Джерело вознесіння

З

Еленд, зітхнувши, впустив перо на стіл, відкинувся назад у кріслі та потер чоло.

Він вважав, що знається на політичній теорії краще за всіх у світі. І вже точно — він більше читав про економіку, глибше вивчав питання урядування та частіше за всіх, кого він тільки знав, брав участь у політичних дебатах. Він проштудіював усі теорії, що розповідали про те, як побудувати стабільну та справедливу державу, і намагався втілити ці теорії у його новому королівстві.

Але він навіть не уявляв, наскільки його розчаровуватиме парламентська рада.

Вставши, він перетнув кімнату, аби налити собі трохи охолодженого вина. Але вже взявши карафку, кинув погляд крізь двері балкона. Там, вдалині, імлу проймали мерехтливі цятки. Похідні вогні війська його батька.

Він відставив вино. Король і без того був страшенно виснажений, а від алкоголю, певно, стане ще гірше.

«Не можна засинати, поки я з цим усім не розберусь!» — подумав він, змушуючи себе повернутися у крісло.

Засідання Зібрання вже скоро, і йому треба було підготувати проект постанови вже сьогодні вночі.

Еленд узяв аркуш паперу і проглянув написане. Його почерк здавався кривим навіть йому самому, до того ж на сторінці було повно перекреслень і приміток — усі вони ніби відображали його розчарування. Про те, що під мури міста прийде вороже військо, було відомо багато тижнів тому, а Зібрання і досі сперечалося, як саме на це реагувати.

Хтось із його членів хотів запропонувати мирну угоду; інші вважали, що краще просто здати місто. Водночас були й ті, хто вважав, що ворога слід негайно атакувати. Евенд побоювався, що прибічники здачі потихеньку перемагають; звідси й ця його пропозиція. Якщо її приймуть, він виграє трохи часу. Він і так мав першочергове право на ведення перемовин з іноземним диктатором — він же король. Його проект постанови мав на меті заборонити Зібранню ухвалювати будь-які поспішні рішення, принаймні поки він не зустрінеться з батьком.

Евенд знову зітхнув і кинув аркуш на стіл. До Зібрання входило всього лише двадцять чотири особи, але змусити їх про щось домовитися було навіть важче, ніж розв’язати всі ті питання, над якими вони сушили мізки. Евенд обернувся і поглянув повз самотню лампу на його столі крізь відчинені двері балкона — туди, де горіли похідні багаття. Вгорі, на даху, почувся тупіт — це Вен робила звичний нічний обхід.

Евенд лагідно усміхнувся, але навіть думка про Вен не могла повернути йому доброго настрою.

«Ця банда вбивць, з якими вона билася сьогодні вночі… Може, використати це теж?»

Можливо, якщо всім розповісти про цей напад, Зібрання згадає, що для Страффа людське життя анічогісінько не значить, і вони вже не так сильно прагнутимуть здавати йому місто. Але… вони також можуть перелякатись, що по їхні душі він також пошле вбивць, і їм закортить здатися ще сильніше.

Часом Евенду здавалося, що Пан Всевладар, можливо, мав рацію. Звісно, не в тому, що пригнічував людей — а в тому, що концентрував у своїх руках усю владу. Що не кажіть про Останню Імперію, але вона була стабільна. Вона проіснувала тисячу років — і як не підточували її повстання, залишалася панівною силою у світі.

«Щоправда, Пан Всевладар був безсмертний, — подумав Евенд. — У мене такої переваги немає».

Люди матимуть короля, який забезпечуватиме тяглість, а також стане символом єдності. Того, кого не зіпсує потреба переобратися на посаду. А також у них буде Зібрання — рада з реальною законною владою, куди входитимуть їхні знайомі, які озвучуватимуть проблеми народу. Так Евенд сподівався створити стабільну державу. Це краще за попередника.

У теорії все виглядало пречудово. Якщо тільки вони переживуть наступні місяці.

Евенд потер очі, обмокнув перо в чорнила та нашкрябав іще кілька речень внизу документа.

Пан Всевладар був мертвий.

