали в дюнах, і мускулясті серфінгісти чекали ідеальної хвилі.

Ми з Гровером та Аннабет підійшли до води.

— Що далі? — спитала Аннабет.

У променях призахідного сонця поверхня Тихого океану скидалась на розтоплене золото. Я подумав про те, як давно я стояв на пляжі в Монтауку, в іншому кінці країни, дивлячись на інше море.

Невже існує бог, який владарює над усім цим? Мій учитель природознавства полюбляв говорити, що дві третини земної поверхні вкриті водою. Невже я можу бути сином настільки могутньої істоти?

Я ступив у воду.

— Персі! — гукнула Аннабет. — Що ти робиш?

Я продовжував заходити все глибше, поки вода не сягнула поясу, грудей…

— Ти знаєш, яка тут брудна вода? — гукнула мені навздогін Аннабет. — У ній міститься весь набір токсичних…

У цю мить моя голова зникла під водою. Спочатку я затримав подих, намагаючись не ковтнути води. Нарешті я не витримав. Глибоко вдихнув. Цілком природно, я міг нормально дихати.

Я спускався мілиною. Навряд чи мені вдалося б роздивитися будь-що крізь підводний морок, але якимось чином я міг орієнтуватися під водою. Я відчував дно, уявляв собі колонії морських їжаків, які обсіли наносні піщані острови, і побачив переплетені струмені теплих та холодних течій.

Раптом я відчув, як щось шерехате торкнулося моєї ноги. Глянувши вниз, я мало не вилетів із води, як балістична ракета. Повз мене пропливла величезна акула.

Але вона не нападала. Акула тицялась в мене носом. Терлась об ногу, як пес. Обережно, навпомацки я доторкнувся до її спинного плавця. Вона ледь відчутно ворухнулась, ніби пропонуючи мені схопитися міцніше. Я схопився за плавець обома руками, і він потяг мене за собою. Разом зі мною акула стала спускатися кудись униз, у темряву. Вона привела мене безпосередньо до кордонів океану, де піщане дно закінчувалось, обриваючись у бездонне провалля. Це було все одно, що стояти на краю Великого Каньйону опівночі, майже нічого не бачачи, але знаючи, що прірва поруч.

Поверхня води мерехтіла приблизно за сто п’ятдесят футів наді мною. Я розумів, що водяний тиск мусить роздушити мене. Тоді, знов-таки, я не міг би дихати. Я замислився, чи існує межа глибини, до якої я можу зануритись і вижити, якщо впаду на самісіньке дно Тихого океану.

Потім я побачив, як щось світиться піді мною, стаючи все ближче та яскравіше й наближаючись до мене. Жіночий голос, схожий на голос матері, покликав мене: «Персі Джексон!»

Постать наближалась, вимальовуючись все виразніше. Її темне волосся маяло у воді, зелена сукня виблискувала шовком. Світло спалахувало довкола, очі жінки притягували увагу, бо були такої незрівнянної краси, що я ледь помітив морського скакуна, верхи на якому вона сиділа.

Жінка зістрибнула з коня. Морський кінь та акула миттю відпливли геть, заходившись гратися одне з одним. Підводна пані посміхнулася до мене.

— Я бачу, ти далеко зайшов, Персі Джексоне. Молодець.

Я все ще сумнівався, тому лише вклонився у відповідь.

— Ви — та жінка, яка розмовляла зі мною в Міссісіпі? — спитав я.

— Так, дитя моє. Я нереїда, морський дух. Було непросто піднятися так високо річкою, але наяди, мої прісноводні кузини, допомогли мені підтримати життєві сили. Вони шанують повелителя Посейдона, хоч і не служать при його дворі.

— А… ви служите при дворі Посейдона?

Жінка кивнула.

— Минуло вже чимало років відтоді, як народилося дитя бога морів. Ми стежили за тобою з великою увагою.

Раптом я згадав обличчя в хвилях Монтауку, коли був малим, а також відображення усміхнених жінок. Раніше я не дуже замислювався над цим, так само, як над більшістю інших дивних речей у моєму житті.

— Якщо мій батько так цікавиться мною, — сказав я, — то чому його тут нема? Чому він не поговорить зі мною?

Із глибин повіяло холодом.

— Не засуджуй повелителя морів надто суворо, — сказала мені нереїда. — Він на межі війни, якої не бажає. І він такий заклопотаний! Не кажучи вже про те, що йому заборонено відверто допомагати тобі. Боги не повинні мати забагато улюбленців.

— Навіть коли вони допомагають своїм дітям?

