Джерело вознесіння

49

— Ви — дурень, Еленде Венчере! — різко промовила Тіндвіл, схрестивши руки на грудях і дивлячись на нього широко розплющеними від обурення очима.

Еленд міцно затягнув підпругу. Серед гардеробу, який йому пошили на замовлення Тіндвіл, був чорно-сріблястий костюм для їзди верхи з темним плащем, який мав захищати від попелу — його він зараз і одягнув, доповнивши свій образ шкіряними рукавичками.

— Ви мене чуєте?! — допитувалася Тіндвіл. — Вам не можна залишати місто! Тільки не зараз! Не тоді, коли над його мешканцями нависла така небезпека!

— Я захищу їх в інший спосіб, — сказав він, перевіряючи коней.

Вони стояли у портику замку, куди приїжджали та звідки виїжджали карети. Вен, майже до очей вкутана у свій плащ, сиділа на коні, тримаючи напруженими руками віжки. Вона мала дуже мало досвіду в подорожах верхи, але Еленд не міг дозволити їй подолати ввесь шлях пішки. П’ютер — це, звісно, добре, але ще не загоїлися рани від сутички на Зібранні, що вже казати про ті, які вона отримала лише вчора.

— В інший спосіб? — не повірила своїм вухам террісійка. — Ви повинні бути з ними! Ви — їхній король!

— Ні, це не так, — перебив її Еленд. — Вони від мене відмовилися, Тіндвіл. І тепер я повинен подбати про набагато важливіші та набагато більші речі. Вони хотіли традиційного короля? Ну то мають мого батька. На той час, як я повернуся з Террісу, можливо, вони зрозуміють уже, кого втратили.

Тіндвіл похитала головою та, підійшовши на крок ближче, заговорила спокійніше.

— З Террісу, Еленде? Ви йдете на північ. Заради неї. Ви ж знаєте, чому вона надумала туди вирушити?

Колишній король завмер.

— Ага, знаєте. І як вам ця затія, Еленде? Тільки не кажіть мені, що ви теж вірите у ці брехні. Вона вважає себе Героєм Віків. Вона впевнена, що знайде у горах щось — якусь силу або одкровення, — що перетворить її на божество.

Еленд поглянув на Вен. Дівчина сиділа на коні мовчки, накинувши на голову капюшон та опустивши погляд у землю.

— Вона намагається наслідувати свого вчителя, Еленде, — прошепотіла Тіндвіл. — Уцілілий для цих людей став богом, і вона гадає, що зможе зробити те саме.

Еленд обернувся до Тіндвіл.

— Якщо вона справді у це вірить — я її підтримаю.

— Підтримаєте її божевілля? — вимагала Тіндвіл.

— Я не потерплю, щоб про мою дружину говорили в такому тоні, — суворо промовив Еленд, і террісійка здригнулася від його владного голосу.

Він знову застрибнув у сідло.

— Я довіряю їй, Тіндвіл. А віра є частиною довіри.

Террісійка на це фиркнула.

— Ви не ж не можете справді вірити, що вона — якийсь там месія з пророцтв, Еленде. Я вас знаю, у вас розум ученого. Так, ви могли оголосити про своє приєднання до Церкви Уцілілого, але в надприродні сили ви вірите не більше за мене.

— Я вірю, — твердо відповів молодий Венчер, — що Вен — моя дружина і я кохаю її. Усе, що є важливим для неї, — важливе для мене, й усе, у що вірить вона, — має таке само значення для мене. Ми йдемо на північ. І повернемося, коли вивільнимо тамтешню силу.

— Чудово. Значить, вас пам’ятатимуть як боягуза, який покинув свій народ.

— Залиш нас! — наказав Еленд, вказуючи пальцем у бік замку.

Тіндвіл розвернулась і пішла до дверей. Проходячи повз стіл, вона показала на підготований пакунок завбільшки з книгу, загорнутий у коричневий папір і перев’язаний товстим мотузком.

