Джерело вознесіння

10

Засідання Зібрання відбувалися у залі колишнього Кантону фінансів Сталевого Міністерства. То було приміщення з низькою стелею, що нагадувало радше велику аудиторію — перед сценою, що розташовувалася трохи на узвишші, розміщувалися ряди лавок. Праворуч від сцени Еленд облаштував місця для сидіння членів Зібрання. Ліворуч від сцени він наказав поставити трибуну, з якої виголошувалися промови.

І той, хто виголошував промови, був звернений обличчям до членів Зібрання, а не до натовпу. Хоча звичайних людей всіляко заохочували приходити. Еленд вважав, що кожен підданий королівства повинен цікавитися роботою їхнього уряду; те, що засідання Зібрання кожного тижня відбувалися в присутності маленької аудиторії, страшенно засмучувало короля.

Сидіння Вен стояло на сцені, але ззаду, просто навпроти аудиторії. Разом з іншими охоронцями зі свого місця вона могла слідкувати за натовпом. До того ж весь перший ряд займали вартові Гема, вбрані у звичайний одяг, створюючи перший ешелон захисту. Еленд опирався вимогам Вен виставити охорону також перед сценою та за нею: йому здавалось, що вигляд вартових що оточили ораторів з усіх сторін, відволікатиме. Але Гем і Вен наполягли на своєму. Якщо вже Еленд збирався щотижня виступати перед натовпом містян, Вен хотіла бути певна, що зможе добре бачити як його, так і тих, хто на нього дивиться.

Тому аби дістатися свого місця, Вен мусила перетнути всю сцену. З неї не спускали очей. Хтось із тих, хто дивився на неї, шукав гарячого скандалу; вони вважали, що дівчина — коханка Евенда, а король, який спить зі своєю тілоохоронницею — це чудова підстава для пліток. Інших вона цікавила з політичного боку: вони намагалися зрозуміти, наскільки сильно Вен впливає на Евенда і чи не можуть вони її використати у своїх інтересах. Решту більше цікавили легенди, які ширилися королівством: їм було цікаво, чи дівчина типу Вен справді могла вбити Пана Всевладаря.

Вен додала кроку. Пройшовши повз членів Зібрання, дівчина сіла на своє місце поруч із Гемом, який — попри формальну атмосферу зустрічі — був убраний у простий жилет на голе тіло. Сидячи поруч з ним у штанах і сорочці, Вен уже не почувалася настільки не на своєму місці.

Гем усміхнувся та дружньо поплескав її по плечу. Дівчина лише зусиллям волі не підскочила на місці від його дотику. Не те щоб вона не любила Гема — навіть навпаки. Вона його любила, як і всіх інших колишніх членів команди Келсьє. Просто… вона й сама не могла собі це пояснити. Від невинного жесту Гема їй захотілося зіщулитися і сховатись. Вен здавалось, що не слід людям так запросто торкатися інших.

Але вона відігнала від себе ці думки. Їй треба було навчитися бути як інші. Евенд заслуговував на нормальну жінку.

А король тим часом уже прибув. Помітивши Вен, він кивнув їй та усміхнувся, після чого знову повернуся до тихої розмови з лордом Пенродом, одним із достойників, що входили до Зібрання.

— Евенд буде щасливий, — прошепотіла Вен. — Тут яблуку нема де впасти.

— Вони хвилюються, — тихо пояснив Гем. — А схвильовані люди схильні приділяти більше уваги подібним речам. Що ж до мене — не можу сказати, що мене це тішить. Усі ці люди тільки ускладнять нашу роботу.

Вен кивнула, уважно вивчаючи поглядом присутніх. Натовп був на диво розмаїтий — у приміщенні зібралися представники різних груп, які за часів Останньої Імперії ніколи б не зустрілися. Звичайно, здебільшого це були аристократи. Вен нахмурилась, мимоволі подумавши про те, як часто найрізноманітніші представники дворянства намагалися маніпулювати Елендом і скільки всього він їм уже наобіцяв.

— Ти чого така кисла? — спитав її Гем, штовхнувши в плече.

