Джерело вознесіння

43

Вен стояла біля відчинених дверей балкона, а імла лилася у темну кімнату, водоспадом опадаючи довкола неї. Евенд безпробудним сном спав у своєму ліжку поруч.

«Найпевніше, пані, — пояснив ОрСеур, — він сам пішов до табору колосів. Ви спали, а ніхто з нас не знав про його наміри. Не думаю, що йому вдалося переконати цих створінь не атакувати місто, але повернувся він з корисною інформацією».

Кандра сидів поруч. Він не питав, чому Вен прийшла вночі до покоїв Евенда, як не питав і те, чому вона тепер стояла, мовчки дивлячись на колишнього короля.

Вона не зуміла його захистити. Вона докладала для цього всіх зусиль, але неможливість гарантувати безпеку навіть одній людині раптом видалася їй настільки реальною — і такою відчутною, — що дівчину аж почало нудити.

Евенд правильно зробив, що пішов до них. Він — упевнений у собі, він розумний та владний. От тільки це лише посилило небезпеку, яка йому загрожувала. Страх так довго був її невідступним супутником, що Вен до нього звикла та рідко коли відчувала на фізичному рівні. Та зараз, дивлячись на сплячого Евенда Венчера, вона помітила, що руки її зрадницьки тремтять.

«Я врятувала його від убивць. Я захистила його. Я — потужна алломантка… Чому ж тоді я почуваюся настільки безпомічною? Настільки самотньою?»

Дівчина нечутно підійшла до Елендового ліжка. Він досі спав. Вен кілька секунд милувалася ним.

Аж раптом тихо заричав ОрСеур.

Вен обернулась. На балконі стояла постать у темному — дівчина ледве її побачила навіть своїм посиленим оловом зором. Імла падала перед ним, розтікаючись підлогою, ніби примарний мох.

— Зейн… — прошепотіла вона.

— Він не в безпеці, Вен, — промовив він, повільно входячи до кімнати, і перед ним тягнулася хвиля імли.

Дівчина поглянула на Евенда.

— Ніколи й не буде.

— Я прийшов, аби попередити тебе, що серед вас є зрадник.

— Хто? — підняла очі на гостя Вен.

— Людина на ім’я Дему, — відповів Зейн. — Він контактував з моїм батьком незадовго до замаху на життя Евенда. Він пропонував йому відкрити брами та здати місто.

Вен нахмурилась.

«Нісенітниця якась».

Зейн підійшов іще на крок.

— Це справа рук Цетта, Вен. Він відзначається хитрістю навіть серед представників найвищої аристократії. Гадки не маю, як він примудрився перекупити одного з ваших людей, але я точно знаю, що Дему намагався спровокувати мого батька атакувати місто просто під час голосування.

Дівчина замислилась. Якби Страфф пішов тоді на штурм, це б лише посилило враження, що саме він підіслав убивць.

— Евенда й Пенрода повинні були вбити, — вів далі з-імли-народжений. — У Зібранні запанував би хаос, і тоді Цетт зміг би отримати владу. В такому разі він повів би своє військо — разом із вашим — назустріч війську Страффа. Фактично він став би справжнім спасителем, який захистив Лютадель від тиранії загарбника.

Вен мовчала. Те, що це сказав Зейн, не означало, що це правда. Утім, її власне розслідування також привело її до Дему.

Вона впізнала одного з найманців у Зібранні — вона його бачила раніше у замку Цетта, що означало, що принаймні щодо цього Зейн не збрехав. До того ж Ешвезер Цетт уже посилав був убивць-алломантів по Елендову душу: тих самих, що напали на неї два місяці тому, коли Вен використала залишки свого атію. Тоді Зейн урятував їй життя.

Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як у її серце вгризається розчарування.

«Якщо він не помиляється, значить, Дему мертвий, а в палаці засів ворожий кандра, який цілими днями тиняється поруч з Елендом. Та навіть якщо Зейн і бреше, то все одно — один тиран — уже в місті, а інший — під його стінами. І військо колосів тільки й чекає сигналу накинутися на людей. А я Еленду, виявилося, не потрібна. Тому що я нічого з цим всім зробити не можу».

