Джерело вознесіння

7

Сейзед ніколи не гадав, що земляна підлога здаватиметься йому зручною. Однак у плані навчання письма вона виявилася дуже корисною. Він дав приклад половині десятка своїх учнів, написавши на землі довгою палицею кілька слів. Вони почали переписувати їх собі, кожне слово по кілька разів.

Навіть після того, як він цілий рік прожив у різних групах сільських скаа, Сейзеда досі дивувала бідність їхнього життя. На все село не знайшлося ані шматочка крейди — що вже говорити про чорнила або папір. Половина дітей бігала голяка, а єдиним сховком були халабуди — довгі однокімнатні будівлі з дірявими дахами. На щастя, у скаа були інструменти для роботи на землі, але луків або пращ — катма.

Сейзед очолив місію зі збору непотребу в покинутому маєтку плантатора. Але знайти вдалося мало що. Він запропонував старійшинам села переїхати на зиму в будинок, але сумнівався, що вони на це наважаться. Вони входили у маєток зі страхом, а багато з них намагалися не відходити далеко від Сейзеда. Це місце нагадувало їм про лордів, а лорди міцно асоціювалися з болем.

Його учні продовжували писати. Сейзед витратив чимало зусиль, аби пояснити старійшинам, чому так важливо навчитися грамоти. Нарешті вони відібрали для нього кількох дітей, Сейзед підозрював, що великою мірою це було зроблено для того, щоб він від них відчепився. Він похитав головою, дивлячись, як пишуть учні. Вчилися вони без завзяття. Вони прийшли, бо їм наказали і тому, що цього хотів «пан террісієць», а не тому, що справді прагнули освіти.

Незадовго до Краху Сейзед частенько уявляв собі, яким буде світ без Пана Всевладаря. Він уявляв, як виходять на денне світло хранителі, як вони несуть забуті знання та істини радісним, вдячним народним масам. Він уявляв, як учитиме інших, як ночами вони сидітимуть біля багаття і жадібно слухатимуть його історії. Але він навіть не думав, що зрештою опиниться в селі, де взагалі не залишилося дорослих чоловіків і мешканці якого до вечора вже настільки втомлені роботою, що до якихось побрехеньок з минулого їм узагалі немає діла. Він не очікував, що у людей його присутність викликатиме радше не вдячність, а роздратування.

«Будь із ними терплячий», — суворо подумав про себе Сейзед.

Тепер його мрії здавалися страшенно зверхніми. Хранителі, що прийшли до нього, сотні тих, хто загинув, оберігаючи їхні знання, ніколи не чекали за це похвали або подяки. Вони виконували свою місію з урочистою анонімністю.

Сейзед піднявся і перевірив писанину своїх учнів. Виходило дедалі краще — вони вже розпізнавали всі літери. Небагато, звісно, але це ж тільки початок… Він кивнув групі та відпустив їх допомагати готувати вечерю.

Учні вклонилися і розбіглись. Сейзед вийшов за ними, і лише тоді зрозумів, наскільки вже стемніло; мабуть, сьогодні він затримав учнів занадто довго. Проходячи між схожими на невеликі гірки халабудами, він лише хитав головою. На ньому знову були його шати мажордома, розшиті кольоровими візерунками у формі літери «V», а також вдягнув кілька кульчиків. Старих звичаїв він дотримувався через те, що вони були принаймні знайомі людям, хоча це і був яскравий символ пригнічення. А як одягатимуться прийдешні покоління террісійців? Чи стане нав’язаний їм Паном Всевладарем стиль життя невіддільною частиною їхньої культури?

Він зупинився на краю села та подивився углиб долини на півдні. Земля була почорніла, подекуди з неї стирчали коричневі пні або кущики. І, звісно, ніякої імли; імла приходить лише вночі. А всі ці історії — то, певно, вигадки. Істота, яку він бачив, — то був випадок.

А якщо й не випадок — то що з того? Це не його справа, розслідувати це все. Тепер, після Краху, його завданням було поширювати знання, а не витрачати час, ганяючись за дурнуватими примарами. Хранителі тепер були не дослідниками, вони були вчителями. Він носив із собою тисячі книжок, в яких зберігалася інформація про обробку землі, гігієну, урядування та медицину. І він мав передати ці знання скаа. Таке було рішення Синоду.

Але частина єства Сейзеда опиралась цьому. Його мучило глибоке відчуття провини; селяни потребували його знань, і він щиро прагнув вчити їх. Але… йому здавалося, що чогось бракує. Пан Всевладар помер, але історія, здавалося, ще не закінчена. Невже він про щось забув?

Про щось, більше навіть за Пана Всевладаря? Щось настільки величезне, що аж невидиме?

«Чи то я просто хочу, аби тут було щось іще? — замислився він. — Я ж більшу частину свого дорослого життя присвятив опору та боротьбі, ризикуючи так сильно, що інші хранителі мене називали божевільним. Я не задовольнявся удаваною покорою — я мусив узяти участь у повстанні».

І попри успіх повстання, брати Сейзеда цієї участі йому й досі не пробачили. Він розумів, що є взірцем сумирності для Вен і решти, але у порівнянні з іншими хранителями він був геть дикий. Легковажний, ненадійний дурень, який своєю нетерплячкою становив загрозу всьому ордену. Вони вірили, що їхній обов’язок — чекати дня, коли Пана Всевладаря не стане. Ферухіміків було занадто мало, аби дозволяти відкрито втягувати себе у протистояння.

А Сейзед не послухався. І тепер спокійне життя сільського вчителя давалося йому надзвичайно важко. Невже він підсвідомо відчував, що цим людям досі загрожує небезпека, чи він просто не міг прийняти того, що виявився нікому не потрібним?

— Пане террісійцю!