Навіть попри те, що минув уже рік, Вен досі іноді не могла в це повірити. Пан Всевладар був… усім. Королем і богом, законодавцем та останньою інстанцією. Він був вічним, він був абсолютом — але тепер він був мертвий.

Вен його вбила.

Звичайно, насправді все відбулося не настільки яскраво, як описувалося в численних історіях. Перемогти імператора Вен допомогла не героїчна міць або якась містична сила. Вона просто дізналася, які хитрощі допомагають йому залишатися безсмертним, і, на щастя, зуміла — це сталося майже випадково — скористатися з його слабкості. Справа була не в її розумі або хоробрості. Просто пощастило.

Вен зітхнула. Садна досі боліли, але бувало й гірше. Дівчина сиділа на даху палацу — колишнього замку Венчерів — просто над балконом Евенда. Можливо, вона не заслуговувала своєї репутації, але це допомогло зберегти Евенду життя. Попри те що на теренах колишньої Останньої Імперії воювали одне з одним десятки військових ватажків, ніхто з них не наважувався йти маршем на Лютадель.

Аж до цього часу.

За мурами міста горіли похідні багаття. Скоро Страфф дізнається, що його найманці провалили завдання. І що тоді? Він атакує місто? Гем із Кривоногом попереджали, що Лютадель не витримає рішучого штурму. Страфф не міг цього не знати.

Але наразі Евенд був у безпеці. Вен добряче набила собі руку у викритті та ліквідації убивць; місяця не минало, щоб вона не зловила якогось негідника, що намагався пробратися до палацу. Багато з них були всього лише шпигунами, але алломантів серед них майже не виявлялось. Але звичайнісіньким сталевим ножем Евенда можна було вбити так само просто, як і скляним кинджалом алломанта.

Але вона не дозволить цьому статися. Хай що б трапилось — і плювати, яких це вимагатиме жертв, — Евенд повинен залишитися в живих.

Піддавшись раптовій тривожності, вона підкралась до світлового віконця і перевірила, як там король. Евенд спокійно сидів за столом унизу і писав якийсь новий документ або едикт. Королівський престол на диво мало змінив цього чоловіка. Йому було двадцять три роки — заледве на чотири більше, ніж їй самій, — і він був з тих чоловіків, хто зробив ставку на навчання та мало переймався своєю зовнішністю. Розчісувався Евенд лише перед важливими зустрічами, і навіть у ладно пошитих нарядах примудрявся мати якийсь розчухраний вигляд.

Він був, напевно, найкращим чоловіком, якого вона зустрічала в житті. Переконливий, рішучий, розумний і дбайливий. І він її кохав — з незрозумілої причини. Іноді це здавалося їй ще більш неймовірним, ніж те, що вона зіграла вирішальну роль у смерті Пана Всевладаря.

Піднявши очі, Вен знову поглянула на похідні багаття ворожого війська. Потім роззирнулась по сторонах. Наглядач не повернувся. Часто бувало, що такими ночами він її дражнив, наближаючись небезпечно близько до кімнати Евенда, а тоді знову зникав у нетрях міста.

«Звісно, якби він хотів убити Еленда, він би це зробив, поки я билася з іншими…»

І ця думка її непокоїла. Адже не могла Вен оберігати Еленда кожної миті.

І насправді він страшенно багато часу був беззахисний, Щоправда, Еленда охороняли й інші, а деякі з них навіть були алломантами. Але вони також були не всесильні. Вбивці, які прийшли цієї ночі, були найбільш вправними та найбільш небезпечними з тих, із ким їй довелося зустрічатись у житті. Дівчина здригнулась, згадавши про з-імли-народженого, що зачаївся серед них. То не був сильний алломант, але для того, щоб запалити атій і завдати Вен фатального удару, особливих умінь і не треба.

Імла надалі клубочилась. Присутність армії під мурами міста нашіптувала тривожну правду: військові ватажки з довколишніх земель починають зміцнювати владу у своїх володіннях і вже подумують про експансію. Навіть якщо Лютадель зможе якось відбитися від Страффа, прийдуть інші.