Вен поглянула на громила. Його повні очікування очі блищали на рішучому прямокутному обличчі. Коли справа доходила до суперечок, Гем виявляв якесь майже надприродне чуття.

Вен зітхнула.

— Не впевнена я щодо цього, Геме.

— Цього?

— Цього, — стиха повторила Вен, махнувши рукою на Зібрання. — Еленд так намагається усіх ощасливити… він так багато їм віддає — свою владу, свої гроші.

— Він просто хоче, аби до всіх ставилися справедливо.

— Ні, це щось набагато більше, Геме, — відповіла Вен. — Здається, він вирішив усіх зробити аристократами.

— А що в цьому поганого?

— Коли кожен аристократ — то ніяких аристократів більше не буде. Не можуть же всі бути багатими, не можуть усі нести відповідальність. Це так просто не працює.

— Можливо, — відповів, замислившись, Гем. — Але хіба громадянський обов’язок Евенда полягає не в тому, аби забезпечувати справедливість?

«Громадянський обов’язок? — подумала Вен. — Навіщо я взагалі Гема цією розмовою зачепила…»

Дівчина опустила очі.

— Просто, як на мене, він міг би добитися того, аби до кожного ставилися добре і без Зібрання. Бо це Зібрання тільки й робить, що сперечається і намагається забрати у нього його владу. А він їх не хоче зупинити.

Гем не став продовжувати цю дискусію, і Вен знову почала вивчати поглядом присутніх. Виявилось, що на подібну зустріч уперше з’явилася велика група працівників з фабрики, і тепер вони намагалися зайняти найкращі місця. На самих початках існування Зібрання — може, місяців із десять тому — вельможі посилали поперед себе слуг, аби ті займали для них місця, або ж просто купували місця в людей. Щойно Еленд про це дізнався, він заборонив обидві практики.

Також, окрім аристократів і працівників фабрик, з’явилися на засідання численні представники так званого «нового» класу. То були торговці та ремісники зі скаа, яким тепер дозволили самим встановлювати ціни на власні послуги. От вони у системі економіки Евенда були справжніми переможцями. Під гнітом режиму Пана Всевладаря лише кілька найбільш удачливих та обдарованих скаа зуміли пробитися на рівень бодай прийнятного комфорту. Коли ж ці соціальні обмеження було знято, ті самі люди швидко довели, що вони є набагато кмітливішими та обдарованішими за своїх конкурентів-вельмож. У Зібранні вони утворили фракцію, що не поступалася могутністю аристократії.

Утім, траплялися у натовпі й інші скаа. Вигляд вони мали такий само, як і до приходу до влади Евенда. Тоді як аристократи здебільшого були в повноцінних костюмах — з капелюхами та плащами — ці бідолашні скаа носили простацькі штани. Дехто з них прийшов брудний після робочої зміни, у старому, поношеному та поплямованому попелом одязі.

І все-таки… було в них дещо нове. І справа була не в одязі, а в поставі. Сиділи вони трохи рівніше, голови тримали трохи вище. До того ж у них було достатньо вільного часу, аби прийти на Зібрання.

Евенд нарешті встав — час був починати. Сьогодні вранці короля вдягали його слуги, тому його звичайної неохайності майже не було помітно. Костюм чудово сидів на ньому; всі ґудзики були добре застібнуті, а жилетка була відповідного темно-синього кольору. Волосся було старанно зачесане, короткі каштанові кучері спокійно лежали на голові.

Зазвичай Евенд розпочинав засідання, запрошуючи до слова інших ораторів, членів Зібрання, які могли годинами розводитися на найрізноманітніші теми — від розміру податків до міської каналізації. Але сьогодні перед ними стояли набагато нагальніші питання.

— Панове, — промовив Евенд. — Я прошу вашого дозволу сьогодні відступити від звичного порядку денного, у світлі поточних… справ у місті.

Двадцять четверо членів Зібрання разом закивали головами, кілька з них щось пробурмотіли собі під ніс. Евенд їх проігнорував. Він дуже комфортно почувався перед людським натовпом, набагато комфортніше, ніж почувалась би Вен. Поки король промовляв до присутніх, дівчина крадькома поглядала на людей, стежачи за їхньою реакцією або намагаючись виявити тих, хто може створити проблеми.

