Джерело вознесіння

20

— Це небезпечно, Ваша Величносте, — сказав Доксон.

— У нас немає вибору, — відповів Еленд.

Він стояв біля свого як завжди заваленого книжками столу. На нього падало світло з вітражного вікна кабінету і фарбувало білий мундир короля у темно-багряний.

«Він у цьому одязі справді має владний вигляд», — подумала Вен, сидячи у м’якому кріслі, в якому Еленд зазвичай читав.

На підлозі біля неї спокійно лежав ОрСеур. Дівчина досі не знала, що думати про зміни, які відбулися з Елендом. Вона розуміла, що зміни ці були великою мірою візуальними — новий одяг, нова зачіска, — але, здавалося, почав змінюватися і він сам. Стояв король тепер рівніше, тон його був більш владний; він навіть почав тренуватися з дуельним ціпком та мечем.

Вен поглянула на Тіндвіл. Статечна террісійка сиділа у твердому кріслі в кінці кімнати й спостерігала за нарадою. Сиділа вона ідеально рівно, і у своєму пістрявому вбранні була схожа на справжню леді. Вона не сиділа, підігнувши під себе ноги, як зазвичай робила Вен, і не носила штанів.

«Що в ній такого? — думала Вен. — Я протягом року намагалася змусити Еленда почати тренуватися з мечем. А Тіндвіл тут пробула менше місяця, а вже його запрягла у тренування».

Але чому Вен було так прикро? Не міг же Евенд змінитися аж так сильно, правда? Дівчина все намагалася змусити замовкнути ту маленьку частинку її єства, яка боялась, що цей новий, упевнений в собі та гарно вбраний воїн на королівському троні виявиться зовсім не тим чоловіком, якого вона покохала.

А що, як Вен більше не буде йому потрібна?

Евенд продовжив розмовляти з Гемом, Доксом, Кривоногом та Бризом, а дівчина ще сильніше втиснулась у крісло.

— Я боюся, — сказав Доксон, — що якщо ви увійдете до ворожого табору, то звідти вже не вийдете.

— Тільки якщо мій план взагалі провалиться, — відповів Евенд. — Але якщо все спрацює і я переконаю батька, що ми на його боці, він дасть мені повернутися. Я не мав можливості занурюватися у політичні питання при дворі, коли був молодшим. Зате маніпулювати своїм батьком я навчився. Я знаю Страффа Венчера — і знаю, що зможу його перемогти. Крім того, він не хоче, аби я помер.

— Чи можемо ми бути в цьому впевнені? — спитав Гем, чухаючи підборіддя.

— Так, — відповів Евенд.

— Зрештою, Страфф не послав по мою душу найманих убивць, а Цетт — послав. І це розумно, адже на кого Страффу залишити Лютадель, як не на свого сина? Він гадає, що я дурень і він може мене контролювати, — хай думає, що він зможе змусити мене здати йому Лютадель. Я його переконаю, що не становлю небезпеки, та зможу підбити атакувати Цетта.

— Ну… він діло каже, — зауважив Гем.

— Так, — погодився Доксон, — але як нам знати, що Страфф просто не візьме короля у заручники та не спробує шантажем пробитися до Лютаделя?

— Про Цетта не забувайте, — нагадав Евенд. — Батько нізащо не підставиться під удар у спину.

— Але якщо у нього будеш ти, мій любий друже, — промовив Бриз, — йому навіть не доведеться штурмувати місто — він просто змусить нас відчинити брами.

— Буде наказ, згідно з яким я спершу повинен буду померти, — відповів король. — Для цього я і створив Зібрання. У цього органу є повноваження обирати нового короля.

— Але навіщо? — спитав Гем. — Навіщо цей ризик, Еле? Може, трохи почекаємо і спробуємо переконати Страффа зустрітися з тобою на нейтральній території?