Сейзед обернувся. Голос звучав перелякано.

«Невже знову смерть в імлі?» — негайно припустив він.

Як не дивно, попри цей настрашений голос, що лунав над селищем, інші скаа залишалися у своїх халупах. Скрипнуло кілька дверей, але ніхто не вибіг надвір переляканий — чи хоча б із цікавістю, — коли людина, що кричала, наблизилась до Сейзеда. То була одна з тих, хто працював у полі, кремезна жінка середніх літ. Поки вона бігла до нього, Сейзед перевірив свої запаси; звісно, у нього була п’ютеропам’ять для сили і сталеве кільце — для швидкості. Чоловік пожалкував, що не одягнув сьогодні більше браслетів.

— Пане террісійцю! — сказала жінка, захекавшись. — Ох, він знову повернувся! Він повернувся до нас!

— Хто? — спитав Сейзед. — Чоловік, який помер в імлі?

— Ні, пане террісійцю. Пан Всевладар.

Сейзед пішов за село. Уже темнішало, і жінка, що покликала його, перелякано повернулась до своєї халабуди. Сейзед міг лише здогадуватися, що відчувають зараз ті бідолашні — ніч та імла загнали їх у їхні нори, а небезпека, що чаїлася за дверима їхніх убогих осель, їх жахала.

А небезпека була величезна. На розбитій дорозі стояв незнайомець — одягнений у чорну накидку, зростом він був майже як Сейзед. Чоловік був повністю лисий і без прикрас, якщо тільки не вважати прикрасами залізні штирі, забиті йому просто в очі.

То був не Пан Всевладар. То був сталевий інквізитор.

Сейзед досі ніяк не міг збагнути, як ці істоти продовжують жити. Штирі були достатньо грубі, аби повністю заповнити очниці інквізитора; штирі повністю знищили очі, а їхні кінчики стирчали з потилиці. З ран не крапала кров, і тому вся ця картина здавалася ще дивнішою.

На щастя, Сейзед був знайомий саме з цим інквізитором.

— Марше, — тихо промовив Сейзед, і довкола них почала збиратися імла.

— Тебе дуже важко вистежити, террісійцю, — відповів той, і його голос дуже здивував Сейзеда.

Він змінився — став більш хрипкий та скрипучий. Він зробився більш скрегіткий, як у людини, яку діймає кашель. Схожим на голоси інших інквізиторів.

— Вистежити? — перепитав Сейзед. — Я й не гадав, що хтось збирається мене шукати.

— І все-таки, — промовив Марш, обертаючись на південь, — я це зробив. Ти повинен піти зі мною.

— Що? — нахмурився Сейзед. — Марше, в мене тут купа справ.

— Це не має значення, — промовив інквізитор і, обернувшись назад, уп’явся своїм безоким поглядом у Сейзеда.

«Він став ще дивнішим, відколи ми бачились востаннє, — здригнувся Сейзед. — Чи то мені здається?»

— У чому справа, Марше?

— Монастир Серан порожній.

Сейзед замислився. Монастир був твердинею Міністерства на півдні — місцем, де інквізитори та чільні зобов’язувані релігії Пана Всевладаря сховалися після Краху.

— Порожній? — спитав Сейзед. — Гадаю, це малоймовірно.

— Однак — це правда, — наполягав Марш.

Говорячи, інквізитор абсолютно не використовував мови тіла — ані жестів, ані виразів обличчя.

— Я… — промовив було Сейзед, але сам себе перервав.

«Це ж яка інформація, які таємниці, певно, зберігаються у бібліотеках Монастиря!»

— Ти повинен піти зі мною, — сказав Марш. — Якщо мої брати мене розкриють, мені може знадобитися допомога.

«Мої брати… з яких це пір інквізитори Маршу „брати“?»

Марш проник до них згідно з планом Келсьє, метою якого було повалення Останньої Імперії. Він був для них зрадником, але не братом.

Сейзед вагався. У сутінковім світлі профіль Марша виглядав неприродно, навіть дратівливо. Небезпечно.

«Не будь дурнем», — дорікав сам собі Сейзед.

Марш був братом Келсьє — єдиним живим рідним Уцілілого. Як інквізитор, Марш мав певну владу над Сталевим Міністерством, і чимало зобов’язувачів його слухались, попри його участь у повстанні. Для молодого королівства Евенда Венчера, він був безцінним ресурсом.

— Іди збери речі, — сказав Марш.

«Моє місце тут, — подумав Сейзед. — Я мушу вчити людей, а не гасати країною, намагаючись задовольнити власне его».

І все-таки…

— Імла приходить удень, — тихо промовив інквізитор.

Сейзед підняв голову. Марш дивився просто на нього, в останніх променях сонця блищали, мов диски, голівки забитих у його очниці штирів. Забобонні скаа вірили, що інквізитори вміють читати думки, хоча Сейзед точно знав, що це брехня. Інквізитори мали силу з-імли-народжених, відповідно, могли впливати на емоції інших людей, але думок вони читати не вміли.

— Це ти до чого сказав? — перепитав Сейзед.

— До того, Сейзеде, — відповів Марш, — що це — правда. Це ще не кінець. До того ж це ще далеко не початок. Пан Всевладар… він тільки затримав усе. Він був лиш маленьким гвинтиком. А тепер, коли він помер, у нас залишилося дуже мало часу. Іди за мною до Монастиря, ми повинні знайти його, поки ще є можливість.

Сейзед повагався, а потім кивнув.

— Треба тільки селянам усе пояснити. Гадаю, можна вирушати сьогодні ж увечері.

Марш кивнув. Сейзед розвернувся та пішов до села, але інквізитор залишився на місці. Так він і стояв у темряві, а довкола нього збиралась імла.