Джерело вознесіння

51

Імлисте червоне ранкове світло було річчю, якої не повинно було існувати. Імла розвіювалася при денному світлі. У теплі вона випаровувалася; будучи зачиненою у кімнаті, вона конденсувалася та зникала. Імла не повинна була витримувати світло світанку.

Але вона витримувала. Що далі вони відходили від Лютаделя, то надовше затримувалась імла вранці. Ця зміна була ледве помітна, але Вен знала, що це так. Вона бачила цю різницю. Цього ранку імла виявилася навіть густішою, ніж дівчина розраховувала, і не почала розвіюватися, коли з-за обрію вийшло сонце. Вона закривала собою його промені.

«Імла, — думала дівчина. — Безодня».

Вен дедалі сильніше переконувалась у цьому, хоча нічого напевне знати не могла. І все ж таки чомусь відчувала, що не помиляється. Безодня була не якимось чудовиськом або тираном, це було радше природне явище — і тому вона жахала ще сильніше. Потвору можна принаймні вбити. А імла… вона несла набагато більшу загрозу. Безодня пригнічувала не за допомогою жерців, але використовувала первісний, підсвідомий людський страх. Зброєю, якою вона вбивала, були не війська, а голод.

Як хтось може побороти те, що більше за континент? Як можна перемогти те, що не знає люті, болю, надії або милосердя?

Але саме це Вен і повинна була зробити. Вона мовчки сиділа на здоровенній каменюці біля багаття, розведеного вночі, підтягнувши коліна до грудей. Евенд досі спав; Страшко вирушив у розвідку.

Дівчина більше не мала жодних сумнівів у власній ролі. Або вона божевільна, або Герой Віків. І перемогти імлу було її місією.

«От тільки… — насупилася Вен ж це гупання в голові не повинне ставати голоснішим, а не тихішим?»

Що далі вони йшли, то слабшою здавалася пульсація. Можливо, вона спізнилася? Можливо, з Джерелом відбувається щось, що відбирає у нього силу? Можливо, його силу встиг забрати хтось інший?

«Треба рухатись далі».

Інша людина на її місці морочила б собі голову питаннями про те, чому було обрано саме її. Вен стикалася з кількома такими — як у ватазі Кеймона, так і в уряді Евенда — кожного разу, як вони отримували якесь розпорядження, то миттю починали нарікати та скиглити.

— А чому я? — питали вони.

Невпевнені у собі вважали, що вони не впораються з завданням. Ледачі прагнули взагалі його скинути на когось іншого.

Вен не вважала себе ані достатньо впевненою, ані достатньо вмотивованою. Та при цьому не бачила сенсу сушити мізки марними питаннями. Життя давно навчило її того, що деякі речі просто беруть і трапляються. Рін іноді лупцював її без причини. Та й усі ці причини — таке собі виправдання. Дівчина чудово розуміла причину, з якої Келсьє повинен був загинути, але від цього вона аж ніяк не менше за ним сумувала.

Вона просто повинна була виконати свою роботу. І той факт, що Вен не розуміла її суті, не заважав дівчині визнавати, що вона повинна бодай спробувати. Вен просто сподівалася на те, що усе збагне, коли настане для цього час. Пульсування у голові стало слабшим — але воно досі нікуди не поділося. І воно вабило її до себе. До Джерела Вознесіння.

Також вона відчувала дещо слабші вібрації, що йшли від імлистого духа. Він не зникав, поки не зникала сама імла. І зараз він протягом усього ранку стояв у неї за спиною.

— Знаєш, у чому весь секрет? — тихо спитала вона, розвертаючись до духа в червонястій імлі. — Ти маєш…

Алломантичний пульс від імлистого духа йшов просто з намету, де спали вони з Елендом.

Вен зістрибнула з каменюки, приземлившись на вкриту інеєм землю, і рвонула до намету. Відкинувши запону, вона побачила Евенда — той мирно спав, закопавшись у ковдри. Імла наповнила простір усередині маленького намету, клубочачисьта вируючи, — це було дивно. Зазвичай імла до намету не пробирається.

І раптом у цій імлі вона побачила духа — він стояв просто над Елендом.