Вен мовчки заплющила очі та запалила бронзу, побоюючись, що Наглядач — або якийсь інший алломант — може тинятися неподалік, плануючи напад на Евенда в ту мить, коли він почуватиметься безпечно після щойно відверненого замаху. Більшість з-імли-народжених вважала бронзу відносно марним металом, бо його легко нейтралізувати. Міддю з-імли-народжені вміють маскувати свою алломантію — це вже не згадуючи про те, що цей метал дозволяє захищатися від емоційних маніпуляцій за допомогою цинку або латуні. Більшість з-імли-народжених воліла палити мідь постійно.

Але… Вен уміла пробивати міднохмари.

Міднохмара були невидима, але ніби розмита. Така собі кишеня, наповнена мертвим повітрям, де алломант міг спокійно палити свої метали та не боятися, що підпалювач бронзи зможе його помітити. Але Вен могла відчувати алломантів, які палять метали всередині міднохмари. Однак досі не розуміла, як це відбувається. Навіть Келсьє — найпотужніший алломант, якого вона знала — не вмів пробивати міднохмари.

Але сьогодні вночі вона нічого не відчувала.

Дівчина зітхнула і розплющила очі. Ця її дивна здатність збивала з пантелику, але не була унікальною. Марш підтвердив, що сталеві інквізитори можуть пробивати міднохмари, а сама вона була впевнена, що це міг робити Пан Всевладар. Але чому вона? Чому Вен — дівчина, яка вивчає магію з-імли-народжених менш як два роки — вміє це робити?

Мало того. Дівчина досі прекрасно пам’ятала ранок, коли вона билася з Паном Всевладарем. Була одна річ, про яку вона нікому не розповідала — частково через страх, що чутки та легенди про неї виявляться правдою. Якось же вона змогла притягнути до себе імлу, використовуючи її, а не метали, як джерело алломантичної сили.

І саме завдяки цій силі — силі імли — вона змогла зрештою перемогти Пана Всевладаря. Їй подобалося переконувати себе, що їй просто пощастило розгадати хитрість Останнього Імператора. Але… дещо дивне сталося тієї ночі, вона дещо зробила. Зробила те, чого не повинна була вміти зробити і ніколи не зможе повторити.

Вен помотала головою. Так багато всього залишалося їм невідомим — і це стосувалося не тільки алломантії. Вони разом з іншими лідерами молодого королівства Евенда дуже старалися, але без умілого керівництва Келсьє дівчина почувалася просто сліпою. Всі ці плани, успіхи і навіть цілі — залишалися тьмяними постатями в імлі, безформними та розмитими.

«Як ти міг нас залишити, Келе, — подумала дівчина. — Ти врятував світ — але ж ти міг це зробити, і не помираючи».

Келсьє, Уцілілий в Гатсіні, чоловік, який задумав і втілив у життя падіння Останньої Імперії. Вен його знала, працювала з ним, він її вчив. Він був справжньою легендою та героєм. Але при всьому цьому — він був людиною. Схильною до помилок, недосконалою. Звичайним міським скаа було легко шанувати його і водночас звинувачувати Евенда й усіх інших у важкому становищі, до якого довів їх Келсьє.

Від цієї думки їй зробилося дуже гірко. Втім, згадки про Келсьє часто залишали такий післясмак. Можливо, це через відчуття покинутості або через незручне усвідомлення, що Келсьє — як і сама Вен — не зовсім заслужив свою репутацію.

Вен, заплющуючи очі, знову зітхнула і продовжила палити бронзу. Вечірній бій добряче її виснажив, і дівчина починала боятися годин, які вона мала намір чатувати на даху. Важко буде залишатися насторожі, коли…

Раптом вона щось відчула.

Вен швидко розплющила очі та запалила олово. Вона обернулась і притислась до даху, намагаючись сховатись. Хтось тут спалював метал. Пульсування бронзи було слабке, примарне, майже непомітне — так, ніби хтось дуже тихо бив у барабан. Міднохмара заглушала звук. Хай хто б це був, він розраховував, що мідь приховає його.

Досі з тих, хто знав про цю дивну здатність Вен, живим з її рук не вибрався ніхто, окрім Евенда і Марша.

