Джерело вознесіння

53

На той час, поки армія Страффа вийшла на останній пагорб, з якого вже відкривався вид на Лютадель, сам старший Венчер почувався набагато краще. Він потайки прийняв ще кілька препаратів з шафки — і нарешті визначив, що саме давала йому Амаранта: Чорний фрейн. Справді, мерзотна річ. Доведеться помаленьку відвикати від нього, але зараз, проковтнувши кілька його листочків, Страфф зробився набагато сильнішим та уважнішим, ніж раніше. Чесно кажучи, він почувався просто прекрасно.

Та він був певен, що про людей, які зараз були у пастці в Лютаделі, сказати такого не можна. Колоси юрмилися під міськими мурами, виламуючи кілька брам у північній та східній частинах міста. З середмістя підіймався дим від пожеж.

— Наші розвідники доповідають, що потвори зламали чотири з восьми брам, мій пане, — сказав лорд Дженерл. — Спершу вони прорвалися крізь східні ворота, але зустріли там відчайдушний спротив. Наступною впала північно-східна брама, але солдати утримують і цю ділянку. Та головний прорив відбувся на півночі. Найімовірніше, колоси з цього напрямку все-таки змогли пробитися за мури й тепер громлять усе підряд, підпалюючи та грабуючи будинки.

Страфф кивнув.

«Північні ворота, — подумав він. — Найближчі до замку Венчерів».

— Накажете атакувати, мій пане? — спитав Дженерл.

— Як давно впала північна брама?

— Близько години тому, мій пане.

Страфф неспішно похитав головою.

— Тоді трохи заждемо. Чудовиська так намагалися пробитися у місто — хай трохи розважаться перед тим, як ми їх усіх знищимо.

— Ви впевнені, мій пане?

Старший Венчер посміхнувся.

— Коли за кілька годин вони втамують спрагу крові, то втомляться і заспокояться. Тоді ми й нападемо. Вони якраз розбредуться містом і будуть ще слабкі після битви. Ми легко з ними впораємося.

Сейзед схопив колоса за горло, відштовхуючи його злу та спотворену морду. Шкіра потвори напнулася так сильно, що просто посеред обличчя пробігла тріщина, оголивши вологі від крові м’язи над зубами, якраз довкола носових отворів. Створіння хрипко й люто дихало, з кожним видихом забризкуючи террісійця кров’ю та слиною.

«Треба більше сили!» — подумав Сейзед, сягаючи своєї п’ютеропам’яті.

Його тіло в одну мить зробилося настільки масивним, аж террісієць навіть злякався, що шкіра не витримає і лусне. На щастя, його металопам’яті були зроблені так, що могли розширятися — браслети й персні були з одного боку нез’єднані, тому могли згинатися. Та все-таки його розміри лякали навіть його самого. Певно, він не зміг би ні ходити, ні навіть ухилятися від ударів — але цього і не треба було. Колос уже притиснув террісійця до землі, і Сейзеду хотілося лише посилити свою власну хватку. Тварюка кігтями однієї руки вчепилася йому в руку, а другою тягнулася за спину, до меча…

Пальці террісійця нарешті зімкнулися на товстій шиї чудовиська. Колос хотів було заричати, але не міг навіть вдихнути й почав перелякано вириватися. Сейзед змусив себе піднятися і жбурнув істоту в його співплемінників. Завдяки надприродній силі, навіть триметровий колос здався йому легким, мов пір’їнка. Тіло потвори влетіло в групу інших колосів, що бігли на них, і всіх повалило на землю.

Террісієць, важко дихаючи, випрямився.

«Я занадто швидко використовую свою силу», — подумав він, відпустивши п’ютеропам’ять, і його тіло моментально здулося, ніби повітряна кулька.

Не можна було настільки активно використовувати свої запаси. Сейзед уже витратив добрячу половину своєї сили, хоча накопичував її протягом довгих десятиліть. Так, ще не вступали у гру його персні — але здатностей на кожному з них вистачило б щонайбільше на кілька хвилин. Це вже на випадок, якщо справи підуть узагалі погано.

«Хоча, можливо, гірше вже нема куди», — пройняло його страхом.