— Сейзед бажає, аби це передали Синоду хранителів. Ви знайдете їх у місті Татінґдвен. Насолоджуйтеся вигнанням, Еленде Венчере.

І вийшла.

Еленд зітхнув і підвів свого коня до Вен.

— Дякую, — сказала вона тихо.

— За що?

— За те, що ти сказав.

— Я справді так вважаю, Вен, — поклав їй руку на плече Еленд.

— Ти знаєш, Тіндвіл, може, й має рацію, — попередила дівчина. — Попри те що сказав Сейзед, я справді можу бути божевільною. Пам’ятаєш, я казала тобі, що бачила духа в імлі?

Еленд кивнув повільно.

— Що ж… я знову його бачила, — зітхнула Вен. — Він ніби примара, створена з візерунків в імлі. Я його ввесь час бачу. Він за мною спостерігає, він переслідує мене. А ще я чую це гупання у своїй голові — це велична, потужна пульсація, схожа на алломантичну. От тільки мені не потрібно спалювати бронзу, аби її почути.

Еленд стиснув її плече.

— Я вірю тобі, Вен.

Вона стримано поглянула йому в обличчя.

— Віриш, Еленде? Справді віриш?

— Я не впевнений, — визнав він, — але дуже намагаюся повірити. У будь-якому разі я вважаю, що піти на північ — це правильне рішення.

Вен повільно кивнула.

— Гадаю, цього достатньо.

Він усміхнувся, обертаючись до дверей.

— А де це Страшко?

Дівчина знизала вкритими плащем плечима.

— Здається, Тіндвіл з нами не збирається.

— Певно, ні, — усміхнувся Еленд.

— І як ми знайдемо шлях до Террісу?

— Це буде нескладно. Ми просто підемо вздовж імперського каналу до самого Татінґдвену.

Він згадав про мапу, яку дав їм Сейзед. Цей канал повинен був привести їх простісінько до Террісійських гір. У Татінґдвені доведеться запастися харчами, і снігу на ту пору насипле добряче, але… що ж, про це він подумає потім.

Вен усміхнулась, і Евенд підійшов до столу, аби забрати пакунок, залишений Тіндвіл. Схоже було на те, що це якась книга. За кілька секунд прибув і Страшко. Він був у своєму солдатському мундирі, через плече його було перекинуто сідельні торби. Юнак кивнув Елендові, вручив велику торбу Вен і пішов до свого коня.

«Схвильований він якийсь», — майнуло в голові молодому Венчеру, коли Страшко перекинув торби через сідло.

— Що у торбі? — обернувся він до дівчини.

— П’ютерний порошок, — пояснила дівчина. — Я подумала, може, нам знадобитися.

— Ми готові вирушати? — поцікавився Страшко, подивившись на них.

— Гадаю, ми…

— Ще ні! — пролунав новий голос. — Я ще взагалі не готова.

Евенд обернувся та побачив Алріанну, що якраз увійшла до портика. На дівчині була розкішна червоно-коричнева спідниця для їзди верхи, а добре укладене волосся було сховане під шарфом.

«Де вона такий костюм відкопала?» — подумав Евенд.

За дочкою Цетта поспішали двоє слуг, несучи її речі.

Алріанна задумливо постукала по губі.

— Гадаю, мені знадобиться в’ючна кобила.

— Ти що робиш? — вимогливо спитала Вен.

— З вами йду, — просто пояснила дівчина. — Бризі каже, мені потрібно залишити місто. Він іноді такий дурник буває, але при цьому страшенно впертий. Уявляєте, протягом усієї розмови «гамував» мене — ніби я досі не навчилася розпізнавати його втручання!

Алріанна махнула одному зі слуг, і той побіг по конюха.

— Ми будемо їхати дуже швидко, — попередив Евенд. — Гадаю, вам наш темп не підійде.

Алріанна закотила очі.

