Джерело вознесіння

14

Террісійка різким рухом розірвала мотузки, і вони впали на підлогу.

— Вен? — сказав Еленд, замислившись раптом, чи з цією жінкою взагалі мало сенс взагалі розмовляти. — Здається, час тобі вже увійти.

— Насправді її тут немає, — промовила террісійка, розтираючи зап’ястя та підходячи ближче. — Кілька хвилин тому вона вирушила обходити місто. Тому я й дозволила себе упіймати.

— Зрозуміло, — промовив король. — Доведеться кликати варту.

— Не будьте йолопом, — відповіла жінка. — Якби я хотіла вас убити, я б устигла зробити це до того, як вони повернуться. Просто помовчте трохи.

Висока террісійка повільно обійшла довкола столу, вивчаючи короля поглядом, ніби торговець — предмет меблів на аукціоні, — Евенду аж ніяково зробилося. Нарешті вона зупинилась і приклала палець собі до вуст.

— Випряміться, — скомандувала вона.

— Перепрошую?

— Ви горбитеся, — пояснила жінка. — А король повинен триматися з гідністю завжди — навіть коли він із друзями.

— Дякую за пораду, — нахмурився Еленд, — але…

— Ні, — перебила його террісійка. — Не мніться ж. Наказуйте.

— Перепрошую? — знову сказав Еленд.

Жінка зробила крок уперед, поклала руку королю на плече та натиснула, змушуючи його випрямитись. Після цього вона знову відійшла назад і злегка кивнула.

— Розумієш, — промовив Евенд, — я все-таки…

— Ні, — знову перебила його террісійка. — Вам слід говорити впевненіше. Те, як ви себе подасте — слова, дії, постава, — визначатиме те, як судитимуть про вас люди і як вони вас сприйматимуть. Якщо ви кожне своє речення починатимете м’яко та невпевнено, ви здаватиметеся м’яким та невпевненим. Будьте сильнішим!

— Що відбувається взагалі? — не стримався Евенд роздратовано.

— Ну от! — вигукнула жінка. — Нарешті!

— Ти сказала, що знаєш Сейзеда? — поцікавився Евенд, борючись із бажанням згорбитися знову.

— Ми знайомі, так, — відповіла жінка. — Мене звати Тіндвіл; я, як ви вірно вгадали, хранителька з Террісу.

Вона постукала ногою об підлогу та похитала головою.

— Сейзед попереджав мене щодо вашого неохайного зовнішнього вигляду, але я, сказати чесно, гадала, що король просто не може так себе занедбати.

— Неохайного? — не зрозумів Евенд. — Перепрошую?

— Та годі вже перепрошувати! — не витримала Тіндвіл. — Припиніть питати! Кажіть, що думаєте. Якщо не згодні з чимось, то заперечуйте, — але не треба залишати інтерпретацію ваших слів на мій розсуд.

— Ясно. Все це неймовірно цікаво, — промовив Евенд, наближаючись до дверей, — але я цього вечора волів би уникати образ. Тому, якщо дозволите…

— Евенде Венчере, ваш народ вважає вас дурнем, — тихо промовила Тіндвіл.

Король негайно зупинився.

— Зібрання — той владний орган, який ви створили — вас ігнорує. Скаа впевнені, що ви не зумієте їх захистити. Та навіть ваші близькі друзі розробляють свої плани за вашої відсутності, бо вважають, що ви нічого особливого запропонувати не зможете.

Евенд заплющив очі й вдихнув глибоко та повільно.

— У вас є цікаві ідеї, Евенде Венчере, — сказала Тіндвіл. — Королівського розмаху ідеї. Але ви — не король. А людина може вести за собою інших тільки тоді, коли інші визнають її лідерство, і влади в людини може бути рівно стільки, скільки дають йому його піддані. Навіть найгеніальніші ідеї у світі не врятують вашого королівства, якщо їх ніхто не стане слухати.

— Я за минулий рік перечитав, — обернувся Еленд, — усі книжки про лідерство та урядування в чотирьох бібліотеках.

Тіндвіл здивовано вигнула брову.

— Підозрюю, ви на це витратили море часу, який слід було провести, спілкуючись зі своїм народом та навчаючись бути правителем.

— Книжки — дуже важливі, — заперечив Еленд.

— Але дії — іще важливіші.

— І де ж мені було навчитися, як діяти правильно?

— У мене.

Еленд завагався.

