Джерело вознесіння

58

— Заради Пана Всевладаря… — прошепотів Евенд, зупинившись біля входу до другої печери.

Його наздогнала Вен. Вони якийсь час ішли кам’яним тунелем, віддаляючись від печери-комори. Тунель закінчувався другою, трохи меншою печерою, повною в’язкого темного диму. Він не виходив із печери, як мав би, а лише клубочився і вирував.

Вен зробила крок уперед. Вона чекала, що почне задихатися, — але ні. Цей дим був дивно приємним.

— Ходімо! — покликала дівчина коханого. — Я бачу попереду світло.

Евенд, не приховуючи своєї нервозності, приєднався до неї.

«Гуп. Гуп. Гуп».

Сейзед влетів у стіну. Він не був алломантом, він не спалював п’ютер, який би додав сили його тілу. Упавши на землю, він відчув різкий біль у боку, і зрозумів, що зламав ребро. А то й щось гірше.

Марш, ледве освітлений свічкою, яка мерехтіла там, куди впустив її террісієць, зробив кілька кроків уперед.

— Навіщо ти прийшов? — шепотів інквізитор, поки Сейзед намагався піднятися на коліна. — Усе йшло так добре.

Він своїми залізними очима подивився на террісійця, який повільно поповз від нього. Тоді Марш, підійшовши ще, «штовхнув» знову, і Сейзед завалився на бік.

Террісійця потягнуло красивою, мармуровою підлогою, і вдарило об іншу стіну. В руці щось хруснуло, в очах зробилося темно.

Крізь сліпучий біль, Сейзед побачив, як Марш щось підіймає з підлоги. Капшук. Він випав із торби террісійця. У капшуку були шматочки металів; Марш, вочевидь, вирішив, що це капшук з монетами.

— Мені шкода, — повторив інквізитор і, піднявши руку, «штовхнув» капшук у Сейзеда.

Капшук, пролетівши через усю залу, вдарився в террісійця, порвався, і шматки металу уп’ялися в його плоть. Він навіть не став оглядати себе — і так було зрозуміло, що рани дуже серйозні. Як не дивно, але болю він уже не відчував — лише теплу кров на животі та ногах.

«Мені… також шкода, — подумав Сейзед, падаючи на коліна, і в очах у нього потемніло. — Я не зміг… хоча навіть не знаю, що саме я не зміг. Навіть відповісти на запитання Марша не можу. Я не знаю, навіщо я сюди прийшов».

Йому здавалося, ніби він помирає. Це було дивне відчуття. Його розум відмовлявся працювати, губився, дратувався, поступово починав…

«Це були не монети», — прошепотів голос у його голові.

Ця думка загрюкотіла у його майже мертвій свідомості.

«Капшук, який у тебе кинув Марш. Це були не монети. Це були персні, Сейзеде. Вісім перснів. Ти одягнув два — з зором і слухом. А всі інші залишились там.

У капшуку, що лежав у твоїй торбі».

Сейзед упав, над ним холодною тінню нависла смерть. Та в цій думці була логіка. Десять перснів увійшли в його плоть. Вони всі торкалися його. Вага. Швидкість тіла. Зір. Слух. Дотик. Запах. Сила. Швидкість думки. Недремність.

І здоров’я.

Він торкнувся золота. Не обов’язково було одягати металопам’ять на тіло, аби її використовувати — достатньо було її торкатися. Пекучий біль у грудях зник, зір знову став сфокусованим. Він одним спалахом витягнув кілька днів здоров’я — і рука випрямилася, а кістки зрослися. Сейзед набрав повні груди повітря, і його розум відступив від краю смерті, а золотопам’ять повернула його думкам ясність.

Плоть довкола металевих перснів загоїлась. Террісієць піднявся та відірвав від шкіри порожній капшук — кільця залишилися у його тілі. Кинувши його на землю, він використав залишки запасів у золотопам’яті. Марш зупинився в отворі, що вів до печери та здивовано озирнувся. Рука Сейзеда пульсувала болем, ребра були усі в саднах. Такого короткого спалаху здоров’я вистачило тільки на це.