— Я звідси на кінській спині аж із Західної Домінії допхалася! Впораюся, не хвилюйтеся. Крім того, Вен поранена, тому навряд чи ви будете їхати аж так швидко.

— Ми не хочемо, щоб ти з нами їхала, — видала Вен. — Ми тобі не довіряємо — і ти нам не подобаєшся.

Еленд заплющив очі.

«Люба моя прямодушна Вен».

Алріанна прохопилася смішком; повернувся її слуга і почав навантажувати одного з коней.

— Дурненька Вен, — промовила вона. — Як ти можеш так казати після того, що ми пережили разом?

— Пережили разом? — перепитала Вен. — Алріанно, ми лише одного разу з’їздили разом по крамницях.

— І мені здалося, ми добре потоваришували! Та ми майже сестрами стали!

Вен суворо поглянула на Цеттову дочку.

— Саме так, — промовила Алріанна. — Ти — однозначно старша та занудна сестра.

Вона мило усміхнулась і легко застрибнула в сідло, з чого можна було зробити висновок, що верхи вона їздить доволі пристойно. Один зі слуг підвів до неї нав’юченого коня та прив’язав його віжки до сідла Алріанни.

— Порядок, милий Еленде, — промовила вона. — Я готова. Їдьмо.

Еленд поглянув на Вен — та з похмурим виглядом похитала головою.

— Ви можете поїхати без мене, — сказала Алріанна, — але я все одно піду за вами та вскочу в халепу. А вам доведеться мене рятувати. І навіть не вдавайте, що це не так!

Еленд зітхнув.

— Чудово, — відповів він. — Їдьмо вже.

Вони повільно їхали містом — Еленд із Вен очолювали групу, їхніх коней, навантажених речами, вів Страшко, Алріанна трималася трохи збоку. Еленд тримав голову високо піднятою — але так він лише краще бачив обличчя містян, які там і тут визирали з вікон і дверей, коли він проходив повз. Невдовзі за ними вже тягнувся невеликий натовп, і попри те, що їхніх перешіптувань він не чув, Еленд чудово розумів, про що вони говорять.

«Король. Король нас залишає…»

Він розумів, що багато з них іще навіть не усвідомили, що трон зайняв лорд Пенрод. Евенд відвернувся — забагато очей дивилися на нього. У цих очах читався надзвичайно потужний страх. Він очікував побачити у поглядах містян звинувачення, але була там лише приречена покірність, яка його бентежила ще сильніше. Вони чекали, що він втече. Вони очікували, що він їх покине. Він був одним із небагатьох достатньо багатих і могутніх людей у місті, аби просто втекти звідси. Ну звісно, він утече.

Евенд заплющив очі, намагаючись прогнати це відчуття провини. Він жалкував, що вони не вирішили вийти з міста — через прохід у стіні, який належав родині Гема — вночі. Але важливо було, щоб його втечу побачив Страфф, аби він зрозумів, що зможе взяти місто і без штурму.

«Я повернуся, — подумки пообіцяв людям Евенд. — Я врятую вас. Але зараз мені краще піти».

Перед ними виросли широкі ворота Олов’яної Брами. Евенд пришпорив коня, аби трошки випередити мовчазний натовп, що слідував за ним по п’ятах. Вартові біля брами вже отримали відповідні накази. Евенд кивнув їм, трошки притамувавши коня, і солдати відчинили ворота. Вен та інші приєдналися до нього.

— Леді Спадкоємице, — тихо промовив один з вартових, — ви також покидаєте місто?

Вен відвела погляд.

— Не хвилюйся. Ми не кидаємо вас напризволяще. Ми йдемо по допомогу.

Солдат усміхнувся.

«Як він може так легко їй вірити? — подумав Евенд. — Чи в них нічого, окрім надії, вже не залишилося?»

Вен розвернула коня й поглянула на натовп перед брамою.

— Ми повернемося, — пообіцяла вона, накинувши на голову капюшон.

Цього разу вона не нервувалася так сильно, як це бувало зазвичай, коли вона промовляла до людей, які поклонялися їй.