— Ви повинні послухатися мене, Геме, — зітхнув Еленд. — Облога чи не облога — ми не можемо просто сидіти й чекати. У такому разі ми або з голоду повмираємо, або одна з цих армій наважиться припинити облогу та піти на штурм у надії швидко прорватися за стіни міста, а потім за допомогою них оборонятися від іншого війська. Це їм легко не дасться, але імовірність така існує. І якщо ми не зіштовхнемо королів лобами, це точно станеться.

У кімнаті запала тиша. Усі повільно обернулися до Кривонога, і той кивнув. Він погодився.

«Чудова робота, Еленде», — подумала Вен.

— Хтось повинен зустрітися з моїм батьком, — промовив король. — І це повинен бути я. А потім я спробую переконати Цетта, що хочу союзу з ним. А коли вони нарешті накинуться один на одного — причому кожен вважатиме, що ми саме на їхньому боці, — ми просто підемо з поля бою, а вони хай рубаються. У переможця вже не вистачить сил на те, аби захопити місто!

Гем із Бризом закивали головами.

— Теоретично — добрий план, — з сумнівом промовив Доксон, — але пертися у ворожий табір без солдатів? Це абсолютно нерозважливо.

— Розумієте, — пояснив Еленд. — Я вважаю, що це — наша перевага. Мій батько свято вірить у контроль та домінування. Якщо я піду до його табору, то таким чином ніби скажу йому, що визнаю його владу наді мною. Я здаватимуся слабким, і він вирішить, що я нікуди від нього вже не подінуся. Звісно, це ризик, але якщо я цього не зроблю, ми помремо.

Чоловіки уважно подивилися одне на одного.

Еленд випрямився та впер кулаки у боки. Він завжди так робив, коли нервувався.

— Боюся, тут немає про що дискутувати, — твердо промовив Еленд. — Я ухвалив рішення.

«Такого тону вони не приймуть», — подумала Вен.

Команда в них складалася з дуже незалежних осіб.

Утім, як не дивно, ніхто сперечатися не став.

Нарешті Доксон кивнув.

— Гаразд, Ваша Величносте, — сказав він. — Тобі доведеться виконати надзвичайно небезпечне завдання в таборі Страффа: переконати його в тому, що він може розраховувати на нашу підтримку, але також у тому, що він зможе нас зрадити, якщо заманеться. Тобі доведеться змусити його захотіти отримати силу нашого війська, але водночас змусити його забути про нашу силу духу.

— Не забувай, — додав Бриз, — що ти це все мусиш проробити так, аби він не запідозрив, що ти граєш на два боки.

— Ти впораєшся? — спитав Гем. — Тільки чесно, Еленде?

Еленд кивнув.

— Впораюся, Геме. Я за цей рік трохи набив у політиці руку.

Він промовив це дуже впевнено, хоча Вен не могла не помітити, що кулаків він досі так і не розтиснув.

«Доведеться йому від цього відучуватися».

— Ти на політиці, може, й розумієшся, — сказав Бриз, — але це вже не політика, це шахрайство. Просто визнай це, друже мій. Ти ж страшенно чесний — та ще й постійно говориш про те, як захистити права скаа і всяке таке інше.

— Ну, тут ти помиляєшся, — зазначив Еленд. — Чесність і добрі наміри — це різні речі. А взагалі-то я вмію брехати не гірше за…

Він раптом зупинився.

— Чому я взагалі виправдовуюся? — повів далі король. — Ми всі зійшлися на тому, що зробити це необхідно, і всі ми розуміємо, що я — єдиний, хто може це зробити. Доксе, напиши моєму батькові, гаразд? Скажи, що я буду радий відвідати його. І що… — Еленд поглянув на Вен і продовжив. — І що я хочу обговорити з ним майбутнє Лютаделя, і тому хочу познайомити його з деким особливим.

— О, то це у нас іще оглядини будуть, — прохопився смішком Гем. — Батька з дівчиною познайомиш?

— А дівчина — ця ще й найнебезпечніша алломантка в усій Центральній Домінії, — докинув Бриз.