Вони досі утримували Площу Сталевої брами. Попри те що колоси вибили тамтешні ворота, одночасно проходити в отвір могло лише кілька з них, і лише найбільшим вдавалося застрибнути на стіну.

Однак тепер невеликий загін під командуванням Сейзеда опинився у скрутному становищі. Площею були розкидані тіла солдатів. Натхненні своєю вірою скаа, що зібралися ззаду, намагалися відтягувати поранених у безпечне місце. Террісієць чув, як вони стогнуть у нього за спиною.

Вистачало на площі також і трупів колосів, і попри те, що довкола вирувала різанина, Сейзед мимоволі відчув гордість, що за прорив у браму ці створіння заплатили таку високу ціну. Лютадель не збирався здаватися без бою. Ой як не збирався.

Наразі потік колосів, що проштовхувалися крізь вибиті ворота, вичерпався, хоча біля брами досі точилися кілька поєдинків, а ззовні уже збиралася нова група тварюк.

«За воротами», — подумав Сейзед, подивившись на них.

Потвори змогли виламати лише одну з масивних ворітень брами — ту, що праворуч. Площа була завалена трупами — десятками, можливо, сотнями, — але колоси намагалися відтягнути їх убік, аби розчистити собі вхід до міста.

Можливо…

Часу на роздуми Сейзед не мав. Він кинувся вперед, знову сягнувши своєї п’ютеропам’яті та зробивши себе вп’ятеро сильнішим. Схопивши труп меншого колоса, террісієць легко підняв його та викинув за браму. Потвори зовні з ричанням розбіглися. Їх там були сотні — тих, хто чекав на нагоду прорватися до міста, — але вони, спотикаючись об мертвих, швидко забралися з траєкторії руху їхнього мертвого товариша, який тепер летів у них снарядом.

Сейзед, ковзаючи на крові, що залила бруківку, схопив другий труп і знову кинув його за браму.

— До мене! — закричав він, сподіваючись, що його бодай хтось почує і послухається.

Колоси занадто пізно зрозуміли, що він робить. Террісієць відкинув з дороги ще один труп і, навалившись тілом на вибиту ворітню, сягнув залізопам’яті, черпаючи звідти накопичену за довгі роки вагу. Він миттєво став набагато важчим, і ця вага вперлася у ворота.

З іншого боку негайно заметушилися колоси. Сейзед усім тілом навалився на ворота, не даючи відчинити їх. Він знову і знову сягав до своєї залізопам’яті, швидко витрачаючи її дорогоцінні запаси. Террісієць зробився настільки важким, що його ледве не притискала до землі власна вага, і тільки завдяки збільшеній силі він тримався на ногах. Розлючені колоси раз за разом гупали у ворота, але він тримався. Він тримався, щосили притискаючись руками та грудьми до грубого дерева, упершись пальцями ніг у нерівну бруківку. Завдяки латунепам’яті, він навіть не відчував холоду, хоча стояв просто в огидному місиві зі снігу, попелу та крові.

Довкола кричали люди. Хтось із них помирав. Інші, намагаючись допомогти йому, теж навалилися своїми тілами на ворота; Сейзед озирнувся. Решта його загону стояла по периметру площі, захищаючи ворота від колосів, які прорвалися в місто. Вони билися хоробро, стоячи спиною до брами, якій не давала відкритися лише сила террісійця.

Билися вони на славу. Сейзед кричав, упираючись та ковзаючи ногами, але все-таки тримаючи ворота, поки його солдати добивали колосів, які встигли прорватися на площу. А потім звідкілясь збоку з’явилася група бійців, тягнучи велику дерев’яну балку. Террісієць і гадки не мав, де вони її роздобули; та йому, чесно сказати, було байдуже — головне, що встигли вставити її на місце засува, який раніше тримав ворота брами зачиненими.

Його запас ваги та сили вичерпався, залізопам’ять спорожніла.

«Треба було частіше накопичувати — у мене стільки років на це було!» — виснажено зітхнувши, подумав він і впав перед зачиненими воротами.

Сейзеду завжди здавалося, що його резерви сили доволі великі… аж поки не дійшло до того, що довелося розкидувати в різні боки всяких колосів.