— Очевидно, що становище наше дуже прикре, — почав Евенд наперед заготовану промову. — Ми зіткнулися з небезпекою, якої це місто досі не знало. Небезпека вторгнення та облоги з боку тирана-чужоземця. Ми — молоде королівство, королівство, що постало на принципах, яких не знали за часів Пана Всевладаря. Але в нашого королівства уже є традиція. Це — свобода для скаа. Це — можливість керувати за власним вибором та на власний розсуд. Це — аристократія, яка не зобов’язана повзати на колінах перед зобов’язувачами Пана Всевладаря, інквізиторами. Панове, одного року недостатньо. Ми вже відчули смак свободи, але нам потрібен час, аби нею насолодитися. Протягом останнього місяця ми часто дискутували та сперечалися, що нам робити, коли цей день настане. Звичайно, кожен із нас має власний погляд на цю проблему. І тому я прошу вас продемонструвати голос солідарності. Пообіцяймо самим собі та цим людям, що не здамо міста іноземним загарбникам без належного розгляду питання. Закликаю вас постановити зібрати більше інформації, пошукати інших шляхів чи навіть вступити в бій, якщо цього потребуватиме ситуація.

Він говорив далі, але Вен уже чула цю промову десяток разів, поки Евенд її репетирував, і тому просто дивилась на присутніх. Найбільше її непокоїли зобов’язувані, які сиділи в дальньому кінці приміщення. Вони майже ніяк не відреагували на те, що Евенд згадав їх у негативному контексті. Дівчина ніколи не розуміла, чому Евенд дозволив Сталевому Міністерству продовжувати навчання. То були останні чинні елементи знищеної влади Пана Всевладаря. Більшість зобов’язувачів навідріз відмовлялася ділитися своїми знаннями в царині бюрократії чи адміністрування з урядом Евенда, а на скаа вони досі дивилися зі зневагою.

Але Евенд дозволив їм залишитися. Він суворо заборонив їм підбурювати населення до насильства або повстання, але все-таки не вигнав їх з міста, як пропонувала Вен. Хоча якби обирала вона сама, то зобов’язувачів давно б уже стратили.

Промова Евенда тим часом уже наближалася до завершення, і Вен знову звернула на короля свою увагу.

— Панове, — сказав він. — Я вношу цю постанову з вірою в серці, я вношу її від імені тих, кого ми представляємо. Я прошу дати мені час. Я пропоную відмовитися від усіх потенційних голосувань щодо майбутнього нашого міста, поки королівська делегація не зустрінеться з очільниками війська під нашими мурами і не дізнається, які існують можливості для переговорів — якщо вони взагалі існують.

Він поклав аркуш на стіл і підняв погляд до присутніх, чекаючи на коментарі.

— Тобто, — озвався Філен, один з купців, що входили до Зібрання, — ви просите нас віддати вам повноваження вирішувати долю міста.

Багатий костюм так добре сидів на Філені, що людина стороння нізащо б не здогадалась, що вперше він його одягнув усього лише рік тому.

— Що? — перепитав Евенд. — Ні, нічого подібного я не казав — всього лише попросив дати мені трохи часу. Щоб зустрітися зі Страффом.

— Усі наші попередні пропозиції він відкинув, — втрутився інший член Зібрання. — З чого ви взяли, що тепер він нас послухає?

— Ми взагалі зараз не тим займаємося! — вигукнув один із представників аристократії. — Нам зараз краще слід помізкувати над тим, як впросити Страффа Венчера не штурмувати місто, а не над тим, як би з ним зустрітися та поговорити. Треба терміново прийняти постанову, що ми згодні співпрацювати з ним. Ви ж бачили його армію! Він нас просто розмаже!

— Прошу, панове, — підняв руку Евенд. — Не відходьмо від теми!

Іще один із членів Зібрання — зі скаа — теж заговорив, ніби не чув Евенда.

— Ви так кажете, бо самі з вельмож! — вказав він на аристократа, якого перебив Евенд. — Вам-то легко казати про співпрацю зі Страффом, вам майже нема чого втрачати!

