Через два тижні до Монастиря Серан прибув самотній мандрівник.
Сейзед поїхав з Лютаделя непомітно — йому не давали спокою його думки та загибель Тіндвіл. Щоправда, террісієць залишив записку. Мовляв, він не може залишатися з Лютаделі. Не зараз.
Імла продовжувала вбивати людей. Вона без жодної очевидної закономірності вражала випадкових людей, які наважилися вийти вночі. Утім, багато хто не помер, а лише захворів. Але інші — помирали. Сейзед не знав, як пояснити ці смерті. І не був певен, що його це досі турбує. Вен розповідала йому про щось жахливе, що вона випустила з Джерела Вознесіння. Вона сподівалася, що Сейзед захоче дослідити це питання та записати отриману інформацію.
А він натомість просто пішов.
Террісієць ішов величними залами, стіни яких були вкриті сталевими пластинами. Він майже очікував, що будь-якої миті на його шляху може з’явитися один з інквізиторів. Можливо, Марш міг знову спробувати його вбити. Поки Сейзед із Гемом піднялися з печери-комори під Лютаделем, Марша вже й слід загув. Вочевидь, він зі своєю роботою впорався — затримав Сейзеда достатньо довго, аби той не встиг зупинити Вен.
Сейзед спустився сходами, пройшов через катівню та вийшов нарешті у тісну кам’яну кімнатку, яку він знайшов під час першого свого візиту до Монастиря три місяці тому. Кинувши свою торбу на підлогу, він довго розв’язував її втомленими пальцями, а тоді подивився на велику сталеву пластину.
Там було викарбувано останні слова Кваана. Террісієць опустився на коліна та дістав з торби охайно перев’язану течку. Розв’язавши мотузок, він витягнув ту, оригінальну, копію, яку він зробив у цьому самому приміщенні кілька місяців тому. Він упізнав відбитки власних пальців на тонкому папері, впізнав розмашисті штрихи, зроблені вугіллям. Він впізнав розмазані місця.
Дедалі сильніше нервуючись, він приклав копію до сталевої пластини, закріпленої на стіні. Вони не збігалися.
Сейзед зробив крок назад; тепер, коли його підозри підтвердилися, він не знав навіть, що й подумати. Копія вислизнула з його занімілих пальців, а очі вп’ялися у речення в самому низу пластини. Те саме останнє речення, яке кілька разів відривав імлистий дух. Оригінал на сталевій пластині відрізнявся від того, що переписав та запам’ятав террісієць.
«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння… — було написано у древньому тексті Кваана, — …бо йому не можна дозволити випустити те, що ув’язнено в ньому».
Сейзед мовчки опустився на підлогу.
«Це все було брехнею, — заціпеніло подумав він. — Релігія народу Террісу… те, що хранителі намагалися знайти та зрозуміти протягом тисячі років, виявилося брехнею. Так звані пророцтва, Герой Віків… це все — вигадка.
Фальшивка».
А який найкращий спосіб для цієї загадкової сутності вирватися на волю? Люди готові були гинути в ім’я пророцтв. Вони прагнули вірити, прагнули сподіватися. Якби хтось — або щось могло приборкати цю енергію, обернути її на добрі справи, то скільки би всякого неймовірного можна було б зробити…
Сейзед підняв голову на слова, викарбувані на пластині, та ще раз перечитав другу частину тексту. Ці абзаци відрізнялися від тих, що були на його копії. Або радше — його копія була якось змінена. Змінена в такий спосіб, аби Сейзед прочитав те, чого хотіла та загадкова сутність.
«Я викарбовую ці слова у сталі, — були перші слова тексту Кваана, — тому що нічому, записаному не в металі, немає віри».
Сейзед похитав головою. Їм слід було звернути більше уваги на це речення. Виходить, усе, що він досліджував пізніше, було брехнею. Він поглянув на пластину, пробігшись очима по написаному, і зупинився на останній частині.
Отже, я наближаюся до ключового моменту своїх міркувань. Перепрошую. Навіть викарбовуючи свої слова у сталі, навіть видряпуючи їх, поки сиджу в цій промерзлій печері, я не можу стримати своєї балакучості.