Хоча насправді його там не було. Був лише силует в імлі, повторюваний візерунок, утворений хаотичним виром. Та все-таки він був реальним. Вен його бачила, вона відчувала його — вона помітила, як дух подивився їй просто в очі своїми невидимими очима.

Ті очі були повні ненависті.

Дух підняв свою примарну руку, і Вен помітила, як щось у ній блиснуло. Дівчина відреагувала негайно — вихопивши кинджал, вона кинулась у намет, махнувши лезом навідліг. Її удар натрапив на твердий предмет, який імлистий дух тримав у руці. У сонному повітрі дзенькнув метал, і Вен відчула крижаний, німий холод у руці. Кожна волосинка на її тілі стала дибки.

А потім він зник. Просто розчинився в повітрі, мов дзвін його леза. Вен закліпала очима, а тоді обернулася до запони намету, яку тріпав вітер. Імла ззовні зникла; день нарешті переміг.

Але, здавалося, таких перемог залишилося небагато.

— Вен? — привітався з нею Еленд, позіхаючи та перевертаючись на інший бік.

Дівчина спробувала дихати спокійніше. Дух пішов. Денне світло означало безпеку — принаймні поки що.

«Колись я почувалася безпечно тільки вночі, — подумала вона. — Мене цьому навчив Келсьє».

— Що трапилося? — спитав Еленд.

Як хтось, хай навіть і аристократ, може бути таким спаньком, як він може настільки легковажно ставитися до свого беззахисного стану під час сну?

Дівчина сховала кинджал.

«Що йому сказати? Як я можу захистити його від того, що й сама ледве бачу?»

Їй треба було подумати.

— Нічого, — тихо промовила дівчина. — Просто… знову нерви.

Евенда таке пояснення влаштувало — він перевернувся на інший бік і зітхнув.

— Страшко пішов у ранкову розвідку?

— Так.

— Розбуди мене, коли він повернеться.

Вен кивнула, хоча він цього й не бачив. Вона опустилася на коліна поруч із ним, у спину їй світило ранкове сонце. Вона віддавала йому всю себе — не лише своє тіло, не лише своє серце. Вона відмовилася від своєї раціональності та застережень — усе заради нього. Вен більше не могла дозволити собі вважати, що вона його не варта, не могла більше дозволити заспокоювати саму себе, що їм не судилося бути разом.

Вона нікому й ніколи аж настільки не довіряла. Ані Келсьє, ані Сейзеду, ані Ріну. А Евенду — абсолютно. І від розуміння цього Вен пройняло дрожем. Якщо вона втратить його, вона втратить саму себе.

«Я не повинна думати про це!» — сказала вона сама собі, підіймаючись.

Дівчина вийшла з намету, нечутно закривши за собою запону. Неподалік з’явилася тінь, а за секунду вона побачила й Страшка.

— За нами хвіст, — тихо промовив юнак. — І це не духи, Вен. Цілий загін з п’яти осіб, розтаборилися.

Вен насупилася.

— Стежать за нами?

— Напевно.

«Розвідники Страффа», — подумала дівчина.

— Хай Евенд вирішує, що з ними робити.

Страшко знизав плечима та сів на каменюку, де недавно сиділа Вен.

— Розбудиш його? — поцікавився він.

— Хай ще трохи поспить.

Страшко знову знизав плечима. Він дивився, як дівчина підійшла до багаття, зняла покривало, яким вони вчора ввечері накрили дрова, та почала розпалювати вогонь.

— Ти змінилася, Вен, — сказав Страшко.

— Усі ми змінюємося, — відповіла дівчина, не відволікаючись від роботи. — Я більше не злодійка, у мене є друзі, які мене підтримують.

— Я не про це. Маю на увазі, останнім часом. За тиждень. Ти зовсім не така, якою була.

— Яка — «не така»?

— Не знаю. Тепер не складається враження, ніби ти постійно чогось боїшся.

Вен замислилась на мить.

— Мені довелося ухвалити певні рішення — щодо того, ким я є, ким я стану та чого я прагну.

Вона ще трохи мовчки попрацювала руками й нарешті викресала іскру.

— Я втомилася від дурості, — пояснила дівчина. — Від людської дурості, від власної. І вирішила діяти, а не намагатися вгадувати. Можливо, це ознака недозрілого світогляду, але мені видається зараз, що саме так і треба.