— Гадаєш, він погодиться прийняти і її також? — засумнівався Доксон.

— Якщо не погодиться, я нікуди не піду, — промовив Еленд. — Обов’язково підкресли це. Але, гадаю, він погодиться. Страфф звик мене недооцінювати — можливо, не дарма. І закладаюся, що це ставлення поширюється також і на Вен. Він вирішить, що вона не настільки вже й вправна, як усі про це розповідають.

— У Страффа є його власний з-імли-народжений, — втрутилась Вен. — Який захищає його. Тому дозволити Евенду прийти зі мною — то буде справедливо. А якщо я піду з ним, то зможу витягнути його з халепи, якщо щось піде не так.

Гем знову захихотів.

— Це, певно, буде не дуже гідний відступ. Так і уявляю: Вен перекидає тебе через плече та несе у безпечне місце.

— Але це краще, ніж померти, — відповів Евенд благодушним тоном, хоча на щоках його з’явився сором’язливий рум’янець.

«Він мене кохає, але він все-таки чоловік, — подумала Вен. — Цікаво, як часто я ображала його гордість тим, що я — з-імли-народжена, тоді як він — звичайна людина? Менш гідний чоловік нізащо би мене не покохав. Але ж він заслуговує на жінку, яку він може захистити? На більш… жіночну жінку?»

Вен знову втиснулась у м’яке крісло, підсвідомо шукаючи тепла. Це було кабінетне крісло Евенда, в ньому він зазвичай читав. А чи не заслуговує він також на жінку, яка б поділяла його інтереси, жінку, якій читання не здається нудятиною? На жінку, з якою він міг би поговорити про свої блискучі політичні теорії?

«Чому я замислилась про наші стосунки так пізно?» — подумала дівчина.

«Нам не місце серед них, — казав Зейн. — Нам не місце у їхньому світі. Наш дім — імла…»

— Я ще дещо хотів зазначити, Ваша Величносте, — промовив Доксон. — Тобі слід зустрітися з Зібранням. Їм кортить розповісти вам дещо — щось про фальшиві монети, які з’явилися у Лютаделі.

— У мене на ці міські справи зараз часу немає, — відповів Евенд. — А головна причина, з якої я це Зібрання і створив, — щоб вони самі з такими питаннями розбиралися. Перекажіть їм, що я покладаюся на їхнє рішення. Перепроси за мене та поясни, що я займаюся підготовкою міста до оборони. Я спробую прийти на засідання Зібрання наступного тижня.

Доксон кивнув, щось записавши для себе на папері.

— До речі, — зазначив він, — не забувайте, що, зустрівшись зі Страффом, ви знімаєте з Зібрання усі його зобов’язання.

— Це не офіційні переговори, — заперечив Еленд. — Можна сказати, консультативна зустріч. Моя постанова, прийнята ними, залишиться в силі.

— Чесно сказати, Ваша Величносте, — наполягав Доксон, — я дуже сумніваюся, що вони сприймають ситуацію саме так. Пригадай, як вони розізлилися, коли виявилося, що нічого не можуть зробити, поки ти не проведеш переговори.

— Я пам’ятаю, — зітхнув Еленд. — Але воно того варте. Нам зі Страффом потрібно зустрітися. І після цієї зустрічі я — якщо пощастить — повернуся з добрими для Зібрання новинами. Тоді я можу аргументувати, мовляв, резолюцію не виконано. Але наразі головне — зустріч.

«Справді, більш рішучий, — подумала Вен. — Він змінюється…»

Їй варто припинити думати про подібні речі та сфокусуватися на чомусь іншому. Розмова звернула до того, в який спосіб Еленд може маніпулювати Страффом, і кожен з членів команди давав молодому королеві поради щодо того, як шахраювати ефективніше. Раптом Вен зрозуміла, що невідривно дивиться на них усіх, шукаючи якісь дивні ознаки у їхній поведінці та намагається збагнути, хто з них може бути шпигуном-кандрою.