— Особливо їм. Боги можуть впливати на те, що відбувається, лише опосередковано. Ось чому я мушу застерегти тебе, а ще я принесла тобі невеличкий подарунок.

Вона простягнула руку. На долоні зблиснули три білі перлини.

— Мені відомо про твою подорож до царства Аїда, — сказала морська німфа. Лише небагатьом смертним вдавалося здійснити це й залишитися живими. Орфею, який був великим музикантом; Гераклу, що мав незрівнянну силу; виверткому Гудіні — цей зумів врятуватися навіть із глибин Тартару. Чи володієш ти такими талантами?

— Гм… ні, пані.

— Але ти маєш дещо інше, Персі. Ти маєш дари, сенс яких ти лише починаєш усвідомлювати. Оракул передбачив для тебе велике й жахливе майбутнє, якщо ти допоможеш вижити людству. Посейдон не дозволить тобі померти раніше за визначений термін. Тому прийми цей дарунок, і коли буде важко, наступи ногою на перлину.

— І що станеться?

— Це залежатиме від того, чого ти потребуватимеш, — відповіла нереїда. — Але пам’ятай: усе, що належить морю, в морі й залишиться.

— А як щодо застережень?

Очі жінки спалахнули зеленим світлом.

— Рушай, куди наказує тобі твоє серце, інакше втратиш усе. Аїд зажди розпалює сумніви та відчай, що так притаманні людям. Він обдурить тебе, якщо зможе, змусивши засумніватися у власному рішенні. Щойно ти з’явишся в його землях, він нізащо не відпустить тебе з твоєї власної волі. Бережи віру. Хай щастить тобі, Персі Джексоне.

Морська німфа підкликала свого скакуна й рушила в прірву.

— Зачекайте! — вигукнув я. — У річці ви сказали, щоб я не довіряв дарам. Яким дарам?

— До побачення, юний герою, — відгукнулась нереїда, голос її лунав уже звіддаля. — Дослухайся голосу свого серця.

Обернувшись на сяйливу зелену точку, вона зникла.

Мені захотілося поплисти за нею у темну глибину. І побачити двір Посейдона. Але, поглянувши вгору, я помітив, що сонячне світло на поверхні згасає. Друзі чекали на мене. У нас було так мало часу… Я поплив до берега.

Щойно я вийшов на пляж, мій одяг миттю висохнув. Я розповів Аннабет і Гроверові про те, що сталося й показав їм перлини.

— Безкоштовний сир буває лише в мишоловках, — скривилася Аннабет.

— Але це щирий подарунок.

— Ні. — Вона похитала головою. — «Безкоштовних ланчів не буває». Між іншим, це давнє грецьке прислів’я, чудово перекладене англійською. Ціну назвуть свого часу. Ось побачиш.

На цій радісній ноті ми повернулися до моря спиною.

Позичивши з рюкзака Ареса деякий дріб’язок, ми сіли в автобус, який вирушав до Західного Голівуду. Я показав водієві адресу царства мертвих, який позичив у «Шинку садових гномів тітоньки Ем», але він ніколи не чув про «студію звукозапису ДОА».

— Ти нагадуєш мені когось із телевізора, — сказав мені водій. — Граєш дитячі ролі.

— Ну… скоріше, я дублер… того, хто грає дитячі ролі.

— Ага, тепер зрозуміло.

Подякувавши водієві, ми вийшли з автобуса наступної ж зупинки.

Ми пройшли пішки не одну милю, видивляючись це саме ДОА. Здавалося, про цю студію ніхто ніколи й не чув. У телефонній книзі її також не було.

Двічі ми пірнали у провулок, ховаючись від патрульних авто. Я застиг перед вітриною «Товарів для дому», тому що по телевізору показували інтерв’ю з деким, дуже добре мені знайомим — моїм вітчимом Смердюком Гейбом. Він розмовляв із Барбарою Волтерс, і вигляд мав, слід зазначити, як зірка першої величини. Барбара брала у нього інтерв’ю у нашій квартирі, у розпалі партії в покер, і поруч із Гейбом я побачив молоденьку блондинку, яка злегка поляскувала його по руці.

На щоці Гейба зблиснула фальшива сльоза.

— Скажу вам по правді, міс Волтерс, — розпатякував він, — якби не Лапонька, моя порадниця й втішниця, то не знати, що й робив би. Мій пасинок забрав у мене найдорожче. Мою дружину… мій «камаро». Вибачте, мені боляче про це говорити.