«Зазвичай накопичення ваги було для мене побічним ефектом полегшення себе. Здавалося, що це найбільш практичний спосіб використання заліза».

Террісієць відпустив п’ютер, і відчув, як його тіло зменшується в розмірах. На щастя, після подібного розтягування та стискання тіла, шкіра не обвисала. Він повернувся до своїх звичних габаритів, але був страшенно виснажений і відчував тепер ледве помітний, тягучий біль. Колоси продовжували виламувати ворота. Сейзед — майже голий валяючись у сніжно-попелястому місиві — розплющив втомлені очі. Перед ним похмуро стояли його солдати.

«Як мало», — подумав террісієць.

З чотирьох сотень, які були спочатку, залишилося ледве п’ятдесят. Уся площа була червона — ніби розфарбована яскравою кров’ю колосів, що змішувалася з темнішою людською кров’ю. Цілими купами та поодинці лежали спотворені сині тіла, перемішані з понівеченими та розірваними шматками колись людських тіл, порубаних безжальними мечами колосів.

Ворота ні на мить не переставали вибивати — ніби з іншого боку брами хтось бив у величезний барабан. Ритм цих ударів був просто шаленим, ворота тремтіли, а колоси з кожною хвилиною лютували дедалі сильніше. Певно, їх приводили у шаленство запахи крові та плоті — такі близькі, такі бажані.

— Ця балка довго не протримається, — тихо промовив один із солдатів; перед його обличчям падали на землю пластівці попелу. — І петлі піддаються. Вони ось-ось знову прорвуться.

Сейзед важко піднявся.

— Значить, будемо битися знову.

— Мій пане! — пролунав голос.

Террісієць обернувся і побачив одного з посланців Доксона, який наближався до них, старанно об’їжджаючи гори трупів.

— Лорд Доксон велів передати, що…

Він раптом замовчав здивовано, помітивши, що ворота зачинені.

— Як ви… — почав було він.

— Та кажіть уже, молодий чоловіче! — втомлено перебив його Сейзед.

— Лорд Доксон велів передати, що підкріплення не буде, — ледве стримував свого коня посланець. — Олов’яна брама впала, і…

— Олов’яна брама?! Коли?

«Тіндвіл!»

— Понад годину тому, мій пане.

«Понад годину? Скільки ж уже триває битва?»

— Ви повинні тримати свої позиції! — прокричав юнак і, розвернувши коня, зник у тому напрямку, звідки й з’явився.

Сейзед мимоволі обернувся на схід.

«Тіндвіл…»

Удари у ворота ставали дедалі гучнішими, і балка почала тріщати. Солдати побігли шукати, чим іще можна підперти ворітні, але Сейзед, подивившись уважніше, побачив, що ламаються уже самі кріплення, на яких трималась ця балка. Щойно їх остаточно виб’ють, зачинити ці ворота уже нікому не вдасться.

Сейзед заплющив очі та, відчуваючи нелюдську втому, сягнув п’ютеропам’яті. Вона була майже вичерпана. Коли вона закінчиться, у нього залишиться лише запас сили в одному з перснів.

Але що іще він міг зробити?

Балка з тріском зламалася навпіл, і солдати закричали.

— Назад! — волав Кривоніг. — Відступаємо у місто!

Залишки їхньої армії розділилися, відтягуючись від Цинкової брами. Бриз із жахом дивився на те, як на площу прориваються дедалі більше колосів, хапаючи занадто слабких або занадто поранених, аби тікати, солдатів. Потвори котили на середмістя великою, синьою хвилею — хвилею з залізними мечами та червоними очима.

А сонце в небі, якого майже й не було видно за важкими штормовими хмарами, було схоже на кровоточиву рану, що повільно опускалася до горизонту.

— Бризе! — крикнув генерал, тягнучи гамівника назад. — Забираймося звідси!

Їхні коні давно вже втекли, не чекаючи вершників. Бриз поплівся за генералом, намагаючись не звертати уваги на ричання за спиною.

— Відступаємо на оборонні позиції! — кричав Кривоніг тим, хто ще міг його чути. — Перший загін — у замок Лекалів! Там повинен бути лорд Геммонд, він готується до оборони! Другий загін — за мною, до замку Гастінгів!

