Глава десята Я ПРИМУДРЮЮСЬ РОЗБИТИ НОВЕНЬКИЙ АВТОБУС

Мені пакувати особливо не було чого. Я вирішив залишити ріг Мінотавра в будиночку, тож до наплічника, який знайшов для мене Гровер, поклав лише білизну та зубну щітку.

Табірна крамничка видала мені позику в тисячу доларів звичайних грошей та двадцять золотих драхм. Монети були завбільшки з домашнє печиво, які печуть дівчатка-скаути, і з одного боку мали викарбуване зображення грецьких богів, а з іншого — Емпайр-стейт-білдинг. Хірон сказав, що в давнину люди карбували драхми із срібла, але олімпійці завжди використовували лише чисте золото. Потім додав, що драхмами можна розраховуватись в угодах із небожителями, якими саме — не має значення. Він дав мені з Аннабет по фляжці нектару й торбинку на блискавці з квадратними шматочками амброзії, але виключно для екстрених випадків, якщо нас буде серйозно поранено. Адже це їжа богів, нагадав нам Хірон. Вона згубна для простих смертних, але нас зцілить практично від будь-якої рани. Якщо з’їсти або випити забагато, напівкровка стає надто збудженим. Передозування може спалити нас у буквальному сенсі слова.

Аннабет прихопила чарівну бейсболку «Янкіз», котру, як вона сказала, подарувала їй на день народження мама. Ще вона мала книжку з класичної архітектури, написану давньогрецькою, щоб читати, коли стане нудно, і довгого бронзового ножа, схованого в рукаві.

Я не сумнівався, що ніж видасть нас із головою на першому ж металошукачі.

Гровер начепив свої бутафорські ноги й штани, щоб скидатися на людину. Ще на ньому був великий зелений кашкет, оскільки під час дощу його кучеряве волосся розпрямлялося й визирали ріжки. Свій яскраво-помаранчевий рюкзак сатир напхав дрібним металобрухтом та яблуками, щоб можна було перехопити дорогою. У кишенях він тягав цілий набір очеретяних сопілок, які вирізав для нього його тато-козел, хоч виконати він міг лише дві речі: Дванадцятий фортепіанний концерт Моцарта та «So yesterday» Хіларі Даф. Обидві лунали на сопілках просто жахливо.

Помахавши на прощання мешканцям табору, ми кинули останній погляд на полуничні лани, океан, Великий будинок, після чого стали видиратися Пагорбом напівкровок до високої сосни — Талії, дочки Зевса.

Хірон чекав нас в інвалідному візку. Поруч стояв схожий на серфінгіста хлопчина, якого я бачив, коли лежав хворий. Як пояснив мені Гровер, це був шеф служби безпеки табору. Судячи з усього, очі в нього розташовувались по всьому тілу, тому його неможливо було заскочити зненацька. Однак сьогодні він вбрався у шоферську форму, тож я міг бачити очі для стеження лише на його руках, обличчі та шиї.

— Це Аргус, — відрекомендував його Хірон. — Він довезе вас до міста й пригляне за вами.

Я почув кроки позаду й обернувся.

Угору пагорбом біг Лука, несучи пару бейсбольних кросівок.

— Привіт! — задихано мовив він. — Радий, що вас наздогнав.

Аннабет зашарілась, як завжди, коли Лука був поруч.

— Просто хотів побажати успіху, — сказав мені Лука. — І ще подумав, що вони зможуть стати тобі в пригоді.

Він передав кросівки, що виглядали цілком звичайно. Навіть пахли вони нормально.

— Майя! — сказав Лука.

Білі крильця виросли з-під підошов — я від подиву навіть впустив взуття. Кросівки застрибали по землі, поки крильця не склалися й не щезли.

— Надзвичайно! — вигукнув Гровер.

Лука посміхнувся.

— Вони добре послужили мені, коли я вирушав на пошуки. Це татків подарунок. Звичайно, останнім часом я не часто ними користувався…

Він посмутнів.

Я не знав, що сказати. Чудово, що Лука прийшов попрощатися. Я боявся, що він ображений з того, що останнім часом я надто мало приділяю йому уваги. Але ось він стоїть переді мною, простягуючи свій чарівний подарунок… Я зашарівся майже так само, як Аннабет.

— Дякую, друзяко.