Вен прокралась уперед, її пальці торкалися холодної мідної бляхи, якою було вкрито дах. Вона спробувала визначити, з якого боку долинають імпульси. Було в них дещо дивне. Дівчина ніяк не могла розрізнити метали, які спалював її ворог. Що це — швидке, ритмічне пульсування п’ютера? Чи це ритм заліза? Імпульси здавалися нечіткими, мов брижі у в’язкій грязюці. Вони долинали звідкілясь дуже зблизька… з даху…

Просто перед нею.

Вен застигла на місці та пригнулась; нічний вітер кидав їй в обличчя хмари імли. Де ж він? Її відчуття влаштували справжню суперечку; бронза наполягала, що незнайомець десь праворуч від неї, але очі відмовлялися з цим погоджуватись. Вона уважно вдивлялась у темну імлу, для певності поглянула вгору, а тоді встала.

«Це вперше моя бронза помилилась», — нахмурилась дівчина.

А потім побачила.

Не щось в імлі — але щось з імли. Постать стояла за кілька метрів від неї, і не помітити її було дуже легко, бо силует ледве вирізнявся на тлі імли. Вен коротко видихнула та зробила крок назад.

Постать залишалась на місці. Дівчина нічого особливого про неї сказати не могла; риси її були розмиті й примарні, окреслені хаотичним вируванням імли. Якби не постійність форми, цю постать можна було взагалі не помітити — так само як скороминущий силует тварини, який іноді можна побачити у хмарах на небі.

Але фігура не рухалась. Кожен новий вихор імли додавав худорлявому тілу та довгій голові визначеності. Випадкової, але все-таки постійної. Постать була ніби людська, але їй бракувало Наглядачевої чіткості. Відчувалося в цій постаті щось неправильне.

Аж раптом вона зробила крок уперед.

Вен відреагувала негайно — жбурнула жменю монет і «штовхнула» їх у повітрі. Шматочки металу легко пройшли крізь імлу, тягнучи за собою смуги слідів, і пробили примарну постать.

Та у відповідь зупинилась на мить… після чого просто розчинилась у вихорах імли.

Еленд розмашисто дописав останній рядок, хоча і знав, що писар перепише проект своєю рукою. Але король пишався собою. Він знайшов аргумент, який, на його думку, переконає нарешті Зібрання не здаватися Страффу.

Він несвідомо поглянув на стос паперів на столі. Зверху лежав цілком невинний на вигляд складений жовтий лист зі зламаною восковою печаткою кривавого кольору. Лист був короткий. Еленд легко вивчив його напам’ять.

Сину, гадаю, ти отримав задоволення, наглядаючи за справами Венчерів у Лютаделі. Я забезпечив порядок у Північній Домінії і невдовзі повернуся до нашого замку. Тоді ти повинен будеш передати мені контроль над містом.

Король Страфф Венчер

З усіх військових ватажків і деспотів, що бенкетували на трупі Останньої Імперії після смерті Пана Всевладаря Страфф був найбільш небезпечним. І Еленд знав це з власного досвіду. Його батько був справжнім імперським аристократом: для нього усе життя було гризнею між лордами за кращу репутацію. І він добре знався на цій грі — під його керівництвом дім Венчерів перетворився на одну з наймогутніших благородних родин епохи перед Крахом.

На думку батька Еленда, смерть Пана Всевладаря не була ані трагедією, ані перемогою — для нього то була всього лише можливість. Той факт, що його власний син, якого сам Страфф вважав тюхтієм і дурнем, проголосив себе правителем Центральної Домінії, певно, страшенно його веселив.

Еленд похитав головою та повернувся до проекту постанови.

«Ще кілька разів перечитати, ще кілька правок — і нарешті можна буде піти поспати. Я просто…»

Зі світлового віконця в даху зістрибнула і приземлилась з м’яким стуком у нього за спиною постать у плащі.

Еленд здивовано підняв брову та обернувся до зігнутої фігури.

— Вен, ти ж знаєш, я не просто так залишаю відчиненим балкон. Могла б через нього увійти, якби захотіла.

