Джерело вознесіння

17

Мірою того як Вен знаходила у щоденнику дедалі більше фрагментів, які їй хотілося б виділити та запам’ятати, стосів сторінок ставало дедалі більше. Що говорилося у пророцтвах про Героя Віків? Звідки автор щоденника знав, куди йому йти, і що, на його думку, він мусив робити, дійшовши до пункту призначення?

Нарешті, розвалившись у безладі кімнати — стоси сторінок вона розклала в різні боки, аби не змішалися, — Вен мусила визнати неприємний факт. Їй доведеться почати записувати.

Зітхнувши, дівчина підвелась, перетнула кімнату, переступаючи через купи паперу, та підійшла до письмового столу. Вона ніколи раніше його не використовувала, навіть скаржилась на це одоробало Еленду. Мовляв, навіщо їй взагалі письмовий стіл?

Принаймні так вона вважала. Вен узяла перо та маленьку чорнильницю, пригадуючи часи, коли Рін учив її писати. Йому швидко набридло дивитися на її закарлюки, і він почав нарікати на те, що вона змарнувала забагато дорогих чорнил та паперу. Читати він її навчив, адже Вен потрібно було розуміти контракти та вдавати з себе аристократку, а письмо він вважав не настільки необхідним. І Вен загалом поділяла його думку.

Але, як виявилось, письмом користуються не тільки писарі. Еленд, наприклад, завжди робить якісь нотатки; Вен часто дивувалась, наскільки швидко він уміє писати. Як він так легко виписує ці літери?

Дівчина схопила кілька чистих аркушів паперу та повернулась до стосів сторінок. Вона сіла, схрестивши ноги, та відкрутила кришку чорнильниці.

— Пані, — зауважив ОрСеур, який і надалі лежав, поклавши голову на лапи, — ви ж розумієте, що не стали сідати за письмовий стіл і влаштувалися на підлозі?

— І що? — підняла голову Вен.

— Ну, письмові столи якраз і створені для того, аби на них писати.

— Але потрібні мені папери тут.

— Гадаю, папери можна і перенести. А якщо вони виявляться занадто важкими, ви завжди можете запалити п’ютер і додати собі сили.

Вен поглянула на його задоволену морду та обмокнула в чорнило кінчик пера.

«Ну, принаймні це вже не звична його неприязнь».

— Мені на підлозі зручніше.

— Якщо ви так кажете, пані, я не можу вам не вірити.

Вона завмерла на мить, намагаючись зрозуміти, чи він її знову дражнить.

«З цієї клятої собачої мордяки нічого не зрозуміти», — подумала дівчина.

Зітхнувши, Вен нахилилась над аркушем паперу та почала виводити перше слово. Вона кожнісіньку лінію намагалася писати чітко, не розмазуючи чорнило, а також зупинялася час від часу, промовляючи слово в голос та намагаючись зрозуміти, з яких літер воно складається. Не встигла дівчина написати й кількох речень, як у двері хтось постукав. Вен підняла голову та нахмурилась. Кого це ще принесло?

— Увійдіть! — крикнула вона.

Чути було, як в іншій кімнаті відчинилися двері.

— Вен? — покликав її голос Евенда.

— Я тут, — озвалася дівчина, знову повертаючись до паперів. — Чого стукав?

— Ну, а раптом ти переодягаєшся? — сказав він, заходячи.

— І що такого? — спитала Вен.

— Два роки минуло, — засміявся Евенд, — а особистий простір для тебе досі в дивину.

Вен підняла на нього очі.

— Ну, я просто…

На якусь коротку мить їй здалося, що перед нею стоїть хтось інший. Інстинкти спрацювали швидше за розум, і вона рефлективно відкинула перо, відстрибнула та запалила п’ютер.

Але потім завмерла.

— Що, змінився? — поцікавився Еленд, розвівши в боки руки, аби вона могла краще роздивитися його зовнішній вигляд.

Вен, приклавши руку до грудей, здивовано позадкувала та наступила на один зі стосів. Це був Еленд — але й не він. У блискуче пошитому білому мундирі він виглядав зовсім інакше, ніж у своїх звичних штанах та куртці. Набагато більш владно. Більш по-королівськи.

— Ти підстригся, — сказала вона, повільно обходячи довкола нього та уважно вивчаючи поглядом короля.

— Ідея Тіндвіл, — відповів той. — Як тобі?

— Менша імовірність, що тебе схоплять за волосся під час битви, — сказала дівчина.