Бриз поспішав за ним, хоча як його розум, так і ноги вже оніміли. Від нього у битві не було жодної користі. Він намагався заспокоїти страх солдатів, але, здавалося, нічого не вийшло. Це як ніби намагатися захистися від сонячних променів папірцем.

Кривоніг підняв руку, і загін з двох сотень солдатів слухняно зупинився. Бриз роззирнувся довкола. Вуличка була порожня й тиха, з неба сипали сніг і попіл. Усе здавалося таким… понурим. Тьмяне небо, силуети міста, згладжені снігом, поцяткованим чорним попелом. Так дивно було втекти від жахливої багряно-синьої різанини та побачити це місто таким розніженим.

— Прокляття! — вилаявся Кривоніг і відштовхнув Бриза убік.

Там, де той стояв, уже за секунду промчала група розлючених колосів, які раптом з’явилися з бічної вулички. Солдати вишикувалися в лінію, готуючись захищатися, але інша група колосів — тих, що виламали ворота — наближалася до них зі спини.

Бриз, не втримавшись на ногах, звалився у сніг. Ця інша група… вона прийшла з півночі! Невже ці тварюки встигли настільки глибоко просунутися у міські квартали?!

— Кривоноже, — обернувся Бриз. — Ми…

Гамівник якраз устиг побачити, як велетенський меч одного з колосів відрубав підняту руку Кривонога та вдарив йому у ребра. Генерал зі стогоном кинувся вбік, і його рука, досі тримаючи меч, упала на бруківку. Він наступив на хвору ногу та впав, а колос, ударив навідліг мечем, який він тримав обома руками.

Брудний сніг негайно став червоним.

Бриз очманіло дивився на розрубаний труп його друга. А тоді колос обернувся до гамівника й зловісно заричав.

Імовірність отримати смертельний удар витверезила його так, як не зміг би це зробити ніякий холодний сніг. Бриз позадкував, ковзаючи на бруківці та інстинктивно намагаючись «вгамувати» тварюку. Звичайно, нічого не вийшло. Гамівник спробував піднятися, і колос, який щойно вбив Кривонога, разом з кількома іншими потворами кинулися на нього. На щастя, цієї миті з провулку на них вилетіла ще одна група солдатів, які тікали від щойно захопленої брами, і колоси звернули свою увагу на них.

А Бриз зробив те, що здавалося йому в цих обставинах найбільш природним. Він заповз усередину якоїсь будівлі та сховався.

— Це Келсьє у всьому винен, — пробурмотів Доксон, роблячи на мапі ще одну позначку.

Згідно з інформацією, отриманою від посланців, Гем дістався замку Лекалів. Щоправда, довго йому там не протриматися.

У великій залі замку Венчерів панував хаотичний вир — це писарі нарешті зрозуміли, що колосам начхати, хто перед ними. Скаа, учений, аристократ, купець… їм просто подобалося вбивати.

— Він повинен був усе це передбачити, — вів далі Доксон. — Він просто залишив на нас увесь цей безлад, і вирішив, що ми якось упораємося. Ну не можу ж я сховати від ворогів ціле місто, як колись сховав команду. Те, що ми — прекрасні злодії, не означає, що ми зможемо керувати королівством!

Та ніхто його не слухав. Усі посланці давно порозбігалися, а його гвардійці билися біля воріт замку. Кожен із замків має свої оборонні споруди, але Кривоніг вирішив — і правильно зробив — використовувати їх як опорні пункти на випадок, коли знадобиться відступати. Усі ці укріплення не були розраховані на повноцінний і масовий штурм, а також були розташовані достатньо далеко одне від одного. Словом, у разі відступу на ці позиції, армія людей стала б розділеною та ізольованою.

— Справжня наша проблема — це бодай раз завершити справу, — промовив Доксон, додавши останню примітку, що стосувалася Олов’яної брами та пояснювала, що саме там відбулося.

Він подивився на мапу. Хто б міг подумати, що брама, за яку відповідав Сейзед, протримається найдовше.