— Я знаю, — відповіла Вен і з надприродною легкістю, притаманною алломантам, кинулась через усю кімнату.

Вона зазирнула під ліжко, потім підійшла до шафи та рвучко відчинила дверцята. Відскочила напружено, ніби насторожена тварина, але всередині шафи не виявилось нічого підозрілого, після чого зазирнула за двері, що вели до інших кімнат Еленда.

Еленд лагідно спостерігав за дівчиною. В нього пішло трохи часу на те, аби звикнути до… особливостей Вен. Він її піддражнював, мовляв, ти параноїчка, на що дівчина відповідала, що вона просто обережна. Але так чи інак, у половині випадків, коли вона приходила до його кімнати, Вен зазирала під ліжко і до шафи. Іноді й не зазирала — але тоді Еленд постійно помічав, як вона недовірливим поглядом дивиться туди, де може сховатися потенційний вбивця.

Коли не було конкретних приводів хвилюватися за його життя, дівчина була не така смикана. Але Еленд тільки-тільки починав розуміти, що в тій, кого він колись знав, як Валетту Рену, ховається дуже складна особистість. Він закохався у вишукану частину її, навіть не підозрюючи про існування нервової та потайкуватої з-імли-народженої. Йому досі важко було прийняти, що ці двоє — прояви однієї і тієї самої особи.

Вен зачинила двері, на мить зупинилась і уважно поглянула на короля своїми круглими темно-карими очима. Еленд мимоволі всміхнувся. Попри її дивакуватість — або навіть завдяки їй, — він кохав цю жінку з рішучим поглядом та різким норовом. Вона була несхожа на жінок, яких він знав, — проста, чесна, вродлива та кмітлива.

Утім, іноді вона його таки тривожила.

— Вен? — промовив він, піднімаючись.

— Ти нічого дивного сьогодні вночі не помічав?

— Окрім тебе?

Вона нахмурилась і окинула поглядом кімнату. Еленд дивився на її тендітну постать, вдягнену у чорні штани, чоловічу сорочку та марево-плащ із китицями, що волочився за нею по підлозі. Вен, як і завжди, була в капюшоні, і рухалась із надзвичайною грацією — несвідомою елегантністю особи, що палить п’ютер.

«Ану, зберися! — наказав він собі. — Ти справді вже втомився».

— Вен? Що таке?

Дівчина кинула погляд у бік балкона.

— Цей з-імли-народжений — Наглядач — знову в місті.

— Ти впевнена?

— Він бачив, як я б’юся з найманцями, — кивнула Вен. — Але, гадаю, сьогодні він по твою душу не прийде.

Еленд нахмурився. Двері балкона надалі залишалися відчиненими, крізь них залітали до кімнати клапті імли, кралися підлогою і нарешті випаровувались. А за тими дверима — суцільний морок. Хаос.

«Це просто імла, — подумав король. — Водні випари. Нема тут чого боятися».

— Чому ти гадаєш, що сьогодні з-імли-народжений по мою душу не прийде?

— Просто відчуваю, — знизала плечима Вен.

Вона часто відповідала в такому стилі. Вен росла вуличним дітиськом і звикла довіряти своїм інстинктам. Як не дивно, Евенд також. Він уважно подивився на неї — у поставі дівчини читалась нерішучість. Щось іще тривожило її цієї ночі. Король подивився їй в очі, на мить затримавши погляд, — але вона відвернулась.

— Що таке? — спитав він.

— Я бачила… ще дещо, — відповіла Вен. — Або мені здалося, що бачила. Щось в імлі, ніби фігура, зроблена з диму. І я відчувала її за допомогою алломантії. А потім вона зникла.

Евенд нахмурився ще сильніше. Він підійшов до дівчини та обійняв її.

— Вен, ти забагато від себе вимагаєш. Ну не можна ж ночами бігати містом, а потім цілий день залишатися на ногах. Навіть алломантам потрібен відпочинок.

Вона лише мовчки кивнула. У його обіймах Вен не почувалася могутньою воячкою, що прикінчила самого Пана Всевладаря. Вона почувалася жінкою, що вже безмежно втомилась, жінкою, приголомшеною подіями, — словом, почувалась вона, певно, так само, як почувався Евенд.