— Тут нічого недозрілого немає, — заперечив Страшко.

Вен поглянула на нього та усміхнулась. Шістнадцятирічний, недоладний — Страшку було зараз стільки років, скільки було самій Вен, коли Келсьє її завербував. Дівчина примружилась на ранкове світло, хоча сонце було ще низько.

— Прикрути-но трохи своє олово, — сказала Вен. — Немає потреби спалювати його настільки інтенсивно.

Страшко знизав плечима. Вона помітила у його рухах і погляді нерішучість. Він так хотів бути корисним — і Вен це відчуття було добре знайоме.

— Ну, а як щодо тебе, Страшку? — спитала Вен, зайнявшись сніданком — знову бульйон і галети. — Що нового останнім часом?

Він знову знизав плечима.

«Я вже майже забула, як воно — спілкуватися з хлопцем-підлітком», — усміхнулася Вен.

— Страшку… — задумало повторила вона. — До речі, тобі подобається це прізвисько? Бо я ще пам’ятаю часи, коли тебе звали за справжнім твоїм ім’ям.

Лишветрод — Вен колись намагалася його вимовити. Цілих п’ять помилок вийшло.

— Це прізвисько дав мені Келсьє, — відповів Страшко таким тоном, ніби це було достатньою підставою від прізвиська не відмовлятися.

Утім, можливо, так і було. Вен помітила, якими очима подивився на неї юнак, згадавши про Келсьє; Кривоніг міг бути Страшкові дядьком, але приклад юнак брав з Келсьє.

Ну звісно, для них усіх Келсьє був зразком.

— Хотів би я бути могутнім, — тихо промовив Страшко, сидячи на каменюці та обхопивши руками коліна. — Як ти.

— У тебе є власні здібності.

— Олово? Майже нічого воно не варте. А якби я був з-імли-народженим, то міг би робити великі справи. Міг би стати кимось важливим.

— Бути важливим — це не так уже й чудесно, Страшку, — зітхнула Вен, прислухаючись до гупання в голові. — Здебільшого це страшенно дратує.

Юнак похитав головою.

— Якби я був з-імли-народженим, я міг би рятувати людей — тих, хто цього потребує. Я міг би рятувати їх від смерті. Але… Я — просто Страшко. Слабкий і боягузливий.

Вен насупилась і подивилась на нього, але він опустив голову, уникаючи її погляду.

«А це що таке було?» — майнуло їй у голові.

Сейзед використав трохи сили, аби перестрибувати по три сходинки за раз. Він збіг сходами слідом за Тіндвіл, і вони приєдналися до решти членів команди, що зібралися на міському мурі. Сигнальні барабани досі гупали на все місто — кожен у своєму ритмі. Їхні звуки, перемішавшись, хаотично відлунювали провулками та від стін будівель.

Горизонт на півночі без війська Страффа здавався якимось незвично голим. Ех, якби ж таку порожнечу побачити й на північному сході… але ні — у таборі колосів, що стояв у тому напрямку, панувало пожвавлення.

— Хтось може побачити, що саме там відбувається? — поцікавився Бриз.

— Занадто далеко, — похитав головою Гем.

— Один з моїх розвідників — оловоокий, — втрутився генерал, підходячи ближче. — Це він забив на сполох. Сказав, колоси б’ються.

— Добрий чоловіче! — вигукнув гамівник. — Та хіба ж ці тварюки не б’ються весь час?

— Не звичайна бійка. Масова, каже.

Сейзед відчув раптом ледве помітний проблиск надії.

— Значить, вони б’ються? — сказав він. — Можливо, вони просто повбивають одне одного!

Кривоніг зміряв його одним зі своїх фірмових поглядів.

— Ти краще почитай свої книжки, террісійцю. Що там написано про емоції колосів?

— Що у них емоцій буває лише дві — лють і нудьга. Але…

— Саме так вони завжди й починають битву, — тихо пояснила Тіндвіл. — Вони починають битися одне з одним, розпалюючи лють у своїх лавах, а потім…

Вона не договорила, але Сейзед і сам побачив. Темна розмита пляма на сході робилася світлішою, розділяючись на ходу та розпадаючись на окремих істот.