— Майже нема чого втрачати?! — обурився аристократ. — Та мене разом з усією родиною можуть стратити за те, що я став на бік Евенда, а не його батька!

— Ех-х-х, — докинув один з торговців. — Усе це не має сенсу. Треба було ще багато місяців тому набрати найманців, як я і пропонував.

— А де б ми гроші на це взяли? — спитав лорд Пенрод, голова аристократичної фракції Зібрання.

— З податків, — махнув рукою торговець.

— Панове! — крикнув Еленд, а потім повторив іще голосніше. — Панове!

Частина присутніх знову повернула до нього голови.

— Нам треба ухвалити рішення, — промовив король. — Дуже прошу, не відволікайтеся. То що, як вам моя пропозиція?

— Безсенсовна, — відрізав торговець Філен. — Чому ми повинні на щось чекати? Впустімо вже Страффа до міста — і закінчимо з цим. Він усе одно його захопить.

Присутні знову почали сваритися, і Вен відкинулась на спинку свого стільця. Справа була в тім, що купець Філен — хай як би він дратував дівчину — мав рацію. Варіант битви виглядав непривабливо. Військо Страффа було справді величезне.

І чи справді затягування часу щось дасть?

— Послухайте, — сказав Еленд, намагаючись знову прикути до себе увагу Зібрання, хоча вдалося йому це тільки до певної міри, — Страфф — мій батько. Можливо, я зможу з ним домовитися? Змушу його вислухати мене? Лютадель багато років був його домом. Можливо, я зумію переконати його не штурмувати місто.

— Заждіть, — узяв слово один із представників скаа. — А як із їжею? Ви бачили, яку ціну торговці заломили за збіжжя? Перш ніж армією перейматися, може, обговоримо, як знизити ціни на продукти?

— Ви завжди нас у своїх проблемах звинувачуєте, — озвався один із купців, і всі знову почали сперечатися.

Еленд, стоячи за трибуною, аж трохи згорбився. Вен похитала головою — було прикро за те, як швидко уся дискусія пішла коту під хвіст… Але для зустрічей Зібрання то була звична річ; дівчині здавалося, що вони просто не поважають Евенда настільки, наскільки він заслуговує. Можливо, він і сам винен у цьому, бо ставиться до них, як майже до рівних собі.

Нарешті присутні заспокоїлися, й Еленд витягнув аркуш паперу, очевидно, збираючись записати результати голосування за його пропозицію. Вигляд він мав не надто оптимістичний.

— Гаразд, — сказав король. — Голосуймо. Будь ласка, пам’ятайте, що затягування часу не обов’язково зіграє нам на руку. Це всього лише дасть мені шанс спробувати переконати батька не відбирати у нас наше місто.

— Еленде, синку, — промовив лорд Пенрод. — Ми всі жили за правління Пана Всевладаря. Ми всі чудово знаємо, що за людина твій батько. Якщо він вирішив захопити місто — він його захопить. Відповідно, усе, про що нам слід дискутувати, — на яких умовах краще здатися. Можливо, ми зможемо зберегти для людей трохи прав.

Присутні раптом затихли — вперше за все засідання ніхто не почав сваритися. Кілька людей розвернулися до Пенрода — той сидів зі спокійним, упевненим виразом обличчя. Вен майже нічого не знала про цього чоловіка. Ну, хіба що те, що він був одним із наймогутніших аристократів, які залишилися у місті після Краху, і в політичному плані був консерватором. Вона ніколи не чула, щоб він зневажливо відгукувався про скаа, завдяки чому, певно, і був настільки популярний серед простого люду.

— Я кажу як є, — промовив Пенрод, — бо така вже правда. Ми не в тій позиції, аби торгуватися.

— Погоджуюся з Пенродом, — втрутився Філен. — Якщо Еленд бажає зустрітися зі Страффом Венчером, гадаю, це правильно. Наскільки я розумію, те, що він король, дає йому повне право вести переговори з іншими монархами. Але ми не повинні обіцяти, що не здамо Страффу місто.