— Я розумію твоє розчарування, — прошепотів Зейн, підходячи ще ближче до ліжка та дивлячись на свого сплячого брата. — Ти й надалі покірна йому. Ти хочеш захистити його, але він тобі не дозволяє цього зробити.

Він поглянув їй просто в очі, і дівчина зрозуміла, на що він натякає.

Вона ще могла дещо зробити — те, що в глибині душі їй хотілося зробити ще з самого початку. Те, чого її й учили.

— Цетт ледве не вбив чоловіка, якого ти кохаєш, — промовив з-імли-народжений. — Евенд чинить як бажає — то давай і ми вчинимо так, як бажаєш ти.

Він поглянув їй просто в очі.

— Ми занадто довго були зброєю в чужих руках, — додав він. — Треба дати Цетту зрозуміти, чому він повинен боятися нас.

Її лють, її розчарування та роздратування від облоги, спонукали її зробити те, що пропонував Зейн. Та вона вагалася, в думках її панував хаос. Вона вбивала — і багато вбивала — зовсім недавно, і це завжди її лякало. Але Евенд міг дозволити собі ризикувати — шалено ризикувати, до прикладу, попхавшись сам у табір колосів. І для неї це було майже зрадою. Вона зі шкіри пнулася, намагаючись його захистити, вона так старалася, вона зробилася беззахисною. А він через кілька днів після цього просто бере і сам іде в багатотисячний натовп чудовиськ.

Вен зціпила зуби. Десь у глибині душі вона розуміла, що якщо Евенд не хоче поводитися розсудливо та не лізти на роги, їй доведеться просто піти й усунути небезпеку.

— Ходімо, — прошепотіла вона.

— Тільки ти ж розумієш, — кивнув Зейн, — що ми не можемо просто вбити його, бо інакше місце командувача його армією займе інший ватажок. Ми повинні атакувати рішуче та жорстоко. Ми повинні настільки розбити його, щоб усі, кому кортить його замінити, перелякалися та відступили.

Вен замислилась, відвівши погляд і глибоко уп’явшись нігтями у долоню.

— А скажи, — промовив він, підходячи до неї. — Як би порадив тобі вчинити цей твій Келсьє?

Відповідь була проста. Келсьє б нізащо не довів ситуацію до такого. Він був жорстким чоловіком, людиною, яка нізащо б не стала толерувати тих, хто погрожував його близьким людям. Цетт і Страфф навіть однієї ночі б не прожили поблизу Лютаделя, не познайомившись із ножем Келсьє.

І якась частина її завжди захоплювалася його потужною, прагматичною жорстокістю.

«Існує два способи залишатися у безпеці, — шепотів у її голові голос Ріна. — Або бути настільки тихою та слабкою, щоб люди тебе ігнорували, або бути настільки небезпечною, аби люди тебе боялися».

Вона подивилася Зейну в очі та кивнула. Той посміхнувся, позадкував та вистрибнув у вікно.

— ОрСеуре, — прошепотіла вона, щойно він зник. — Дай мій атій.

Пес завмер на мить, після чого підійшов до неї та розсунув плоть на своєму плечі.

— Пані… — повільно промовив він. — Не робіть цього.

Вона подивилась на Еленда. Вона не може ні від чого його захистити. Та все-таки дещо зробити вона може.

Вона дістала з ОрСеура флакон з атієм. Руки її вже не тремтіли. Вен відчула холод.

— Цетт загрожує усьому, що я люблю, — прошепотіла дівчина. — Скоро він дізнається, що є в цьому світі дещо більш смертоносне, ніж його наймані вбивці. Щось потужніше за його військо. Щось, що вселяє більший жах, ніж сам Пан Всевладар. Тепер я йду по його душу.

Вони називали це «Імлистою вартою».

Кожен загін солдатів повинен був відбути її, повинен був постояти у темряві зі смолоскипом. Хтось же має дивитися. Хтось повинен дивитися у неспокійну імлу та намагатися зрозуміти, чи хтось у ній є. Хтось повинен спостерігати.

Веллен знав, що в імлі хтось є.

Він знав це, але ніколи не промовляв уголос. Солдати би з його підозр лише пореготали. Вони часто ходили в імлу. Вони звикли до неї. Вони знали, що її не слід боятися.

Начебто.