— Слухай, Персі… — було видно, що хлопцеві незручно це казати. — Тут на тебе покладають великі надії. Тож убий за мене парочку монстрів, добре?

Ми потиснули один одному руки. Лука скуйовдив Гроверові волосся на голові між ріжками й наостанок обійняв Аннабет, яка ледь не зомліла.

Після того як Лука пішов, я сказав їй:

— Надто ти в нас ніжна панночка.

— Аж ніяк!

— Але ж ти віддала йому захоплений прапор?

— Ох, і навіщо це я поперлася з тобою, Персі?

Вона стала спускатися іншим боком пагорба, де на узбіччі вже чекав білий лімузин. Аргус рушив за нею, подзенькуючи ключами від авто.

Я підхопив крилаті кросівки, і раптом мене охопило неприємне відчуття.

— Але ж я все одно не зможу скористатися ними? — спитав я, глянувши на Хірона.

Кентавр похитав головою.

— Лука зробив це від усього серця, Персі. Але здійматися у повітря… я тобі б не радив.

Я розчаровано кивнув, але раптом мені сяйнула здогадка.

— Гей, Гровере, хочеш мати чарівну річ?

— Я? — Очі в сатира загорілися.

Ми поспіхом зашнурували кросівки на його бутафорських кінцівках, і перший у світі хлопчик-козел був готовий до запуску.

— Майя! — вигукнув він.

Злет у Гровера вийшов на славу, але потім його почало крутити на всі боки, так, що він проїхався рюкзаком по траві. Крилаті черевики хвицались, як маленькі необ’їжджені жеребці.

— Потренуйся! — порадив йому Хірон. — Тобі просто бракує практики!

— А-а-а-а! — Гровер, якого метляло з боку в бік, промчав до підніжжя пагорбу, немов скажений газонокосар.

Перш ніж я кинувся за ним, Хірон схопив мене за руку.

— Мені варто було б більше займатися тобою, Персі, — сказав він. — Якби тільки я мав час. Геракл, Ясон — їх мені вдалося навчити краще.

— Та нічого, якось буде. Я просто хотів…

Я замовкнув: не варто було промовляти якісь банальності. Просто мені хотілося, щоб тато теж подарував мені якусь чудову чарівну річ, яка стала б мені в пригоді у пошуках. Щось на зразок крилатих черевиків Луки або кепки-невидимки Аннабет.

— Про що я думаю? — схаменувся Хірон. — Я не можу відпустити тебе без цього.

Він витяг із кишені ручку й віддав її мені. Це була звичайна кулькова ручка, з чорним стрижнем і ковпачком, який знімався. Центів за тридцять.

— Чудово, — сказав я. — Дякую.

— Персі, це дарунок твого батька. Я зберігав його довгі роки, не відаючи, що він призначався тобі. Але тепер пророцтво стало мені остаточно зрозуміле. Ти — той самий.

Я згадав екскурсію до Метрополітену, коли я знищив місіс Додз. Хірон кинув мені ручку, яка обернулась на меч. Можливо, це…

Знявши ковпачок, я одразу відчув, як ручка стала довшою і важчою. За мить я вже тримав лискучого бронзового меча — гострого з обох боків, зі шкіряним руків’ям, прикрашеним золотими заклепками. Вперше меч виявився по мені.

— Цей меч має довгу й трагічну історію, яку нема сенсу розповідати, — сказав Хірон. — Його називають Анаклузмос.

— Стрімка течія, — переклав я, здивований тим, як легко мені вдалося розтлумачити давньогрецьке слово.

— Користуйся ним лише за крайнього випадку, — попередив Хірон, — і лише проти монстрів. Звичайно, жоден герой не стане кривдити людей, хіба що у виняткових випадках, але цей меч у будь-якому разі не нашкодить їм.

Я подивився на грізне, гостре лезо.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що він не може зашкодити людям? Як таке може бути?

— Цього меча викували з небесної бронзи. Спочатку над ним працювали в кузні циклопи, його загартували в кратері Етни й остудили у водах Лети. Він смертоносний для монстрів та всіх істот із царства мертвих, якщо, звичайно, вони не вб’ють тебе першими. Але крізь тіло смертного це лезо пройде, немов крізь туман. Надто вони дрібні, щоби вбивати їх цим мечем. І попереджаю: будучи напівбогом, ти можеш загинути як від небесної, так і від земної зброї. Ти двічі вразливий.

— Приємна новина.

— Тепер знову надінь ковпачок.