Але він був живий.

— Ти зрадив нас, Марше, — промовив террісієць. — Я й не знав, що ці штирі залишають людину не тільки без очей, але й без душі.

— Тобі мене не перемогти, — ледве чутно відповів інквізитор, але луна порожньої зали підсилила його голос. — Ти — не воїн.

Сейзед посміхнувся, відчуваючи, як його наповнюють силою маленькі металопам’яті, сховані у його тілі.

— Як і ти, гадаю.

«Мене втягнули у те, чого я не здатен збагнути», — думав Еленд, коли вони йшли заповненою дивним димом печерою.

Її підлога була грубою та нерівною, а ліхтар ледве світив — здавалося, рухливий, чорний дим просто поглинає світло.

Вен же йшла упевнено. Ні, навіть рішуче. Це зовсім інше. Адже, хай що б там було в кінці цієї печери, вона хотіла це побачити.

«І що там? — подумав імператор. — Невже Джерело Вознесіння?»

Джерело було елементом міфології — про нього розповідали зобов’язувані, проповідуючи вчення Пана Всевладаря. Та все ж він вирушив за Вен на північ, бо сподівався, що вона його знайде, — хіба ж не так? То чого ж він злякався тепер? Можливо, це тому, що він нарешті почав приймати те, що відбувається, — і це його тривожило? Не тому, що він боявся за своє життя, а тому, що він раптом зрозумів, що зовсім не розуміє цього світу. Армії він зрозуміти міг — хай навіть і не знав, як їх перемогти. Але щось таке, як Джерело? Якийсь божественний вибрик, що був поза межами логіки вчених і філософів?

Це жахало його.

Вони нарешті дісталися кінця задимленої печери. Тут вони побачили ще одну — набагато меншу за попередні дві. Щойно вони увійшли до неї, Еленд дещо зауважив: ця зала була однозначно створена людиною. Або принаймні справляла таке враження. Сталактити, які відігравали роль колон, стояли по всьому приміщенні, і вони були розташовані занадто рівно, аби це так вийшло випадково. Та в той самий час здавалося, ніби вони з’явилися в природний спосіб, і ознак обробки не було помітно.

У цій найменшій печері повітря було тепліше — і, на щастя, без диму. Від чогось біля протилежної стіни зали линуло світло, хоча Евенд не міг зрозуміти, від чого саме. На смолоскип було не схоже. Не такий колір — та й радше світило, а не мерехтіло.

Вен обійняла Евенда однією рукою та подивилася в дальній кінець печери, вираз її обличчя раптом зробився тривожним.

— Що це світиться? — нахмурився Евенд.

— Басейн, — тихо відповіла Вен; її зір був значно гострішим за його. — Білий, сяйливий басейн.

Венчер нахмурився. Але вони стояли на місці. Вен, здавалося, вагалась.

— У чому річ? — спитав він.

Дівчина притиснулася до нього.

— Це — Джерело Вознесіння. Це його пульсацію я відчуваю у голові.

Евенд витиснув з себе усмішку, відчуваючи при цьому сюрреалістичність усього, що відбувається.

— Значить, заради нього ми сюди прийшли.

— От тільки я не знаю, що робити, — ледве чутно зізналася з-імли-народжена. — Що буде, якщо я візьму силу, але не знатиму, як нею користуватися? Що, коли я… стану такою, як Пан Всевладар?

Евенд поглянув на неї, на те, як Вен обіймає його, і страх дещо відступив. Він кохав її. Ситуація, в якій вони опинилися, не піддавалася жодним поясненням з погляду логіки, але Вен логіки й не потребувала. Та йому самому логіка була не потрібна, якщо він довіряв коханій.