Вони мчали в бік міста.

— Прокляття! — вилаявся Кривоніг і швидко пошкутильгав сходами вниз. — Забрати посланців! — заревів він. — Лучників — на стіни! Охороняти ґрати каналу! Батальйони, зайняти позиції! Готуємося битись! Ви ж не хочете, аби ці потвори увірвалися до міста та зжерли ваших дітей?!

Запанував хаос. Люди бігали в усі боки, солдати кинулися до сходів, що вели на стіни, знову утворивши внизу затори й не даючи спуститися команді.

«Почалося», — якось відсторонено подумав Сейзед.

— Щойно звільняться сходи, — тихо заговорив Доксон, — кожен із вас повинен вирушити до свого батальйону. Тіндвіл — ти йдеш на Олов’яну Браму, на північ від замку Венчерів. Можливо, пізніше мені знадобиться твоя порада, але поки що будь з бійцями там. Вони тебе слухатимуться: вони поважають террісійців. Бризе, ти відправив своїх гамівників у батальйони з четвертого по дванадцятий?

Бриз кивнув.

— Але їх небагато.

— Просто накажи їм зробити так, аби солдати продовжували битися! — вигукнув Доксон. — Не можна дати нашим упасти духом!

— Тисяча солдатів на одного гамівника… важко буде їх утримати, мій друже, — зізнався Бриз.

— Хай покажуть, на що вони здатні. Ви з Гемом берете на себе П’ютерну та Цинкову брами відповідно — здається, найперше колоси атакують їх. Кривоніг приведе підкріплення.

Ті двоє кивнули, і Доксон поглянув на Сейзеда.

— Ти знаєш, куди йти?

— Так… здається, знаю.

Террісієць схопився за виступ стіни. З неба почали падати пластівці попелу.

— Ну, тоді вперед! — закричав Доксон, коли останній загін лучників вибіг зі сходів на стіну.

— Лорде Венчере?

Страфф обернувся. Завдяки стимуляторам він уже настільки відновив сили, що міг навіть їхати верхи, хоча битися б не наважився. Та він би й не став битися: це не його справа. Для цього він привів сюди ціле військо.

Старший Венчер розвернув коня до посланця, який наближався до нього. Той, важко дихаючи та впершись руками в коліна, зупинився поруч зі Страффом; біля його ніг кружляли у вирі часточки попелу.

— Мій пане! — сказав чоловік. — Армія колосів атакувала Лютадель!

«Як ти й казав, Зейне», — здивовано подумав Страфф.

— Колоси? Атакували? — перепитав лорд Дженерл, підводячи коня ближче до Страффового.

Він нахмурився і подивився на старшого Венчера.

— Ви цього очікували, мій пане?

— Звичайно, — посміхнувся Страфф.

У Дженерла від здивування щелепа ледь не до землі відвисла.

— Передайте наказ солдатам, Дженерле. Я хочу, аби ця колона знову розвернулася на Лютадель.

— Ми будемо там за годину! — пообіцяв командир.

— Ні. Не поспішайте. Ми ж не хочемо, аби наше військо прийшло на битву втомленим, чи не так?

Дженерл посміхнувся.

— Звісно, ні, мій пане.

Стріли, здавалося, не завдають колосам жодної шкоди.

Зблідлий від жаху Сейзед, мов паралізований стояв на вартовій вежі брами, яку йому доручили захищати. Офіційно він не був командувачем, тому ніяких наказів і не віддавав. Він просто стояв разом з розвідниками та посланцями, очікуючи, чи не знадобиться його допомога.

Тому не дивно, що він добре бачив, як на місто насувається жахіття. На щастя, колоси поки що прямували не до їхньої ділянки міського муру, і його люди напружено дивилися, як хвиля цих істот мчить до Олов’яної та П’ютерної брам, розташованих трохи оддалік.

Навіть з такої відстані — а завдяки тому, що він стояв на верхівці сторожової вежі, Сейзед бачив частину міста аж до самої Олов’яної брами — він помітив, що колоси біжать просто крізь град стріл. Деякі з тих, що були менші, падали — поранені або мертві, — але більшість продовжувала стрімко наближатися. Солдати на вежі поруч із ним схвильовано забурмотіли.