— Це все, що ти можеш сказати? — усміхнувся Еленд.

— Ні, — відсторонено промовила Вен, потягнувши його за плащ.

Той легко упав з плечей, і Вен схвально кивнула. З марево-плащами була така сама історія; Еленд міг не перейматися, що хтось у шалі битви схопить його за плащ.

Відступивши на крок, дівчина схрестила руки на грудях.

— Це означає, що я теж можу підстригтися?

— Ти вільна робити що забажаєш, Вен, — сказав Еленд після короткої паузи. — Але мені здається, з довгим волоссям тобі краще.

«Значить, так і залишиться».

— Словом, — спитав король, — схвалюєш?

— Однозначно, — кивнула Вен. — Ти зовсім як король виглядаєш.

Хоча вона підозрювала, що трохи сумуватиме за тим неохайним, розчухраним Елендом. Було щось миле у цій суміші поважної компетенції та відстороненої неуважності.

— Гаразд, — промовив Еленд. — Бо, гадаю, краще б нам мати зараз якусь перевагу. Недавно прибув посланець…

Він раптом перервав сам себе, помітивши стоси паперів.

— Вен? Ти що це, дослідження якесь робиш?

— Я просто перечитувала щоденник, — зашарілася Вен, — шукаючи згадки про Безодню.

— Та ти що! — захоплено скрикнув Еленд.

До її незадоволення, він швидко знайшов аркуші з її нотатками. Він узяв аркуш, подивився на нього, а потім на дівчину.

— Це ти це написала?

— Так, — відповіла вона.

— Який гарний у тебе почерк! — сказав він дещо здивовано. — Чому ти не казала, що вмієш так писати?

— Ти там щось про посланця сказав?

Евенд поклав папірець назад із виглядом батька, що пишається своєю дитиною.

— Так. Прибув посланець з армії мого батька. Треба, щоб він мене трохи почекав, — не можна показувати йому, що мені тут припекло. Але, гадаю, нам слід із ним зустрітися.

Вен кивнула та махнула ОрСеуру. Кандра встав, потрюхикав із нею поруч — і всі троє вийшли з покоїв Вен.

От що добре в книжках і записах, то це те, що вони завжди можуть почекати.

Посланець чекав на них в атріумі третього поверху замку Венчерів. Вен з Елендом увійшли, і дівчина негайно зупинилася.

Це був він. Наглядач.

Евенд зробив крок назустріч чоловікові, але Вен схопила його за руку.

— Стривай, — тихо прошипіла вона.

Король розгублено обернувся.

«Якщо в нього є атій, — у раптовому нападі паніки подумала Вен, — Еленду кінець. Нам усім кінець».

Наглядач мовчки дивився на них. Він був зовсім не схожий на посланця або кур’єра. Убраний чоловік був у все чорне — навіть рукавички були чорні; штани, шовкова сорочка і ніякого плаща. Вен впізнала його обличчя. Це був він.

«Якби він хотів убити Евенда, він би це вже зробив».

Ця думка лякала дівчину, але вона мусила визнати, що це правда.

— Що таке? — спитав Евенд, обернувшись до неї.

— Будь обережний, — прошепотіла вона. — Це не просто гонець. Він — з-імли-народжений.

Евенд нахмурився. Він розвернувся до Наглядача, який з упевненим виглядом мовчки стояв, заклавши руки за спину. Так, він був з-імли-народженим; тільки в такому випадку він міг заявитися до ворожого палацу, повного солдатів та вартових, і при цьому не виказувати ані найменших ознак хвилювання.

— Гаразд, — промовив Еленд, нарешті входячи до кімнати. — Значить, ти — людина Страффа. Ти приніс мені послання?

— Не просто послання, Ваша Величносте, — відповів Наглядач. — Мене звати Зейн, і я в певному роді… посол. Ваш батько дуже зрадів, отримавши вашу пропозицію утворити союз. Він радий, що ви нарешті взялися за розум.

Вен вивчала Наглядача, так званого «Зейна», уважним поглядом. Яку гру він веде? Чому сам прибув сюди? Чому він себе розкрив?

Еленд кивнув, тримаючись від Зейна на відстані.

— Два війська, — заговорив король, — стали на порозі мого міста… таке важко ігнорувати. Я б хотів зустрітися з батьком та обговорити плани на майбутнє.