Не встиг я торкнутися ковпачком леза, як Анаклузмос знову перетворився на звичайну ручку. Я запхав її до кишені, трохи нервуючи, оскільки в школі постійно славився тим, що постійно губив ручки.

— Ти не зможеш.

— Що саме?

— Загубити ручку, — пояснив кентавр. — Вона зачаклована і завжди буде знову опинятися у твоїй кишені. Спробуй.

Закинувши ручку якомога далі пагорбом униз, я став уважно стежити за тим, що буде далі.

— Це забирає трохи часу, — попередив Хірон. — Ану, тепер перевір.

Природно, ручка була на місці.

— Справді, чудово, — погодився я. — Ну, а якщо хтось із смертних побачить, що я дістаю меча?

— Туман — могутня річ, Персі, — посміхнувся Хірон.

— Туман?

— Так. Прочитай «Іліаду». Там багато згадується про це. Кожного разу, коли божественні чи інфернальні сили контактують зі смертним світом, вони навівають туман, який затьмарює розум людей. Як напівкровка ти будеш бачити все насправді, але люди будуть тлумачити побачене неправильно. Утім, цікаво, що люди готові піти на будь-які хитрощі, щоб довести, ніби їхня версія правильна.

Я запхав Анаклузмоса назад до кишені.

Уперше я по-справжньому відчув, що вирушаю на пошуки. Я насправді залишав Пагорб напівкровок. Я вирушав на захід самостійно, без дорослих, без певного плану, навіть без мобільника. (Хірон сказав, що монстри відстежують стільникові телефони: якщо ми візьмемо з собою хоча б один, то це буде для них, наче сигнальна ракета.) Отже, найбільш могутньою зброєю для того, щоб битися з монстрами й досягти царства мертвих, залишався мій меч.

— Хіроне, — нерішуче озвався я. — Якщо ви кажете, що боги безсмертні… то це означає, що був час до них?

— Якщо точніше, то це чотири століття, що минуло до них. Час титанів припав на четверте століття, яке іноді називають золотим, а це кричуща несправедливість. П’яте століття — період західної цивілізації та панування Зевса.

— То що ж було… до богів?

Хірон скривився.

— Навіть я недостатньо старий, щоб знати про це, дитинко, але я знаю, що це був час пітьми, коли смертні були ще дикі. Кронос, володар титанів, назвав своє царювання Золотим століттям, оскільки люди жили у невіданні, не володіючи знаннями. Але це була лише пропаганда. Цар титанів вважав, що ваш рід здатний лише випивати, закусювати й розважатися дешевими видовищами. Під час раннього періоду царювання Зевса добрий титан Прометей здобув для людей вогонь, щоб ваш рід міг розвиватися, але Прометея затаврували, як бунтівника й заколотника. Як ти, можливо, пригадуєш, Зевс суворо покарав його. Утім, врешті-решт боги змилостивилися щодо людей, і постала західна цивілізація.

— Але тепер боги не можуть померти. Себто, поки жива західна цивілізація, вони також будуть жити. Отже, якщо навіть у мене нічого не вийде, не станеться нічого настільки поганого, щоби все полетіло шкереберть?

— Ніхто не знає, скільки триватиме епоха Заходу, Персі, — меланхолійно всміхнувся Хірон. — Так, боги безсмертні. Але такими самими були титани. Вони існують досі, будучи зачинені в темницях, позбавлені влади й змушені як покарання терпіти нескінченні муки, але залишаючись живими. Навіть дуже живими. Можливо, богині Долі не схочуть, щоб боги коли-небудь пережили щось подібне, і всі ми повернулись у морок і хаос минулого. Єдине, що ми можемо, дитинко, — іти за своїм призначенням.

— За своїм призначенням… якби знати, у чому воно полягає.

— Розслабся, — порадив Хірон. — Зберігай ясність думок. І пам’ятай: можливо, саме тобі судилося відвернути найбільшу війну за всю історію людства.

— Розслабитись… — скривився я. — Та я взагалі не напружуюсь.

Діставшись підніжжя пагорбу, я озирнувся. Хірон стояв під сосною — Талією, дочкою Зевса, — випроставшись на весь свій чималий зріст і високо скинувши лук на знак вітання. Звичайний прощальний жест після літніх канікул від звичайнісінького кентавра.