— Агов! — гукнув Жарлу, стаючи на краю стіни. — Веллсе, ти щось там бачиш?

Звичайно, він не бачив. Вони разом з десятками інших солдатів стояли на варті по периметру замку Гастінгів, дивлячись на зовнішній мур — невисоку фортифікаційну споруду заввишки трохи більш як чотири метри, — який оточував твердиню. Їхня робота полягала в тому, аби видивлятися в імлі щось підозріле.

«Підозріле».

Саме це слово вони використовували. Та тут усе було підозріле — це ж імла. Неспокійна темрява, хаос і ненависть. Веллен ніколи їй не довіряв. І в ній щось було. Він точно це знав.

Щось рухнулося у темряві. Веллен позадкував, дивлячись у порожнечу; серце його тарабанило в груди, а руки, якими він стискав спис, моментально спітніли.

— Так, — примружився Жарлу. — Присягаюся, я бачу…

Усе сталося так, як завжди й очікував Веллен. На зубці, ніби тисячі комарів у спекотний день, ніби хмара стріл, випущених цілою армією лучників, полетіли монети. На вартових сунула стіна мерехтливої смерті, сотні блискавок в імлі. Метал дзвінко вдарився об камінь, і почулися крики болю. Веллен відступив на крок, підіймаючи свій спис, Жарлу забив на сполох.

Він так і помер — із криком на вустах, адже монета влетіла йому просто в рота, вибила зуб і вийшла з потилиці. Жарлу впав, і Веллен відсахнувся від його трупа, розуміючи, що тікати вже пізно.

Раптом дощ із монет припинився. Стало тихо. Всюди лежали, помираючи та стогнучи, його товариші.

А потім з’явилися вони. Дві темних смертоносних нічних тіні. Круки в імлі. Вони повільно пролетіли над Велленом, і їхній чорний одяг тріпотів на вітрі.

І ось він залишився сам — єдиний уцілілий серед трупів, які ще хвилину тому були загоном із чотирьох десятків вартових.

Босонога Вен навпочіпки приземлилася на холодну бруківку подвір’я замку Гастінгів. Зейн приземлився стоячи, випромінюючи при цьому звичну самовпевненість.

У ній палахкотів п’ютер, наповнюючи її м’язи напруженою та схвильованою енергією. Дівчина без зусиль ігнорувала біль від рани в боку. Останню свою намистинку атію вона вже проковтнула, але ще не використовувала. Поки що рано. Вен його не використає, поки не переконається, що вона не помилялась і Цетт — справді з-імли-народжений.

— Підемо знизу вгору, — сказав Зейн.

Вен кивнула. Головна вежа замку Гастінгів мала багато поверхів, і вони не знали, на якому саме поверсі облаштувався Цетт. Та якщо вони почнуть знизу, тоді він не зможе втекти.

Окрім того, підійматися вгору буде важче, а енергія в кінцівках Вен благала про вивільнення. Дівчина занадто довго чекала, занадто довго стримувала себе, занадто втомилася бути слабкою. Вона багато місяців була ножем, притиснутим до чиєїсь горлянки.

Настав час різати.

Отже, двоє непроханих гостей Цетта кинулися вперед. Почали запалюватися смолоскипи — це люди Цетта, чиї намети стояли у подвір’ї замку, прокинулися від криків зі стін. Намети розверталися й падали, солдати здивовано кричали, намагаючись зрозуміти, що це за військо на них напало. Та краще б на них і справді напало людське військо. Вен високо підстрибнула, Зейн крутнувся в повітрі, розкидаючи довкола себе жменю монет. У нею за спиною розсипом полетіли сотні мідяків — цілий статок для звичайного селянина. Вен з хрускотом приземлилась, і вони одночасно «штовхнули» монети, розкидаючи їх в різні сторони. Снаряди, в яких відблискували вогні смолоскипів, розлетілися табором, збиваючи з ніг заскочених зненацька, заспаних солдатів.

Вен із Зейном продовжували наближатися до головної вежі. Вхід до неї вже заблокував загін солдатів. Дезорієнтованих, розгублених, заспаних — та все-таки озброєних. На них були металеві обладунки, зброя їхня була зі сталі — розумний вибір, якби їм насправді протистояла звичайна армія.