— Гадаю, це можна влаштувати, — відповів Зейн. — Він давно вас не бачив і дуже шкодує, що ви посварилися. Зрештою, ви ж його єдиний син.

— Це складно для нас обох, — промовив Еленд. — Можливо, вийде організувати зустріч у якомусь наметі за межами міста?

— Боюся, це неможливо, — зітхнув Наглядач. — Його Величність остерігається вбивць — і недаремно. Якщо ви бажаєте з ним зустрітися, він охоче прийме вас у себе, в таборі Венчера.

— Ну, і як це, по-вашому, виглядає? — нахмурився Еленд. — Якщо він боїться вбивць, чому я їх не повинен боятися?

— Я впевнений, що він зуміє захистити вас у власному таборі, Ваша Величносте, — відповів Зейн. — І там ви зможете не боятися найманців Цетта.

— Зрозуміло… — сказав Еленд.

— Боюся, Його Величність наполягає на цьому варіанті, — вів далі посланець. — Це вам потрібен союз із ним, тому якщо ви хочете зустрітися — прийдіть до нього.

Еленд поглянув на Вен, а та не відводила очей від Зейна. Наглядач зустрівся з нею поглядами.

— Я чув, — промовив він, — про чарівну з-імли-народжену, що всюди супроводжує спадкоємця дому Венчерів. Про ту, що вбила Пана Всевладаря і яку навчав особисто Уцілілий.

На якусь мить у кімнаті запала тиша.

— Передай моєму батькові, що я розгляну його пропозицію, — нарешті сказав Еленд.

Зейн, відірвавши погляд від дівчини, промовив:

— Його Величність сподівався, що ми вже домовимося про дату і час, Ваша Величносте.

— Коли я ухвалю рішення, то ще раз пошлю гінця, — відповів король.

— Чудово, — підсумував Зейн.

Він злегка вклонився, знову зустрівшись поглядом із Вен. Дівчина кивнула Еленду, і той наказав вартовим провести посланця.

Вен стояла на низькій стіні замку Венчерів, огорнута холодною імлою, а поруч із нею сидів ОрСеур.

Імла була тихою, а от думки дівчини аж криком кричали.

«На кого ж іще він міг працювати? — думала вона. — Звичайно, він з людей Страффа».

Це багато що пояснювало. Від їхньої останньої зустрічі минуло досить багато часу, і Вен уже вирішила, що ніколи більше не побачить Наглядача.

Чи доведеться їм знову зійтись у двобої? Вен намагалася вгамувати свій запал, намагалася переконати себе, що вона хотіла знайти цього Наглядача лише через те, що він становив небезпеку. Але збудження від передчуття нового поєдинку в імлі — ще одного шансу перевірити свої здібності на з-імли-народженому — змушувало її аж тремтіти від напруги.

Вона його не знала й ані крапельки не довіряла йому. Але від цього перспектива бою ставала тільки захопливішою.

— На що ми чекаємо тут, пані? — спитав ОрСеур.

— Ми на варті, — відповіла Вен. — Визираємо вбивць і шпигунів. Як і кожної ночі.

— Накажете повірити вам, пані?

— Як бажаєш, так і вір, кандро, — байдуже поглянула на нього Вен.

— Чудово, — сказав той. — Чому ви не розповіли королю, що вже билися з цим Зейном?

Вен розвернулась до темної імли.

— Алломанти та наймані вбивці — моя турбота, а не Еленда. Не варто його зайвий раз хвилювати, у нього і так проблем по горло.

ОрСеур сів на задніх лапах.

— Зрозуміло.

— Не віриш мені, так?

— Як бажаю, так і вірю, — відповів кандра. — Хіба ж не так ви мені наказали, пані?

— Ай, байдуже, — сказала Вен.

Вона запалила бронзу і дуже старалася не згадувати про імлистого духа. Вона відчувала, що він чаїться у темряві праворуч від неї. Дівчина намагалась не дивитись у той бік.

«У щоденнику не розповідалося про те, що стало з тим духом потім. Він ледве не вбив одного з приятелів Героя. А після цього про нього майже не згадувалося. Розберуся з ним завтра вночі», — подумала вона, відчувши за допомогою своєї бронзи інше джерело алломантії.

Джерело сильніше, уже знайоме.

Зейн.

Вен заскочила на зубці, кивнула на прощання ОрСеуру та, стрибнувши, розчинилась уночі.