— Вам повинно бути відомо, що кожен хранитель спеціалізується у певній галузі, — взялася пояснювати Тіндвіл. — Оскільки кожен з нас здатен запам’ятати обмежений обсяг інформації, доводиться обирати, на що саме витратити цей обсяг. Наш спільний друг Сейзед спеціалізується на релігіях.

— А яка твоя спеціалізація?

— Біографії, — відповіла вона. — Я вивчала життєписи генералів, королів та імператорів, імена більшості яких ви навіть не чули. Розуміння теорії політики та лідерства, Еленде Венчере, — це не те саме, що розуміння життя людей, які сповідували ці принципами.

— Іти… можеш навчити мене бути схожим на них?

— Можливо, — промовила Тіндвіл. — Я ще не вирішила, наскільки тут у нас безнадійний випадок. Але оскільки я вже прийшла, то зроблю все, що в моїх силах. Кілька місяців тому я отримала від Сейзеда лист із поясненням, у якому важкому становищі ви опинилися. Ні, він мене не просив, аби я прийшла і намуштрувала вас, — але Сейзед теж із тих, кому треба навчитися висловлюватися впевненіше та чіткіше.

Еленд повільно кивнув; вони з террісійкою зустрілися поглядами.

— Чи сприйматимете ви мої настанови? — спитала вона.

Еленд на мить замислився.

«Якщо від неї користі стільки ж, як і від Сейзеда, то… зайвою її допомога тонно не буде».

— Так, — відповів він.

— Крім того, Сейзед казав, що ви дуже покірний, — кивнула Тіндвіл. — Це може стати вашою перевагою — якщо ви не дозволите цьому стати нам на заваді. О, а тепер, здається, з-імли-народжена повернулася.

Евенд обернувся до вікна. Віконниці прочинились, і до кімнати почала пробиратись імла, а з неї з’явилася зіщулена постать у плащі.

— Як ти дізналась, що я тут? — тихо спитала Вен.

Тіндвіл усміхнулась — це вперше Евенд побачив на її обличчі цей вираз.

— Сейзед про тебе також розповідав, дитино. Гадаю, скоро ми з тобою поспілкуємося віч-на-віч.

Вен ковзнула в кімнату, тягнучи за собою клапті імли, й зачинила віконниці. Закривши собою Евенда від Тіндвіл, дівчина дивилась на гостю з відвертою ворожістю й недовірливістю.

— Навіщо ти сюди прийшла? — суворо спитала Вен.

Террісійка знов усміхнулась.

— Твій король до цього запитання кілька хвилин ніяк додуматися не міг, зате ти негайно взялася до справи. Цікава з вас пара, я вам скажу.

Вен примружилась.

— Утім, мені час іти, — промовила Тіндвіл. — Гадаю, ми поспілкуємося ще, Ваша Величносте?

— Звісно, — відповів Евенд. — Ем-м-м… чи повинен я навчитися щось робити?

— Так, — кинула террісійка, вирушивши до дверей. — Припиніть казати «Ем-м-м».

— Гаразд.

Щойно Тіндвіл відчинила двері, в отворі з’явилася голова Гема. Він негайно помітив, що руки її вільні, але нічого не сказав — певно, вирішив, що Евенд сам її розв’язав.

— Гадаю, на сьогодні досить. Усі вільні, — промовив Евенд. — Геме, будь ласкавий подбати про те, аби пані Тіндвіл знайшлася кімната у палаці? Вона — подруга Сейзеда.

Гем знизав плечима.

— Гаразд, — кивнув він та вийшов.

Тіндвіл, вийшовши з кімнати, навіть не побажала їм доброї ночі. Вен, нахмурившись, поглянула на Евенда. Той мав… спантеличений вигляд.

— Вона мені не подобається, — промовила дівчина.

Евенд, складаючи розсипані столом книжки, усміхнувся.

— Тобі, Вен, з першої зустрічі ніхто й ніколи не подобався.

— Ти сподобався.

— Що зайвий раз доводить, що ти взагалі не розбираєшся в людях.

Вен на це всміхнулася й сама. Підійшовши до столу, вона почала вивчати поглядом обкладинки книжок. Це була доволі нетипова для Евенда література — набагато практичніші речі, ніж те, що він зазвичай читав.

— Як пройшла нарада? — поцікавилась вона. — А то не встигла послухати.

Евенд зітхнув. Розвернувшись, він сів на кришку столу та подивився у темне вітражне вікно в задньому кінці кабінету.

— Гадаю, непогано.

— Я ж казала, їм сподобається твій план. Він не міг їх не зацікавити.

— Гадаю, так, — повторив Евенд.