Вона дозволила йому втримати себе. Спершу в її постаті відчувалась незначна скутість. Так ніби частинка її досі боялась, що їй зроблять боляче, — та первісна частинка, що ніяк не могла повірити, що торкатися можна не тільки з люттю, а ще й з любов’ю. Але потім вона розслабилась. Евенд був одним з небагатьох, поруч із ким вона могла зробити це. Коли вона за нього трималась — насправді трималась, — то хапалась із таким відчаєм, що він аж межував із жахом. Попри те що вона була потужною алломанткою, попри її вперту рішучість, Вен залишалася до страшного вразливою. Здавалося, що вона потребує Евенда. І він через це почувався щасливцем.

Іноді розчарованим. Але все-таки щасливцем. Вони з Вен ніколи навіть мови не заводили про його пропозицію руки й серця та її відмову, хоча Евенд часто думав про той випадок.

«Жінок і без того так тяжко зрозуміти, — думав він, — а я ще й обрав найдивнішу з них».

Утім, гріх скаржитися — вона його кохала. А він міг витримати всі ці її вибрики.

Вен зітхнула, підняла до нього голову та нарешті розслабилась, коли він нахилився, щоб її поцілувати. Так вони застигли надовго, аж поки їй не перехопило подих. Відірвавшись від поцілунку, вона поклала голову на плече королю.

— У нас є ще одна проблема, — тихо промовила вона. — Я сьогодні під час бою з найманцями використала останній шматочок атію.

— Ну, рано чи пізно це мало статися. Не могли ж ми наші склади використовувати вічно.

— Склади? — перепитала Вен. — Келсьє нам всього шість шматочків залишив.

Евенд зітхнув і обійняв її міцніше. Його новий уряд повинен був отримати у спадок запаси атію, що належали Пану Всевладарю, — ймовірний сховок з металом, де містився справжнісінький скарб. Келсьє розраховував, що молодому королівству це багатство точно дістанеться; він помер, сподіваючись на це. Але була одна проблема. Ніхто не знав, де той сховок. Їм вдалося знайти лише якісь крихти — атій, з якого було зроблено браслети, які Пан Всевладар використовував як ферухімічні батареї, аби зберігати вік. І ці крихти вони використали на благо міста, та й атію там майже не було. Принаймні не стільки, скільки мало бути в сховку. Втім, десь у місті досі сховано атію в тисячі разів більше, ніж було в тих браслетах.

— Доведеться без нього обійтися, — сказав Евенд.

— Якщо з-імли-народжений на тебе нападе, я не зможу його вбити.

— Це якщо в нього самого буде атій, — відповів король. — А він трапляється дедалі рідше. Сумніваюся, що в інших королів його багато є.

Келсьє знищив Гатсінські Провалля, єдине місце, де можна було видобувати атій. Але якщо Вен довелося битись проти когось, у кого цей атій був…

«Не думай про це, — наказав він сам собі. — Просто шукай далі. Можливо, вийде трохи купити. Або, може, таки знайдемо сховок Пана Всевладаря. Якщо він взагалі існує…»

Вен підняла до нього погляд і помітила в його очах тривогу — він зрозумів, що вона дійшла тих самих висновків, що і він. Вони мало що могли зробити просто зараз; Вен і так дуже довго розтягувала їхні запаси атію. Втім, коли Вен його нарешті відпустила й Евенд зміг повернутися за стіл, він мимоволі подумав про те, як вони все-таки могли використати весь атій, без залишку. Адже його піддані взимку потребуватимуть їжі.

«Але продавши метал, — думав він, сідаючи, — ми б віддали в руки наших ворогів набагато потужнішу алломантську зброю».

Добре, що його використала Вен.

Він знову взявся за документ, і Вен зазирнула йому через плече, затуляючи світло лампи.

— Що це? — спитала вона.

— Проект постанови, яка заблокує роботу Зібрання, поки я не скористаюся своїм правом на перемовини.

— Знову? — сказала вона, схиливши голову набік та мружачись, розбираючи його почерк.