У небі вирувала імла, вітер мовчазно ніс у повітрі білі, схожі на річки потоки. Вен ковзала по них, проривалась крізь них, мов камінець, який жбурнули над поверхнею води. Вона швидко дісталася місця, де вони з Зейном билися востаннє, — віддаленої, безлюдної вулички.

Він, досі вбраний у чорне, чекав посеред вулиці. Вен опустилась перед ним на бруківку, розкривши свій марево-плащ, і встала.

«Він ніколи не одягає плащ. Чому?»

Вони якийсь час мовчки стояли одне навпроти одного. Зейн мав розуміти, які питання її мучать, але він ані представився, ані привітався, ані почав щось пояснювати. Нарешті він поліз до кишені та витягнув звідти монету. Коли він жбурнув її на бруківку між ними, вона з металевим дзвоном підскочила і зависла в повітрі.

Він підскочив у повітря. Те саме зробила й Вен, і вони обоє «відштовхнулися» від монети. Вага їхніх тіл майже компенсувала одне одного, і вони підскочили вгору й назад, розлетівшись у боки літерою «V».

Зейн розвернувся, кидаючи монету собі за спину. Вона відскочила від стіни будинку, і він «відштовхнувся», кинувшись у бік Вен. Вона раптом відчула, як щось сильно вдарило у її капшук з монетами, погрожуючи завалити її на землю.

«Що ти сьогодні замислив, Зейне?» — подумала вона, смикнувши за мотузку, якою був прив’язаний до поясу капшук.

Вона «відштовхнулася» від нього, і капшук полетів униз. Коли він впав на землю, перевага була у Вен: вона «відштовхнулася» від капшука, який був просто під нею, тоді як Зейн «відштовхувався» збоку. Вен підскочила вгору, пролетівши над Зейном у прохолодному нічному повітрі, а тоді кинула всю свою вагу на монети, що лежали у його кишені.

Зейн почав опускатися. Але він схопив свій капшук, не даючи йому розірвати тканину, і «відштовхнувся» від її капшука. Зависнувши у повітрі — Вен якраз «штовхала» його вниз, його власний «поштовх» підіймав його вгору. А оскільки він зависнув, «поштовх» Вен раптом відкинув її назад.

Вен відпустила Зейна і почала опускатися нижче. Втім, Наглядач не дав собі впасти. Він «штовхнув» своє тіло в повітря та почав віддалятися — при цьому не торкаючись ногами ані дахів, ані бруківки.

«Він спробував жбурнути мене на землю, — подумала Вен. — Перший, хто падає, — програв? Так виходить?»

Продовжуючи перекидатися, Вен розвернулась у повітрі. Обережно «потягнувши» капшук, вона жбурнула його на землю та «штовхнула» себе вгору.

Вона на льоту «підтягнула» собі до рук капшук, а тоді стрибнула за Зейном, відчайдушно намагаючись його впіймати. У темряві Лютадель видавався чистішим, ніж упродовж дня. Не було видно ані брудних від попелу будівель, ані темних заводів, ані диму кузень. Довкола неї мовчазними монолітами височіли порожні твердині старовинних аристократських домів. Деякі з цих величних будівель дісталися біднішим аристократам, а інші віддали під державні установи. Решта — після того, як їх було сплюндровано за наказом Евенда — так і стояли порожні, їхні брудні вікна були темні, а на їхні склепіння, статуї та фрески ніхто вже не звертав уваги.

Вен ніяк не могла зрозуміти, чи Зейн навмисне скеровував її до замку Гастінгів, чи це вона його туди загнала. Так чи інак, коли Зейн помітив, що дівчина вже близько, і кинув у її бік жменю монет, над ними уже височіла велетенська конструкція.

Вен обережно «відштовхнулась». Звичайно, щойно вона торкнулась монет, Зейн запалив сталь та посилив свій «поштовх». Якби вона «штовхала» сильніше, імпульс його атаки точно б завалив її назад. Утім, вона змогла відбити монети убік.

Зейн знову негайно «відштовхнувся» від її капшука з монетами, і кинувся на один із мурів замку Гастінгів. Але Вен була готова до цього. Запаливши п’ютер, вона схопила капшук двома руками та розірвала його навпіл.

Монети полетіли розсипом, падаючи на землю під дією імпульсу «поштовху» Зейна. Вибравши одну з них, дівчина «відштовхнулась» від неї, підіймаючись у повітря. Вен обернулась обличчям до неба, і її посилений оловом слух почув, як монети дзвінко вдарилися об бруківку далеко під нею. Доступ до монет у неї залишається, але при цьому вона не зобов’язана тягати їх на своєму тілі.