Зейн і Вен прослизнули у натовп солдатів. Зейн підкинув у повітря одну монету — і Вен, потягнувшись, «відштовхнулася» від неї, відчуваючи при цьому й «поштовх» Зейна.

Притиснувшись одне до одного, вони одночасно «штовхали» в протилежних напрямках, кидаючи свою вагу на нагрудні пластини солдатів з кожної сторони. Запаливши сталь і п’ютер — аби утриматися на ногах — вони «поштовхами» розкидали солдатів, наче велетенськими руками. Списи та мечі, крутячись, зникали у темряві ночі, падаючи на бруківку. Нагрудні пластини тягнули тіла солдатів геть.

Вен загасила сталь, відчуваючи, як із монети впала вага Зейна. Блискучий шматок металу приземлився між ними, і Зейн обернувся, виставивши руку в бік останнього солдата, який залишався на ногах — той стояв між з-імли-народженим та дверима замку.

За спиною Зейна виник іще один загін вартових, але вони раптом спинилися, коли він «відштовхнувся» від них, а тоді перевів усю силу «поштовху» на того одного солдата. Нещасний спиною налетів на двері замку.

Хруснули кістки. Двері від удару відчинилися, і солдат влетів у приміщення за ними. Зейн, пригнувшись, проскочив усередину; Вен побігла за ним, відчуваючи босими ногами, як на зміну грубій бруківці прийшов гладенький мармур.

Усередині на них уже чекали солдати — без обладунків і з дерев’яними щитами для захисту від монет в руках. Всі вони були з ціпками та обсидіановими мечами. Туманобійники — люди, яких спеціально вчили битися з алломантами. І було їх осіб з п’ятдесят.

«Ну, а тепер починається найцікавіше», — подумала Вен, підстрибнувши та «відштовхнувшись» від дверних навісів.

Зейн «штовхнув» того самого чоловіка, тілом якого він відчинив двері, і кинув його труп у групу туманобійників. Щойно солдат у них влетів, Вен приземлилася в центрі другої групи. Вона закрутилася на підлозі, виставивши ногу та запаливши п’ютер, і одним махом збила чотирьох солдатів. Коли інші спробували вдарити її, дівчина «відштовхнулася» від монети у своєму капшуку, відпустивши її та підкинувши себе вгору. Крутнувшись у повітрі, Вен підхопила ціпок, який впустив один зі збитих з ніг солдатів.

У те місце, де вона щойно стояла, вдарився обсидіановий меч. Вен пустила в хід власну зброю, атакуючи з неможливою швидкістю, б’ючи по вухах, підборіддях і горлянках. Тріщали черепи. Ламалися кістки. Та, заваливши усіх десятьох своїх опонентів, вона зрозуміла, що навіть не захекалась.

«Десятеро… але хіба Келсьє не казав колись, що він ледве може впоратися із п’ятьма туманобійниками?»

Та часу на роздуми не було — до неї мчала велика група солдатів. Вона закричала і кинулась на них, запустивши свій ціпок в обличчя першого з них. Решта здивовано підняла щити, але дівчина, приземлившись, витягнула пару своїх обсидіанових кинджалів і встромила їх у стегна двох чоловіків, які опинилися перед нею, а потім прослизнула повз цих двох нещасних і зайнялась іншими. Краєчком ока Вен помітила якийсь рух, і різко підняла руку, заблокувавши удар дерев’яним ціпком собі в голову. Дерево зламалося, а дівчина, широко махнувши кинджалом, майже відрізала нападнику голову. Решта насувалася на неї, і Вен позадкувала, а тоді «потягнула» на себе труп в обладунках, яким уже користувався Зейн.

Щитами захиститися від такого великого снаряду було неможливо. Вен, кинувши трупом у своїх суперників, просто розкидала їх. Збоку вона побачила залишки загону туманобійників, які атакували Зейна. 3-імли-народжений стояв серед них, розкинувши руки — темна колона серед трупів. Вони зустрілися з дівчиною поглядами, і Зейн кивком показав їй на дальню частину приміщення.