«Ми до такого не були готові, — подумав террісієць. — Навіть враховуючи місяці очікування та планування, ми не готові. Ось вам і наслідок перебування під тисячолітнім правлінням бога. Тисяча років миру — миру під гнітом тирана, але все-таки миру… У нас немає генералів, замість них — люди, які можуть лише наказати, аби їм набрали ванну. У нас немає тактиків — лише бюрократи. І воїнів у нас немає — це всього лише хлопці з ціпками».

Та навіть дивлячись на наближення своєї зловісної долі, Сейзед мислив аналітично. Сягнувши по зір, він побачив, що багато зі створінь, що бігли до мурів — особливо більших за розмірами — тримали в руках невеликі вирвані з коренем дерева. Вони якоюсь мірою були готові до штурму. Звичайно, дерева — це не настільки ефективно, як тарани, але ж і брами міста будувалися без розрахунку на те, що їх будуть виламувати.

«Колоси виявилися розумнішими, ніж ми вважали, — подумав він. — Вони зрозуміли абстрактну вартість монет, хоча в них і немає економіки. Вони зрозуміли, що для того, аби вибити ворота брами, їм потрібні знаряддя, хоча і не знають, як ці знаряддя зробити».

Перші колоси добігли до стіни, і солдати почали закидувати їх камінням та різними важкими предметами. На ділянці, за яку відповідав Сейзед, їх теж було складено цілі купи — одна була просто біля арки брами, де він зараз стояв. Але цим потворам навіть стріли не завдали шкоди — чого ж тоді очікувати від кількох каменюк? Колоси збиралися біля підніжжя стіни, ніби вода у перегаченій річці. Судячи з глухих ударів, тварюки почали вибивати ворота.

— Шістнадцятий батальйон! — закричав унизу посланець, під’їжджаючи до брами Сейзеда. — Лорд Калі!

— Є! — озвався чоловік, що стояв на стіні поруч із вежею Сейзеда.

— Негайно потрібне підсилення на П’ютерну браму! Лорд Пенрод наказує вам узяти шість загонів і послідувати за мною!

Лорд Калі миттю почав віддавати розпорядження.

«Шість загонів… — подумав террісієць. — Шість сотень із нашої тисячі».

Йому раптом пригадалися слова, які раніше казав йому Кривоніг: «Двадцятитисячне військо — це тільки звучить загрозливо, але якщо розтягнути їх по периметру міста…»

Шість загонів, швидко вишикувавшись, помарширували на підмогу, і подвір’я перед Сейзедом зробилося раптом до тривожного порожнім. Чотири сотні солдатів, які залишилися на позиціях — три сотні в подвір’ї та сотня на стіні, — стояли мовчки.

Сейзед заплющив очі та сягнув своєї слухової оловопам’яті. Він почув… удари дерева об дерево. Крики. Людські крики. Він швидко відпустив оловопам’ять, а тоді знову сягнув зору, перехилився й уважніше поглянув у напрямку брами, де точилася битва. Колоси жбурляли назад каменюки, якими перед тим намагалися збити їх з ніг захисники міста — і, треба сказати, їхні кидки були набагато точнішими. Побачивши, як в обличчя якогось молодого солдата прилетів здоровенний камінь, після чого тіло нещасного полетіло з муру на землю, Сейзед аж здригнувся. Він відпустив оловопам’ять і важко задихав.

— Тримаймося, мужики! — закричав один з солдатів на стіні.

Він був надзвичайно молодий — аристократ, але віком не більше шістнадцяти років. Нічого дивного — більшість бійців у війську Лютаделя були такого віку.

— Тримаймося… — повторив молодий командир.

Його невпевнений голос згас і затих, коли він помітив щось вдалині. Сейзед обернувся і поглянув у тому напрямку, куди дивився аристократ.

Колоси втомилися ломитися в одні ворота і тепер обходили місто, збираючись узяти його в кільце. Великі групи агресивних потвор, переходячи річку Ченнерел, прямували до інших брам.

Зокрема й до Сейзедової.