— Довести справу до кінця — ось що головне, — вів він далі. — Ми вважали, що зможемо усе облаштувати краще, ніж аристократи, але щойно влада опинилася у наших руках, ми знову почали їх слухатися. Можливо, якби ми їх усіх вирізали, то зуміли б почати з чистого аркуша. Щоправда, це означало, що потрібно вторгнутися в інші домінії — тобто послати Вен, аби вона усунула найважливіших і найпроблемніших аристократів. Почалася б різанина, якої світ не бачив. І якби ми це зробили…

Він раптом замовк і підняв голову — одне з величних вітражних вікон тієї ж миті розлетілося в друзки. Інші вікна також розбивалися від кинутих у них каменів. У порожні віконниці застрибнули кілька велетенських колосів, незграбно приземлившись на вкритій уламками мармуровій підлозі. Навіть розбиті, ці вітражні вікна були прекрасними; уламки скла виблискували у вечірньому світлі. В одне з цих вікон Доксон побачив, що буря закінчується; з-за хмари пробився промінь світла.

— Якби ми це зробили, — тихо промовив Доксон, — ми б і самі стали не кращими за чудовиськ.

Колоси почали вбивати всіх підряд, і писці з криками кинулися врозтіч. Доксон залишався на місці, попри наближення цих тварюк — лише чув з-за спини ричання та важке, хрипке дихання. Побачивши, як почали помирати його люди, він потягнувся до меча, який лежав перед ним на столі.

Доксон заплющив очі.

«Ти знаєш, Келе, — подумав він. — А я майже повірив, що вони мають рацію і ти спостерігаєш за нами. Що ти був у певному сенсі богом».

Він різко розплющив очі та різко розвернувся, змахнувши мечем.

І застиг — просто на нього летіла величезна потвора.

«Який великий!»

Доксон, стиснувши зуби, востаннє прокляв Келсьє та кинувся чудовиську назустріч, розмахуючи мечем.

Колос схопив його лезо байдужою рукою, не звертаючи уваги на поріз, після чого опустив свій меч — і стало темно.

— Мій пане! — промовив Дженерл. — Місто впало. Погляньте, воно усе палає. Колоси атакували чотири брами й не змогли прорватися лише через одну; після цього в місті запанував хаос. Вони не намагаються грабувати — лише убивають всіх підряд. Там справжня бійня. Солдатів для успішного опору майже не залишилося.

Страфф мовчки дивився, як палає Лютадель. Йому це охоплене вогнем місто здавалося… символом. Символом справедливості. Колись він утік звідси, залишивши його на поталу паразитам скаа, а коли висунув вимогу повернути місто йому, люди опиралися.

Вони були занадто зухвалі. Вони заслужили на це.

— Мій пане, — знову заговорив Дженерл. — Армія колосів уже достатньо послаблена. Важко порахувати, скільки їх, але, судячи з того, скільки там трупів, принаймні третину свого війська вони втратили. Ми можемо розбити їх!

— Ні, — похитав головою Страфф. — Ще рано.

— Мій пане?

— Нехай колоси захоплять усе місто, — тихо промовив старший Венчер. — Нехай вони уб’ють всіх, кого тільки зможуть, нехай спалять і розгромлять Лютадель. Атію вогонь не зашкодять — насправді пожежі тільки полегшать нам його пошуки.

— Я… — тільки й зміг вичавити з себе шокований Дженерл.

Сперечатися він більше не став, та в очах його промайнув блиск непокори.

«Доведеться з ним розібратися пізніше, — подумав Страфф. — Він виступить проти мене, щойно дізнається, що Зейн пішов».

Та зараз це не мало значення. Лютадель відмовився приймати його владу, а значить повинен померти. А він на його місці побудує нове місто. На честь Страффа Венчера, а не Пана Всевладаря.

— Батьку! — вперто сказала Алріанна.

Цетт похитав головою. Він сидів верхи на своєму коні на пагорбі західніше Лютаделя. Він бачив армію Страффа, що шикувалася в бойові порядки на півночі та — як і він сам — спостерігала за передсмертними конвульсіями приреченого міста.

— Ми повинні допомогти! — наполягала Алріанна.

— Ні, — тихо промовив Ешвезер та відмахнувся від спроб дочки «збурити» його емоції.

Він уже давно звик до цих її маніпуляцій.

— Наша допомога їх уже не врятує.

— Ми повинні щось зробити! — потягнула його за руку дівчина.