У цьому й проблема. Попри те що спершу я вірив у Аленді, пізніше мене почали мучити підозри. Здавалося, він підходить під знаки — це правда. Але як мені це пояснити?
Можливо, річ у тому, що він занадто під них підходив?
Я знаю, ви заперечите. Адже йдеться про Очікування, про передбачення, про обіцянки, дані найвеличнішими нашими древніми пророками. Звісно, Герой Віків відповідатиме пророцтвам. Він відповідатиме їм досконало. І в цьому весь сенс.
І все ж… було в цьому всьому щось надзвичайно зручне. Складалося враження, наче ми самі створили героя та підігнали його під наші пророцтва, а не дочекалися його появи у природний спосіб. Це мене турбувало і повинно було змусити зупинитися, коли до мене прийшли мої браття, які були вже готові повірити.
Після цього я почав помічати й інші проблеми. Гадаю, дехто з вас чув про мою прославлену пам’ять. Це правда: мені не потрібна ферухімічна металопам’ять, аби миттєво запам’ятати аркуш тексту. І я кажу вам: можете називати мене божевільним, але слова пророцтв змінюються.
Ці зміни незначні. І навіть доречні. Тут — слівце, там — невелика зміна. Та слова на сторінках відрізняються від тих, що зберігаються у моїй пам’яті. Інші Світоносці з мене сміються, оскільки їхні металопам’яті доводять їм, що книжки та пророцтва не змінилися.
Словом, я повинен сказати дещо важливе. Існує щось — якась сила, — що прагне змусити нас повірити у появу Героя Віків, який вирушить до Джерела Вознесіння. Щось, що змушує пророцтва змінюватися, аби вони краще відповідали Аленді.
І ця сила — хай якою б була її сутність — здатна змінювати слова всередині ферухімічної металопам’яті.
Хтось називає мене божевільним. Як я вже казав, це може бути й правдою. Але ж навіть божевільний повинен покладатися на свій власний розум, на власний досвід, а не на чужий, чи не так? Я знаю те, що я запам’ятав. Я знаю те, що повторюють інші Світоносці. І це не те саме.
Я відчуваю, що ці зміни рукотворні, що це — вишукана та блискуча маніпуляція. Я цілих два роки провів у вигнанні, намагаючись збагнути значення цих змін. І дійшов одного-єдиного висновку. Щось заволоділо нашою релігією, щось мерзотне, щось, чому не можна довіряти. Воно збиває зі шляху та ховає у тінях. Воно використовує Аленді для знищення, штовхаючи його на стежку смерті та смутку. Воно тягне його до Джерела Вознесіння, де збирається тисячолітня сила. І я можу лише припускати, що це воно й послало до нас Безодню, сподіваючись викликати у людей справжній відчай та змусити їх діяти так, як йому хочеться.
Пророцтва змінилися. Тепер у них стверджується, що коли Аленді візьме силу, він повинен її віддати. І це не те, про що розповідалося у текстах раніше — вони були більш неясними. А у новій версії це, схоже, перетворилося на моральний імператив. Тепер тексти наполягають на тому, що світ зіткнеться з жахливими наслідками, якщо Герой Віків залишить силу собі.
Аленді вірить у те, що вони кажуть. Він — добра людина; попри все — він добра людина. Здатна на жертви. Насправді всі його дії — усі спричинені ним смерті, руйнування та біль — приносили йому нестерпні страждання. Усе це він вважав свого роду жертвою. Він звик відмовлятися від власних бажань заради більшого блага, яким він собі його уявляв.
Я не сумніваюся, що якщо Аленді таки дістанеться Джерела Вознесіння та візьме силу, він її потім віддасть в ім’я більшого блага. Віддасть його тій самій силі, що змінює тексти наших пророцтв. Силі руйнування, яка змусила його розв’язати війну, яка спокушала його вбивати, яка так вправно заманила його на північ.
Ця сутність хоче отримати силу, що міститься у Джерелі, і заради цього вона поглумилася над найсвятішими принципами нашої релігії.