Вен приземлилася просто в центрі табору. Сипонувши жменю п’ютерного порошку в багаття, вона «штовхнула», роздмухуючи вугілля, кіптяву та дим просто в пару заскочених зненацька вартових, які саме займалися приготуванням сніданку. Після цього вона «потягнула» жердки трьох невеликих наметів.

Усі три завалилися. В одному з них нікого не було, але у двох інших хтось перелякано заверещав. Під тканиною було видно, як борюкаються силуети: у більшому наметі — однієї людини, у меншому — ще двох.

Охоронці позадкували, однією рукою затуляючи очі від сажі та іскор, а другою — сягаючи по мечі. Вен підняла в їхньому напрямку кулак — і щойно солдати прокліпалися, випустила на землю одну монету.

Вони завмерли та забрали долоні з руків’їв мечів. Вен уважно поглянула на намети, що валялися на землі. Звісно, головний — у більшому з них, саме він їй і був потрібен. Певно, один з капітанів Страффа, хоча його солдати не мали на своїх мундирах герба Венчерів. Можливо…

З-під тканини намету з’явилася, сиплячи прокльонами на всі боки, голова Жастеса Лекала, а потім виповз і він сам. За той рік, що Вен його не бачила, Жастес дуже змінився. Хоча по ньому вже було видно, яким він стане в майбутньому. Його худа фігура зробилася геть хирлявою; колись із залисинами голова зробилася зовсім лисою. Але його обличчя… чому воно мало такий втомлений вигляд, чому воно здавалося таким старим? Лекалу ж було стільки само років, як і Евенду.

— Жастесе? — здивувався Евенд Венчер, вийшовши зі свого сховку в лісі та підходячи на галявину разом зі Страшком. — Ти що тут робиш?

Жастес Лекал із зусиллям піднявся; тим часом двоє інших його солдатів, втомившись борсатись у тканині, просто розрізали її та вилізли назовні. Він махнув їм рукою.

— Еле… — промовив він. — Я… я просто не знав, куди ще податися. Мої розвідники доповіли, що ти втік з міста, і мені здалося, що це непогана ідея. Хай куди б ти прямував, я хочу піти з тобою. Можливо, там ми зможемо сховатися. Ми б могли…

— Жастесе! — перебив його Еленд, стаючи поруч із Вен. — А де твої колоси? Ти відправив їх назад?

— Я намагався… — опустив очі Жастес. — Але вони не захотіли, особливо після того, як побачили Лютадель. А потім…

— Що?

— Пожежа. У наших возах із їжею.

Вен нахмурилась.

— У возах із їжею? — перепитав молодий Венчер. — Це в тих, де ти тримав свої дерев’яні монети?

— Так.

— Заради Пана Всевладаря! І ти просто залишив їх там, на порозі нашого дому? Без керування?

— Вони би просто вбили мене, Еле! — почав було виправдовуватися Жастес. — Вони почали дуже часто битися, почали вимагати більше монет, вимагати атакувати місто. Якби я залишився, вони б мене прикінчили. Це справжні тварюки — хай навіть і схожі на людей.

— Значить, ти пішов, — уточнив Еленд, — і залишив Лютадель їм на поталу.

— Але ти теж його залишив! — промовив Жастес, благально сплівши руки та підійшовши ближче до колишнього короля. — Слухай, Еле. Я визнаю, що помилявся. Я гадав, що можу їх контролювати. Я не хотів, аби так сталося!

Еленд мовчав, і Вен бачила, як його погляд стає дедалі суворішим. Та це була не небезпечна суворість, як у Келсьє. Це був радше погляд суворого правителя, який розуміє, що став чимось більшим, ніж хотів стати. Він випрямив спину та поглянув на чоловіка, що плазував перед ним.

— Ти зібрав військо жорстоких потвор і, мов тиран, повів їх загарбувати чужі землі, — промовив Еленд. — Ти допустив знищення цілих ні в чому не винних селищ. А потім ти просто залишив цю некеровану армію під стінами найбільш заселеного міста в усій Останній Імперії.

— Вибач мені, — благав Жастес.

Евенд подивився йому в очі.

— Я пробачаю тобі, — тихо сказав він.

А тоді одним плавним помахом вихопив свого меча та зніс Жастесу голову з плечей.

— Та моє королівство тобі не пробачає, — додав він.