— Гаразд, — нахмурилась Вен і сіла поруч із королем. — Що таке? Ця жінка щось сказала тобі? І взагалі — що вона хотіла?

— Усього лише поділитися зі мною певним знанням, — пояснив він. — Ти ж знаєш, які ці хранителі — їм тільки дай знайти вільні вуха та почати когось навчати.

— Та знаю, — повільно сказала Вен.

Вона ніколи не бачила, аби Евенд був пригнічений, але він бував розчарованим. У нього було так багато ідей, так багато планів та надій, що вона іноді дивувалася, як він у них усіх не плутається. Вона б сказала, що йому бракує концентрації; а Рін завжди підкреслював, що концентрація рятує злодієві життя. Але мрії Евенда завжди були невіддільною частиною його самого. Вона сумнівалась, що король зможе відмовитися від них. Та вона б цього й не хотіла, бо вона його зокрема за ці мрії і кохала.

— Вони погодилися на мій план, Вен, — промовив Евенд, не відриваючи погляду від вікна. — Навіть, здається, були в захваті від нього, як ти й казала. Але я ніяк не можу припинити думати про те, що їхня пропозиція цього разу була набагато раціональнішою. Вони запропонували укласти союз з однією з армій, запропонувавши їм нашу підтримку в обмін на те, аби мене залишили намісником Лютаделя.

— Це те саме, що здатися, — відповіла Вен.

— Іноді здатися — краще, ніж бути розгромленим. Я щойно прирік своє місто на затяжну облогу. Тобто — на голод, можливо, на голодну смерть; а потім вони все одно захоплять місто.

Вен поклала руку йому на плече та невпевнено поглянула на короля. Зазвичай це він її заспокоював.

— І все одно — це краще, — промовила вона. — Гадаю, вони запропонували слабший план тільки тому, що боялися, що ти не погодишся на більш ризикований.

— Ні, Вен, — заперечив Еленд, — вони мені не потурали. Вони справді гадали, що укладення стратегічного союзу — це добротний та надійний план. Відколи це вони, — поглянув на дівчину король, — презентують розважливий підхід в управлінні королівством?

— Вони стали дорослими, — пояснила Вен. — Коли на тобі лежить така відповідальність, неможливо залишатися такими, якими вони були раніше.

Еленд обернувся до вікна.

— Я тобі скажу, що мене хвилює, Вен. Боюся, їхній план був нерозважливий, можливо, навіть дещо нахабний. Можливо, укладення союзу стало б доволі важким завданням. У такому разі те, що запропонував я, — це повнісінька нісенітниця.

Вен знизала плечима.

— Але ж ми перемогли Пана Всевладаря.

— Але у вас був Келсьє.

— Наша пісня гарна й нова…

— Ти мені вибач, — сказав Еленд. — Але ж справді, Вен. Можливо, мій план, спрямований на те, аби зберегти владу в королівстві, — це просто зухвалість? Що ти мені розповідала про своє дитинство? Коли ти була у банді вуличних злодіїв і всі вони були більші за тебе, сильніші та жорстокіші, що ти робила? Опиралася ватажкам?

У її голові блискавками замиготіли спогади — як вона ховалася, як опускала очі, якою слабкою вона була.

— Це було раніше, — відповіла вона. — Не можна вічно давати іншим збиткуватися з тебе. Цьому навчив мене Келсьє — і завдяки цьому ми перемогли Пана Всевладаря. Саме тому повстання скаа проти Останньої Імперії тривало протягом цих довгих років, хоча шансів на перемогу зовсім і не було. Рін мене вчив, що повстанці — дурні. Але тепер Рін помер — як і Остання Імперія. До того ж…

Вона подалась уперед і подивилася королю просто в очі.

— Ти не можеш здати місто, Еленде, — тихо промовила вона. — Навіть не уявляю, що вони з тобою зроблять.

Еленд повільно всміхнувся.

— Ти іноді буваєш така мудра, Вен.

— Справді?

Він кивнув.

— Що ж, — відповіла вона, — значить, у людях ти розбираєшся ще гірше, ніж я.

Еленд засміявся, обійняв її однією рукою та притулив до себе.

— Що там у місті сьогодні? Нічого особливого?

Імлистий дух. Її падіння. Холод дотику, який вона досі відчувала — хоча майже уже не пам’ятала — на своїй руці.

— Нічого, — відповіла дівчина.

Коли востаннє вона розповідала йому про імлистого духа, він негайно вирішив, що в неї галюцинації.

— Зрозуміло, — сказав Еленд. — Шкода, що ти не змогла прийти на нараду. Мені б хотілося, щоб ти була там.