«Щось змінилося у ній минулої ночі», — подумав Евенд.

Солдати відсалютували, й Евенд відсалютував їм у відповідь, а тоді кивнув Вен. Він пустив коня галопом і, виїхавши з брами, повів групу північною дорогою — табір Страффа він вирішив обійти з західного боку.

Але не встигли вони навіть до пуття від’їхати від міських мурів, як їм навперейми вирушила група вершників. Еленд пригнувся й озирнувся на Страшка та в’ючних коней. Утім, його увагу моментально привернула Алріанна: вона трималася на коні надзвичайно впевнено, а на обличчі її читалася тверда рішучість. Здавалося, вона ані крапельки не хвилюється.

Вен, яка їхала збоку від коханого, відкинула край плаща та вихопила зі свого капшука жменю монет. Підкинувши їх у повітря, вона вистрілила ними з такою надзвичайною швидкістю, якої Еленд не бачив навіть в інших алломантів.

«Заради Пана Всевладаря!» — майнуло йому в голові, коли повз пролетіли монети.

Вершники почали падати на землю, й Еленд за тупотінням копит і свистом вітру ледве чув дзвякання металу об метал. Молодий Венчер повів коня просто в центр групи солдатів — більшість із них на ту мить уже валялася на землі, помираючи. У них полетіли стріли, але Вен їх відбила, навіть не махнувши рукою. Після цього вона відкрила торбу з п’ютерним порошком і кинула жменю за спину, «підштовхнувши» себе до суперників.

«Наступні стріли будуть уже без металевих наконечників», — нервово подумав Еленд.

У них за спинами з криками шикувалися солдати.

— Я вас дожену, — махнула Вен і пришпорила свого коня.

— Вен! — закричав Еленд, розвертаючи свого скакуна.

Повз нього швидко пролетіли Алріанна зі Страшком. Вен зістрибнула на землю та, не гаючи часу, побігла вперед. Вона випила на ходу флакон металу та поглянула на лучників.

Полетіли стріли. Еленд вилаявся, але пришпорив коня. А що він іще міг зробити… Він летів уперед, пригнувшись, а довкола нього сипали стріли. Одна з них пройшла за кілька сантиметрів від голови колишнього короля і встрягла в землю.

Аж раптом стріли припинили летіти в них. Еленд озирнувся та скреготнув зубами. Вен стояла перед величезною хмарою пилу.

«П’ютерний порошок, — подумав він. — Вона „штовхає“ його, „штовхає“ п’ютер, перемішуючи з пилюкою та попелом».

Важка хвиля металу, пилу та попелу впала на лучників, накривши їх з головою. Ця хвиля збила їх з ніг — ті лаялися та закривали очі; деякі з них падали на землю, тримаючись за обличчя.

Вен знову застрибнула на коня та рвонула галопом якомога далі від бурхливого виру. Евенд притримав коня, даючи дівчині наздогнати їх. Загін у них за спинами в хаосі розбігався на всі боки, і командири марно намагалися організувати своїх людей.

— Швидше! — закричала Вен, опинившись ближче. — Ми вже майже вийшли за межі досяжності луків!

Невдовзі вони приєдналися до Алріанни та Страшка.

«Ми досі в небезпеці. Батько може вислати за нами погоню».

Та солдати навряд чи могли сплутати Вен із кимось іншим. Якщо інстинкти Евенда не помилялися, Страфф повинен дати їм піти. Його головною ціллю був Лютадель. До Евенда він міг добратися й пізніше; але станом на зараз він мав би задовольнитися тим, що Вен залишила місто.

— Дуже дякую, що допомогли вибратися, — несподівано промовила Алріанна, озирнувшись на військо позаду. — А тепер я вас залишу.

З цими словами вона розвернула своїх коней до групи невисоких пагорбів на захід від них.

— Що? — здивувався Евенд, під’їжджаючи до Страшка.