Він узяв її голову своїми долонями та змусив дівчину подивитися йому в очі.

— Твої очі — прекрасні.

Вона насупилася.

— Що…

— І, — вів далі Евенд, — великою мірою їхня краса полягає у твоїй щирості. Ти не станеш такою, як Пан Всевладар, Вен. Ти знатимеш, що робити з цією силою. Я вірю тобі.

Вона несміливо всміхнулась і кивнула. Та всередину печери не пішла, натомість вказавши на щось за плечем Евенда.

— Що це?

Він обернувся і побачив виступ на стіні. Він видавався вперед біля того місця, де вони щойно увійшли. Вен наблизилась до виступу, Евенд послідував за нею — і вони побачили на ньому якісь уламки.

— Схоже, розбитий посуд, — промовив Евенд.

Кілька шматків лежали на самому виступі, а більшість — на землі під ним.

Вен узяла один з уламків, але нічого примітного в ньому не побачила. Потім поглянула на Евенда, який теж перебирав їх пальцями.

— Поглянь, — сказав він, показуючи їй один із глини — не розтрощений, як інші.

З вигляду він нагадував диск з обпаленої глини з намистинкою якогось металу в центрі.

— Атій? — спитала вона.

— Колір не той, — нахмурився Евенд.

— Що ж це тоді?

— Можливо, ми знайдемо відповіді на запитання там, — промовив він, обернувшись та поглянувши на ряд сталактитових колон, з-за яких розливалося печерою сяйво.

Вен кивнула, і вони пішли туди.

Перше, що спробував зробити Марш, — «відштовхнути» металеві наручі Сейзеда. Та террісієць був до цього готовий — сягнувши до залізопам’яті, він потягнув звідти накопичену вагу. Його тіло напружилося, і він відчув, як вага притискає його до землі, а кулаки перетворилися на металеві кулі на кінці свинцевих рук.

Марша негайно зі страшною силою відкинуло назад інерцією його власного «поштовху». Він влетів у стіну, і з його вуст зірвався здивований крик і відлунням покотився залою.

Світло свічки робилося дедалі слабшим, і по стінах затанцювали тіні. Сейзед сягнув по зір, посиливши свою здатність бачити, й відпустив залізо, кинувшись на спантеличеного інквізитора. Марш, проте, доволі швидко оговтався. Він «потягнув» зі стіни незапалену лампу, і вона зі свистом полетіла йому просто в руку.

Сейзед поліз до цинкопам’яті. Зараз, коли його джерела металу були в його тілі, він почувався якимось божевільним гібридом алломанта і ферухіміка. Золото зцілило його нутрощі, зробило його одним цілим, та персні й надалі залишалися схованими у його плоті. Так само зробив колись і Пан Всевладар — сховав свою металопам’ять у своєму тілі, у своїй плоті, аби важче було її відібрати.

Це завжди видавалося Сейзеду чимось ненормальним, але тепер він розумів практичність і користь такого підходу. Його думки значно пришвидшилися, він миттю побачив траєкторію польоту лампи. Марш міг використати її як зброю.

Террісієць сягнув до своєї сталепам’яті та набрав фізичної швидкості. Він рвонув через залу, і в нього аж у вухах засвистіло, коли він прослизнув у дверний отвір. Перехопивши лампу в повітрі, він добряче зачерпнув заліза, водночас у багато разів збільшивши свою вагу, і сягнув по п’ютер, додавши собі потужності.

Марш просто не мав часу, аби зреагувати. Він якраз «притягував» лампу, яку Сейзед тримав у своїй нелюдськи сильній, нелюдськи важкій руці. Інквізитора знову відкинуло імпульсом його власної алломантії. «Притягуванням» його потягнуло через залу, просто на террісійця.