Та Вен проігнорувала кількох туманобійників, що ще залишилися в живих. Вона «відштовхнулася» від трупа та ковзнула підлогою. Зейн підстрибнув, «відштовхнувся» і спиною вперед, розбивши скло, вилетів через вікно в імлу. Дівчина швидко перевірила приміщення на цьому поверсі — Цетта там не було. Вона розвернулася, розібралась з останнім туманобійником і стрибнула у шахту підйомника.

Сам підйомник їй був не потрібен. «Відштовхнувшись» від монети, вона полетіла вгору, на третій поверх. Зейн тим часом мав перевірити другий.

Безшумно приземлившись на мармурову підлогу, Вен почула кроки на сходах. Дівчина впізнала цю велику відкриту залу — саме тут Цетт приймав їх з Елендом. Тепер приміщення було порожнє, столи прибрали, але дівчина все одно впізнала вітражні вікна по периметру.

З дверей кухні з’явилися туманобійники — їх був не один десяток.

«Певно, десь є ще одні сходи», — подумала Вен, кинувшись у бік сходів неподалік від себе.

Та цими сходами теж підіймалися десятки туманобійників — дві групи захисників замку от-от мали її оточити.

П’ятдесят здоровил на одну тендітну дівчину — вони, вочевидь, вирішили, що шанси на успіх у них достатньо високі, і тому рухалися на Вен дуже впевнено. Вона поглянула на двері, що вели до кухні, — Цетта там не було. Цей поверх чистий.

«Ешвезер, певно, притягнув із собою ціле море туманобійників», — подумала дівчина, мовчки задкуючи до центру кімнати.

Окрім сходів, кухонь та колон, у цій кімнаті були тільки вітражні вікна.

«Він підготувався до моєї атаки. Або намагався підготуватися».

Вен нахилилася — хвилі солдатів оточували її. Вона підняла голову, заплющила очі та запалила дюралюміній.

А тоді — «потягнула».

По всьому периметру зали вибухнули вітражні вікна у металевих рамах. Дівчина відчувала, як ці металеві рами рвонули всередину приміщення, викручуючись під дією її неймовірної сили. Вона уявила різнокольорові уламки скла у повітрі. Вона чула, як кричать туманобійники, коли в їхні тіла впиналися шматки скла та металу.

Від вибуху померли лише ті бійці, що були ззовні кола. Вен розплющила очі та підстрибнула в повітря, а на місце, де вона щойно стояла, опустився добрий десяток дуельних ціпків. Вона прослизнула повз град ударів — деякі з них досягли цілі, але це не мало значення. Зараз вона не відчувала болю.

Вона «відштовхнулася» від зламаної металевої рами, підкидаючи себе над головами солдатів та приземлившись за межами кола тих, що загинули від вибуху. Піднявши руку, вона опустила голову.

Дюралюміній і сталь. Вона «штовхнула». І світ аж затремтів.

Вен, «відштовхнувшись» від трупів, настромлених на уламки металевих рам, вилетіла в імлу крізь розбите вікно. Тіла нещасних розкидало в різні боки, на льоту вони збивали тих, хто ще залишився в живих у цій смертоносній залі.

Мертвих, присмертних та неушкоджених винесло у вікно, протилежне тому, через яке вилетіла Вен. П’ять десятків тіл кружляли в нічній імлі, а на поверсі нічого не залишилось, окрім уламків скла та слідів крові.

Вен, оточена імлою, випила вміст флакона з металами та «підтягнула» себе до замку, скориставшись вікном четвертого поверху. Коли вона наближалася, через вікно вилетів труп і зник у ночі. Дівчина встигла помітити, як у вікно, що виходило на протилежний бік, вилетів Зейн. На цьому поверсі теж усе чисто.

На п’ятому поверсі горіло світло. Можливо, потрібно було одразу прямувати туди, але ж не для цього вони сюди прийшли. Зейн мав рацію. Їм потрібно було не просто вбити Цетта, а настрахати всю його армію.

Вен «відштовхнулася» від трупа, який Зейн викинув у вікно, використовуючи його металеві обладунки. Він полетів униз під кутом, і Вен під тим самим кутом відкинуло в напрямку від будівлі. Та, швидко «потягнувшись» до замку, вона нарешті почала підійматися туди, куди було треба, і за мить приземлилася у вікні п’ятого поверху.