Може, Кривоніг сьогодні був більш мовчазний, ніж зазвичай? А Страшко — відмовився від своєї говірки через те, що подорослішав, чи тому, що кандрі було важко відтворити його мовні виверти? А Гем? Чи не занадто він веселий? Крім того, здавалося, що він уже не настільки зосереджений на своїх одвічних маленьких філософських питаннях. Чому так? Тому, що він став трохи серйознішим? Чи тому, що кандра не може досконало його імітувати?

Це недобре. Якщо занадто на цьому зациклюватися, можна щось дивне помітити у кому завгодно. І в той самий час вони, здавалося, були такі, як і завжди. Люди — занадто складні створіння, аби намагатися звести їх до простих рис характеру. До того ж кандра був вправним — насправді вправним. Він витратив усе життя, навчаючись мистецтву імітації інших, і до цього проникнення готувався уже давно.

Значить, залишалася алломантія. З огляду на всю цю біганину, яка супроводжувала підготовку міста до облоги, та її дослідження згадок Безодні у щоденнику Рашека, у неї просто не було можливості перевірити своїх друзів. А коли вона над цим замислювалась, то розуміла, що справа не у бракові часу. Насправді вона страшенно боялася виявити, що хтось із команди — з її найближчих друзів — зрадник.

Але Вен мусила себе пересилити. Якщо в колі найближчих радників Евенда засів шпигун — їм усім кінець. Якщо очільник одного з військ під їхніми стінами дізнається про плани молодого короля…

Ця думка підштовхнула дівчину до того, аби обережно підпалити бронзу. Вона негайно відчула алломантичне пульсування від Бриза — любого, невиправного Бриза. Він настільки був вправний в алломантії, що навіть Вен зазвичай не відчувала його дотику, але також він міг і зловживати своєю силою.

Але зараз він не використовував алломантію на дівчині. Вона заплющила очі та зосередилась. Колись давно Марш намагався навчити її мистецтва зчитування алломантичних імпульсів за допомогою бронзи. Тоді вона ще не розуміла, наскільки важливу здатність він намагався їй відкрити.

Алломант, підпалюючи метал, видає схоже на удари барабана биття, яке може відчути лише той, хто палить бронзу. З ритму цих пульсацій — зі швидкості биття та того, як воно «звучить» — можна зрозуміти, який саме метал було підпалено.

Це потребувало практики, але Вен читала пульсації дедалі краще.

«Якщо зосередитися краще…»

Дівчина відчувала, як на неї з кожною пульсацією хвилями напливає ритмічне подвійне биття. Воно надходило ніби з правого від неї боку. Ці імпульси розбивалися об щось іще, ніби їх засмоктувало щось.

Евенд. Бриз сфокусувався на Евенді. Та це й не дивно, беручи до уваги, яка точилася дискусія. Бриз завжди «підштовхував» людей, із якими він взаємодіяв.

Вен задоволено відкинулась назад у кріслі. Але потім завагалась раптом. Марш стверджував, що бронза здатна на набагато більше, ніж гадають люди.

«Цікаво…»

Дівчина міцно заплющила очі — ігноруючи той факт, що якби хтось зараз поглянув на неї, то вирішив би, що поводиться вона вкрай дивно — та знову зосередилась на алломантичних пульсаціях. Запаливши бронзу, Вен сконцентрувалась настільки сильно, що їй аж голова заболіла. У цих пульсаціях… відчувалися вібрації. Але вона не знала, що це означає.

«Сфокусуйся!» — наказала вона собі.

Але імпульси ніяк не хотіли розкривати додаткової інформації.

«Гаразд, — подумала вона. — Доведеться змахлювати».

Вона згасила олово — а спалювала дівчина цей метал майже завжди — а тоді сягнула всередину та запалила чотирнадцятий метал. Дюралюміній.