І тому я вирішив ризикнути востаннє. Мої благання, мої повчання, мої заперечення та навіть мої зради виявилися марними. Аленді тепер завів собі нових радників — тих, які кажуть йому те, що він бажає почути.
Є у мене молодий племінник, такий собі Рашек. Він ненавидить усе, пов’язане з Хленніумом, ненавидить із пристрастю ревнивого юнака. Та ще більше він ненавидить Аленді — хоча ці двоє ніколи не зустрічалися, — бо Рашек вважає зрадою те, що один із його пригнічувачів повинен бути обраний Героєм Віків.
Аленді знадобиться провідник через Террісійські гори.
Я наказав Рашеку подбати про те, аби цими провідниками було обрано саме його та його вірних друзів. Рашек спробує повести Аленді в неправильному напрямку, переконати його, знеохотити його або в інший спосіб не дати дійти до цілі. Аленді й не знає, що його обманули, що нас усіх обманули, і не стане тепер мене слухати.
На той випадок, якщо Рашек не зможе збити Аленді з пантелику, я наказав йому вбити мого колишнього друга. Надія на це слабка. Аленді пережив замахи на своє життя, війни та катастрофи. І все-таки я сподіватимуся, що у крижаних горах Террісу він нарешті виявиться беззахисним і безпомічним. Я сподіваюся на диво.
Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, бо йому не можна дозволити випустити те, що ув’язнено в ньому.
Сейзед відкинувся назад. Це був останній удар, який убив залишки його віри.
Цієї миті він зрозумів, що більше ніколи не зможе повірити.
Вен знайшла Евенда на міській стіні — він стояв у білому мундирі, який для нього пошили за наказом Тіндвіл, і дивився на місто. Вигляд він мав… значно суворіший, ніж кілька тижнів тому.
— Ти прокинувся, — сказала вона, стаючи з ним поруч.
Він кивнув. Імператор не подивився на неї, натомість продовжив спостерігати за містом, у якому метушилися люди. Чимало часу, попри щойно виявлену цілющу силу алломантії, Евенд провалявся з гарячкою. Навіть із п’ютером хірурги не були впевнені, що він виживе.
А він вижив. І, як справжній алломант, піднявся з ліжка, щойно оговтався.
— Що трапилося? — спитав він.
Дівчина у відповідь потрусила головою та навалилася спиною на кам’яний зубець оборонного муру. Вона досі чула той жахливий, гуркітливий голос.
«Я вільний…»
— Я — алломант, — промовив Евенд.
Вен кивнула.
— Вочевидь, з-імли-народжений, — додав він.
— Гадаю… ми знаємо, звідки вони взялися, — сказала дівчина. — Перші алломанти.
— А що сталося з силою? Гем так і не дав мені притомної відповіді, а всі інші лише чутки переповідають.
— Я щось випустила, — прошепотіла Вен. — Щось, що випускати було не можна; щось, що і привело мене до Джерела. Мені не слід було взагалі його шукати, Евенде.
Евенд Венчер стояв, мовчки дивлячись на місто.
Вона обернулась до коханого та притулилася головою до його грудей.
— Це було жахливо, — промовила вона. — Я відчувала його — і випустила на волю.
Евенд обійняв її.
— Ти зробила все, що могла, Вен, — відповів він. — Взагалі-то ти все зробила правильно. Звідки тобі було знати, що все, що тобі розповідали, чого тебе вчили та до чого готували, виявилося неправдою?
Вен похитала головою.
— Я гірша за Пана Всевладаря… здається, зрештою він зрозумів, що його обманули, і взяв силу собі замість того, аби її вивільнити.
— Якби він був доброю людиною, Вен, — заспокоїв її Евенд, — він би не зробив з цією землею те, що він зробив.
— Можливо, я накоїла щось набагато гірше, — зітхнула дівчина. — Та штука, яку я випустила… імла, яка вбиває людей та з’являється протягом дня… Евенде, що нам робити?
Він якусь мить дивився на свою кохану, а тоді знову обернувся до міста й людей у ньому.
— Робити те, чого нас учив Келсьє. Ми спробуємо вижити.