— Хай іде, — промовила Вен. — У нас нема на це часу.

«Ну та й добре — однією проблемою менше, — подумав Евенд, виводячи коня на дорогу, що йшла на північ. — Прощавай, Лютаделю. Я повернуся пізніше».

— Ну то й добре — однією проблемою менше, — зауважив Бриз, який, стоячи на мурі, спостерігав за тим, як група на чолі з Елендом зникає за пагорбами.

Трохи східніше — у таборі колосів — підіймався до неба незрозумілий стовп диму. Північніше метушилися солдати Страффа, готуючись відступати з-під міста.

Спершу гамівник дуже хвилювався щодо безпеки Алріанни, але потім зрозумів, що навіть з урахуванням двох ворожих армій, найбезпечніше у світі зараз було поруч із Вен. Поки Алріанна триматиметься з ними поруч, вона буде в безпеці.

Усі, хто був з ним на стіні, стояли мовчки — але цього разу Бриз майже не маніпулював їхніми емоціями. Їхня урочистість здавалася цілком доречною. Молодий капітан Дему стояв поруч з літнім генералом Кривоногом, а мирний Сейзед — біля воїна Гема. Вони разом спостерігали за тим, як вітром відносить у світ зерна їхньої надії.

— Стривайте, — нахмурився Бриз, зрозумівши дещо. — Хіба Тіндвіл не повинна була вирушити з ними?

— Вона вирішила залишитись, — похитав головою Сейзед.

— Чого це раптом? Хіба не вона тут бухтіла недавно, що не має права втручатися у місцеві справи?

Террісієць похитав головою.

— Я не знаю, лорде Бризе. Цю жінку складно зрозуміти.

— Усі вони такі, — пробурмотів Кривоніг.

Сейзед усміхнувся.

— Хай там як, здається, нашим друзям вдалося втекти.

— Най їх оберігає Уцілілий, — тихо промовив Дему.

— Воістину, — підтакнув террісієць.

Кривоніг фиркнув. Спершись однією рукою на фортечний зубець, генерал незадоволено подивився на Сейзеда.

— Ти йому марної надії не давай.

Дему почервонів, розвернувся і пішов геть.

— Що це було? — поцікавився Бриз.

— Хлопчина намагався проповідувати моїм солдатам, — пояснив Кривоніг, — і я його попросив, аби він не морочив їм голову цими нісенітницями.

— Це не нісенітниці, лорде Кладенте, — заперечив Сейзед. — Це — віра.

— Ти справді вважаєш, що Келсье захистить цих людей?

Сейзед знітився.

— Вони в це вірять, а значить…

— Ні, — перебив його генерал, скривившись. — Цього недостатньо, террісійцю. Ці люди самі себе дурять, вірячи в Уцілілого.

— Ви ж у нього повірили, — відповів Сейзед.

Бриз хотів було «пригамувати» його, аби суперечка була не така напружена, та Сейзед, здавалося, уже заспокоївся.

— Ви пішли за ним. Ви повірили в Уцілілого настільки, що змогли навіть скинути Останню Імперію.

Кривоніг знову скривився.

— Мені твої повчання поперек горла стоять, террісійцю — і давно вже. Наша команда — команда Келсьє — боролася за волю для людей тому, що це правильно.

— Ви повірили в те, що це — правильно, — сказав террісієць.

— А що ж по-твоєму правильно? — огризнувся генерал.

— Залежно від того, про що йдеться. Існує багато різних етичних систем, в межах яких існує багато систем цінностей.

Кривоніг кивнув та відвернувся, мовляв, на цьому розмову можна закінчувати.

— Стривай, Кривоноже, — не стримався Гем. — Ти що, не відповіси на це?

— Він достатньо сказав, — відмахнувся генерал. — Його переконання ситуаційні. Як його послухати, то навіть Пан Всевладар справді був божеством, оскільки йому поклонялися люди — або він змушував їх собі поклонятися. Я правий, террісійцю?