Сейзед розвернувся, вдаривши лампою просто в обличчя Маршу. Метал зігнувся в руці террісійця — силою удару інквізитора відкинуло назад. Він усім тілом влетів у мармурову стіну, пирснула кров. Коли Марш упав на землю, Сейзед побачив, що один зі штирів у його оці увійшов глибше в череп та розбив кістку довкола очниці.

Террісієць повернув собі звичну вагу та стрибнув, замахнувшись своєю імпровізованою зброєю. Марш викинув руку вперед і «штовхнув». Сейзеда трохи протягнуло назад, аж поки він знову не скористався своєю залізопам’яттю і знову не збільшив свою вагу.

Марш застогнав: його «поштовх» втиснув його самого у стіну. Та все-таки зміг втримати Сейзеда оддалік. Террісієць спробував зробити крок уперед, але через силу «поштовху» Марша разом з його власним несподівано обважнілим тілом ходіння значно ускладнилося. Двоє суперників напружилися з усіх сил, «штовхаючи» один одного у тьмяному світлі зали. Інкрустації на стінах виблискували, мовчазні фрески спостерігали за їхньою боротьбою, а широко розчахнений отвір зі сходами, що вели до Джерела, чекав на переможця.

— Чому, Марше? — прошепотів Сейзед.

— Я не знаю, — мало не проричав інквізитор.

Спалахом сили террісієць відпустив свою залізопам’ять і натомість сягнув по сталь, знову надзвичайно збільшивши свою швидкість. Він кинув лампу, ухилившись убік, рухаючись при цьому з такою швидкістю, що очі Марша цього руху навіть не зафіксували. Лампа відлетіла назад і впала на підлогу, коли Марш відпустив свій «поштовх» і стрибнув уперед, вочевидь намагаючись вирватися з пастки під стіною.

Та Сейзед виявився швидшим. Він розвернувся та підняв руку, намагаючись витягнути найважливіший штир — той, що був вбитий між лопаток у спину на всю довжину. Витягнувши один цей штир, можна було вбити інквізитора — це була передбачена Паном Всевладарем слабкість.

Проковзнувши повз Марша, террісієць спробував зайти йому зі спини. Штир у правому оці інквізитора виходив з потилиці на кілька зайвих сантиметрів; з нього крапала кров.

Сталепам’ять Сейзеда скінчилася.

Персні не були розраховані на тривале використання, і ці два надзвичайно потужних спалахи вичерпали усю сталепам’ять за лічені секунди. Він раптом сповільнився та страшенно похилився вперед — але все ж таки вже замахнувся, і все ж таки мав досі силу десяти чоловіків. Сейзед бачив цей жаданий штир, він трохи виступав під накидкою Марша. Як би він лише міг…

Марш розвернувся і вправно відбив руку Сейзеда. Після цього він врізав ліктем террісійцеві в живіт, а тоді тильним боком долоні ударив його в обличчя.

Террісієць полетів назад — його п’ютеропам’ять також скінчилася, і сила зникла. Сильно вдарившись об підлогу, він застогнав від болю та відкотився.

Над ним у темряві зали нависав Марш. Свічка от-от мала згаснути.

— Ти помилився, Сейзеде, — тихо промовив інквізитор. — Справді, я раніше не був воїном — але я змінився. Ти протягом останнього року вчителював і проповідував, а я — вбивав. Я вбив так багато людей…

Марш зробив крок уперед; Сейзед закашлявся, намагаючись змусити своє побите тіло піднятися. Він боявся, що міг знову зламати ту саму руку. Террісієць сягнув цинку, пришвидшивши свої думки, але від цього його тіло швидше рухатися не стало. Він міг лише спостерігати — повною мірою усвідомлюючи своє тяжке становище та нічого не можучи з цим зробити, — як Марш підіймає з підлоги лампу.

Свічка Сейзеда нарешті згасла.

Та він усе одно бачив обличчя інквізитора. З розбитої очниці стікала кров, від чого його вираз було ще важче прочитати. Марш замахнувся лампою, в яку вчепився, ніби кігтями, збираючись розтрощити голову Сейзеда, й обличчя його здавалося навіть… засмученим.