Вен нічого не відповіла.

Так вони сиділи кілька хвилин, дивлячись у темне вікно. Воно було дивно красиве: оскільки сонце не світило, кольори вітража не відволікали погляду, і дівчина натомість могла зосередитися на візерунку на склі. На шматочках, уламках, скалках і пластинках скла, ув’язнених у металевій рамі.

— Еленде? — нарешті озвалася дівчина. — Я хвилююся.

— Я б насторожився, якби ти не хвилювалась, — відповів він. — А мене ці два війська настільки бентежать, що я майже не можу думати нормально.

— Та ні, — пояснила Вен. — Я не те маю на увазі. Мене інші речі хвилюють.

— Які?

— Мені все не дають спокою слова, які сказав Пан Всевладар перед тим, як я його вбила. Пам’ятаєш?

Евенд кивнув. Його там не було, але Вен йому розповідала.

— Він казав про те, яке значення він має для людства, — сказала дівчина. — Легенди розповідають, що він урятував нас від Безодні. Але чим була ця Безодня? Ти ж аристократ — тобі не було заборонено сповідувати релігію. Що Міністерство казало про Безодню та Пана Всевладаря?

Евенд знизав плечима.

— Та взагалі-то небагато. Релігія для нас не була заборонена, але сповідування її також і не заохочувалося. Міністерство було в цьому плані такими собі власниками, мовляв, «ми самі про релігійні тонкощі подбаємо, а ви цим не переймайтеся».

— Але ж чомусь вони вас таки вчили, чи не так?

— Здебільшого вони розводилися про те, — кивнув Евенд, — що аристократи — привілейовані, а скаа — прокляті. Гадаю, вони намагалися довести, наскільки нам пощастило, хоча якщо чесно, мене це завжди дещо турбувало. Річ у тім, що за їхніми словами, ми народилися аристократами, тому що наші предки підтримали Пана Всевладаря перед Вознесінням. Але це означало, що ми маємо привілеї завдяки тому, що колись зробили інші люди. Як на мене, це не дуже справедливо.

— Так само справедливо, як усе інше, гадаю, — знизала плечима Вен.

— А тебе це не злить? — поцікавився Евенд. — Не засмучує те, що аристократам дісталося так багато, тоді як ти нічого не мала?

— Я про це не думала, — відповіла Вен. — До того ж якщо в аристократів усього було багато, значить, нам було що відбирати. Чому мене повинно хвилювати, звідки вони це взяли? Іноді, коли в мене була їжа, інші злодії мене били та забирали її. То яка різниця, де я взяла ту їжу? Все одно в мене її відібрано.

— Мені от цікаво, — промовив король, — що б сказали політичні теоретики, яких я читаю, якби вони зустрілися з тобою. Гадаю, вони би просто викинули білий прапор.

Вона штурхнула його в бік.

— Досить уже політики. Розкажи мені про Безодню.

— Ну, здається, це було якесь чудовисько — темна і зла потвора, яка майже знищила світ. Пан Всевладар вирушив до Джерела Вознесіння, де здобув силу, яка допомогла йому перемогти Безодню та об’єднати людство. У місті є кілька скульптур, що зображують цю подію.

— Так, але з них усе одно не зрозуміло, як виглядала Безодня, — нахмурилась Вен. — Її зображують як безформну тушу біля ніг Пана Всевладаря.

— Ну, остання людина, яка бачила Безодню, померла рік тому, тож доведеться задовольнитися скульптурами.

— Якщо тільки вона не повернеться, — тихо промовила дівчина.

— Що ти маєш на увазі? — нахмурився Евенд, знов поглянувши на неї, і обличчя його трохи проясніло. — Мало нам двох армій? Я ще маю перейматися долею всього світу?

Вен сором’язливо опустила погляд, і Евенд розсміявся, притуляючи її ще міцніше.

— Ох, Вен. Я знаю, що ти трохи параноїчка; чесно сказати, з огляду на нашу ситуацію, я теж починаю поводитись як параноїк… але, гадаю, якраз про це можеш не хвилюватися. Я не отримував жодних звісток про воскресіння чудовиськ, які тиняються королівством.

Вен кивнула, а Евенд відкинувся назад, вважаючи, певно, що він уже відповів на її запитання.

«Герой Віків помандрував до Джерела Вознесіння, аби перемогти Безодню, — подумала вона. — Але в усіх пророцтвах зазначається, що Герой не міг оволодіти силою Джерела. Він повинен був віддати йому свою силу, аби знищити Безодню.

