Джерело вознесіння

24

«Щось відбувається», — подумала Вен, сидячи в імлі на даху замку Венчерів.

Сейзед не був схильний перебільшувати. Він був дуже прискіпливий — це було видно з манер, охайного вигляду террісійця й того, як він говорив. А якщо йшлося про його заняття наукою, він був іще прискіпливішим. Вен повірила його відкриттю.

Та й сама вона бачила щось в імлі — на власні очі. Це «щось» було небезпечним. Чи можна було списати смерті, про які казав Сейзед, на імлистого духа?

«Але якщо це так, то чому Сейзед нічого не сказав про фігури в імлі?»

Вен зітхнула, заплющуючи очі та запалюючи бронзу. Вона відчувала духа, який спостерігав, зачаївшись десь поблизу. А ще вона знову чула це дивне далеке гупання. Дівчина розплющила очі, не гасячи бронзу, і тихенько дістала дещо зі своєї кишені — це був аркуш зі щоденника. У світлі, що лилося з балкона Евенда під нею, та завдяки олову, вона легко змогла прочитати написане.

Щоночі я сплю лише по кілька годин. Ми мусимо рухатися вперед, щодня проходити якомога більше, але коли нарешті я лягаю на спочинок, сон тікає від мене. Думки, що турбують мене вдень, у нічній тиші лише стають нав’язливішими.

А понад те, я чую, як у горах щось пульсує і з кожним глухим ударом немовби притягує мене до себе.

Вен здригнулася. Вона попросила одного з нишпорок Евенда запалити бронзу й перевірити, але він сказав, що нічого з північного боку не чує. Чи могло бути так, що дівчина чула ритм, який більше ніхто чути не міг? Ніхто, крім чоловіка, який помер тисячу років тому.

Чоловіка, якого всі знали як Героя Віків.

«Не будь дурепою, — сказала вона собі, знову ховаючи папірець у кишеню. — Не треба робити поквапливих висновків».

ОрСеур, який лежав із нею поруч і дивився на місто, ворухнувся.

Та її ніяк не відпускали слова Сейзеда. В імлі щось відбувалося. Щось із тією імлою було не так.

На даху замку Гастінгів Зейн її не знайшов.

Зупинившись в імлі, він тихо стояв і чекав. Зейн сподівався, що вона буде тут — бо саме в цьому місці вони билися востаннє. І навіть від самої згадки про це він вичікувально напружувався.

Протягом місяців, коли вони час від часу тренувалися, вони завжди зустрічалися в цьому місці — там, де вони розсталися вперше. Та ось уже кілька днів поспіль він сюди повертався, а її не було. Зейн нахмурився, думаючи про накази Страффа й те, чого не уникнути.

Рано чи пізно батько накаже йому вбити дівчину. І Зейн не знав, що турбує його більше — його дедалі сильніше небажання навіть думати про можливість такого вчинку чи те, що його дедалі більше тривожить той факт, що він ніяк не може її перемогти.

«А раптом це вона? — думав він. — Та, що нарешті зупинить мене. Та, що змусить мене просто… піти».

Він не міг пояснити, навіщо йому була потрібна для цього причина. Якась частина Зейна приписувала це бажання його божевіллю, хоча раціональна частина його натури почувалась так, ніби це дуже погана відмовка. Глибоко в душі він розумів, що, крім Страффа, у нього нікого не було. Зейн просто не міг піти, не переконавшись, що батькові без нього буде на кого покластися.

Він віддалився від замку Гастінгів — набридло чекати, треба пошукати дівчину. Зейн, підкидаючи монети, якийсь час довгими стрибками пересувався над містом. Звичайно, вона була на даху замку Венчерів — оберігала його йолопа-брата.

Зейн обійшов замок колом, тримаючись на такій відстані, аби його не помітив навіть підсилений оловом зір дівчини. Приземлившись на іншому кінці даху замку, почав тихенько наближатись до Вен. Підкравшись, просто зупинився й почав спостерігати за тим, як вона сидить на краю даху. В повітрі панувала тиша.

Аж раптом вона, легко підстрибнувши, розвернулася. Зейн міг присягнути, що вона відчула його раніше, ніж насправді могла.

Хай там як, його було викрито.

— Зейне, — байдуже привіталася Вен, легко впізнавши його силует.

Він був звично вдягнений у все чорне і не мав на собі марево-плаща.

— Я чекав на тебе, — тихо відповів Зейн. — На даху замку Гастінгів. Сподівався, ти прийдеш.

Вен зітхнула з полегшенням, втім, не зводячи з нього очей.

— Я сьогодні не в настрої для спарингу.

Він окинув її довгим поглядом.

— Прикро, — сказав нарешті, підходячи ближче, і Вен мимоволі насторожено встала.

Зупинившись на краю даху, він подивився вниз — на балкон кімнати Евенда.

Вен поглянула на ОрСеура. Той переводив із неї на Зейна напружений погляд.

— Ти за нього так хвилюєшся, — ледве чутно промовив Зейн.

— За Евенда? — спитала Вен.

Зейн кивнув.

— Попри те, що він тебе використовує.

— Ми про це вже говорили, Зейне. Він мене не використовує.

Зейн поглянув на неї, зустрівся з нею поглядом — стояв він з прямою спиною, усім своїм виглядом випромінюючи впевненість у собі.

«Він такий сильний, — подумала Вен. — Такий впевнений у собі. Такий не схожий на…»

Вона змусила себе обірвати цю думку.