«Стривай, — подумав Сейзед. — А звідки це світло?»

Цієї миті Марша в потилицю вдарив дуельний ціпок — і розлетівся на друзки.

Вен із Елендом наблизилися до басейну. Молодий Венчер мовчки опустився біля нього на коліна; з-імли-народжена стояла, уважно дивлячись на блискучу рідину.

Вона зібралася у невеликій улоговині у камені; на вигляд була в’язка, наче метал. Сріблясто-білий, сяйливий, рідкий метал. Джерело було завширшки, може, з пару метрів, але його сила заполонила розум дівчини.

Вен настільки захопилася спогляданням прекрасного басейну, що навіть і не помітила присутності імлистого духа, аж поки Еленд з усієї сили не вчепився їй у руку. Дівчина підняла погляд і побачила, що дух стоїть просто перед ними. Здавалося, голова його похилена, але коли той обернувся, його темна постать, здавалося, стала рівнішою.

Вен ніколи досі не бачила цю істоту поза імлою. Вона досі не була… цілісною. З її тіла виривалася маленькими хмарками імла, опускаючись і доповнюючи її аморфну постать. Утворюючи чіткий силует.

Вен тихо зашипіла, вихоплюючи кинджал.

— Зажди! — підіймаючись, промовив Еленд.

Вона обернулась до нього і насупилась.

— Не думаю, що він небезпечний, Вен, — сказав імператор, роблячи крок від неї у напрямку духа.

— Еленде, ні! — вигукнула дівчина, але він лагідно відмахнувся від її руки.

— Він уже приходив, коли тебе не було, Вен, — пояснив молодий Венчер. — Він нічого мені не зробив. Просто… здавалося, він хотів щось мені розповісти.

Він усміхнувся — досі у своєму дорожньому одязі та безформному плащі — і повільно наблизився до імлистого духа.

— То чого ти хочеш?

Дух якусь мить стояв, не рухаючись, а тоді підняв руку.

Щось блиснуло, відбивши сяйво басейну.

— Ні! — закричала Вен, кидаючись уперед, але дух розмашистим рухом встиг різонути лезом по животу Евенда.

Той застогнав від болю та відсахнувся.

— Еленде! — ще голосніше крикнула Вен, опускаючись біля коханого, який важко осів на землю. Дух позадкував, звідкись із його оманливо безтілесної форми крапала кров. Кров Еленда.

Шокований молодий імператор ліг на спину, широко розплющивши очі. Вен запалила п’ютер та розірвала вилог його сюртука, відкривши рану. Дух різонув живіт дуже глибоко, розпоровши його аж до нутрощів.

— Ні… ні… ні… — забурмотіла Вен.

Вона похолола, відчуваючи на свої руках кров Еленда.

Рана була дуже важка. Смертельна.

Гем відкинув зламаний ціпок здоровою рукою. Громило, судячи з виразу його обличчя, був надзвичайно задоволений собою — він переступив через тіло Марша, що розпростерлося на підлозі та простягнув руку террісійцю.

— Не очікував зустріти тебе тут, Сейзе, — сказав він.

Досі не розігнавши туман у голові, Сейзед схопив його руку і піднявся на ноги. Дивлячись на тіло інквізитора, він подумав раптом, що удару звичайним ціпком не вистачить, аби його убити. Та террісієць був занадто спантеличений, аби цим перейматися зараз. Він підняв свічку, підпалив її від ліхтаря Гема та пішов до сходів, ледве витискаючи з себе сили на кожен наступний крок.

Він повинен іти далі. Він повинен знайти Вен.

Вен тримала Еленда у своїх руках, мов дитя, а її плащ, ніби поквапливо накладена — але все одно марна — перев’язка, огортав його тулуб.