— Ні, — впевнено відповів Цетт.

— Але ж ти повернувся! Навіщо ж ми тоді повернулися, якщо не допомогти?

— Ми допоможемо, — зітхнув батько. — Ми допоможемо Страффу захопити місто, коли він піде в атаку, а потім визнаємо його владу та будемо сподіватися, що він нас не вб’є.

Алріанна сполотніла.

— Ось як? — прошипіла вона. — То ми, значить, повернулися для того, аби ти міг віддати наше королівство у лапи цьому чудовиську?!

— Ну а ти на що сподівалась? — знизав плечима Цетт. — Ти ж мене знаєш, Алріанно. Ти знаєш, що по-іншому я б не вчинив.

— Я гадала, що знаю тебе! — гиркнула дівчина. — Я гадала, що в глибині душі ти — добра людина.

Ешвезер похитав головою.

— Усі добрі люди померли, Алріанно. Вони померли у цьому місті.

Сейзед продовжував битися. Він не був воїном, у нього не було ані бойових інстинктів, ані відповідної підготовки. З усього виходило, що він повинен був померти ще кілька годин тому. Та все-таки він чомусь досі був живий.

Можливо, тому, що колоси також були не дуже вправними бійцями. Вони діяли грубо, нагадуючи цим свої великі клиноподібні мечі — просто кидалися на суперника, не заморочуючись якоюсь тактикою.

І цього вистачало. Та Сейзед якимось дивом тримався — і разом з ним трималися ще кілька воїнів. На боці колосів була їхня нестримна лють, але люди Сейзеда пам’ятали, що за їхніми спинами на краю площі з’юрмилися старі та немічні. Солдати чудово знали, за що вони б’ються. І цього було їм достатньо, аби навіть не думати про те, аби скласти зброю — навіть коли потвори почали їх оточувати, пробиваючись по периметру площі.

Тепер Сейзед знав, що підмоги не буде. Він сподівався, що Страфф вирішить атакувати місто, як і припускав Кривоніг. Але для цього було занадто пізно: наближалася нічна пора, сонце опускалося за горизонт.

«Ось нарешті й кінець», — подумав Сейзед, коли солдат, що стояв поруч із ним, упав мертвий.

Нога террісійця поїхала на слизькій бруківці, він послизнувся — і цей рух врятував йому життя, адже удар колоса поцілив якраз туди, де щойно була його голова.

Можливо, Тіндвіл встигла відступити до безпечного місця. А ще залишалося сподіватися, що Еленд відвезе його дослідження, куди його попросили.

«Це дуже важлива праця», — подумки повторив Сейзед, хоча й сам не розумів, чому це так.

Террісієць пішов у атаку, вимахуючи мечем, який він забрав у колоса. Він останнім спалахом посилив свої м’язи якраз тієї миті, коли лезо зустрілося з тілом чудовиська.

Удар. Опір плоті, нудотний, вологий звук, віддача в руку — усе це тепер було таке знайоме… Яскрава кров колоса бризнула на нього; ще одна тварюка впала.

А у Сейзеда більше зовсім не залишилося сили.

П’ютер скінчився, і меч, який він тримав у руці, здався неймовірно важким. Террісієць спробував замахнутися ним на наступного колоса, але зброя вислизнула з його слабких, онімілих і втомлених пальців.

А цей колос був здоровенний. Заввишки ледве не у п’ять метрів — таких великих Сейзед досі не зустрічав. Террісієць спробував відійти убік, але перечепився через труп щойно вбитого солдата. Коли він упав, його люди також нарешті зламалися — останній десяток захисників брами врозтіч кинувся рятуватися на прилеглих вуличках. Вони трималися добре. Навіть дуже добре. Можливо, якби він дозволив їм відступити…

«Ні, — подумав Сейзед, дивлячись в очі своїй смерті. — Гадаю, я добре впорався. Краще, ніж міг би впоратися звичайний учений».

Він згадав про персні на своїх пальцях. Можливо, завдяки їм він зміг би отримати останню перевагу — швидко побігти. Втекти. Та він не бачив у цьому сенсу. Навіщо опиратися неминучому? Навіщо він узагалі опирався? Адже він чудово знав, що вони приречені.