Дівчина схопилася за кам’яне підвіконня — серце її шалено билося у грудях, дихала вона часто і глибоко. Спітнілому обличчю від зимового вітру зробилося холодно, попри те що всередині неї палав вогонь. Вона ковтнула слину, широко розплющила очі та запалила п’ютер.

3-імли-народжена.

Ударом руки, вона розбила скло. Солдати, які стояли неподалік, перелякано відскочили та обернулись до неї. Один із них мав ремінь з металевою пряжкою — він помер першим. А решта двадцять навіть і не знали, що подумати, — лише заскочено дивилися, як ця пряжка літає поміж них, слухаючись, «поштовхів» і «потягувань» Вен. Усі вони були треновані, належно проінструктовані, можливо, навіть перевірені у бою зі справжнім алломантом.

Але не з Вен.

Вони скрикували та падали — Вен спокійно розбиралась із ними за допомогою самої лише пряжки від ременя. Перед силою п’ютера, олова, сталі та заліза, можливе використання атію видавалося надзвичайним марнотратством. Навіть без нього дівчина сама собою була жахливою зброєю — вона й досі не зрозуміла, наскільки потужною.

3-імли-народжена.

Упав останній солдат. Вен стояла серед них, відчуваючи тупе задоволення. Вона випустила з рук пряжку ременя, і та впала на килим. Дівчина стояла посеред кімнати, яку не можна було назвати неоздобленою, як решту будівлі; тут були якісь меблі, навіть елементи декору. Певно, загони збирачів Евенда сюди просто не дійшли, або ж Цетт привіз усе це з собою.

У неї за спиною були сходи. Перед нею стояла дерев’яна перегородка з дверима — вхід до внутрішньої кімнати. Вен, тріпочучи марево-плащем, мовчки пішла вперед, на ходу «потягнувши» до себе чотири лампи. Дівчина відступила вбік, пропустивши їх і давши з усієї сили врізатися в перегородку. Олія розлилася, стіна вкрилася вогняними бризками; лампи зламали двері, ледве не зірвавши їх з петель, і дівчина, піднявши руку, відчинила їх повністю.

Вона увійшла до кімнати, що була за дверима; по боках від Вен падали на землю краплі підпаленої олії. У розкішно обставленій кімнаті було тихо та до моторошного порожньо — якщо не рахувати двох людей. Цетт сидів у простому дерев’яному кріслі — зарослий, неохайно одягнений та надзвичайно втомлений. Молодий син Цетта став між Ешвезером і Вен, заступивши батька, — у руці він тримав дуельний ціпок.

«То хто з них з-імли-народжений?»

Юнак замахнувся своєю зброєю, але Вен впіймала її та відкинула хлопця вбік. Той, врізавшись у стіну, впав на землю. Дівчина не зводила з нього очей.

— Не чіпай Ґнеорндіна, жінко, — промовив Цетт. — Роби те, для чого прийшла.

Вен обернулася до аристократа. Вона згадала своє розчарування, свою лють, свій холодний, крижаний гнів. Вона зробила крок уперед і схопила Цетта за комір.

— Бийся зі мною! — промовила вона та кинула його вбік.

Аристократ ударився об стіну та сповз на підлогу. Вен приготувала атій, але чоловік не піднявся — лише перевернувся і закашлявся.

Вен підійшла до Цетта й потягнула його за руку. Той стиснув кулак, намагаючись ударити її, але удари вийшли жалюгідно слабкими.

— Бийся зі мною! — вимагала дівчина, шарпнувши ним убік.

Він покотився підлогою, при цьому боляче вдарившись головою, та зупинився під охопленою вогнем дерев’яною перегородкою. З брови Цетта текла кров. Він не піднявся.

Вен зчепила зуби та пішла до нього.

— Не чіпай його! — закричав Ґнеорндін, закриваючи тілом батька та піднявши тремтливою рукою дуельний ціпок.

Вен зупинилася і, схиливши голову вбік, уважно поглянула на юнака. Його чоло було мокре від поту, він ледве тримався на ногах. Дівчина зазирнула йому в очі, та не побачила там нічого, крім абсолютного жаху. Цей хлопець — не з-імли-народжений. Але тримався. Жалюгідний та безпомічний, він стояв, закриваючи собою тіло переможеного Цетта.