— Я кохаю тебе, — шепотіла вона, і її холодними щоками стікали гарячі сльози. — Евенде, я кохаю тебе. Кохаю тебе…

Та кохання було недостатньо. Евенд Венчер увесь тремтів, його очі дивилися в стелю над ними — молодий імператор ніяк не міг сфокусувати свій погляд. Дихав він важко й відривчасто, на губах з’явилася кров.

Вен обернулася вбік, ніби згадавши раптом, де вона. Поруч із нею, поруч із місцем, де впав Евенд, випромінював своє сяйво загадковий басейн. Трохи крові її коханого теж порснуло у нього, хоча з цим рідким металом, що наповнював його, вона не змішалася.

«Я можу його врятувати, — зрозуміла вона. — Хоча сила творення знаходиться лише за кілька сантиметрів від моїх пальців».

Це було те місце, де Рашек вознісся і перетворився на Бога. Джерело Вознесіння.

Вен знову поглянула на Евенда, зазирнула у його присмертні очі. Він спробував зосередити на ній свій погляд, але не міг контролювати м’язів свого обличчя. Складалося враження, ніби… він намагається усміхнутися.

Скрутивши свій плащ, дівчина підклала його коханому під голову та пішла до басейну. Вона чула пульсацію, і ця пульсація начебто… кликала її. Начебто закликала приєднатися до нього.

Вен увійшла в нього. Він опирався її дотику, її вазі, але нарешті ступня почала повільно занурюватися. Дівчина зробила ще крок, стаючи у центрі. Через кілька секунд в’язка рідина сягала їй уже до грудей — довкола неї розливалося магічне сяйво.

Вен зробила глибокий вдих, відкинула назад голову та дозволила Джерелу вкрити її лице та поглинути себе повністю.

Сейзед, ледве переставляючи ноги та спотикаючись, опустився сходами — у тремтливих пальцях він тримав свічку. Десь позаду його кликав Гем. Террісієць пройшов повз спантеличеного Страшка, що стояв унизу, ніяк не відреагувавши на запитання юнака.

Та коли Сейзед пішов печерою, він мимоволі сповільнив крок. Кам’яні стіни та підлога дрібно, ледве помітно вібрували.

Якимось чином террісієць зрозумів, що він спізнився.

Сила наповнила її раптовим сплеском.

Вен відчувала, як рідина тисне на неї, як вона проникає у її тіло, повільно набиваючись крізь пори та отвори. Дівчина хотіла закричати, але рідина миттю набилася й у рот, душачи її, не даючи дихати.

Спалах — і мочку лівого вуха пройняло страшним болем. Вен закричала, зірвала свою сережку і викинула її — та зникла у глибині. Потім дівчина витягнула свій капшук, викинула його також, а ще — свої алломантичні флакони. Ще мить — і на ній більше не залишилося нічого металевого.

А тоді вона вся ніби запалала. Вен упізнала це відчуття — те саме, що вона переживала, спалюючи метали у шлунку, тільки тепер палало усе тіло. Шкіра, м’язи, кістки — здавалося, усі вони охоплені вогнем. Дівчина втягнула повітря, і раптом зрозуміла, що в’язкої, металевої рідини у її горлянці більше немає.

Вона уся сяяла. Вона відчувала силу всередині себе — та ніби намагалася вирватися назовні. За відчуттями це нагадувало силу, яку давало їй спалювання п’ютеру, але набагато потужніше. Вона відчувала в собі неймовірні здатності. Вен навряд чи змогла б осягнути ці здатності раніше, але тепер сила начебто розширила її свідомість та змусила дівчину збагнути, на що саме вона тепер здатна.

Вен могла змінити цей світ. Вона могла прогнати імлу. Вона могла одним помахом руки нагодувати мільйони нужденних, покарати зло, захистити беззахисних. Вона була у якомусь благоговійному захваті від себе. Печера, в якій вони перебували, раптом зробилася наче прозора, і дівчина побачила весь світ — величну сферу, життя на якій могло існувати лише в невеликих зонах біля полюсів. Вен могла це виправити. Вона могла зробити світ кращим. Вона могла…

Вона могла врятувати Еленда.