Алломантична пульсація зробилася настільки гучною та потужною, що Вен могла заприсягтися, що від цих вібрацій вона і сама уся тремтить. У дівчини складалося враження, ніби десь просто поруч із нею гамселять у величезний барабан. І все-таки дещо вона змогла відчути.

«Тривогу, нервозність, хвилювання, невпевненість, тривогу, нервозність, хвилювання…»

Аж раптом — усе, вся її бронза вичерпалась після одного потужного спалаху сили. Вен розплющила очі; ніхто з присутніх у кабінеті, окрім ОрСеура, не дивився на неї. Дівчина почувалася спустошеною. Головний біль, який раніше був радше натяком на біль, тепер розійшовся на повну, гупаючи в її черепі, ніби молодший брат того барабана, який вона уже не чула. Але зате вона змогла отримати якусь інформацію. І ця інформація була не у словах, а у відчуттях — спершу вона злякалась, що ці емоції створює Бриз. Тривогу, нервозність, хвилювання. Але Вен швидко згадала, що Бриз — гамівник, і якщо він якось і працює з емоціями, то з тими, які він здатен заспокоїти. Адже свої сили він використовує для «гамування».

Дівчина перевела погляд на Евенда.

«Значить, це він робить Еленда впевненішим!»

Король стояв рівніше завдяки тому, що Бриз тихенько допомагав йому, «гамуючи» його тривогу та хвилювання. Бриз робив це, навіть сперечаючись та відпускаючи свої звичні іронічні коментарі.

Вен, не звертаючи уваги на головний біль, уважно поглянула на огрядного чоловіка з незвичним захватом. Їй завжди було трохи цікаво, яким це чином Бриз опинився у їхній команді. Усі інші були до певної міри ідеалістами. Навіть Кривоніг із його дивацтвами завжди здавався їй напрочуд гарною людиною.

Але Бриз був іншим. Маніпулятор, трохи егоїстичний — він, здавалося, приєднався до їхньої команди, тому що хотів кинути собі виклик, а не допомогти скаа. Втім, Келсьє завжди стверджував, що підбирає людей до своєї команди дуже обережно, зважаючи не тільки на їхні здібності, але і на порядність.

Може, Бриз таки й не був винятком. Вен уважно поглянула на нього — той якраз легковажно казав щось Гему.

«Ти — добра людина, Бризе, — з усмішкою подумала дівчина. — Але добре це приховуєш».

А ще — він не самозванець. Вона це й до того знала, оскільки Бриза навіть у місті не було, коли з’явився цей загадковий кандра. Але коли Вен вдруге переконалась у цьому, їй стало трохи легше.

Якби ж то можна було викреслити з переліку підозрюваних когось іще…

Закінчивши нараду, Еленд попрощався з командою. Доксон пішов писати листи, як наказав йому король, Гем пішов перевірити вартових, Кривоніг зайнявся муштрою солдатів, а Бриз вирушив заспокоювати Зібрання, обурене тим, що Еленд не приділяє йому уваги.

Вен поглянула на короля, а тоді зиркнула на Тіндвіл.

«Значить, досі не довіряєш їй?» — весело подумав Еленд.

Він кивнув заспокійливо, і Вен нахмурилась — щоправда, вигляд вона мала дещо роздратований. Він міг би, звісно, дозволити їй залишитися, але… від самого факту розмови з Тіндвіл йому робилося ніяково.

Вен вийшла з кімнати, з нею вийшов за двері й кандра в подобі вовчура.

«Здається, вона звикає до нього», — задоволено подумав Еленд.

Чудово було знати, що хтось за нею пригляне.

Дівчина зачинила за собою двері, й Еленд зітхнув, потираючи плече. Кілька тижнів занять з мечем та дуельним ціпком добряче його втомили, до того ж тіло його тепер було вкрите синцями. Король намагався не виказувати, що йому болить, — точніше, не виказувати цього болю перед Тіндвіл.

«Принаймні я довів, що придатний до навчання. Вона не могла цього не помітити», — майнуло йому в голові.

— Ну? — поцікавився він.