Аргус вивіз нас із сільської місцевості й доставив на західний край Лонг-Айленду. Дивно було знову опинитися на шосе: Аннабет і Гровер сиділи поруч зі мною, як звичайні попутники. Після двох тижнів на Пагорбі напівкровок реальний світ здавався чимось фантастичним. Я спіймав себе на тому, що як дикун витріщаюсь на «макдоналдси», на хлопців, що сидять на задньому сидінні батьківського авто, на придорожні щити й торгівельні центри.

— Поки все добре, — сказав я Аннабет. — Ось вже десяток миль проїхали, і жодного монстра.

Вона відповіла мені роздратованим поглядом.

— У тебе риб’ячі мізки. Такі слова не доведуть до добра.

— Нагадай, а то я забув: через що ти мене терпіти не можеш?

— Неправда.

— Ти мене за дурня маєш?

— Слухай, хіба нам обов’язково бути в злагоді? — Вона заходилася м’яти свою кепку-невидимку в руках. — Наші батьки — суперники.

— Чому?

— Ох, і надокучливий, — зітхнула Аннабет. — Якось одного разу мама заскочила Посейдона з подружкою в храмі Афіни — більшої неповаги годі уявити. Наступного разу Афіна та Посейдон змагалися, кому з них бути покровителем Афін. Як подарунок твій тато відкрив якесь там джерело солоної води, а моя мама виростила оливкове дерево. Люди побачили, що її дарунок кращий, тож назвали місто на її честь.

— Мабуть, просто через те, що вони полюбляли маслини.

— Відчепись.

— Ось якби вона винайшла піцу — це я розумію!

— Сказала — відчепись!

Аргус на передньому сидінні посміхався. Він нічого не сказав, але блакитне око на потилиці підморгнуло мені.

Рух транспорту в Квінсі став повільніший. До того часу, як ми дісталися Манхеттену, сонце вже сідало, розпочався дощик.

Аргус висадив нас на автобусній зупинці у Верхньому Іст-Сайді, неподалік квартири, де мама колись мешкала з Гейбом. До поштової скриньки була прикріплена листівка з моєю фотографією і написом: «Ти бачив цього хлопця?»

Я зідрав листівку, перш ніж Гровер з Аннабет встигли її помітити.

Аргус вивантажив наші речі, пересвідчився, що ми придбали квитки на автобус, і поїхав; коли він від’їздив, одне око на його руці розплющилось, щоб простежити за нами.

Я подумав про те, наскільки близько звідси моя стара квартира. У цей час мама зазвичай поверталася додому з кондитерської. Смердюк Гейб зараз, мабуть, сидить у себе, грає в покер, і йому глибоко плювати на те, де вона і що з нею.

Гровер начепив рюкзак. Він перехопив мій погляд і подивився в той самий бік.

— Хочеш знати, чому вона вийшла за нього, Персі?

— Ти що, мої думки читаєш? — зиркнув я на нього.

— Лише твої почуття, — знизав плечима Гровер. — Я забув тобі сказати, що сатири це вміють. Адже ти згадав про маму та вітчима?

Я кивнув, замислившись над тим, що ще Гровер забув сказати мені.

— Твоя мама вийшла заміж за Гейба саме через тебе, — мовив Гровер. — Ось ти називаєш його Смердюком, а сам нічого не розумієш. У хлопця така аура!.. Її навіть звідси можна відчути. Я чую його сліди на тобі, а ви ж не бачились майже тиждень.

— Отже, слід дякувати Смердюкові Гейбу? — визвірився я. — Де тут найближча крамниця? Я збігаю йому по пиво.

— Тобі слід бути вдячним, Персі. Зокрема за те, що так гидотно смердячи людиною, він роками приховував твою природу напівбога. Щойно я почув запах його «камаро», одразу зрозумів: своїм смородом Гейб роками прикривав тебе. Якби ти не жив із ним щоліта, монстри, мабуть, давно б тебе вбили. Твоя мама залишалася з ним, щоб захистити тебе. Вона була мудра. І, напевно, дуже любила тебе, якщо вже зв’язалася з таким хлопцем… якщо, звісно, тобі це цікаво.

Краще від його слів не стало, але я промовчав.

«Я знову побачу її, — подумав я. — Вона не померла».

Цікаво, чи продовжує Гровер читати мої почуття, адже зараз вони у повному розладі. Мені було приємно, що він та Аннабель разом зі мною, але я почувався винним, оскільки був із ними не зовсім чесний. Я не розкрив їм справжньої причини, через яку погодився на ці дурнуваті пошуки.