— Відійди, сину, — втомлено промовив Ешвезер. — Ти тут нічого не поробиш.

Юнак затремтів, а потім почав схлипувати.

«Він плаче», — подумала Вен, відчуваючи, як її охоплює якесь дивне, сюрреалістичне відчуття.

Вона підняла руку і з подивом намацала на своїх щоках вологі сліди.

— У вас немає з-імли-народженого, — прошепотіла дівчина.

Цетт із зусиллям зайняв напівсидячу позу та поглянув їй в очі.

— Нас зараз не зустрів жоден алломант, — додала вона. — Ви їх усіх використали під час замаху в залі Зібрання?

— Єдиних алломантів, які в мене були, я послав у Лютадель два місяці тому, — зітхнув аристократ. — Більше в мене нічого не було, я сподівався, що вони тебе вб’ють. Але вони були не з моєї родини. Увесь мій рід зіпсований кров’ю скаа, Алріанна — це єдина алломантка, яка народилася в нашій сім’ї за кілька століть.

— А до Лютаделя ви прийшли, бо…

— Бо Страфф рано чи пізно прийшов би по мою душу. Єдиним моїм шансом було якомога скоріше вбити тебе, дівчино, — зізнався Цетт. — Тому я й послав своїх алломантів. Коли цей задум провалився, я зрозумів, що мені доведеться брати місто разом з атієм, який зберігається в ньому, силою або хитрістю — аби купити собі алломантів. А воно — бачиш, як обернулося.

— Але ви могли запропонувати нам союз…

Цетт прохопився смішком і підтягнувся, аби сісти.

— У політиці так не буває. Береш ти або беруть тебе… Та і я завжди полюбляв ризик.

Він подивився їй в очі.

— Роби те, для чого прийшла, — повторив він.

Вен затремтіла. Вона не відчувала своїх сліз. Вона нічого не відчувала.

«Чому? Чому я тепер взагалі нічого не розумію?»

Кімната затремтіла. Вен обернулася й поглянула на стіну позаду себе. Деревина здригалася, мов тварина при смерті. З дощок почали вистрибувати цвяхи, пробиваючи обшивку; потім уся стіна, вибухнувши, полетіла від Вен. Вогненні дошки, цвяхи та тріски кружляли в повітрі довкола постаті у чорному. Зейн стояв у сусідній кімнаті, опустивши руки, і біля ніг його розтягнулася смерть.

З кінчиків його пальців цівкою текла червона кров. Він з посмішкою окинув поглядом залишки обгорілої кімнати, а тоді зробив кілька кроків у напрямку Цетта.

— Ні! — кинулась до нього Вен.

Зейн здивовано зупинився. Потім, відійшовши на крок у бік, він легко ухилився від дівчини та продовжив наближатися до Цетта і його сина.

— Зейне, не чіпай їх! — закричала Вен, обертаючись до нього та «штовхнувши» себе через усю кімнату.

Вона торкнулася руки Зейна. Чорна тканина була до нитки мокра від чужої крові.

Він відсахнувся та обернувся до неї. Дівчина знову потягнулася до нього, але Зейн із надзвичайною легкістю ухилився від неї, ніби вчитель фехтування — від свого юного учня.

«Атій, — подумала Вен. — Він, певно, спалював його увесь цей час. Але йому не потрібен був атій, аби битися з цими людьми… у них проти нас не було жодного шансу».

— Будь ласка, — попросила вона. — Не чіпай їх.

Зейн обернувся до Цетта — той сидів, очікуючи. Юнак був поруч із ним, намагався відтягти батька.

3-імли-народжений поглянув на неї знову, насупившись.

— Будь ласка, — повторила Вен.

— Отже, він досі тебе контролює, — розчаровано промовив Зейн. — А я гадав, що якщо ти битимешся, якщо ти зрозумієш, наскільки ти насправді могутня, то зможеш вирватися з його рук. Здається, я помилявся.

Сказавши це, він відвернувся від Цетта й пішов до зробленої ним діри у стіні. Вен мовчки пішла за ним слідом, відчуваючи, як під її ногами хрустять уламки дерева.

За собою вони залишали розтрощений замок, розгромлене військо та приниженого лорда.