— У якомусь сенсі, лорде Кладенте, — відповів Сейзед. — Хоча Пан Всевладар був у певному роді винятком.

— І все ж таки ти й надалі зберігаєш записи та спогади про діяльність Сталевого Міністерства, чи не так? — допитувався Гем.

— Зберігаю.

— Кажу ж — ситуаційні, — процідив крізь зуби Кривоніг. — Цей йолоп Дему хоча б у щось одне вірить.

— Не треба зневажати чиюсь віру лише тому, що ви її не розумієте, лорде Кладенте, — тихо промовив террісієць.

Кривоніг знову фиркнув.

— А тобі, я бачу, це все дуже легко дається, чи не так? — спитав він. — Вірити геть у все, нічого при цьому не обираючи.

— Я б сказав, що вірити так, як вірую я, набагато складніше, тому що такий спосіб віри є всеосяжним, він усе здатен прийняти.

Генерал із презирством махнув рукою та покульгав до сходів.

— Тринди далі, — буркотів він на ходу, — а мені ще треба хлопців приготувати до смерті.

Сейзед, нахмурившись, подивився йому вслід і Бриз «пригамував» його, для балансу забравши трохи самовпевненості террісійця.

— Не ображайся на нього, Сейзе, — промовив Гем. — Ми всі останнім часом добряче накручені.

Сейзед кивнув.

— Ну, в чомусь він таки має рацію — з деякими речами з того, що він каже, я раніше ніколи не стикався. До цього року мій обов’язок полягав у зборі, дослідженні та запам’ятовуванні інформації. І мені досі важко звикнути, що хтось ставить одну віру вище за іншу, хай навіть вірування базується на житті абсолютно смертної, як мені відомо, людини.

Гем знизав плечима.

— А хто зна’, як воно насправді? Може, Кел десь там літає і спостерігає за нами.

«Ні, — подумав Бриз. — Якби це було так, ми б не опинилися у такому становищі, не чекали б на смерть у пастці міста, яке ми повинні були врятувати».

— Ай, забули, — підсумував Гем. — Я оце ніяк не можу зрозуміти, що це за дим.

Бриз поглянув у бік табору колосів. Темний стовп диму був занадто густий, аби його могли дати похідні багаття.

— Намети, може?

Гем похитав головою.

— Ел казав, що наметів там усього кілька штук — від них стільки диму би не було. Та й довго уже горить.

Бриз похитав головою.

«Як на мене, це вже не має жодного значення».

Страфф Венчер знову зігнувся від кашлю у своєму кріслі. Долоні його були липкі від поту, руки тремтіли.

Краще йому не ставало.

Спершу він вирішив, що його кидає в холод від нервів. Вечір видався важкий — спершу він послав убивць по Зейнову душу, а потім дивом уникнув смерті від рук божевільного з-імли-народженого. Та до ранку дрож не минувся, а став тільки сильнішим. Ясно було, що річ тут не в нервах — це була якась недуга.

— Ваша Величносте! — покликав ззовні голос.

Страфф сів у кріслі рівно, намагаючись мати якомога презентабельніший вигляд. Та посланець усе одно зупинився на порозі намету, помітивши блідість Страффа та втомлений погляд його очей.

— Мій… лорде, — нерішуче промовив він.

— Кажи вже, — коротко наказав старший Венчер, намагаючись справити враження владного чоловіка, хоча сам таким і не почувався. — Або забирайся звідси.

— Вершники, мій пане, — сказав чоловік. — Вони залишили місто!

— Що?! — закричав Страфф, відкинув ковдру і піднявся, попри те що в нього добряче паморочилося у голові. — Чому мені не доповіли?

— Вони рухалися дуже швидко, мій пане. Ми ледве встигли послати їм навперейми загін.

— І, гадаю, схопили їх? — спитав Страфф, спершись на крісло.

— Чесно кажучи, їм вдалося втекти, мій пане, — повільно промовив посланець.

— Що?! — розлючено повторив старший Венчер, обертаючись.