Правда полягала в тому, що мене абсолютно не цікавив ані жезл, ані порятунок світу, ані навіть можливість допомогти в біді своєму власному батькові. Чим більше я думав про це, тим більше дорікав Посейдонові за те, що він ані разу не провідав мене, ані допоміг мамі, жодного разу не приславши які-небудь мізерні аліменти. Він визнав мене лише тому, що йому був потрібен виконавець.

Я турбувався тільки через маму. Аїд несправедливо забрав її, він мусить повернути її назад.

«Тебе зрадить один із тих, що називає себе твоїм другом, — озвався у мене в голові Оракул. — Врешті-решт ти не зможеш врятувати головного».

«Замовкни», — наказав я.


Дощ не вщухав.

Нам обірвався будь-який терпець від чекання автобуса, і ми вирішили пограти одним із Гроверових яблук. Аннабет була безподібна. Вона могла підкинути яблуко коліном, ліктем, плечем, чим завгодно. Я намагався не відставати від неї.

Гра скінчилася, коли я закинув яблуко практично Гроверові в рот. В одну козло-секунду наш імпровізований м’ячик зник — зі шкіркою, хвостиком, словом, увесь.

Гровер зашарівся. Він намагався вибачитись, але ми з Аннабет були надто захоплені, вихваляючи одне одного.

Нарешті прийшов автобус. Поки ми стояли в черзі на посадку, Гровер почав озиратися й принюхуватись, ніби почув свої найулюбленіші шкільні ласощі — енчіладу.

— Що таке? — спитав я.

— Не знаю, — напружився він. — Можливо, нічого.

Але я був певен, що це неспроста. І теж став роззиратися довкола.

Мені полегшало лише тоді, коли посадка скінчилась, і ми знайшли свої місця вкінці автобусу. Склали рюкзаки й повсідалися. Аннабет продовжувала нервово поплескувати по стегну бейсболкою.

Коли зайшли останні пасажири, вона стиснула моє коліно:

— Персі!

До автобусу щойно увійшла стара пані. Вона була вбрана у пом’яту оксамитову сукню, на руках мала мережані рукавички, на голові — безформного плетеного капелюха помаранчевого кольору, який прикривав її обличчя, а в руках пані тримала велику полотняну торбу з візерунком. Коли пані підвела голову, її чорні очі зблиснули, і серце моє скажено закалатало.

Це була місіс Додз. Вона постаріла, на обличчі побільшало зморшок, але вираз залишився той самий — злісний.

Я глибше втиснувся в сидіння.

Слідом за нею увійшли ще дві старі пані, одна в зеленому, друга у фіолетовому капелюсі. Загалом обидві виглядали точнісінько, як місіс Додз: такі самі вузлуваті руки, полотняні торби, пом’яті оксамитові сукні. Демонічна трійця старушенцій.

Вони сіли в першому ряду, одразу за шофером. Ті двоє, що сиділи біля проходу, виставили ноги й схрестили їх. Це могло бути випадковістю, але сенс був цілком очевидний: прохід закритий.

Автобус від’їхав від зупинки й запетляв мокрими вулицями Манхеттена.

— Недовго ж вона пробула мертвою, — сказав я, намагаючись не виказати тремтіння в голосі. — Здається, ти казала, що їх можна знищити раз і назавжди.

— Я казала: якщо пощастить, — відповіла Аннабет. — Ти явно не з щасливчиків.

— Одразу троє, — зарюмсав Гровер. — Di immortales!

— Що ж, гаразд. — Аннабет щось напружено обмірковувала. — Фурії. Троє найжахливіших чудовиськ із царства мертвих. Не біда… Не біда. Ми виліземо через вікно!

— Вони не відчиняються! — простогнав Гровер.

— Як щодо заднього виходу? — запропонувала Аннабет.

Заднього виходу не було. Та навіть якби він і був, це навряд чи б нам допомогло. Ми вже встигли виїхати на Дев’яту авеню і прямували до тунелю Лінкольна.

— Вони ж не накинуться, коли довкола стільки свідків? — спитав я.

— У смертних поганий зір, — нагадала Аннабет. — Їхня свідомість сприймає лише те, що видно крізь туман.

— Але вони побачать, як три старі пані вбивають нас, чи ні?