— І таке відбувається тут, в Америці. — Барбара Волтерс обернулася до камери. — Людина, зломлена горем. Підліток із серйозними психічними проблемами. Дозвольте мені ще раз показати вам останнє з отриманих нами фото цього дефективного юного втікача, зроблене тиждень тому в Денвері.

На екрані з’явилася зерниста фотографія, на якій були я, Аннабет і Гровер. Ми розмовляли з Аресом на тлі ресторану «Колорадо».

— Хто ж вони — решта дітей на цій фотографії? — драматично спитала Барбара Волтерс. — Хто цей чоловік поруч із ними? Хто він, Персі Джексон: злочинець, терорист чи жертва нового жахливого культу, що пройшла психологічну обробку? У наступному репортажі ми поговоримо з провідним дитячим психологом. Залишайтеся з нами.

— Ходімо, — сказав Гровер.

Він відтягнув мене від вітрини, перш ніж я встиг розтрощити її.

Сутеніло, і на вулицях почали з’являтися всілякі обірвані особистості, що бажали розважитися й пополювати. Зрозумійте мене правильно. Адже я родом із Нью-Йорка. Мене так просто не злякати. Але в Лос-Анджелесі відчуття було зовсім інакше. Там, удома, все здавалося близьким. І неважливо — велике це місто чи мале, але там ти міг дістатися куди завгодно, не заблукавши. Розташування вулиць і підземка якимось чином були впорядковані між собою. Там була своя, цілком певна система. Хлопчисько, якщо не дурне, завжди могло знайти безпечне містечко.

Натомість у Лос-Анджелесі усе було зовсім інакше. Він розповзався довкруж хаотично, ускладнюючи пересування. Він нагадував мені Ареса. Лос-Анджелесу не достатньо бути великим; йому треба доводити це, виробляючи якомога більше галасу, стаючи заплутаним і дивовижним. Я гадки не мав, як нам розшукати вхід до царства мертвих до завтрашнього дня — дня літнього сонцестояння.

Ми проходили повз банди, які збиралися влаштувати гуртове зґвалтування, збоченців, любителів вуличної різанини, — усі вони дивилися на нас, ніби розмірковуючи, чи варто бруднити об нас руки.

Коли ми поспіхом увійшли до якогось провулка, голос із темряви гукнув:

— Гей, ти!

Я спинився, як останній дурень.

Не встиг я й оком кліпнути, як нас уже оточили. Банда підлітків кільцем обступила нас. Усього осіб шість — білі хлоп’ята у дорогому вбранні з лютими обличчями. Зовсім як в Йєнсі: багатенькі хлоп’ята вирішили погратися в поганих хлопців.

Інстинктивно я зняв ковпачок із меча.

Коли меч з’явився невідь звідки, хлопці позадкували, але їхній вожак був або повний кретин, або відчайдух, тому що продовжував сунути на мене зі складаним ножем.

Я змахнув мечем — і це було помилкою.

Хлопець пронизливо зойкнув. Але, мабуть, він був стовідсотковим смертним, оскільки лезо Анаклузмоса, не завдавши йому ніякої шкоди, пройшло крізь груди.

— Якого…

Я зрозумів, що дуже швидко шок у нього зміниться на лють, і тому щосили гукнув до Аннабет і Гровера:

— Тікайте!

Відштовхнувши двох хлопців, ми помчали вулицею, гадки не маючи, куди вона веде. Завернули за ріг.

— Туди! — вказала Аннабет.

У всьому кварталі, схоже, була відчинена одна-єдина крамниця, вітрини якої яскраво світилися неоновим світлом. Вивіска над дверима для мене виглядала приблизно так: «CRSTUY’S WATRE BDE ALPAC E».

— «Палац водяних ліжок Крусті», — переклав Гровер.

Судячи з назви, я зайшов би до такого закладу лише за крайніх умов, але зараз це було саме те, що треба.

Ми заскочили у двері крамниці й, пригнувшись, сховалися за якимось водяним ліжком. За мить за вітриною промчала банда.

— Гадаю, вони нас не помітили, — захекано мовив Гровер.

— Кого це не помітили? — пролунав позаду грубий бас.

Ми дружньо скочили на ноги.

За нами стояв хлопець, схожий на динозавра на відпочинку. Заввишки був футів із сім, цілком голомозий. У нього була сіра зморшкувата шкіра, набряклі повіки й посміхався він холодною посмішкою рептилії. Хлопець повільно рухався, але мені здалося, що за потреби він може пересуватися набагато швидше.