Вен злетіла у бік Зейна, ліворуч від неї в імлі височіла одна з веж замку. Твердиня Гастінгів була однією з найкрасивіших в усьому місті. У центрі її розташовувалась велика башта — висока, масивна, широка — з залою для балів на самій верхівці. На однаковій відстані від центральної вежі височіли шість менших веж, кожна яких була об’єднана з головною товстим муром. Будівля була витончена та велична. Дівчині здавалося, що саме тому Зейн її сюди й заманив.

Вен дивилась на Наглядача — той опинився тепер занадто далеко від свого якоря, і його «поштовх» втрачав силу. Він крутнувся просто у неї над головою — темна постать у вирі імли, що досі так і не досягла висоти замкової стіни. Вен різко смикнула до себе кілька монет, «підтягнувши» їх на випадок, якщо вони їй раптом знадобляться. Зейн рвонув у її бік, і дівчина автоматично «відштовхнулась» від монет у його кишені, а потім збагнула, що, певно, саме цього він і хотів: це підкинуло його вгору, тоді як вона почала опускатись униз. Вен, падаючи, відпустила його монети та невдовзі пролетіла повз групу монет, які вона «підтягнула» в повітря з землі. Дівчина «притягнула» одну з них собі в руку, потім «відштовхнулась» від іншої, пославши її у стіну.

Вен кинуло убік. Зейн зі свистом пролетів повз неї крізь імлу. Невдовзі він з’явився знову — певно, завдяки монеті внизу — та жбурнув у неї дві жмені монет.

Дівчина крутнулась, знову ухиляючись від монет. Вони пролетіли зовсім поруч, і Вен почула, як кілька з них дзенькнули об щось в імлі у неї за спиною. Ще одна стіна. Вони з Зейном зійшлися в поєдинку між двома зовнішніми вежами замку; стіни обабіч недалеко від них сходилися кутом на центральній вежі. Вони билися біля вершини трикутника, утвореного замковими стінами.

Зейн кинувся до неї. Вен спробувала компенсувати його своєю вагою, але негайно зрозуміла, що більше не тримає жодної монети. А він «відштовхувався» від чогось у себе за спиною — від тієї монети, яку дівчина перед тим запустила у стіну. Вона «відштовхнулась» і полетіла вгору, намагаючись уникнути зіткнення, але він, змінивши напрямок польоту, кинувся за нею.

Наглядач вдарився у неї, і двоє з-імли-народжених почали падати. Поки вони крутилися у польоті, Зейн схопив її за руки, майже притиснувши своє обличчя до її. Але він не здавався розлюченим або дуже рішучим.

Він був абсолютно спокійний.

— Ось ми хто, Вен, — стиха промовив він.

Довкола них, поки вони падали, вирували вітер та імла, китиці марево-плаща дівчини тріпотіли в повітрі.

— Навіщо ти граєш у їхні ігри? Навіщо ти дозволяєш їм себе контролювати?

Вен, поклавши руку на груди Зейна, «відштовхнулась» від монети, яку вона тримала у долоні. Сила «поштовху» дозволила їй вирватися з його обіймів, і Наглядач, перекидаючись у повітрі, полетів угору і вбік. Вона зупинилась за метр від землі, «відштовхнувшись» від розкиданих бруківкою монет, і знову підкинула себе вгору.

Проскочивши повз Наглядача, який тепер падав униз, вона побачила на його обличчі усмішку. Вен сягнула вниз, хапаючись за блакитні лінії, що вели до самої землі, а тоді запалила залізо та «потягнула» до себе всі монети одразу. Блакитні лінії забігали довкола неї, підіймаючи в повітря монети, які зі свистом пролітали повз заскоченого зненацька Зейна.

Кілька монет вона «притягнула» собі до рук.

«Подивимося, як ти тепер у повітрі залишатимешся», — з посмішкою подумала Вен і «штовхнула» від себе, розсипаючи в темряві решту монет.

Зейн продовжував падати.

Вен теж полетіла униз. Кинувши по монеті в обидва боки, дівчина «відштовхнулась». Монети вистрілили в імлі, прямуючи до кам’яних мурів. Вони відбилися від каменю, і Вен зависла у повітрі.

Потужно «відштовхнувшись», вона залишалась на місці, очікуючи, що її от-от почне «тягнути» вниз.