— Попередню версію Зібрання відкинуло.

— А чому ти просто не накажеш їм прийняти постанову? — нахмурилась Вен. — Ти ж король.

— Розумієш, — промовив Евенд, — власне, це я і намагаюся довести. Я — всього лише людина, Вен, і, можливо, моя думка не краща за їхні. Якщо ми розробимо документ разом, буде краще, ніж якщо все за всіх вирішить одна людина.

Вен похитала головою.

— Це занадто слабка позиція. Беззуба. Ти повинен більше довіряти собі.

— Тут же не в довірі справа, а в тому, щоб усе зробити правильно. Ми тисячу років боролися з Паном Всевладарем — якщо я робитиму все так, як він робив, то в чому тоді різниця?

Вен перегнулась йому через плече та зазирнула просто в очі.

— Пан Всевладар був злим. А ти — добрий. Ось у чому різниця.

— Тобто ось так усе для тебе просто? — усміхнувся Евенд.

Вен кивнула.

Еленд потягнувся і знову поцілував її.

— Що ж, дехто з нас схильний усе ускладнювати — доведеться тобі потерпіти. А тепер, будь ласкава, не затуляй лампу, аби я міг повернутися до роботи.

Дівчина фиркнула, але встала й обійшла довкола столу — за нею тягнувся ледве помітний шлейф аромату парфумів. Еленд нахмурився.

«Це коди вона встигла напарфумитися?»

Багато з її рухів були настільки швидкими, що він їх навіть не помічав.

Парфуми — то була ще одна суперечність, з яких складалася жінка на ім’я Вен. В імлі вона їх не наносила, використовувала їх тільки для нього. Вен полюбляла залишатися непримітною, але й обожнювала запахи — і злилась на нього, якщо він не помічав, що вона пахне по-новому. Вона здавалася підозріливою та параноїдальною, але своїм друзям довіряла з безсумнівною відданістю. Вночі вона, щосили намагаючись сховатись, одягала чорне та сіре, але ж Еленд рік тому зустрічався з нею на балах — і у вечірніх сукнях вона також мала природний вигляд.

Чомусь вона перестала їх носити. І ніколи не пояснювала причини.

Еленд помотав головою і знову взявся за проект постанови. У порівнянні з Вен політика здавалася простою справою. Дівчина, дивлячись, як король працює, поклала руки на стіл і позіхнула.

— Ти б пішла відпочити, — сказав він, знову змочуючи перо в чорнилах.

Вен завагалась, але потім кивнула. Знявши марево-плащ, вона загорнулась у нього та скрутилась калачиком на килимку поруч із письмовим столом.

— Але ж не тут, Вен, — здивовано промовив Еленд.

— Десь тут вештається з-імли-народжений, — відповіла вона втомленим, глухим голосом. — Я тебе самого не залишу.

Вона перекрутилась у своєму плащі, й Еленд помітив, як на її обличчі промайнула гримаса болю. Вона берегла свій лівий бік.

Дівчина нечасто розповідала йому подробиці бійок — не хотіла, аби він хвилювався. Але це не допомагало.

Еленд, змусивши себе забути про тривоги, знову взявся за читання. Він уже майже був закінчив, ще трошки…

Аж раптом у двері постукали.

Король розчаровано обернувся — хто це знову його відволікає?

За мить у дверях з’явилася голова Гема.

— Геме? — сказав Евенд. — Ти ще не лягав?

— На жаль, ні, — відповів Гем, входячи до кімнати.

— Мардра тебе вб’є за те, що ти знову до ночі затримався на роботі, — зауважив король, кладучи перо на стіл.

Він міг скільки завгодно нарікати на викрутаси Вен, але вона поділяла нічні звички Евенда.

Гем у відповідь на його зауваження тільки очі закотив. Він досі був у його звичній жилетці та штанах, бо погодився бути капітаном охорони Евенда за однієї умови — ніколи не одягати уніформи. Коли Гем увійшов до кімнати, Вен розплющила одне око, але потім знову заспокоїлась.

— Ай, не звертай уваги, — промовив король. — Чим зобов’язаний твоєму візиту?