Костюм його цілком відповідав вбранню з казино «Лотос». Він ніби був взятий напрокат із сімдесятих років. Строката шовкова сорочка, розстебнута до половини волохатих грудей. Лацкани оксамитового піджака завширшки з посадочну смугу. Годі було порахувати, скільки саме срібних ланцюжків накрутив цей хлопець собі на шию.

— Я — Крусті, — мовив він, вишкіривши у посмішці жовтуваті зуби з карієсом.

Я ледве стримався, щоб не відповісти: «Ніхто й не сумнівався».

— Вибачте, що ми без запрошення, — сказав я. — Приглядаємось, бачте, до асортименту.

— Хочеш сказати: ховаєтесь від цих поганих хлопців, — пробурчав Крусті. — Вони тиняються тут щоночі. Завдяки їм у мене людяно. Отже, ви хотіли б оглянути водяні ліжка?

Я хотів було сказати: «Ні, дякуємо», але він поклав мені на плече свою лапу і повів до торгівельного залу.

Тут були водяні ліжка на будь-який смак: із різних порід дерев, із різноманітним візерунком на простирадлах, королівських, імператорських та космічних розмірів.

— Ось найпопулярніша модель.

Крусті з погордою розкинув руки над ліжком із чорними шовковими простирадлами та нічниками, вбудованими в бильця. Матрац здригався, наче желе.

— Масаж усього тіла, — зазначив Крусті. — Давайте, спробуйте. Можете навіть подрімати. Я не проти. Сьогодні взагалі нема продажу.

— Вибачте, — почав було я, — не думаю…

— Масаж усього тіла! — вигукнув Гровер і стрибнув на ліжко. — Ну, давайте! Круто!

— Гммм, — пробурмотів Крусті, чухаючи своє зморшкувате підборіддя. — Майже, майже.

— Що майже? — спитав я.

— Зроби мені послугу, люба, спробуй. Може, сподобається. — Він подивився на Аннабет.

— Але ми просто… — мовила Аннабет.

Легенько поплескавши її по плечу, ніби підбадьорюючи, Крусті підвів Аннабет до моделі «Сафарі де Люкс»: леви, вирізані з тикового дерева, обрамляли пухову ковдру з візерунком леопардової шкури. Коли Аннабет не схотіла лягати, Крусті просто штовхнув її.

— Гей! — обурилась вона.

— Ерго![8] — Крусті клацнув пальцями.

З обох боків ліжка злетіли мотузки, прив’язавши Аннабет до матрацу.

Гровер спробував скочити, але мотузки, вилетівши з-під чорних шовкових простирадл, зв’язали і його також.

— П-п-о-га-но! — пронизливо заверещав він, його голос тремтів від невидимих рук, які масажували тіло. — Зо-ов-сім по-га-но!

Велетень глянув на Аннабет, потім з усмішкою повернувся до мене.

— Майже згодилась, чорт забирай.

Я спробував утекти, але Крусті, стрімко викинувши руку, схопив мене ззаду за шию.

— Куди намилився, хлопчику? Не турбуйся. Ми тебе зараз доправимо куди треба.

— Відпустіть моїх друзів!

— О, звичайно, відпущу. Але спочатку я повинен підібрати для них ліжка.

— Що ви маєте на увазі?

— Усі ліжка завдовжки у шість футів, бачиш? Твої друзі надто короткі. Треба їх розтягти.

Аннабет і Гровер намагалися звільнитися від мотузок.

— Люблю цілковиту гармонію, — пробурмотів Крусті. — Ерго!

Нові мотузки з’явилися в головах та в підніжжі ліжок, обхопивши Аннабет і Гровера за гомілки та під пахвами. Вони напружились, розтягуючи тіла моїх друзів.

— Не хвилюйся, — сказав мені Крусті. — Так я витягую. Можливо, у них у хребті зайвих три дюйми. Вони навіть можуть залишитися живими. А тепер чому б нам не підшукати ліжко для тебе?

— Персі! — загорлав Гровер.

Думки вирували у мене в голові. Я розумів, що сам не впораюсь із цим велетнем: продавець водяних ліжок скрутить мені шию, перш ніж я встигну дістати меча.

— Адже вас насправді звати не Крусті? — спитав я.

— За паспортом я Прокруст, — погодився господар.

— Прокруст-Розтягувач, — пробурмотів я.

Я пригадав цю історію: велетень, який, використовуючи свою надмірну гостинність, намагався вбити Тезея, коли той їхав до Афіни.