«Ти помилялася у мені, Тіндвіл, — подумав він. — Іноді я здаюся. А це місто я здав уже давно».

Колос навис над Сейзедом, який лежав у кривавому місиві, та підняв свій меч. За плечем потвори Сейзед побачив червоне сонце, яке висіло просто над міським муром. Террісієць спробував зосередитися на ньому, а не на мечі, що опускався на нього. Він побачив промені сонця, ніби… уламки скла у небі.

Сонячне світло ніби іскрилося та мерехтіло, прагнучи до нього. Так, ніби сонце кликало його до себе, ніби воно опустилося, аби прийняти його дух.

«Зараз я помру…»

Аж раптом мерехтлива крапля світла блиснула у сонячних променях і вдарила колоса просто у потилицю. Тварюка завмерла, захрипівши, і випустила свій меч, після чого завалилась набік. Сейзед кілька секунд очманіло лежав на землі, а тоді поглянув на стіну.

На ній, у світлі призахідного сонця, стояла тендітна фігурка — геть чорна на тлі червоного світила, з плащем, який легко тріпотів на вітрі. Сейзед закліпав очима. Та крапля мерехтливого світла, яку він бачив… це була монета. Колос, який щойно замірявся його убити, сам лежав мертвий.

Вен повернулася.

Вона стрибнула — як вміють стрибати тільки алломанти — описавши над площею вишукану, довгу дугу та, приземлившись просто поміж колосами, закрутилася на місці. Монети вилітали з її рук, мов розлючені комахи, врізаючись у синю плоть. Чудовиськ було не так легко збити з ніг, як людей, але ця несподівана атака привернула їхню увагу. Вони негайно забули про солдатів, які тікали з площі, та беззахисних містян.

Скаа, що зібралися у дальньому кінці площі, затягнули якусь пісню. Дивно було чути її просто в серці жорстокої битви. Сейзед сів та, не звертаючи уваги на свої біль і втому, спостерігав за стрибками Вен. Ворота брами раптом зарухалися, петлі почало викручувати. Колоси так довго намагалися їх вибити…

Масивні дерев’яні ворітні відірвалися від стіни — їх «притягнула» Вен.

«Неймовірна сила, — тупо подумав Сейзед. — Вона повинна „притягувати“ щось у себе за спиною — але це означає, що бідна Вен зараз зависла між двома масивними об’єктами, такими як ці ворота».

Та все-таки вона це зробила — ривком підняла ворота і «притягнула» їх до себе. Величезна дерев’яна конструкція врізалася у лави колосів, розкидаючи їх на всі боки. Вен зі знанням справи вивернулася у повітрі, махнувши воротами, ніби вони були прикріплені до неї довгим ланцюгом.

Чудовиська під акомпанемент хрускоту кісток розліталися в повітрі, ніби тріски від удару велетенської сокири. Одним широким рухом Вен очистила цілу площу.

Ворота впали. Вен приземлилася просто посеред купи понівечених тіл, мовчки підкинувши ногою солдатський ціпок і впіймавши його руками. Колоси за брамою на коротку мить зупинилися, а потім кинулися на дівчину. Вен била їх швидко, але точно. Проламувалися черепи, колоси падали у криваве місиво, намагаючись оминути її. Дівчина рвучко розвернулася та повалила кількох на землю, забризкавши попелясто-червоною юшкою тих, хто біг позаду.

«Я… я повинен щось зробити», — подумав Сейзед, помотавши головою та виходячи зі ступору.

Попри те що він досі був майже голий, холоду він не відчував завдяки своїй латунепам’яті — хоча вона теж уже майже спорожніла. Вен продовжувала битися, вбиваючи колосів одного за одним.

«Навіть її сила не нескінченна. Їй не врятувати місто».

Сейзед змусив себе підвестися, а тоді пішов у дальній кінець площі. Схопивши за барки літнього чоловіка, який стояв попереду групи скаа, він трухнув його і змусив припинити співати.

— Ви не помилилися! — сказав Сейзед. — Вона повернулася.

— Так, Святий Перший Свідку.

— Вона зможе виграти для нас трохи часу, — вів далі террісієць. — Колоси вдерлися у місто. Нам потрібно зібрати усіх, кого ми тільки зможемо, і вибиратися звідси.