Рашек вчинив інакше — він забрав силу собі. Хіба це не означає, що Безодня залишилась непереможеною? Чому тоді не було знищено світ?»

— Червоне сонце та коричневі рослини, — промовила Вен. — Це все Безодня наробила?

— Ти досі про це думаєш? — нахмурився Евенд. — Червоне сонце та коричневі рослини? А якого ж кольору вони повинні бути?

— Келсьє розповідав, що колись сонце було жовте, а рослини — зелені.

— Що за дивне видовище.

— Сейзед погоджувався з Келсьє, — сказала дівчина. — Легенди розповідають, що на початку правління Пана Всевладаря сонце змінило колір, а з неба почав падати попіл.

— Що ж, — відповів король, — гадаю, Безодня може мати до цього якийсь стосунок. Але, якщо чесно, я не знаю.

Він кілька секунд помовчав і додав:

— Зелені рослини? А чому ж не фіолетові або блакитні? Так дивно…

«Герой Віків вирушив на північ, до Джерела Вознесіння», — знову подумала Вен.

Вона злегка розвернулась, поглянувши на далекі гори Террісу. Цікаво, чи Джерело Вознесіння досі там?

— Може, тобі вдалося витягнути якусь інформацію в ОрСеура? — поцікавився Евенд. — Щось, що допомогло б нам виявити шпигуна?

— Він розповів мені, що кандри не можуть використовувати алломантію, — знизала плечима Вен.

— Тобто так ти зможеш зрозуміти, хто самозванець? — жваво уточнив Евенд.

— Можливо, — відповіла Вен. — Принаймні можна перевірити Страшка та Гема. Зі звичайними людьми буде важче; хоча, оскільки кандру не можна «гамувати», це може допомогти мені знайти шпигуна.

— Звучить обнадійливо, — промовив Евенд.

Вен кивнула. Злодійці, яка досі жила в ній, цій дівчині-параноїчці, яку Евенд постійно піддражнював, кортіло випробувати алломантію на ньому, перевірити його та побачити, як він реагує на «поштовхи» та «притягування». Вона обірвала свої думки. Він — єдина людина, якій вона могла довіряти. Всіх інших вона точно перевірить, але в Евенді сумніватися вона не має права. Хай краще вона йому повірить і обпалиться, ніж не довірятиме йому.

«Я нарешті зрозуміла, — подумала вона, заціпенівши. — Келсьє. Я зрозуміла, що сталось у вас із Марою. І я не повторю твоєї помилки».

Евенд поглянув на дівчину.

— Що? — спитала вона.

— Ти усміхаєшся, — пояснив він. — А мені розповіси, що смішного?

— Ні, — просто відповіла Вен, обійнявши його.

Евенд усміхнувся.

— Ну і добре. Перевір Страшка і Гема, але я абсолютно переконаний, що самозванець — не з команди, я з ними обома сьогодні розмовляв, і вони поводилися цілком звично. Треба пошукати серед палацової прислуги.

«Він навіть не уявляє, наскільки вправні бувають кандри».

Ворожий кандра, певно, досліджував свою жертву не один місяць, вивчаючи та запам’ятовуючи всі її манери.

— Ще я говорив із Гемом та Дему, — вів далі Евенд. — Як члени варти палацу, вони знають про знайдені кістки, а Гем міг здогадатися, звідки вони взялися. На щастя, вони можуть прочесати прислугу, не підіймаючи галасу, та спробувати виявити самозванця.

Вен аж пересмикнуло від того, який Евенд довірливий.

«Ні, — подумала вона. — Хай вірить у краще. У нього і без того турбот по горло. До того ж, можливо, кандра і справді імітує когось не з нашої команди. Хай Еленд шукає в цьому напрямку.

А якщо самозванець — із членів команди… значить, моя параноя стане в пригоді».

— Гаразд, — промовив Еленд, підіймаючись. — Мушу перевірити ще кілька речей, поки не стало зовсім пізно.

Вен кивнула. Він протяжно поцілував її, а тоді пішов. Вона ще трохи посиділа на столі, дивлячись не на велике вітражне вікно, а на маленьке віконечко збоку від нього, яке вона залишила трошки відчиненим. У темряві надворі клубочилась імла, лізучи своїми мацаками всередину кімнати та швидко випаровуючись у теплі.

— Я тебе не боюся, — прошепотіла Вен. — І я розгадаю твою таємницю.

Вона зістрибнула зі столу та вислизнула у вікно — зустрітися з ОрСеуром та ще раз перевірити околиці палацу.