«Якщо він „притягне“, я його теж „притягну“, — подумала дівчина. — Ми обидва почнемо падати, але я утримуватиму монети в повітрі між нами. Він упаде на землю першим».

Повз неї просвистіла монета.

«Що?! Де він її взяв?!»

Вен була впевнена, що «відштовхнула» усі монети, що лежали на землі.

Монета полетіла вгору, залишаючи за собою блакитний слід, видний очам алломантки, та перелетіла стіну ліворуч від дівчини. Вен поглянула униз і помітила, що Зейн сповільнив своє падіння, а тоді рвонув угору — «притягуючись» до монети, яка тепер лежала на стіні замку.

Він пролетів повз неї з задоволеним виразом обличчя.

«От же показушник».

Вен відпустила монету ліворуч, продовжуючи «відштовхуватися» від тієї, що з правого боку. Негайно полетівши у лівий бік, вона ледве не врізалась у стіну, але встигла жбурнути в неї монету і миттю «відштовхнулась» від неї, вистріливши вгору і праворуч. Інша монета «штовхала» її вгору та ліворуч, і дівчина так і літала туди й назад між стінами, аж поки не опинилася на одній із них.

Посміхнувшись, Вен крутнулась у повітрі. Зейн, який ширяв над стінами, схвально кивнув, коли вона пролітала повз нього. Дівчина помітила, що він схопив кілька кинутих нею монет.

«Час і мені атакувати», — подумала Вен.

Вона «штовхнула» монети в руці Зейна, і її аж підкинуло вгору. Але Наглядач у той самий час «відштовхувався» від монети у стіні внизу, тому не впав. Натомість він зависнув у повітрі поміж двох сил — його власний «поштовх» підіймав його вгору, а «поштовх» Вен відтискав його вниз.

Дівчина чула, як він закректав від зусиль, і «штовхнула» сильніше. Вона була настільки на цьому зосереджена, що ледве встигла помітити, як він розкрив долоню і «штовхнув» монету в її бік. Вен приготувалася була «відштовхнутися» від неї, але він, на щастя, не поцілив, і монета пролетіла за лічені сантиметри від неї.

Або такий був його задум, бо монета негайно рвонула назад і вдарила дівчині у спину. Зейн «тягнув» її з усієї сили, і шматок металу врізався у шкіру Вен. Дівчина видихнула й запалила п’ютер, аби не дати монеті прорізати себе наскрізь.

Та Наглядач не зупинявся. Вен, зчепивши зуби, опиралася, але він важив набагато більше за неї. Дівчина поволі опускалась до нього, намагаючись «відштовхуватися», аби утриматись на відстані від Зейна, а монета боляче впиналась їй у спину.

«Ніколи не намагайся „перештовхати“ когось, Вен, — попереджав її Келсьє. — Ти занадто легка для цього, і завжди програватимеш».

Вона припинила «відштовхуватися» від монети в долоні Зейна, і негайно полетіла вниз, «притягувана» монетою, що тиснула їй у спину. Вона злегка «відштовхнулась» від неї, використовуючи її як важіль, а тоді кинула убік свою останню монету. Та вдарилась об стіну, Вен «відштовхнулась» від неї та вискочила з пастки між Зейном та його монетою. Монета Наглядача вдарила йому у груди, і він аж заричав: очевидно, планував змусити Вен знову зіткнутися з ним. Дівчина посміхнулась і «відштовхнулась» від монети у долоні Зейна.

«Ну що ж, час дати йому те, чого він хоче».

Він обернувся якраз вчасно, аби побачити, що вона летить ногами просто на нього. Вен крутнулась у повітрі, відчуваючи, як він зіщулився від її удару. Тішачись скорій перемозі, вона злетіла над стіною, а тоді дещо зауважила: кілька майже прозорих блакитних ліній, що зникають удалині. Зейн «відштовхнув» геть усі їхні монети.

Відчайдушним рухом дівчина схопила одну з монет і спробувала «підтягнути» її назад. Пізно. Вона у розпачі пошукала якісь джерела металу поблизу, але усе було з каменю та деревини. Дезорієнтована, Вен вдарилась об кам’яний мур, покотом покотилась у своєму марево-плащі галереєю і нарешті зупинилась, вдарившись об кам’яну загорожу.