— Саме так, — сказав продавець. — Але хто може вимовити Прокруст? Лише заважає бізнесу. Натомість Крусті усім до вподоби.

— Ви праві. Реклама — двигун торгівлі.

— Ти так вважаєш? — Обличчя Прокруста засяяло усмішкою.

— Безумовно. А яке чудове ручне різьблення на цих ліжках. Дивовижно!

Прокруст задоволено посміхнувся, але продовжував міцно тримати мене за шию.

— Ось і я втовкмачую клієнтам те саме. Кожного разу. Ніхто навіть не звертає уваги на ручну роботу. А чи багато вбудованих у бильця нічників вам доводилось бачити?

— Не дуже.

— Отож!

— Персі! — пронизливо вискнула Аннабет. — Що ти там робиш?

— Не звертайте уваги, — сказав я Прокрустові. — Незносне дівчисько.

— Мої клієнти — також. — Велетень розреготався. — Жоден із них не мав рівно шести футів. Така необачність. А потім ще скаржаться, що я підгоняю їх за розміром.

— А що ви робите, коли вони довші за шість футів?

— О, це відбувається постійно. Треба просто їх зафіксувати та… — Він відпустив мою шию, але, перш ніж встиг зреагувати, витяг із-під найближчого прилавку здоровезну бронзову сокиру з двома лезами. — Я розміщую такий об’єкт якнайточніше, а решту, що звисає, відрубую.

— Отакої, — сказав я, ледь ковтнувши клубок, що застряг у горлі, — цілком слушно.

— Так приємно мати справу з клієнтом, який тебе розуміє!

Мотузки справді потроху розтягували моїх друзів. Аннабет зблідла. Гровер булькав, як гусак, якому скручують шию.

— До речі, Крусті… — сказав я, намагаючись, щоб голос мій звучав легко й невимушено. Потім кинув погляд на цінник у вигляді «валентинки», що звисав зі «Спеціальної моделі для медового місяця». — Це ліжко справді має динамічні стабілізатори, які компенсують хвилеподібні рухи?

— Звичайно. Спробуйте самі.

— Добре, може, й спробую. Але чи спрацюють вони, коли на ліжко вкладеться така велика людина, як ви? Чи припиняться вібрації?

— Гарантовано.

— І жодних збоїв?

— Саме так.

— Покажіть, будь ласка.

Прокруст із готовністю всівся на ліжко, злегка ляснувши по матрацу.

— Усе гладенько. Бачите?

Я клацнув пальцями.

— Ерго!

Мотузки вп’ялися в Крусті, й він розкинувся на ліжку.

— Гей! — пронизливо вигукнув велетень.

— Відцентруйте його, — наказав я.

Мотузки підкорилися моїй команді. Голова Крусті повністю звисала з краю ліжка. Ноги стирчали з іншого боку.

— Ні! — загукав він. — Зачекайте! Я ж просто показував!

— Кілька нескладних удосконалень. — Я витягнув меча.

Я не мав жодних сумнівів щодо того, що збирався зробити. Якщо Крусті людина, то я, так чи інакше, не завдам йому шкоди. Якщо ж він був монстром, то заслуговував на те, аби негайно перетворитися на прах.

— Ви хочете укласти угоду на жорстких умовах, — сказав він мені. — Тридцять відсотків від продажу спецмоделей!

— Гадаю, краще розпочати згори. — Я змахнув мечем, ігноруючи його репліки.

— Жодних відрахувань! Жодних податків протягом року!

Я рубонув мечем. Більше від Крусті пропозицій не надходило.

Я розрізав мотузки на інших ліжках. Аннабет і Гровер підвелися, трясучись і клянучи мене.

— А ви здавалися вищими, — всміхнувся я.

— Дуже смішно, — роздратовано пхикнула Аннабет. — Наступного разу поквапся.

Я подивився на дошку оголошень за прилавком Крусті. Там висіла реклама служби доставки «Гермес» і новий довідник чудовиськ, що мешкали в околицях Лос-Анджелеса. Називався він «Ексклюзивні монструозні жовті сторінки», з підзаголовком «Те, що вам треба». Під ним я побачив яскраво-помаранчевий флайер «Студія звукозапису ДОА», який пропонував комісійні за душі героїв. «Алло, ми шукаємо нові таланти!» Адреса ДОА була просто під картою.

— Ходімо, — сказав я своїм друзям.

— Зачекай хвилинку, — жалібно мовив Гровер. — Нас тут було мало не до смерті розтягли!

— Отже, ви готові завітати до царства мертвих. Це лише за квартал звідси.