— Це просто ганебно, — промовила Тіндвіл, стаючи перед своїм кріслом.

— Ти постійно так кажеш, — відповів Евенд, підійшовши до столу та починаючи перебирати стоси книжок.

Тіндвіл наполягала, що треба наказати слугам навести лад у його кабінеті, але він цьому незмінно опирався. Він звик до цих куп книжок і паперів, і йому не хотілося, аби хтось у них копирсався.

Але зараз, коли террісійка стояла і дивилась на нього, було важко не почуватися винним через цей безлад. Він поклав на стос ще одну книжку.

— Але визнай, я добре впорався, — промовив Евенд. — Я переконав їх відпустити мене до табору Страффа.

— Ви — король, Евенде Венчер, — сказала Тіндвіл, склавши на грудях руки. — Ніхто не повинен щось вам дозволяти. Перша зміна у ставленні повинна починатися з вас — ви повинні припинити вважати, що вам потрібен дозвіл або схвалення від тих, хто вас оточує.

— Король повинен правити за згодою своїх підданих, — пояснив Евенд. — Я не хочу стати ще одним Паном Всевладарем.

— Король повинен бути сильним, — твердо промовила Тіндвіл. — Він може слідувати порадам, але тільки в тому випадку, коли він просить про ці поради. І вже напевне остаточне рішення ухвалює саме він, а не його радники. Вам слід краще контролювати своє оточення. Якщо вони вас не поважатимуть, значить, тим паче вас не поважатимуть ваші вороги — і народні маси також.

— Гем і всі інші мене поважають!

Тіндвіл здивовано вигнула брову.

— Вони поважають мене!

— Як вони вас називають?

— Вони — мої друзі, — знизав плечима Евенд. — За іменем, звісно.

— Або за чимось, схожим на ім’я. Вірно ж, «Еле»?

Евенд зашарівся і переклав на стос іще одну книжку.

— Ти маєш на увазі, що я повинен змусити моїх друзів звертатися до мене за титулом?

— Так, — відповіла террісійка. — Особливо на людях. До вас повинні звертатися «Ваша Величність» або принаймні «мій пане».

— Сумніваюся, що Гем упорається з цим, — заперечив Евенд. — У нього проблеми з субординацією.

— Впорається, — наполягала Тіндвіл, провівши пальцем по книжковій полиці.

Вона не стала показувати цей палець, але Евенд і без того знав, що там повно пилюки.

— Ну, а ти? — поцікавився Евенд.

— А що — я?

— Ти називаєш мене Елендом Венчером, а не «Ваша Величністю».

— Я — це інша справа, — промовила террісійка.

— Не розумію, чого це ти — інша справа. Відтепер називай мене «Ваша Величність».

Тіндвіл хитро всміхнулася.

— Чудово, Ваша Величносте. А тепер можете розтиснути кулаки. Вам слід попрацювати над цим — державному діячеві не можна виказувати того, що він нервує.

Евенд опустив очі та розслабив руки.

— Гаразд.

— До того ж, — вела далі жінка, — ви досі висловлюєтеся занадто закрутисто. Через це ви здаєтеся скромним та нерішучим.

— Я над цим працюю.

— Не вибачайтеся, якщо справді не шкодуєте, — сказала Тіндвіл. — І не виправдовуйтеся. Ви не повинні цього робити. Про лідера часто судять із того, як добре він дає раду відповідальності. Ви — король, і все, що трапляється у вашому королівстві, хай там хто це утнув, — це ваша помилка. Мало того, ви несете відповідальність навіть за ті явища, яких не можна ані передбачити, ані уникнути — наприклад, за землетруси та бурі.

— Або напад ворожих армій, — докинув Евенд.

Тіндвіл кивнула.

— Так. Це ваша відповідальність — як розібратися з цим усім. А якщо щось піде не так — то ваша помилка. Ви повинні це зрозуміти й прийняти.

Еленд кивнув і взяв до рук книгу.