Вона потрусила головою та запалила олово, намагаючись прийти до тями, очистити відчуття та прогнати біль. Зейн, певно, почувався не краще. Він мав упасти, як…

Але Зейн завис у метрі від неї. Він знайшов монету — щоправда, Вен поняття не мала де — і тепер «відштовхувався» від неї. Але при цьому нікуди не відскочив. Він просто висів на певній висоті над стіною, досі не отямившись від удару Вен.

Дівчина бачила, як Зейн поволі, витягнувши руки униз, крутився у повітрі, ніби досвідчений акробат на жердці. Його обличчя було глибоко зосереджене, а м’язи — на руках, обличчі та грудях — були страшенно напружені. Наглядач обертався у повітрі, поки не опинився з Вен обличчям до обличчя.

Дівчина захоплено дивилась на нього. Можна було легенько «відштовхуватися» від монети, регулюючи силу, з якою його відкидало. Це було дуже важко — настільки важко, що навіть Келсьє це не завжди вдавалося. Зазвичай з-імли-народжені використовували короткі вибухи сили. Наприклад, коли Вен падала, вона могла уповільнити своє падіння та швидко — але потужно — від неї «відштовхнутися» й врівноважити імпульс.

Вона ніколи досі не зустрічала алломанта, який умів би настільки досконало контролювати свою силу, як Зейн. Його здатність легко «відштовхуватися» від монети навряд чи була корисна під час бою; очевидно, вона потребувала занадто великої концентрації. І в той самий час його рухи були витончені та красиві, вони пробуджували у Вен дивні відчуття.

Алломантія — це не просто поєдинки та вбивства. Головне у ній — вправність і грація. Це було щось неймовірне.

Зейн крутився у повітрі, аж поки не випрямився у джентльменській позі, після чого опустився на стіну, безшумно торкнувшись ногами каменів. Він дивився на Вен, яка досі лежала під загорожею, без жодної зверхності.

— Ти дуже вправна, — сказав він. — І доволі потужна алломантка.

Він був високий, показний.

«Схожий на… Кепсьє».

— Навіщо ти прийшов до палацу? — спитала вона, зводячись на рівні ноги.

— Подивитися, як вони до тебе ставляться. Ти мені скажи, Вен… що це таке з цими з-імли-народженими, що ми — попри всю нашу силу — прагнемо бути рабами інших?

— Рабами? — не зрозуміла дівчина. — Я — не рабиня.

— Вони тебе використовують, Вен, — похитав головою Зейн.

— Іноді добре почуватися потрібною.

— Це у тобі твоя невпевненість говорить.

— Де ти взяв цю монету, що була в кінці? — поглянула на нього Вен. — Поруч же не було жодної.

Зейн усміхнувся, відкрив рота, витягнув звідти монету і дзвінко кинув її на камені. Вен здивовано розплющила очі. На метал, що перебуває всередині тіла, інший алломант впливати не може! Який же простий трюк! Як вона сама до цього не додумалась? Як до цього не додумався Келсьє?

— Нам не місце серед них, — похитав головою Наглядач. — Нам не місце в їхньому світі. Наш дім — імла.

— Моє місце — поруч з тими, хто мене любить, — відповіла дівчина.

— Любить? — тихо спитав Зейн. — А скажи мені… Вони тебе розуміють, Вен? І чи можуть вони тебе зрозуміти? І чи може хтось любити те, чого він не розуміє?

Він кілька секунд дивився на неї. Дівчина нічого не відповіла, і він, легко кивнувши їй, «відштовхнувся» від монети, яку він перед цим кинув на камені, і знову розчинився в імлі.

Вен не стала гнатися за ним. Його слова вразили її більше, ніж він, певно, сподівався.

«Нам не місце серед них».

Він навіть не уявляв, скільки вона міркувала про своє місце в цьому світі, силуючись збагнути, хто ж вона така — аристократка, найманка чи хтось іще?

Зейн промовив дуже важливі слова. Він почувався чужим. Як і вона. Це, певно, була його слабкість. Можливо, вона зможе налаштувати його проти Страффа — його бажання тренуватися з нею, те, що він розкрив, хто він такий, доволі ясно на це натякали.

Вона глибоко вдихнула прохолодне імлисте повітря, серце її досі билося прискорено після поєдинку. Вен почувалася втомленою, але живою від того, що билася з кимось, хто був сильніший за неї. І от, стоячи на стіні покинутого замку, огорнутого імлою, вона вирішила.

Дівчині страшенно хотілося продовжити тренуватися з Зейном.