Аннабет замислилась.

— Важко сказати. Але ми не можемо розраховувати на підтримку смертних. Може, аварійний вихід на даху?…

Ми в’їхали до тунелю Лінкольна, і в автобусі стало темно, не беручи до уваги низки вогників, які горіли вздовж проходу. Запанувала зловісна тиша, навіть дощу не було чути.

Місіс Додз підвелась. Голосом таким безбарвним, що, здавалося, вона репетирувала заздалегідь, вона оголосила на весь автобус:

— Мені треба до туалету.

— Мені також, — сказала друга сестра.

— І мені, — підхопила третя.

Усі троє рушили проходом.

— Зрозуміла, — прошепотіла Аннабет. — Персі, візьми мою кепку!

— Що?

— Їм потрібен тільки ти. Стань невидимим і рушай проходом. Нехай вони обминуть тебе. Можливо, тобі вдасться дістатися передніх дверей.

— А ви?…

— Існує шанс, що вони не помітять нас, — пояснила Аннабет. — Ти — син одного з Великої трійці. Твій запах може затьмарити решту.

— Я не можу просто так кинути вас!

— Та не турбуйся ти за нас, — підштовхнув мене Гровер. — Іди!

Руки в мене тремтіли. Почуваючись боягузом, я взяв бейсболку з емблемою «Янкіз» і надів її.

Глянувши вниз на свої ноги, я побачив, що нічого не видно.

Я поповз проходом. Мені вдалося проминути десять рядів і прослизнути на вільне місце в ту мить, коли фурії проходили повз.

Місіс Додз зупинилася, принюхуючись, і впритул подивилася на мене. Серце моє калатало в грудях.

Вона нічого не помітила. І сестри пішли далі.

Я був вільний. Мені вдалося підібратися до задніх дверей саме тоді, коли виїздили з тунелю. Я вже приготувався натиснути кнопку аварійної зупинки, і раптом почув огидне виття, що лунало ззаду.

Старі пані вже не були старими. Їхні обличчя залишились ті самі — жахливіше годі й уявити, — але тіла перетворились на шкірясті коричневі тіла відьом, із крилами, як у кажанів, і пазуристими, як у горгулій, лапами. Замість торбинок вони розмахували вогняними батогами.

Оточивши Гровера з Аннабет — батоги хльоскали у повітрі, — вони всі разом сичали:

— Де це? Де?

Решта пасажирів пронизливо верещали, зіщулившись на сидіннях. Отже, вони щось бачили, і це непогано.

— Його тут немає! — верескнула Аннабет. — Він пішов.

Фурії змахнули над нею батогами.

Аннабет вихопила бронзового ножа. Гровер витяг жерстяну бляшанку зі свого рюкзака, в якому зберігав свою провізію, і замахнувся.

Мої подальші дії були настільки імпульсивні та небезпечні, що я цілком міг претендувати на звання найпершого психа року та розклейку моїх фото на стовпах всієї країни.

Водій відволікся, намагаючись роздивитися у дзеркальці заднього огляду те, що відбувається.

Залишаючись невидимим, я вихопив у нього з рук кермо й крутонув ліворуч. Пасажири заверещали, коли їх кинуло вліво, і я почув — хотілося б вірити! — як троє фурій вивалюються у вікно, розбиваючи шибку.

— Гей! — загукав шофер. — Гей, якого біса?!

Ми продовжували боротися за кермо. Автобус важко кидало з боку в бік, металевий скрегіт не змовкав, іскри летіли в повітрі на милю позаду нас.

Нахилившись, автобус вискочив із тунелю Лінкольна під зливу, людей та монстрів кидало автобусом, зустрічні авто розліталися, наче кеглі в боулінгу.

Якимось чином водій знайшов вихід із ситуації. Ми кулею промчали по шосе, минаючи з півдесятка світлофорів, і врешті-решт опинилися на одному з путівців Нью-Джерсі, яких по той бік річки бісова прірва. Тепер ліворуч був ліс, праворуч — Гудзон, і, судячи з усього, водій вивозив нас до річки.

Тут мені знову сяйнула рятівна думка, і я щосили вгатив по педалі аварійних гальм.

Завищали покришки, автобус закрутило на мокрому асфальті, й він врізався в дерево. Увімкнулося аварійне освітлення. Двері розкрилися. Шофер першим кинувся геть, за ним, репетуючи, повистрибували пасажири. Я пропустив усіх і вмостився на водійське сидіння.