— Майстре Філене, — сказав лорд Пенрод, — гадаю, ви неправильно мене зрозуміли. Я сказав, що здача міста — справа вирішена, але нам слід спробувати вибороти для себе якомога більше. Тобто зустрітися зі Страффом принаймні для того, аби оцінити його наміри. Якщо ми проголосуємо за те, щоб відкрити йому брами просто зараз, це виб’є у нас із рук усі козирі.

Еленд підняв погляд, уперше з того часу, як у приміщенні Зібрання почали точитися суперечки, у нього з’явилася надія.

— То ви підтримуєте мою пропозицію? — уточнив король.

— Це незграбний спосіб отримати паузу, яка мені видається необхідною, — відповів Пенрод. — Але з огляду на те, що вороже військо уже стоїть під нашими мурами, я сумніваюся, що у нас є час іще на щось. Тому так, Ваша Величносте, я підтримую вашу постанову.

Решта членів Зібрання, поки говорив Пенрод, кивали головами, так ніби лише зараз замислилися над пропозицією.

«У цього Пенрода забагато впади, — примружилась Вен, розглядаючи старого політика. — Вони більше його спухають, ніж Евенда».

— Отже, голосуємо? — спитав один із членів Зібрання.

І вони проголосували. Евенд, проходячи вздовж місць членів Зібрання, записував голоси. Восьмеро аристократів — сім плюс Евенд — проголосували за постанову, беручи до уваги думку Пенрода. Восьмеро скаа були здебільшого «за», тоді як торговці були здебільшого «проти». У підсумку Евенд отримав потрібні йому дві третини голосів.

— Постанову ухвалено, — оголосив Евенд, остаточно підрахувавши голоси, — вигляд він мав дещо здивований.

— Зібрання позбавляє себе права здати місто, поки король не проведе зі Страффом Венчером офіційні переговори.

Вен відкинулась на стільці та спробувала зрозуміти, що вона сама думає про це голосування. Добре, що Евенд таки добився свого, але її непокоїв спосіб, у який він це зробив.

Евенд нарешті вийшов з-за трибуни та сів на своє місце, а далі слово взяв незадоволений Філен. Торговець зачитав свою постанову, яка закликала віддати контроль над запасами харчів у місті торговцям. Цього разу проти виступив сам Евенд, і знову почалися сварки. Вен подивилась на нього з інтересом. Цікаво, чи він знає, наскільки схожий на інших, коли сам виступає проти їхніх пропозицій?

Евенд і кілька скаа з-поміж членів Зібрання настільки затягнули дискусію, що настав час обіду, а голосування так досі й не відбулося. Присутні повставали з місць і почали розминати кінцівки.

— Чудова зустріч, еге ж? — обернувся Гем до дівчини.

Вен лише знизала плечима.

— Треба нам щось зробити з твоїм неоднозначним ставленням до громадянського обов’язку, дитя моє, — прохопився смішком Гем.

— Я один уряд уже скинула, — відповіла дівчина. — Гадаю, це на якийсь час закрило мої питання у плані «громадянського обов’язку».

Гем посміхнувся, не зводячи з натовпу уважного погляду, втім, як і Вен. Зараз, коли всі почали рухатися, була ідеальна нагода вчинити замах на життя Евенда. Особливо привертала увагу Вен одна особа.

— Зараз повернусь, — сказала вона Гему і встала.

— Ви вчинили правильно, лорде Пенроде, — впівголоса сказав Евенд, зупинившись поруч зі старим аристократом. — Нам потрібно більше часу. Ви ж знаєте, що мій батько зробить із містом, якщо його захопить.

Лорд Пенрод тільки головою похитав.

— Я це не заради тебе зробив, синку. Я підтримав твою постанову, аби бути впевненим, що цей йолоп Філен не побіжить здавати місто, перш ніж аристократія не доб’ється від твого батька обіцянки зберегти наші права і титули.

— Але ж розумієте, — підняв палець Евенд, — повинен бути й інший шлях! Уцілілий нізащо б не здав міста без бою.

Пенрод нахмурився, й Евенд подумки вилаяв себе. Старий лорд був іще той традиціоналіст — згадувати про Уцілілого в його присутності було необачно. Багато хто з вельмож почувався в небезпеці через той вплив, який Келсьє мав на скаа.