Вен ошелешено дивилась на труп, який завалився на землю. Солдати Жастеса, закричавши, теж вихопили свою зброю. Евенд обернувся з похмурим поглядом і вказав на них вістрям закривавленого меча.

— Можливо, хтось із вас вважає, що ця страта була помилковою?

Солдати завагалися.

— Ні, мій пане, — нарешті промовив один із них, опустивши очі.

Евенд опустився на коліно та витер лезо плащем Жастеса.

— Враховуючи, що він накоїв, це була більш гідна смерть, ніж він заслуговував, — сказав він, повертаючи зброю у піхви. — Та все ж таки він колись був моїм другом. Поховайте його. Як впораєтеся, можете або піти зі мною в Терріс, або повернутися додому. Обирати вам.

Сказавши це, колишній король знову пішов у ліс.

Вен, затримавшись на місці, спостерігала за солдатами. Вони похнюплено підібрали тіло і пішли закопувати його. Дівчина кивнула Страшку, і вони поквапилися у ліс, слідом за Елендом. Та довго його шукати не довелося — Евенд Венчер сидів на камені недалеко від околиці, і дивився в землю під своїми ногами. Знову почався попелопад, але більшість пластівців осідала на деревах, вкриваючи їхнє листя, ніби чорним мохом.

— Евенде? — покликала коханого дівчина.

Він відвернувся, дивлячись кудись у ліс.

— Я не знаю, чому я так вчинив, Вен, — тихо зізнався він. — Яке я мав право вершити правосуддя? Я ж не король. Але це потрібно було зробити. Я так відчув — і відчуваю досі.

Вона поклала руку йому на плече.

— Він — перша людина, яку я вбив. Ми з ним колись так багато мріяли про те, як утворимо союз двох найпотужніших домів у місті, як ми об’єднаємо Лютадель. Це мала бути не угода, яка грунтується на жадобі до грошей, а справжній політичний альянс, який мав зробити це місто набагато кращим!

Він подивився їй в очі.

— Здається, тепер я розумію, що ти відчуваєш, Вен. Я маю на увазі, що ми… ми — обоє зброя, ми — лише інструменти. І не одне для одного, а для цього королівства та його народу.

Дівчина міцно обійняла його, притиснула голову Евенда до своїх грудей.

— Мені дуже прикро, — прошепотіла вона.

— Це потрібно було зробити, — повторив він. — Та найсумніше те, що він теж мав рацію. Я їх теж залишив. Я мусив би й себе вбити цим же мечем.

— Ти не просто так пішов, Евенде. Ти пішов, аби захистити Лютадель, аби Страфф не брав місто штурмом.

— А якщо колоси нападуть раніше, ніж Страфф вирішить?

— Може, й не нападуть, — сказала Вен. — У них тепер навіть правителя нема… можливо, вони взагалі замість нападати на місто атакують Страффа…

— Ні, — втрутився в розмову голос Страшка.

Вен обернулась і побачила, як юнак наближається до них через ліс, примруживши очі від світла.

«Він забагато олова палить», — подумала вона.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Евенд, обертаючись.

Страшко опустив очі.

— Вони не атакують військо Страффа, Еле. Його там не буде.

— Що? — не стрималась Вен.

— Я…

Страшко не договорив і відвернувся. З виразу його обличчя стало ясно, що юнакові соромно.

«Слабкий і боягузливий». — раптом пригадала їхню розмову Вен.

— Ти знав! — закричала дівчина. — Ти знав, що колоси скоро атакують місто!

Страшко кивнув.

— Дурниця якась, — заперечив Евенд. — Ти ж не знав, що за нами ув’яжеться Жастес.

— Я й не знав, — підтакнув Страшко; позаду з нього зірвалася з дерева грудка попелу, розкололась від вітру та розсипалась на землю тисячею пластівців. — Але мій дядько здогадався, що Страфф збирається відвести своє військо та дозволити колосам напасти на місто. Тому Сейзед і вирішив вислати вас звідти.

Вен раптом до кісток пройняло холодом.

«Я встановив місцерозташування Джерела Вознесіння, — промовив Сейзед. — На півночі. У горах Террісу…»

— Це тобі Кривоніг сказав? — спитав Евенд.

Страшко кивнув.