Вен опустила на нього погляд, і побачила, що Еленд Венчер помирає. Вона негайно зрозуміла, що і як у нього пошкоджено. Вона могла зцілити його розтяту шкіру та посічені нутрощі.

— Не спід робити цього, дитино!

Ошелешена Вен подивилася вгору.

— Ти знаєм, як мусиш вчинити, — прошепотів Голос.

Він здавався старим і добрим.

— Я повинна його врятувати! — закричала дівчина.

«Ти знаєш, як мусиш вчинити».

І Вен справді знала. Вона побачила, як це відбулося — ніби у мареві, вона побачила Рашека в ту мить, коли він забрав силу собі. Вона побачила нещастя, які це принесло.

Усе або нічого — як в алломантії, в якомусь сенсі. Узявши силу, вона повинна буде спалити її протягом кількох секунд. Вона отримає можливість змінювати світ на власний розсуд — але триватиме це недовго.

Або… вона може відмовитися від неї.

— Я маю перемогти Безодню, — промовив Голос.

І це Вен також побачила. Біля палацу, у місті, по всьому світу. Вона бачила людей в імлі — вони тремтіли, мов у пропасниці, та падали на землю. На щастя, багато хто волів не виходити з дому. Традиції скаа досі відігравали у їхньому житті значну роль.

Та дехто все-таки виходів. Ті, хто повірив словам Келсьє, мовляв, імла не може завдати їм шкоди. Але тепер — могла. Імла змінилася, вона несла смерть.

Така вона — Безодня. Імла, що вбиває. Імла, що повільно накриває увесь світ. Смерті були спорадичні; Вен бачила багато людей, які падали замертво, тоді як інші просто починали хворіти, а хтось узагалі продовжував виходити в імлу, ніби нічого й не сталося.

— Усе стане набагато гірше, — тихо промовив Голос. — Імла буде знищувати та вбивати. А якщо ти спробуєш зупинити її самотужки, ти просто зруйнуєш світ, як це до тебе зробив Рашек.

— Еленд… — прошепотіла вона.

Дівчина обернулася до нього — той стікав кров’ю на підлозі.

І цієї миті вона дещо згадала — слова Сейзеда.

«Ви повинні кохати його настільки, щоб довіряти його бажанням, — казав він. — Це не кохання, поки ви не навчитеся його поважати — не те, що ви сама вважаєте за краще, а те, чого він справді бажає…»

Вен подивилася на Евенда — він плакав. Молодий імператор намагався сфокусувати на ній свій погляд, і дівчина зрозуміла, чого він бажає. Він бажав, аби його народ жив. Він бажав миру в усьому світі, бажав волі для скаа.

Він бажав, аби Безодню було переможено. Для нього безпека його народу значила більше, ніж власне життя. Набагато більше.

«Ти знатимеш, що робити з цією силою. Я вірю тобі…» — казав він їй зовсім недавно.

Вен заплющила очі, її щоками покотилися сльози. Виходить, боги можуть плакати.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона.

Вона відпустила силу. В руках Вен була можливість стати божеством, але вона від неї відмовилася, вона випустила її у порожнечу, що застигла в очікуванні. Вона відмовилася від Евенда.

Тому що вона чудово знала, чого він бажає.

Печера негайно задрижала. Вен закричала, і пекучу силу з неї вирвала та поглинула ненажерлива пустка. Її сяйво почало згасати, і дівчина впала у тепер порожній басейн, ударившись головою об якусь каменюку.

Печера продовжувала дрижати, зі стелі сипалися пилюка та уламки каменів. А тоді, у момент сюрреалістичної ясності розуму, Вен почула у своїй голові дзвінкий крик.

— Я — вільний!