— Ви поміркуйте над цим, — промовив Евенд і поглянув у бік, звідки наближалася Вен.

Вона, зупинившись біля місць членів зібрання, помахала королю рукою. Він перетнув сцену і підійшов до дівчини.

— У чому справа? — тихо спитав він.

— Жінка ззаду зали, — пошепки відповіла Вен, не зводячи очей з підозрілої фігури. — Висока, у блакитному.

Жінку, про яку говорила дівчина, знайти було неважко; на ній була яскраво-блакитна блузка та червона спідниця. Незнайомка була середнього віку, худорлявої статури, а її волосся до поясу було заплетене у косу. Вона чогось терпляче чекала, а довкола неї приміщенням ходили люди.

— А що з нею? — не зрозумів Евенд.

— Терріс, — коротко відповіла Вен.

— Ти впевнена?

Вен кивнула.

— Ці кольори… та ще й стільки прикрас. Точно террісійка.

— І що?

— А те, що я її ніколи не бачила досі, — пояснила Вен. — І тепер вона дивиться просто на тебе.

— На мене всі люди дивляться, Вен, — зауважив Еленд. — Я ж усе-таки король. І взагалі — з якого дива ти мала б її бачити?

— Усі інші террісійці, щойно приходять у місто, ідуть мені дякувати, — пояснила дівчина. — Я ж убила Пана Всевладаря; для них я — визволителька їхньої батьківщини. Але цієї жінки я не бачила. Вона не приходила дякувати.

Еленд закотив очі, схопив Вен за плечі та одним рухом розвернув так, щоб вона не бачила тієї незнайомки.

— Вен, моє аристократичне виховання змушує мене дещо тобі сказати.

Вен нахмурилась.

— Що?

— Ти прекрасна.

— Це ще до чого?

— Ні до чого, — усміхнувся король. — Просто намагаюся тебе відволікти.

Вен помалу розслабилась і навіть трохи усміхнулася.

— Не знаю, чи це хтось тобі казав, — вів далі Еленд, — але ти часом поводишся як параноїк.

— Справді? — здивовано вигнула брову дівчина.

— Я знаю, важко повірити, але це правда. Іноді це навіть мило… але скажи чесно: ти справді вважаєш, що ця террісійка спробує мене вбити?

— Певно, ні, — визнала Вен. — Це я за звичкою…

Еленд усміхнувся, потім подивився на членів Зібрання — більшість із них тихо розмовляла, зібравшись групами. І групи ці не перемішувалися. Аристократи розмовляли з аристократами, торговці — з торговцями, а робочі скаа — з іншими робочими скаа. Усі вони видавалися такими роз’єднаними, такими впертими. Навіть найпростіші пропозиції іноді могли спричиняти суперечки, які тривали багато годин.

«Вони повинні дати мені більше часу!» — подумав король.

Але водночас він розумів, що корінь проблеми не в цьому. Більше часу для чого? Пенрод із Філеном дуже точно вказали на недоліки його постанови.

Істина полягала в тому, що місто було у відчаї. Ніхто насправді не знав, що робити з величезним військом загарбника, — не знав цього також і сам Евенд. Він тільки знав, що не можна здаватися. Ще рано. Мав бути якийсь спосіб боротися.

Вен не зводила очей з присутніх.

— Досі на ту террісійку дивишся? — прослідкував за її поглядом король.

Вен похитала головою.

— Щось іще… щось дивне. Стривай, це не посланці від Кривонога?

І справді, крізь натовп до сцени пробивалися кілька солдатів. Люди в дальньому кінці зали почали перешіптуватися та жестикулювати, а деякі поквапливо виходили з приміщення.

Евенд відчув, як тривожно завмерла Вен, і його пройняло страхом.

«Ми спізнилися. Військо пішло в атаку».

Один із солдатів нарешті дістався сцени, Евенд швидко підійшов до нього.

— У чому річ? — спитав король. — Страфф пішов на штурм?

Воїн тривожно нахмурився.

— Ні, мій повелителю.

Евенд зітхнув з полегшенням.

— Що ж тоді сталося?

— Мій повелителю, друге військо. Щойно з’явилося неподалік міста.