— Іти нічого мені не розповів? — допитувався колишній король, підіймаючись.

«О ні…»

Страшко похитав головою.

— Ти б захотів повернутися! А я не хочу помирати, Еле! Вибач. Я — боягуз.

Він зіщулився, поглянувши на меч Евенда і відвернувся, зніяковівши.

Колишній король зупинився, зрозумівши раптом, що йде просто на юнака.

— Я не завдам тобі шкоди, Страшку, — промовив він. — Мені просто соромно за тебе.

Хлопець опустив очі, а потім важко осів на землю, навалившись спиною на осику.

«Гупання робилося дедалі тихішим…»

— Евенде… — прошепотіла Вен.

Він обернувся.

— Сейзед збрехав. Джерело не на півночі.

— Що?!

— Воно в Лютаделі.

— Вен, це просто смішно! Ми б його тоді знайшли.

— Не факт, — твердо заперечила дівчина та, піднявшись, поглянула на південь.

Зосередившись, вона могла відчути, як до неї долинала хвилями ритмічна пульсація, як вона вабила її до себе.

На півдні.

— Не може бути Джерело на півдні, — сказав Евенд. — В усіх легендах зазначається, що він знаходиться на півночі, у горах Террісу.

Вен розгублено похитала головою.

— Воно там, — наполягала вона. — Я знаю це. Не знаю, як це можливо, але воно там.

Евенд уважно поглянув на неї і кивнув: він довіряв її інстинктам.

«Ох, Сейзеде, — подумала дівчина. — Не сумніваюся, що ти мав добрі наміри, але, можливо, прирік нас усіх на загибель. Якщо місто захоплять колоси…»

— Наскільки швидко ми зможемо повернутися? — спитав Евенд.

— Залежить від того, з якою швидкістю повертатися.

— Повернутися? — підняв на них очі Страшко. — Еле, вони всі вже мертві. Мені було наказано розповісти вам правду, коли ми дійдемо до Татінґдвена, аби ви не наражали себе на смерть, марно лізучи в гори взимку. Та коли Кривоніг мені це все казав, це було ніби прощання. Я бачив це в його очах. Він знав, що ми ніколи більше не побачимося.

Вен помітила миттєвий проблиск нерішучості у погляді Евенда. Спалах болю, спалах жалю. Вона легко впізнала ці емоції, бо й сама зараз переживала їх.

«Сейзед, Бриз, Гем…»

Евенд схопив її за руку.

— Ти повинна піти, Вен, — промовив він. — Там можуть бути ті, хто вижив, можуть бути й біженці. Можливо, їм потрібна буде твоя допомога.

Дівчина кивнула — твердість його дотику та рішучість його голосу додали Вен сили.

— А ми зі Страшком підемо за тобою слідом, — вів далі колишній король. — Якщо поквапимося, вкладемося у пару днів. Але алломантка з п’ютером подолає довгу дистанцію швидше за будь-якого коня.

— Я не хочу залишати тебе, — прошепотіла Вен.

— Я знаю.

Та їй все одно було важко наважитися на це. Як вона може побігти в Лютадель і покинути його, якщо вона щойно лише відкрила його для себе заново? Однак тепер пульсація Джерела Вознесіння зробилася ще нав’язливішою, коли вона зрозуміла, де воно. А якщо хтось із її друзів переживе штурм міста…

Вен, зчепивши зуби, дістала зі своєї торби останню жменю п’ютерного порошку. Закинувши його собі в рот, дівчина запила усе водою. Від п’ютеру добряче дерло у горлі.

«Небагато його залишилось, — подумала вона. — Надовго не вистачить».

— Вони всі вже мертві… — знову пробурмотів Страшко.

Вен обернулася. Пульсації зробилися ще вимогливішими.

Вони линули з півдня.

«Я йду».

— Еленде, — промовила вона. — Я попрошу тебе зробити мені одну послугу. Не спи, коли імла. Якщо можете — краще їдьте вночі, і завжди будь напоготові. Стережися імлистого духа — здається, він хоче зробити з тобою щось погане.

Він нахмурився, але кивнув.

Дівчина запалила п’ютер і, зірвавшись з місця, побігла дорогою в напрямку Лютаделя.