На якусь мить Сейзеду здалося, що старий зараз почне сперечатися, що він почне стверджувати, мовляв, Вен їх захистить, вона розіб’є усю ворожу армію. Але той, на щастя, кивнув.

— Ми втечемо через північні ворота, — кваплячись, промовив террісієць. — Саме через них колоси увірвалися до міста, тому, може бути, що з того району вони вже пішли.

«Принаймні я сподіваюся на це», — подумав Сейзед, рушаючи з місця.

Оборонні позиції було облаштовано у замках аристократів. Можливо, хтось у них і вижив.

«Значить, — подумав Бриз, — виходить, що я — боягуз».

Не сказати, що це було якесь нечуване відкриття. Гамівник завжди казав, що для людини важливо зрозуміти себе саму, він завжди усвідомлював свій егоїзм. Тому загалом він не здивувався, коли збагнув, що сидить, притулившись до старого цегляного перекриття будинку скаа та затуляючи долонями вуха, аби не чути криків, що долинали з вулиці.

Куди подівся той пихатий чоловік? Де той поважний дипломат, гамівник у бездоганних костюмах? Він пішов, залишивши по собі лише тремтливу беззахисну тушу. Бриз кілька разів намагався запалити латунь і «пригамувати» тих, що билися ззовні. Та навіть ця найпростіша дія була йому тепер не під силу. Він не міг навіть поворухнутися.

Якщо тільки не вважати за рух тремтіння.

«Дивовижно, — подумав Бриз, ніби дивлячись на себе збоку та бачачи жалюгідне створіння у подертому й залитому кров’ю одязі. — Отже, ось який я стаю у мить занадто потужного стресу? Ну, це якоюсь мірою навіть іронічно. Я все своє життя займався тим, що контролював емоції інших людей. А тепер я настільки переляканий, що ні на що не здатен».

На вулиці тривали бої. Вони тривали так довго, так жахливо довго… Хіба ті солдати не повинні вже були загинути?

— Бризе?

Гамівник навіть не знайшов у собі сміливості подивитися, хто це кличе його.

«Судячи з голосу — Гем. Кумедно. Він теж уже повинен був загинути».

— Заради Пана Всевладаря! — промовив громило, з’являючись перед гамівником.

Його рука висіла на закривавленій перев’язі. Він сів поруч із Бризом.

— Бризе, ти мене чуєш?

— Ми бачили, як він пробирається сюди, мій пане, — промовив інший голос.

Солдат, може?

— Він сховався тут від битви. Хоча ми відчували, як він гамує нас. Завдяки йому ми продовжували битися, навіть коли мали вже здатися. Після того, як загинув лорд Кладент…

«Я — боягуз».

Поруч із ними з’явився ще хтось. Це був Сейзед, вигляд він мав схвильований.

— Бризе, — промовив Гем, опускаючись на коліна. — Мої позиції розгромлені, брама Сейзеда знищена. Від Доксона немає новин уже більш як годину, а ще ми бачили труп Кривонога. Будь ласка… Колоси просто знищують місто. Нам треба вирішити, що робити далі.

«А чому ти мене про це питаєш?» — промовив, чи точніше, спробував промовити Бриз.

Та, здається, вийшло лише безладне белькотіння.

— Я не зможу нести тебе, Бризе, — сказав Гем. — Моя рука майже не працює.

«Ну і чудово, — майнуло гамівнику в голові. — Розумієш, мій любий друже, здається, від мене все одно ніякої користі. Ви повинні йти далі. А я… нічого страшного, я залишусь тут».

Гем безпомічно поглянув на Сейзеда.

— Покваптеся, лорде Геммонде, — промовив террісієць. — Нехай солдати понесуть поранених. Ми зможемо пробитися до замку Гастінгів. Можливо, вийде там сховатися. Або… можливо, виявиться, що колоси настільки відволіклися, що ми зможемо вислизнути з міста.

«Відволіклися? — подумав Бриз. — Тобто відволіклися на вбивство містян? Що ж, трохи втішно дізнатися, що всі ми — боягузи. Можливо, якщо я тут трохи полежу, то зможу заснути… І забути про все це».