— Скажи мені, Вен, — сказав Зейн, відвернувшись, — коли ти була молодшою — чи прагнула ти влади?

Вен опустила голову, нахмурившись на це дивне запитання.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ти ж зростала на вулиці, — пояснив Зейн. — Чи мріяла ти колись про владу, як була молодшою? Чи мріяла ти, аби тобі випала нагода вирватися на волю та вбити тих, хто тебе ображав?

— Звичайно, — зізналася Вен.

— І ось, у тебе ця влада тепер є, — промовив він. — Що б сказала зараз дівчинка Вен, якби зустрілася з тобою? Що б сказала з-імли-народжена, яку було пригнічено силою чужої волі? Могутня, та все-таки чомусь покірна?

— Я тепер стала зовсім іншою, Зейне, — відповіла Вен. — І волію думати, що з того часу, як я була дитиною, багато чого навчилася.

— Мені завжди здавалося, що дитячі інстинкти — найбільш чесні, — сказав Зейн. — Найбільш природні.

Вен не відповіла.

Зейн тихо відвернувся, дивлячись на місто — ніби його зовсім не обходило, що він залишив свою спину без захисту. Вен поглянула на нього і кинула монету, яка дзвякнула об металевий дах, і гість негайно обернувся до неї.

«Ні, — подумала вона. — Він не довіряє мені».

Зейн знову відвернувся, і Вен просто спостерігала за ним. Вона розуміла, що він має на увазі, адже колись і сама міркувала схожим чином. Дівчині стало раптом цікаво, якою б вона стала, якби отримала повний доступ до своїх здібностей і в той самий час команда Келсьє не показала їй, що таке справжня дружба та довіра.

— То як би ти вчинила, Вен? — поцікавився Зейн, знову розвертаючись до неї. — Якби тебе ніщо не обмежувало, якби твої дії не мали ніяких наслідків?

«Вирушила би на північ, — раптом подумала вона. — З’ясувала б, що це за гупання».

Та вголос вона цього не сказала.

— Я не знаю, — відповіла вона натомість.

— Ти мене серйозно не сприймаєш, я так розумію, — зміряв її поглядом Зейн. — Вибач, що марнував твій час.

Він почав віддалятися, ідучи якраз між Вен і ОрСеуром. Дівчина дивилась йому вслід і раптом відчула тривогу. Він сам до неї прийшов, він хотів поговорити, а не битися, — а вона згаяла таку нагоду. Якщо вона з ним не говоритиме, то нізащо не перетягне на свій бік.

— Хочеш знати, що б я зробила? — спитала Вен.

Голос її дзвенів у тихій імлі.

Зейн зупинився.

— Я можу використовувати свої сили на власний розсуд? — уточнила дівчина. — І ніяких наслідків? Я б захищала його.

— Твого короля? — обернувся Зейн.

Вен швидко кивнула.

— Ці люди, які привели під місто свої армії, аби його скинути — твій господар, цей лорд Цетт… я би просто вбила їх. Я б використала свої сили на те, аби зробити так, щоб ніхто не міг скривдити Еленда.

Зейн ледве помітно кивнув, і вона побачила в його погляді повагу.

— І чому ти цього досі не зробила?

— Тому що…

— Я бачу, що ти спантеличена, — зауважив Зейн. — Ти чудово розумієш, що твої інстинкти, які вимагають від тебе вбити цих людей, не помиляються — але ти себе стримуєш. Через нього.

— Через те, що ці вбивства матимуть наслідки, Зейне, — заперечила Вен. — Їхні армії можуть нас захопити й без їхнього керівництва. Поки що можна захищатися дипломатичними методами.

— Можливо, — відповів Зейн. — Поки він не попросить тебе вбити когось заради нього.

— Це не стиль Еленда, — фиркнула дівчина. — Він не дає мені наказів, і вбиваю я лише тих, хто першим намагається убити його.

— Справді? — кинув Зейн. — Ти, може, й не дієш за його наказом, Вен, але ти точно утримуєшся за його наказом від певних дій. Ти — лише іграшка у його руках. Я це не для того, аби тебе образити, кажу — зрештою, я така само іграшка, як і ти. Жоден із нас не може вирватися на волю. Поодинці.

Раптом монета, яку Вен кинула раніше, підскочила у повітря й полетіла до Зейна. Дівчина напружилась усім тілом, але він просто впіймав шматок металу своєю рукою.

— Це цікаво, — промовив він, крутячи монету в пальцях. — Багато з-імли-народжених більше не бачать у монетах цінності. Для нас це просто штука, за допомогою якої ми стрибаємо по місту. Так легко забути про цінність чогось, якщо занадто часто це щось використовувати. Якщо це щось стає для тебе занадто звичним. Якщо воно стає… всього лише інструментом.

Зейн підкинув монетку, а тоді жбурнув її у ніч.

— Мені потрібно йти, — промовив він, розвертаючись.

Вен підняла руку, аби його зупинити. Побачивши, як він використовує алломантію, вона зрозуміла раптом, що існує ще одна причина, з якої вона хотіла з ним поговорити. Вона так давно не розмовляла з іншим з-імли-народженим, з тим, хто розуміє її сили. З кимось, схожим на неї.

Та дівчина вирішила, що занадто відчайдушно наполягати на тому, аби він залишився, не варто. Тому вона просто відпустила Зейна та повернулася до своєї варти.