Фурії встигли зайняти попередні позиції. Вони хльоскали своїми батогами Аннабет, яка вимахувала ножем і щось гукала давньогрецькою — у тому сенсі, щоб вони забиралися геть. Гровер кидався бляшанками.

Я подивився на відчинені двері. Переді мною була свобода, але я не міг кинути своїх друзів. Я зняв кепку-невидимку.

— Привіт!

Фурії обернулися до мене, вишкіривши жовті ікла, і мені в голову раптом прийшла блискуча ідея про те, який саме вихід із цієї халепи можливий тепер. Місіс Додз підкрадалася до мене проходом — так само, як у класі, щоб повідомити, що я завалив черговий тест із математики. Щоразу, коли вона хляскала своїм батогом, її зморшкувата шкіра відблискувала червоними спалахами.

Дві її потворні сестрички перестрибували з сидіння на сидіння, підкрадаючись до мене, наче дві величезні огидні ящірки.

— Персею Джексоне, ти образив богів, — виголосила місіс Додз з акцентом, явно придбаним десь південніше, аніж штат Джорджія. — Тому тобі судилося померти.

— Ви більше подобалися мені в особі математички, — гигикнув я.

Вона загарчала.

Аннабет і Гровер обережно пересувалися слідом за фуріями, поглядаючи на розчинені двері.

Я витягнув із кишені кулькову ручку й зняв ковпачок. Меч виріс у моїй руці, зблиснувши двосічним лезом.

Фурії завагалися.

Місіс Додз уже довелося скуштувати Анаклузмоса. Його вигляд їй явно не сподобався.

— Здавайся негайно, — просичала вона, — інакше будеш приречений на вічні муки.

— Гарно сказано.

— Обережно, Персі! — вигукнула Аннабет.

Місіс Додз, хльоснувши батогом, обкрутила мою руку, яка тримала меч, а решта фурій з обох боків кинулися на мене.

Мою руку наче облили розпеченим свинцем, але мені вдалося не впустити Анаклузмоса. Руків’ям я вдарив фурію з лівого боку, змусивши її гепнутись на сидіння. Обернувшись, я завдав нещадного удару фурії, що була праворуч. Щойно лезо торкнулося її шиї, вона з лементом вибухнула порохнявою хмарою. Аннабет схопила місіс Додз бойовим захватом і кинула на спину, поки Гровер намагався вирвати з її рук батіг.

— О! — заскімлив він. — Гаряче! Пече!

Фурія, яку я вгатив руків’ям, простягнувши пазуристі лапи, знову підкралася до мене, але я змахнув Анаклузмосом, і вона розсипалась на порох.

Місіс Додз намагалася скинути Аннабет. Вона хвицалась, вимахувала пазуристими лапами, сичала й кусалася, але Аннабет трималася стійко, поки Гровер зв’язував ноги місіс Додз її власним батогом. Урешті-решт обидва звалили її в прохід. Фурія намагалася підвестися, але їй не вистачало місця, щоб розправити свої крила кажана.

— Зевс знищить вас! — пообіцяла вона. — Аїд забере твою душу!

— Braccas meus vescimini! — голосно вигукнув я.

Досі не розумію, як у мене вихопилась ця латинська фраза. Гадаю, вона означала: «Іди в дупу».

Удар грому струснув автобус. Волосся у мене на голові заворушилося.

— Забираймося геть! — пронизливо гукнула Аннабет. — Негайно!

Двічі повторювати не довелося.

Ми кинулись назовні й побачили, що решта пасажирів, як сомнамбули, блукають довкола, сваряться з шофером або бігають колами, лементуючи: «Ми всі загинемо!» Турист у гавайській сорочці встиг сфотографувати мене, перш ніж я сховав меч.

— Наші рюкзаки! — схаменувся Гровер! — Ми залишили свої…

БУУУУМ!

Шибки в автобусі вилетіли, пасажири кинулись в укриття. Блискавка пробила в даху справжній кратер, але за злісними стогонами всередині я зрозумів, що місіс Додз ще жива.

— Біжимо! — скомандувала Аннабет. — Вона викликає підкріплення! Треба забиратися!

Ми заглибились у ліс, дощ перетворився на справжню зливу; позаду палав автобус, попереду не було нічого, крім пітьми.

Загрузка...