— А тепер поговорімо про відчуття провини, — вела далі Тіндвіл, опускаючись у крісло. — Досить уже прибирати. Це не королівська робота.

Еленд зітхнув і відклав книгу вбік.

— Отже, відчуття провини, — промовила террісійка, — королю тільки шкодить. Припиняйте себе жаліти.

— Таж ти щойно мені сказала, що я несу відповідальність за все, що відбувається в королівстві!

— Так і є.

— То як я можу тоді не відчувати провину?

— Ви повинні бути впевнені, що дієте у найкращий спосіб, — пояснила Тіндвіл. — Ви повинні розуміти, що хай як би погано складалася ситуація, без вас справи підуть іще гірше. Коли трапляється нещастя, ви берете на себе відповідальність, але не скиглите і не занепадаєте духом. Ця розкіш не для вас; провина — це для нижчих рангом. Ви просто повинні робити те, чого від вас очікують.

— Тобто?

— Робити все, аби покращити ситуацію.

— Прекрасно, — без жодних емоцій відповів Еленд. — А якщо не вийде?

— Тоді ви берете на себе відповідальність і беретеся до другої спроби покращити ситуацію.

Еленд закотив очі.

— А якщо я ніколи не зможу покращити ситуацію? Якщо я і справді не підходжу для того, аби бути королем?

— Тоді ви просто самоусуваєтеся з посади, — пояснила террісійка. — Найкращий вибір — накласти на себе руки, звісно, якщо у вас уже є спадкоємець. Добрий король чудово знає, що з престолонаслідуванням не жартують.

— Звісно, — промовив Еленд. — Тобто, по-твоєму, я повинен просто вбити себе.

— Ні. Я вам кажу, Ваша Величносте, що треба мати гідність.

— Але звучить усе не так. Ти мені кожного дня розповідаєш, наскільки я поганий король і як через це страждає мій народ! Тіндвіл, я не найкраща людина для трону. Того, хто міг би стати чудовим королем, убив Пан Всевладар.

— Досить! — перебила його террісійка. — Хочете — вірте, а хочете — ні, але ви — найкраща кандидатура для того, аби правити.

Еленд фиркнув.

— Ви — найкращий, — пояснила Тіндвіл, — бо зараз саме ви на троні. Якщо і є щось гірше за посереднього короля, то це хаос. І якби не ви, він би вже панував на цих землях. Вас визнають як аристократи, так і скаа. Вони, може, не вірять у вас, але визнають вас. Якщо ви зречетеся зараз престолу або раптово помрете — почнеться плутанина, колапс і руїна. Неважливо, як ви обходитеся зі зброєю, чи слабкий ви характером, чи з вас глузують, а чи ні, — у цього королівства немає нічого, крім вас. Ви — король, Еленде Венчере.

— Я… навряд чи мені після сказаного стало краще, Тіндвіл.

— Це…

Еленд підняв руку.

— Так, я знаю. Це не стосується того, що я відчуваю.

— У вас немає права на почуття провини. Просто визнайте, що ви — король, визнайте, що ви ніяк не можете це змінити, й візьміть на себе відповідальність. Хай що б ви робили, випромінюйте впевненість.

Еленд кивнув.

— Зверхність, Ваша Величносте, — промовила Тіндвіл. — В усіх успішних лідерів є одна спільна риса — вони переконані, що можуть усе зробити краще за інших. Покора — це добре, коли йдеться про обов’язок та відповідальність, але якщо доводиться ухвалювати рішення, вам не можна сумніватися у собі.

— Я спробую.

— Гаразд, — відповіла террісійка. — Може, тепер ми нарешті зможемо перейти до іншого питання. Скажіть мені, чому ви досі не одружилися з тією молодою дівчиною?

Еленд нахмурився.

«Неочікувано».

— Це дуже особисте, Тіндвіл.

— Гаразд.

Еленд нахмурився ще сильніше, але террісійка сиділа й чекала, не відводячи від нього одного зі своїх безжальних поглядів.