— Я подумав, тобі цікаво буде дізнатися, що ми встановили особи найманців, які намагалися вбити Вен.

— Певно, я їх знаю, — кивнув Евенд.

Більшість алломантів були аристократами, а з усіма аристократами з оточення Страффа він був знайомий.

— Сумніваюся, — заперечив Гем. — То були західняки.

Евенд нахмурився.

— Ти впевнений? — підняла голову Вен.

Гем кивнув.

— Словом, не схоже, що їх підіслав твій батько, — якщо тільки він не заморочився і не завербував людей у Фадрексі. Здебільшого нападники походили з домів Ґардр і Конрад.

Евенд знову сів. Його батько зробив собі штаб в Урто, спадковому маєтку родини Венчерів. До Фадрекса від Урто треба було їхати кілька місяців — через усю колишню імперію. Шанси на те, що батько встановив контакти з групою західних алломантів, були нікчемно малі.

— Ти чув колись про Ешвезера Цетта? — спитав Гем.

Евенд кивнув.

— Один із самопроголошених королів Західної Домінії. Але я небагато про нього знаю.

Вен сіла, нахмурившись.

— Гадаєш, це він їх підіслав?

— Вони, певно, чекали нагоди прослизнути в місто, — відповів Гем, — а біля брам останніми днями такий гармидер, що ця нагода й випала. Тобто виходить, що прибуття війська Страффа та замах на життя Вен — це свого роду збіг обставин.

Евенд поглянув на Вен. Поглянувши їй в очі, король зрозумів, що вона не впевнена до кінця, що це не Страфф підіслав убивць. Ну, а Евенд був налаштований не так скептично. Існувала величезна імовірність, що хтось із правителів поблизу рано чи пізно спробує його прикінчити. То чому б і не Цетт?

«Це все через той клятий атій», — роздратовано подумав Евенд.

Він так і не зміг знайти сховок Пана Всевладаря — але це не переконає деспотів по всій колишній імперії, що він просто десь його не ховає.

— Ну, принаймні твій батько не підсилав убивць, — підсумував вічний оптиміст Гем.

— Те, що ми рідня, його не зупинить, Гем, — похитав головою Евенд. — Ти вже мені повір.

— Але ж він — твій батько, — з тривогою відповів той.

— Подібні речі для Страффа нічого не значать. Він радше не став посилати убивць, бо вважає, що я таких зусиль не вартий. Але якщо ми достатньо довго протримаємось, то найманці по мене точно прийдуть.

Гем похитав головою.

— Я чув про синів, які вбивали своїх батьків, аби посісти їхнє місце, але щоб батьки вбивали синів… Цікаво, що це скаже про старого Страффа, якщо він вирішить тебе прибрати? Гадаєш, це…

— Геме? — перебив його Евенд.

— Так?

— Ти ж знаєш, я зазвичай не проти подискутувати, але зараз у мене на всю цю філософію немає часу.

— Ах, вірно, — мляво посміхнувся Гем і розвернувся до дверей. — А мені треба до Мардри повертатись.

Евенд кивнув, потер чоло та знову взявся за перо.

— Збери команду на зустріч. Треба організувати наших союзників, Геме. Якщо ми не придумаємо щось надзвичайно розумне, королівство приречене.

— Еле, ти це з таким розпачем кажеш, — обернувся Гем.

На обличчі його досі була посмішка.

Еленд поглянув кудись йому над головою.

— У Зібранні панує безлад, пів десятка військових ватажків, армія кожного з яких більша за мою, тиняються десь поруч, місяця не минає, аби хтось не підіслав до мене вбивцю, а жінка, яку я кохаю, помалу зводить мене з розуму.

Вен, почувши кінець фрази, голосно фиркнула.

— Оце й усе? — уточнив Гем. — Бачиш? Не так уже й погано у нас справи. Ну, принаймні суперник наш — не безсмертне божество з його всемогутніми жерцями.

Еленд мимоволі прохопився смішком.

— Добраніч, Геме, — сказав він, повертаючись до проекту постанови.

— Доброї ночі, Ваша Величносте.