Та цей рух дався йому дуже складно. У голові знову закрутилося, по боках поля зору з’явилися чорні плями. Страфф захитався, схопився за бильця крісла й примудрився впасти у нього, а не на підлогу.

— Покличте цілителя! — почув він голос посланця. — Король захворів!

«Ні, — зринула у затуманеному розумі Страффа думка. — Занадто швидко. Це не може бути хвороба».

Які були останні слова Зейна? Що він там казав?

«Свого батька вбивати не можна…»

От брехло.

— Амаранто… — прохрипів Страфф.

— Мій пане? — почувся голос.

Добре. Він не сам.

— Амаранта, — повторив старший Венчер. — Покличте її.

— Вашу коханку, мій пане?

Страфф з усіх сил намагався не втратити свідомість. Коли він повернувся у сидяче положення, його зір та відчуття рівноваги бодай почасти відновилися. Поруч із ним стояв один з його гвардійців. Як же його звати? Ґрент.

— Ґренте, — промовив старший Венчер, вклавши у голос стільки владності, скільки міг. — Ти повинен привести до мене Амаранту. Негайно!

Солдат спершу завагався, але потім кинувся геть з намету. Страфф зосередився на своєму диханні. Вдих-видих. Вдих-видих. Зейн — хитрий змій. Вдих-видих. Вдих-видих. Зейн не хотів убивати ножем — це було занадто передбачувано. Вдих-видих. Але коли ж він встиг його отруїти? Страфф протягом усього вчорашнього дня почувався погано.

— Мій пане?

У дверях з’явилася Амаранта. Колись вона була надзвичайно красива — до того, як її торкнулася суха рука віку. Та це з ними всіма так буває. Народження дитини просто знищило її жіночу красу. Яка ж вона була соковита, які мала пружні груди та гладеньку, бездоганну шкіру…

«Ти мариш, — сказав сам собі Страфф. — Зберися-но».

— Мені потрібна… протиотрута, — вичавив із себе старший Венчер, намагаючись зосередитися на теперішній Амаранті — жінці віком під тридцять, старій, та все-таки корисній — вона, яка неодноразово рятувала його після спроб Зейна отруїти батька.

— Звісно, мій пане, — промовила жінка, підійшла до своєї шафки з зіллями та почала діставати звідти необхідні інгредієнти.

Страфф відкинувся на спинку крісла та спробував зосередитися на диханні. Амаранта, певно, зрозуміла, що зараз часу гаяти не варто, тому що навіть не спробувала затягнути його в ліжко. Він спостерігав за тим, як вона дістає жарівку та інгредієнти. Йому потрібно… знайти… Зейна…

Вона робила все не так.

Страфф запалив олово. Раптовий спалах чутливості ледве його не засліпив, навіть попри те, що освітлення в наметі було доволі тьмяне; його біль і дрож зробилися пронизливі та нестерпні. Але свідомість старшого Венчера очистилася, ніби він зненацька занурився у крижану воду.

Амаранта змішувала не ті інгредієнти. Страфф не був фахівцем з приготування протиотрут. Він мусив делегувати цей обов’язок іншим, натомість зосередивши свої зусилля на розпізнаванні деталей — запахів, смаків та кольорів — отрути. Однак він багато разів бачив, як Амаранта готує йому своє універсальне протиотрутне зілля. І цього разу вона готувала його геть інакше.

Страфф з зусиллям піднявся з крісла, не гасячи олова, хоча від цього в нього на очах виступили сльози.

— Що ти робиш? — ледве переставляючи ноги, підійшов він до неї.

Амаранта заскочено підняла на нього свій погляд. Відчуття провини, що промайнуло в її очах, було достатньо, аби все збагнути.

— Що ти робиш?! — заревів Страфф.

Страх додав йому сил, і він, схопивши жінку за плечі, кільки разів добряче її трусонув. Старший Венчер навіть виснаженим був набагато сильнішим за неї.