— Я не знаю, — нарешті промовив Еленд, з зітханням сідаючи у своє крісло. — Вен… не така, як інші жінки.

Тіндвіл здивовано підняла брову, голос її зазвучав дещо м’якше.

— Гадаю, що з більшою кількістю жінок ви познайомитеся, Ваша Величносте, то більше переконуватиметеся, що це твердження стосується кожної з них.

Евенд скрушно кивнув головою.

— У будь-якому разі, — вела далі Тіндвіл, — виглядає це не дуже. Я не збираюся лізти до ваших стосунків, але — як ми вже обговорювали — образ дуже важливий для короля. Це неприйнятно — мати коханку. Я розумію, що для імперської аристократії це було чимось звичним. Але скаа хочуть бачити у вас дещо більше і краще. Можливо, якраз через те, що багато аристократів вели доволі фривольне статеве життя, скаа завжди схилялися до моногамії. Вони відчайдушно сподіваються, що ви поважатимете їхні цінності.

— Значить, їм доведеться набратися терпіння, — відповів король. — Сам я хочу одружитися з Вен, але вона ще не готова.

— Знаєте чому?

Евенд похитав головою.

— Вона… її часто дуже нелегко зрозуміти.

— Можливо, вона не дуже пасує чоловікові вашого рівня.

— Що ти маєш на увазі? — різко поглянув на неї Евенд.

— Можливо, вам потрібен хтось більш витончений, — пояснила Тіндвіл. — Я впевнена, що тілоохоронниця з неї чудова, але як леді вона…

— Зупинись, — перебив її Евенд. — Вен прекрасна такою, яка є.

Тіндвіл посміхнулась.

— Що? — не зрозумів Евенд.

— Ваша Величносте, я вас тут усе пообіддя образити намагалась — а ви навіть не розізлилися. А варто було мені лише несхвально відгукнутися про вашу з-імли-народжену, а ви вже готові мене вигнати звідси.

— І що?

— То ви її кохаєте, значить?

— Звісно, — відповів король. — Я її не розумію, але так — кохаю її.

Тіндвіл кивнула.

— Вибачте мені, Ваша Величносте. Я просто повинна була переконатися.

Еленд нахмурився, трохи розслабившись у своєму кріслі.

— Значить, це була така собі перевірка? Ти хотіла побачити, як я відреагую на твої слова про Вен.

— Усі, з ким ви зустрічатиметесь, будуть вас перевіряти, Ваша Величносте. До цього вам також доведеться звикнути.

— Але яке тобі діло до наших із Вен стосунків?

— Кохання — слабкість королів, Ваша Величносте, — незвично добрим голосом промовила террісійка. — Вам іще доведеться дізнатися, що ваше захоплення жінкою може принести набагато більше проблем, ніж усі питання, які ми обговорювали перед цим.

— І тому я повинен покинути її? — спитав Еленд, затамувавши подих.

— Ні, — відповіла Тіндвіл. — Ні, я так не гадаю.

Еленд уважно поглянув на статечну террісійку — на її прямокутне обличчя та напружену поставу.

— Дивно чути це від тебе. А як же королівський обов’язок та манери?

— Можна зробити й виняток, — зітхнула Тіндвіл.

«Цікаво, — подумав Еленд, який не підозрював, що люди її типу здатні робити якісь винятки. — Можливо, вона складніша, ніж я припускав».

— А тепер, — змінила тему террісійка, — розкажіть, як там ваші тренування.

— Усе гаразд, я гадаю, — потер забите плече Еленд. — Але… Його перервав стукіт у двері. За мить до кабінету зайшов Капітан Дему.

— Ваша Величносте, прибула людина від лорда Цетта.

— Посланець? — спитав, підіймаючись, Еленд.

Дему ніяково поглянув на короля.

— Ну… щось типу того. Вона каже, що вона — дочка лорда Цетта, і вона до нас прибула по Бриза.