Жінка опустила очі.

— Ваша протиотрута, мій пане…

— Ти готуєш її неправильно! — не дав їй договорити Страфф.

— Мені здалося, що ви дуже втомлений, і я вирішила додати дещо, аби збадьорити вас.

Страфф замислився. Було в її словах зерно логіки, хоча думати йому зараз було надзвичайно важко. А тоді, опустивши очі на засмучену жінку, він дещо помітив. Неприродно гострим від олова зором він побачив відкриту ділянку шкіри під її корсетом.

Він потягнувся до Амаранти й рвонув за бік її сукні, відкривши шкіру. Її ліва грудь — Страффу вона здавалася трохи обвислою, і тому огидною — була вкрита шрамами, ніби від ножа. Свіжих порізів не було, але навіть у такому ледве притомному стані Страфф упізнав почерк Зейна.

— Ви були коханцями? — прямо спитав Страфф.

— Це ти винен, — прошипіла жінка. — Ти мене покинув, щойно я виносила для тебе кількох дітей і постаріла. Мені всі казали, що так і буде, але я ще довго сподівалася.

Старший Венчер відчув, як йому земля йде з під ніг. Хитнувшись, він сперся рукою на дерев’яну шафку з отрутами.

— Чому ти й Зейна у мене відібрав? — промовила Амаранта, і по її щоках покотилися сльози. — Що ти зробив, аби він пішов? Аби він більше не приходив до мене?

— Ти дозволила йому отруїти мене, — упав на одне коліно Страфф.

— Ти дурень, — процідила крізь зуби жінка. — Він тебе ані жодного разу не труїв. Хоча — на моє прохання — неодноразово змушував тебе вважати, ніби й труїв. А ти кожного разу біг до мене. Ти бачив щось підозріле в кожному русі Зейна, але жодного разу навіть не замислився, яку це «протиотруту» я тобі давала.

— Але мені від неї ставало краще, — пробурмотів старший Венчер.

— Таке буває, коли звикаєш до наркотику, Страффе, — прошепотіла Амаранта. — Коли ти його отримуєш, тобі стає краще. Коли не отримуєш — ти… ти помираєш.

Страфф заплющив очі.

— Тепер ти — мій, Страффе, — промовила жінка. — Я можу тебе…

Він заревів та, зібравши залишки своєї сили, усім тілом кинувся на жінку. Вона з несподіванки закричала та завалилась на землю.

Більше вона нічого не сказала — руки Страффа схопили її за шию та почали душити. Вона якийсь час пручалася, але чоловік був набагато сильнішим за неї. Він хотів усе-таки змусити її приготувати протиотруту, змусити її врятувати його, але думки в його голові зробилися важкі та плутані, зір — розмитий, а розум ніби вкрила імла.

Коли Страфф розчепив пальці, Амаранта була вже вся синя — і мертва. Він і сам не знав, як довго душив її труп. Старший Венчер скотився з неї та підповз до шафки з зіллями. Ставши на коліна, він потягнувся до жарівки, але руки його тремтіли й він просто перевернув її, від чого гаряча рідина розплескалася підлогою.

Лаючись собі під ніс, Страфф схопив глечик з холодною водою та почав жменями закидати в нього трави. Шухлядки, де зберігалися отрути, він не чіпав — обирав лише ті, де були протиотрути. Та все було не так просто. Деякі інгредієнти могли бути отруйними у великих дозах, але у маленьких — лікувати. Більшість викликали звикання. Та він не мав часу на роздуми — кінцівки його вже почали німіти, і пальці, якими він набирав жмені трави, переставали слухатися. Коли він додавав до мішанки жменю за жменею, з його пальців стріпувалися часточки коричневого та червоного.

Амаранта зробила його залежним від однієї з цих трав. А будь-яка інша могла його вбити. Страфф навіть не знав, чи є в нього шанси вижити.

Та все одно, задихаючись, махом випив зілля та провалився нарешті у непам’ять.